Нотатки добровільної потраплянки

Розділ 2

Втеча в минуле

Або

Стратегічний відступ з рідного світу

Кам’яне місто зустріло нас теплими променями полуденного сонця. Наша маленька компанія повільно рухалася брукованою сірим каменем вулицею. Палаци зі світлого граніту залишилися позаду, вузькі криві вулички змінювалися площами, й тісними торговельними кварталами.

Я неквапливо крокувала поруч з друзями, роздивляючись сірі будинки міщан. Захоплена цим заняттям не помітила, як наштовхнулася на перешкоду на своєму шляху. Моя ліва туфелька опинилася на штучному виступі тротуару, що не мав жодного стосунку до бруківки. Зупинилася, зробила крок в сторону від невідомої перешкоди та сповнена цікавості глянула вниз. Поряд зі срібною тканиною спідниці вбачався темний металічний квадрат. Покликала Тіма й вказала на знахідку. Той посміхнувся та пояснив:

- Коли брукували столичні вулиці, а то було з пів тисячоліття тому; робітники замурували стічні канави, залишивши такі-от квадратні люки для використання містянами. Туди також заливають спеціальні алхімічні еліксири для очищення.

- «Так ось чому в них тут не смердить й немає бруду, як у середньовічному місті». – подумки зазначила, рухаючись за провідником.

- Як давно стоїть Алерин? – поцікавилася, продовжуючи крокувати вулицею.

- Трохи більше тисячоліття. – відповів Тім, тягнучи нас все далі й далі вглиб столиці.

- А який у вас зараз рік? – запитала, не сподіваючись отримати чітку відповідь.

- П’ять тисяч триста п’ятдесят сьомий. Ну, або за літочисленням вашого світу – тисяча п’ятсот сімдесятий.

- Ти навідувався в наш світ, якщо тобі відомі такі подробиці? – зробила уточнення, невимовно здивована своєю здогадкою.

- Так. Доводилося. Коли встановили постійний зв’язок між світами, кілька разів відвідав ваш, для вивчення. Треба було підготуватися до зустрічі з дослідниками з вашого світу. - розтлумачив Тім, ведучи нас до центру столиці.

Невдовзі, наблизилися до величезної будівлі з сірого каменю, яка височіла над містом. Собор, а то був він, вражав красою та величчю готичного стилю: шпилі, вузькі стрілчасті вікна з найпрекраснішими вітражами, які мені довелося бачити. До абсолютної схожості з відомими примірниками не вистачало лишень горгулій та химер на фасаді. Але тут, певно, інша релігія, тому й немає звичних прикрас.

- Зараз розповім вам про наші вірування й покажу одну зі святинь. – почав провідник відволікаючи нас від розглядання шедевру місцевої архітектури.

Увійшли у високі різьблені двері темного дерева й одразу ж наштовхнулися на представника місцевого духовенства. Тім сказав йому, що ми іноземці й бажаємо роздивитися тут все. Священнослужитель мовчки зник у напівтемряві.

Поки друг розмовляв з ним, я роздивлялася внутрішнє убранство храму. Він являв собою будівлю подібну до базиліки, проте без колон і з кількома вівтарями. Поруч з кожним вівтарем стояли сірі статуї. На жаль, з того місця де перебувала неможливо розгледіти кам’яні скульптури у тьмяному світлі, яке лилося з вузьких вікон.

Щойно священнослужитель відійшов так далеко, аби не чути нашу розмову, запитала у Тіма:

- А нам точно нічого за те не буде?

- Ні. То доглядач. – незрозуміло відповів той.

- Тобто нас не виженуть? А ми ж не вашої віри… Нам взагалі тут можна перебувати? – кинула пару невпевнених питань.

- До храму пускають людей будь-яких переконань. Головне тактовно себе поводити. Випхають лише у разі загрози святині. – докладно пояснив старший.

- Здається, тут більше нікого. – замислено промовив Єжи оглядаючись навсібіч.

- Релігійної верхівки зараз нема на місцях. Вони з’являться ввечері, а служителі зі своїми помічниками готують ритуали. – плутано пояснив Тім.

- Себто, ми їх не зустрінемо? – зробив уточнення друг.

- Так. Тому обрав цей час для лекції. – повідомив провідник.

- А хто цим всим керує? Ми ж точно не порушуємо правил? – підозріло перепитала, повертаючись до перерваної розмови.

- Настоятель храму сьогодні навряд чи з’явиться. А Верховний служитель усих Богів рідко лишає свій маєток. – знов малозрозуміло відповів старший.

Єжи натякнув на брак інформації для розуміння, що мається на увазі. Тім попросив трошки почекати та послухати розповідь про місцеву релігію, так нам стане зрозуміліше. Довелося погодитися й помовчати.

Провідник узяв факел з підставки біля входу й підвів нас до однієї з фресок, які вкривали стіни собору. На ретельно відшліфованому сірому камені зображено постаті схожі на людей. Їхні обличчя мали натхненний вираз, та неприродно великі очі. Зображена на стіні компанія складалася з двох войовничих чоловіків; гарненького кучерявого хлопця-підлітка й пари красивих світловолосих жінок. В тієї, яка здавалася молодшою – погляд був м’яким. Вона випромінювала тепло і турботу. Старша – походила на сувору вчительку.

- Наша релігія називається Діосизм, а ось наші Боги – почав він екскурс в місцеві вірування: - Верховний Бог – Діос, його дружина – Богиня кохання – Діа.

- Тобто, тому ваше віросповідання має таку назву? – зробила уточнення.

- Майже. Діосизм з’явився у результаті об’єднання культів Божественної родини. – вказав на зображення: - За легендою наш світ створили Боги Діос та Діа у подарунок своїй дочці.

- То і є Божественна родина? – вказуючи на малюнок на стіні перепитав хлопець.

- Так. Це – діти Діоса та Дії: Флоріус – Бог лісу, (він притягує вдачу до мисливців. А також захищає ліс й усих лісових істот.); Онелла – Богиня родючості (покровителька материнства); Ларіус – Бог війни. – розповів друг вказуючи на відповідну фігуру.

- Як же їм поклоняються? Одразу всим разом чи по черзі? – поцікавилася, уважно розглядаючи святилище.

- У кожного Божества — свій вівтар біля котрого стоїть статуя, яка його або її зображає. – відповів Тім показуючи на каменюки в кінці прямокутного приміщення: - А також, свої шанувальники. Але в нас заведено поклонятися всій божественній родині…

- А обряди? – попросила поглибити інформацію.

- Церемонії проводять служителі культу Бога який є покровителем цього аспекту життя. – повідомив оповідач.

- Не дуже зрозуміла? – зізналася другові.

- Краще проілюструю прикладами. - почав деталізувати старший: - Верховний служитель всих Богів коронує королів та керує пишними релігійними святами…

- І що то нам дає? – не зрозумів Єжи: - Ми ж не знаємо які у вас тут свята і ритуали.

- Добре. Тоді інший зразок. Служителі Богині кохання – одружують, а найвідданіші прихильники Бога війни Лариуса – моляться за успіх, збереження життя та здоров’я солдатів.

- От тепер більш-менш зрозуміло. – підтримала Тіма та внесла нове питання: - А що для вашої релігії головне?

- В центрі Діосізму — людина зі своїми прагненнями та потребами. Ця релігія проповідує любов до себе, толерантність та повагу до оточення. – докладно пояснив Тім.

Він закінчив розтлумачувати нам основи місцевого віросповідання, і наша компанія неквапливо рушила оглядати святиню. Я мовчки крокуючи роздивлялася інші фрески на стінах, а хлопці йшли позаду й тихо перемовлялися.

Від аналізу зображень відволікла поява нової дійової особи. В собор зайшов відвідувач. Повз нас, до вівтарів крокував чоловік, закутаний в темно-синій плащ, обличчя приховував насунутий на очі капелюх з чорним пером. Уся його постать випромінювала таємничість. Мені неймовірно хотілося, ні не дізнатися хто він, а розібратися хто ховається під маскою. Та не судилося… Тім привітався з ним, й не давши промовити бодай слово, потяг нас геть

Поспішаючи за приятелями, все ж знайшла можливість озирнутися, проте роздивитися незнайомця в синьому не вдалося. Той стояв біля вівтаря схиливши голову й у тьмяному світлі вбачався лиш край темно-синьої тканини. З-під його капелюха вибилося чорне пасмо й злилося з пером що звисало з полів.

Старший поквапив нас. Все ж сама я ще не орієнтуюся у цьому місті, тож неохоче вийшла з собору і попрямувала за провідником. Друг повів у таверну, пообіцявши смачну вечерю й місце де можна непомітно переміститися додому.

***

Залишивши величну святиню, рушили столичними вулицями. Перехожі траплялися рідко. Взагалі, місцеві не звертали на нас уваги, поспішали у своїх справах, а я обережно вивчала Полянців. Міщани виглядали невигадливо: простий зручний одяг, невигадливі зачіски.

Ведучи нас містом, Тім інколи зупинявся перекинутися привітаннями з панами. То давало час на розглядання вельмож. Встигла порівняти їхню зовнішність й манери з тим маскуванням, котре нам забезпечили, і зробити висновок: ми мало чим відрізнялися від дрібного полянського панства. Якщо чесно, то вони сприймали нас з Єжи як родичів Тіма. Цим він і користувався, представляючи мене своєю кузиною. Після чого аристократи втрачали інтерес. Ввічливо посміхалися й сердечно кивали на прощання.

Полянське панство одягалося зі смаком. Без пишноти й зайвої розкоші. Дорога тканина, прикрашена талановито зробленою вишивкою. Охайні зачіски, причому у представників обох статей. Помітно, то — родове вельможество, у котрого відповідальність йшла у купі з гідністю, проте, без пихи.

Поки робила висновки з почутого й побаченого, наша маленька компанія неквапливо рухалася вулицями, зустрічаючи все нових і нових перехожих. Наближався вечір, люди залишали задушливі робочі приміщення й виходили на вузькі вулички.

Тім вів нас містом, показуючи столицю у всій її величі. Алерин справляв враження пізньосередньовічного міста, густо приправленого елементами Ренесансу. Суворість форм готичної архітектури, дерев’яні вивіски, розфарбовані яскравими кольорами; палаци високого панства зі світлого мармуру різних відтінків створювали певну єдність.

Розглядаючи тутешню архітектуру намагалася розпитати Тіма про місцеві вірування. Як показала практика, треба ще багато чому повчитися.

- У вашому світі є інші релігії?

- Є, проте вони не такі популярні. – спробував відмахнутися від моїх розпитувань втомлений наставник.

- А які? – підтримав Єжи.

- Флорианство, Ларианство та Марризм.

- Що воно таке? – випередив мене з цілком слушним питанням друг дитинства.

- Флорианство – поклоніння Богу Флориусу. Ларианство – відданість військовій справі, себто Богу війни. Марризм – у жителів Острівного королівства, яке займає один великий скелястий острів та купу малих поруч – шанування Бога моря.

- А якщо захочу обрати іншу релігію? – нервово запитала я.

- Маєш повне право. - сухо кинув Тім: - То для нас не важливо.

За розвою та насолоджуючись красою міста, пройшли центр й вузькими вуличками, що розбігалися вглиб від центрального майдану, дісталися протилежного кінця столиці. Опинившись біля річки, яка ділила місто на дві нерівні частини, сповільнили темп й не поспішаючи зайшли на міст. Зупинилися посередині, щоб помилуватися вечірньою столицею.

Сонце почало хилитися до обрію. Ми стояли на широкому кам’яному мосту спершись на кований парапет з темного металу й дивилися на бурхливу річку. Вона блищала в променях низько навислого над горизонтом сонця.

Споглядання водяного простору налаштувало на філософсько-романтичний настрій, і я згадала про того, з ким зустрілися в соборі. Подумавши трошки, вирішила, обов’язково розговорити Тіма, бо моїх знань про реалії цього світу не достатньо для того аби хоча б осмислити ситуацію.

- Хто то був? Такий таємничий, … в синьому..? – почала нову розмову, бажаючи випитати, хоч краплину інформації про чоловіка, який мене так сильно зацікавив.

- Старий знайомий – ухильно відповів друг.

- А чому нас не познайомив? Гадала для успіху нашої місії нам потрібні зв’язки. – продовжувала допитувати, бо той образ ніяк не хотів покидати мою голову. Вже не одну годину гадала: ким може бути, й головне, яким.

- Як ти помітила, він не бажав спілкуватися. Його вигляд означав — хоче побути на одинці.

Я перехилилася через парапет, і вдихаючи вечірнє повітря, вдивлялася в темну воду, та роздумувала, що то за людина. Несила було зрозуміти, чому він не йде в мене з голови. Як так сталося, що за один погляд, цей незнайомець, якого я, навіть, не розгледіла, запав мені в душу…

Я все ще літаючи у хмарах власних думок, поворухнулася, відлипаючи від огорожі, та зачепилася одежиною. Мої ліричні роздуми про загадкового незнайомця перервав гучний «бульк». Руки рефлекторно смикнулися до пояса, на якому висів білет додому. Пульта на місці не знайшлося. Я охолола й з усієї сили вчепилася в поруччя.

На стривожені питання: Що трапилося? І чому така бліда? – які донеслися з обох сторін приголомшено й коротко відповіла: - То був мій пульт!

Хлопці остовпіли. Вони з хвилину вдивлялися в кипучий потік, а потім Єжи невпевнено запитав:

- Ти серйозно?

- Абсолютно. – сумно промовила і продовжила мовчки стовбичити та ошаліло вдивлятися в синь водойми, намагаючись знайти там рішення, так недоречно, створеної проблеми.

- «Треба йти до будинку алхіміка. Адже апарат — на місці. Нам же не заборонено ним вільно скористатися». – закралася в мою свідомість боязка думка. Цю ж ідею озвучив друг дитинства. Проте Тім винувато поглянув на мене і тихо підбираючи слова промовив:

- Наразі то неможливо. Тобі доведеться залишитися тут.

- Але чому? – нервово спитав Єжи. Я ж промовчала, бо несила сперечатися.

- Розумієте… ем… - почав зізнаватися старший: - Сьогодні вранці мав зустріч з вашими вченими. Ну і разом зі мною з вашого світу повернувся їхній помічник з коробкою. Він передав пристрої та папери, а потім перемістився у свій світ разом з апаратом.

Єжи вилаявся, я витріщилася на Тіма й ледь чутно промовила:

- А попередити можна було?

Друг вибачився й запевнив, завтра апарт знову з’явиться в цьому світі і я зможу повернутися додому. Друзі почали заспокоювати, але розмови на інші теми й намагання переконати, що все можна виправити не допомогли. Електронний пристрій, потрапив в бурхливий потік і напевне зламався. Мене раптом оповила апатія. Стало байдуже чи будуть шукати. Потребувала відпочинку, а ще часу на обміркування ситуації. Тоді хлопці повели в таверну. Гадали смачна вечеря та трохи алкоголю поверне до нормального психологічного стану. Я й не сперечалася. Тим паче йти до таверни не довго.

***

Синій Кинджал виявилося місцем доволі відомим. Заклад уподобало місцеве панство, роблячи його одним з найбільш респектабельних в столиці. Біля входу погойдувалася яскрава вивіска. На охайному ретельно відшліфованому шматку деревини художник зобразив тонкий клинок з різьбленим руків’ям, а нижче закрутистими літерами полянського алфавіту виведено назву.

Тім штовхнув важкі двері, й ми увійшли. Простора обідня зала Синього Кинджала здалася досить затишною місциною. Крізь величезні вікна приміщення заливало золотистим світлом вечірнього сонця. Стіни обшиті світлою деревиною, а товсті дошки на підлозі підібрані в тон до панелей.

Центральною частиною розставлені великі столи в комплекті з різьбленими лавами. В протилежному кінці розміщувалася стійка, за якою стояв трактирник в очікуванні замовлень. Протираючи дерев’яну поверхню, високий кремезний чоловік час від часу пробігав поглядом приміщення. З дверей позаду іноді вислизали подавальниці з тацями та розбігалися, посміхаючись клієнтам.

Тім потягнув вглиб і наша компанія зайняла пустий столик в центрі зали. Провідник відійшов зробити замовлення, а я зайнялася розгляданням відвідувачів. Залу заповнювало різноманітне вельможество й купецтво, причому жінок у закладі небагато. У дальньому куті сиділи троє дівчат вельможного вигляду. Здавалось, дівчата святкували, бо на їхньому столі стояло кілька пляшок й кошик з фруктами. Вони тихо розмовляли, пили вино, та їли фрукти. За іншим столиком, немолода вже купчиха напивалася в компанії двох чоловіків. По сусідству з нами розмістилися троє симпатичних хлопців.

Присутність молодих полянців наводила на сумні думки: - «Давно не відпочивала. Закрутилася з усим цим». – подумки зітхнула: - «Напитися, чи що. Стоп. Спочатку треба спробувати витягнути з Тіма інформацію про того чоловіка, котрого зустріли в соборі…» Образ таємничого незнайомця позбавив спокою. Неймовірно цікаво, що то за людина; а ще хочеться зрозуміти чому він ніяк не йде з голови: - «І на додачу, можна пофліртувати з тими симпатичними хлопцями за сусіднім столиком. Так, для підняття настрою».

Стартувало моє маленьке алкогольне свято з дегустації місцевого напою. Нам принесли пару пляшок вина, і старший вмовив випити трошки. Простягнув мені кубок наполовину наповнений червоною рідиною і пригубила, куштуючи. Непогано: приємний, ледь терпкий смак, тонкий аромат. Тільки напитися ним складно, бо за фактором сп’яніння не йде ні в яке порівняння з алкоголем мого світу. Втім, нікуди не поспішала й почала з досить тверезої розмови:

- Тім, як у вас тут з мораллю? – поставила важливе для себе питання. А то я тут будую плани, а виявиться все настільки суворим, навіть поспілкуватися з симпатичними сусідами не вдасться, не те що привернути увагу того незнайомця.

Друг швидко розвіяв побоювання:

- В нас досить вільні звичаї, щоправда, свої любовні походеньки заведено приховувати, проте якщо історія набуде розголосу, не страшно — попліткують трохи й заспокояться. На таке зазвичай не звертають уваги. Інша справа ревнощі. Ось тут можуть бути проблеми…- старший перервався й підозріло подивився на мене: - А нащо ти питаєш?

Я зробила великий ковток й скосила очі на трійку місцевих аристократів, котрі сиділи за сусіднім столиком й поставила нове питання:

- А якщо нап’юся?

- Ніхто тобі нічого не скаже. – стиснувши плечима промовив Тім. Та почав перемовлятися з Єжи.

Не встигли приятелі прокоментувати мої плани, як принесли вечерю й нову, вже третю пляшку вина. Подавальниця спритно розставила перед нами частування та пройшла повз сусідів. Приймаючи замовлення дівчина встигла пофліртувати з тими хлопцями, котрі привернули мою увагу.

- «Конкурентка! Най її…!» – подумки обурилася та змусила себе зосередитися на їжі.

Переді мною в глиняній мисці розписаній химерним візерунком лежало нарізане дрібними скибочками копчене м'ясо у купі з дивними помаранчевими овочами. Взяла металеву виделку, оброблену сріблом, наколовши шматочок, скуштувала спочатку одне, потім інше. І ледь не подавилася від здивування, бо смак сильно нагадував їжу з мого світу, особливо овочі.

Перезирнулися з Єжи. Впіймавши нетямущий погляд Тіма, пояснили приятелю нашу реакцію, щедро запиваючи слова. Трошки захмелівши, знову спробувала перевести розмову на важливу для мене тему. Попиваючи вино, заговорила про чоловіка в синьому, бо спершу треба дізнатися хто він, і вже тоді вирішувати заводити знайомство чи ні, адже забути про ту коротку зустріч в храмі незмога. Його образ стояв перед очима, підбурював поспілкуватися та, нарешті, зрозуміти що криється за цією загадковістю та замкненістю. Але, на превеликий жаль, Тім не розколовся. Полянець ухилився від розмови. Тоді остаточно вирішила напитися.

До кінця вечері кількість випитого наблизилася до ящика. Друзі припинили пиятику й тихо перемовлялися, спостерігаючи за мною. Я ж перебуваючи у стані легкого сп’яніння припиняти алкогольний марафон не збиралася. Сама випила ще пару пляшок, й перестала запам’ятовувати що відбувається п’яніючи з кожним ковтком все сильніше ….

***

Ранок зустрів невимовно сильним головним болем. Я лежала в широкому ліжку у відведеній мені кімнаті в будинку алхіміка та намагалася згадати, що вчора було й зрозуміти, чому тут знаходжусь. В моєму запаленому похміллям мозку з’явилася картинка: сиджу в таверні, наливаюся вином…: - «Стривай-но, а навіщо так напилася?»

Двері зі страшенним шумом розчахнулися і до кімнати зайшла Яра, несучи в руках глечик. Від темної рідини, яка містилася в посудині, йшов важкий трав’яний запах.

- Ви вже прокинулись? – дбайливо спитала дівчина.

- Так. – неохоче відповіла, ледь ворочаючи язиком.

Яра налила в кубок настоянку з принесеного глечика, простягнула мені. Я трохи підвелася на ліжку, взяла посудину і маленькими ковточками випила гірку рідину. Повернула її Ярі, а потім знову впала на подушку. Переконавшись, що я прийняла ліки, вона прибрала посуд й влаштувалася в кріслі, доглядати за мною.

Невдовзі настій подіяв, в голові почало прояснюватися. Згадала, як загубила пульт і, як Тім з Єжи втішали. І тут мене з усієї сили вдарило по макітрі усвідомлення: - «Ой, блін…Я ж учора не перемістилася в рідний світ. І що тепер буде…»

Різко сіла, обхопила голову руками й приречено втупилася в порожнечу. Пів години витратила на роздуми, як виправити ситуацію та рішення не прийшло. Зате, пригадала, чим скінчилася вчорашня пиятика. Друзі вивели з таверни. Прогулянка на свіжому повітрі трошки протверезила, та спробувала переконати Єжи, що мені слід повернутися додому. Але друг відмовився допомагати, нарікаючи на мій стан, тому довелося залишитися. Ще, він, здається, пообіцяв прикрити. Мав сказати моїм батькам, що залишилася ночувати в Олі.

Я вилаялася, встала з величезного ліжка й почала міряти кроками простір між ліжком, шафою й дзеркалом, гарячково шукаючи вихід з положення в якому опинилася. Треба навідатися в рідний світи, поки мене не почали шукати, от тільки не хочеться.

- «А навіщо повертатися?» – міркувала: - «Тут маю можливість розпочати все спочатку без тягаря минулого. В цьому світі зможу забути давній біль, образу, й зраду. Все, переселяюся!!» – прийняла кардинальне рішення.

Я припинила метушитися, скидаючи все на своєму шляху, і Яра переконалася, мені вже краще та кудись зникла. Трохи згодом, повернулася із тацею в руках.

Їсти якось не хотілося. Шматок в горло не ліз. Натомість переповнювали емоції. Бажала якнайшвидше з усім цим розібратися. Тому уперто відмовлялася від їжі, та дбайлива швачка все-таки вмовила поснідати. Я присіла у крісло поруч з невеличким столиком куди вона притулила тацю й спробувала місцевий сніданок. Гарячі свіжі булочки й ароматне пиття надихнули та почалася діяльність.

Спершу, попросила кравчиню знайти для мене чоловічий одяг. Здивована таким рішенням дівчина не намагалася відмовити, а одразу ж рушила виконувати прохання. Тим часом, дістала з-під ліжка згорток: в сірувато-білій тканині зберігалася шпага й пара кинджалів. Перебравши невеликий арсенал, загалом, все що вдалося випросити у Тіма, підготувала необхідну зброю. Потім сховала непотрібне назад під ліжко й залишила кімнату.

З пів години вешталася будинком у пошуках когось знайомого, раптом, на зустріч вибіг стривожений Єжи, обурено галасуючи. Схопила його за худі плечі, легенько струснула й мовила:

- Я лишаюся тут.

- Як залишаєшся? – очманіло витріщився приятель.

- Більше не повернуся додому. НІКОЛИ! – з запалом промовила відповідаючи ошелешеному другу.

В приміщення увійшла Ярина з повідомленням, що виконала прохання. Я кивнула та вийшла; залишивши очманілого хлопця під опікою дбайливої дівчини.

Поки у глибині будинку Яра відпоювала заспокійливою настоянкою мого засмученого приятеля, я збиралася до міста. Дівчина приготувала мені чоловічий костюм: темні штани з м’якої шкіри, білу сорочку з тонкого шовку та короткий чорний плащ. Комплект доповнював капелюх та високі чоботи.

Вже одягала чорні шкіряні ботфорти, коли у двері тихенько постукалися й в кімнату увійшов пан Лукаш. Учений кинув на мене похмурий погляд:

- Нам треба поговорити…- почав він.

Кивнула погоджуючись. Старий важко сів в крісло в кутку й розпочав розмову:

- Нещодавно мені повідомили, хочеш залишитися тут.

- Й вас не ввели в оману. - підтвердила інформацію.

- Ще не пізно змінити думку, дорогенька. Ми часто діємо нашвидкуруч, керуючись миттєвими пориваннями…

- Перепрошую, що перервала вас, – почала викладати свою версію: - Рішення прийнято мною обґрунтовано, а не під впливом емоцій, як вам здалося. Розумієте, тут маю реальну можливість почати все з чистого аркуша, до чого довгий час йшла.

- Ти біжиш від проблем! – зітхнув старий.

- Ні, тільки хочу розпочати своє життя спочатку, жадаю позбавитися тягаря минулого. Знаєте, минуле, воно душить час за часом. Наче величезний удав стискає свої кільця коло шиї, залізною хваткою огортає тіло. Спогади, наче отрута повільно роз’їдають душу. Я втомилася і прагну розпочати все наново, там, де мене ніхто не знає; де нічого не нагадує пережите. – зітхнула.

- Чи впевнена що зможеш жити в чужому для тебе світі? – запитав алхімік, подарувавши скептичний погляд.

- Якось пристосуюсь. - знизила плечима.

- Ще багато чого не знаєш про наш світ, дорогенька. – помітив алхімік.

- Навчуся. – парирувала.

- Тобі не треба йти, можеш, як і раніше жити в моєму будинку. – примирливо заявив старий.

- Спасибі, та все ж, краще житиму в місті. Так швидше звикну до оточення. - мовила та перейшла до прохання: - Потребую допомоги. Ви ж вчитель, то маєте знати, де мешкає ваш підопічний. Мені конче потрібно побачитися з Тімом. Не підкажете, як його знайти?

- Ой, і наживеш проблем на свою чарівну голівку. – буркотливо зауважив старий, але все ж таки дав адресу Тіма.

Весело подякувала вченому. Пан Лукаш пішов трошки засмучений. Проте, вже розпалена можливостями які переді мною відкрилися, поспішила геть з приміщення. Озброїлася позиченою шпагою, й вирушила на пошуки оселі єдиного в цьому світі друга.

***

Доволі швидко відшукала оселю тимчасового наставника. Тім одразу прийняв мене у своїй вітальні. З комфортом розмістилися в «дерев’яній» кімнаті. Тут усе зроблено з цього матеріалу: панелі на стінах з різьбленим візерунком, меблі: диван, пара крісел й невеличкий столик в центрі кімнати. Така композиція створювала в приміщенні атмосферу мисливського будиночка.

- Так ти вирішила залишитися. – зробив уточнення, вислухавши мою плутану розповідь про переселення.

Стверджувально кивнула, сідаючи в обтягнуте шкірою крісло зі складним різьбленням дерев’яною спинкою й підлокітниками.

- Виходить, маю підготувати тебе до життя тут. – сухо прокоментував той.

Він досить спокійно поставився до мого раптового бажання переселитися в цей світ. Приятель не намагався відмовити; здавалось, навпаки рішуче налаштований допомогти.

Друг дав передостанній урок про цей світ. Він висипав на стіл монети зі свого гаманця – невеликого мішечка зшитого із темної цупкої тканини. Стільницею зі дзвоном розлетілися кругляки розміром з металічну гривню, а з ними жменька монеток меншого розміру, з п’ятак. Місцеві гроші виготовляли зі світлого металу зовні схожого на біле золото.

- У нас гроші роблять з ауроніуму. – почав пояснювати приятель: - То тутешній метал. У нашому світі ауроніум набагато доступніший за золото, до того ж, він має декілька корисних властивостей.

- Яких саме? – поцікавилася.

- Виготовлені з нього, отримані шляхом обману (шантаж, вимагання чи вкрадені) вони повертаються до того, ким були зароблені, тому, крадіїв в нас дуже мало. Фінанси в них не затримуються довше, ніж на кілька днів, бо швидко опиняються у господаря.

- Значить в Полянії важливі не статки, а положення в суспільстві та авторитет. – зробила висновок з почутого.

- Щось на кшталт того. Але ми, здається, відволіклись. – Тім зібрав гроші в купку. Вибрав з неї потрібні та виклав переді мною зразки різного номіналу. На монетах, розповсюджених в Полянії викарбувано великі цифри, обрамлені нехитрим візерунком з ліній які перепліталися й звивалися змійками.

- Ось – вказав на монету з великою одиницею в центрі виробу: – золотий. Найбільша в обігу. А це: – тицьнув пальцем в наступну з зображенням дробу 1\2: - так звана «половинка», тобто пів золотого. А ота – показав на кругляк з зображенням 1\4: - «чверть», або одна четверта золотого.

- А ця? – запитала я, переводячи погляд на останню у рядку й найменшу за розміром. Виріб монетного двору з одної сторони чистий, без якось орнаменту; лише з невеличким насіченням, розміщеним, як здалося, з права вгорі навпроти герба.

- Найдрібніша. В народі її кличуть «золотинка». Вона дорівнює десятій частині золотого. – пояснив приятель.

- Зрозуміло. – кивнула, та покрутила монету в пальцях.

- З цінами, сподіваюся, сама ознайомишся і з часом звикнеш до економіки нашого світу.

- Не думаю, що то буде так вже й складно. З чим дійсно знадобиться допомога, так то житло. Мені потрібно орендувати будинок в столиці. Допоможеш з пошуками?

- Не проблема. Почекаєш пару днів?

- Так. Поки житиму в алхіміка. Але мені все ж не хотілося б завдавати клопоту старому. В нього, крім тебе, можуть бути учні. – пояснила я свою позицію.

- Завтра ж займуся будинком й повідомлю, коли з’являться варіанти. – пообіцяв Тім.

Я кивнула з вдячністю й продовжила розмову:

- І ще одне…- охайно зняла перев'яз, та простягнула другу позичену шпагу. – маю повернути.

Старший скривив незадоволену міну, мовчки забрав у мене зброю. Вийшов на хвилинку, а повернувся без неї. Замість того приніс папір і поклав складений вчетверо аркуш на стіл.

Не встиг нічого пояснити, нас перервали. У двері обережно постукали, й до кімнати увійшов Єжи. Розмова одразу ж торкнувся переселення.

Він відвідав рідний світ й все владнав. Переконав усих, що я терміново поїхала, проте не повідомила куди та не залишила контактів. «Шкода тільки що батьки засмутилися». Вони не знали про моє нове життя, адже розповідати комусь про досліди заборонено.

Закінчивши з обговоренням мого зникнення, повернулися до перерваного заняття. А точніше розпочали найважливішу частину адаптації: вивчення мапи міста. Ми з Єжи уважно роздивлялися схематичне зображення столиці, а Тім вказуючи то на той елемент, то на інший, розповідав як воно влаштоване.

Столицю Полянії оточено високим фортечним муром, в якому розміщені чотири виходи на головні дороги королівства. Від воріт бігли криві вузенькі вулички. Вони стікалися до площ в кожному районі, розходилися в сторони, криво звивалися та перетікали одна в іншу. Все це з’єднувала головна вулиця, яка йшла крізь усе місто від західної брами до Східної. Головну вулицю розділяв на дві нерівні частини центральний майдан. Нерівне коло міста також перекреслювала річка, в якій вчора втопила свій пропуск до рідного світу. Міцні кам’яні мости з’єднували береги бурхливої Плески, створюючи зручний перехід між районами Алерина.

Ми з Єжи детально вивчили мапу, вислухали пояснення й замучили питаннями та уточненнями. Кінець кінцем, вирішили, треба прогулятися, щоб все роздивитися наочно.

Тепер вже сперечалися вирішуючи з чого почати повторний огляд міста. Тім наполягав на відвідинах торговельного кварталу. Що він мав собі на думці, нам не казав. Така таємничість змусила нас вперто не погоджуватися на його пропозицію. Єжи не бачив в цій ідеї нічого раціонального, а мені не подобалося неочікуване. Заперечувати змушувала впевненість, той щось готує. Все ж, після довгої суперечки, ми погодилися з Тімом.

Через годину обговорень визначилися з тим, де хочемо сьогодні побувати. Налаштовані на дослідження й вивчення покинули гостинну оселю та рушили вештатися містом.

Насамперед старший повів нас в торговельний квартал. Там поряд зі строкатим базаром тулилися лавки. Яких крамничок тут тільки не було. Судячи з вивісок в столиці можна придбати все що завгодно.

Тім цілеспрямовано вів нас до однієї з дальніх торговельних точок. Над дверима заможної на перший погляд лавки на коротких металічних ланцюгах гойдалася барвиста вивіска з дивною назвою. «Золотий меч» - мовила химерна дерев’яна табличка.

- І що за дивне місце? – скептичним тоном поцікавилася, подумки сварячи провідника.

- Обіцяв же тобі нову шпагу. Ти ні в якому разі не маєш залишатися беззбройною в нашому небезпечному світі. Я не зможу постійно наглядати за тобою, захищати тебе. До того ж, бажаю дати можливість самостійно спостерігати за нашим світом, надати, так би мовити, свободу дій, а для цього, тебе слід озброїти. – прокоментував друг і потягнув мене до дверей, поки я не почала сперечатися.

- Чому привів саме сюди? – невдоволено запитала.

- Це краща зброярня в столиці. – пояснив провідник.

Довелося погодитися та піти з другом. Єжи залишився чекати на галасливій вулиці, а ми з Тімом увійшли всередину. Все невеличке приміщення заставлене й густо завішане різноманітними клинками: шпаги, шаблі, кинджали різних видів. Сталь блищала в яскравому світлі десятка свічок у масивній люстрі, яка звисала зі стелі. У цьому царстві холодної зброї нас приязно зустрів високий суворий чоловік.

- Моя сестра потребує шпаги. Ну й деякі дрібниці на додачу. – випередив мене Тім, першим звернувшись до крамаря.

- Обирайте, пан і пані. Все що маю, усе тут. – обвів рукою приміщення зброяр.

Покружляла кімнатою, роздивляючись зброю. На видноті — дорогі, багато прикрашені екземпляри з вигадливими піхвами, усипаними дорогоцінними камінцями в комплекті. Ці відкинула, бо таким зараз не цікавилася. Потребувала чогось простого й функціонального.

Мою увагу привернула підставка у дальньому куті. Там розміщувалося з десяток звичайних шпаг. Підійшла до імпровізованої вітрини та почала уважно вивчати асортимент. Роздивившись асортимент, обрала одну. Дістала з підставки й прискіпливо вивчила лезо, вийшла на середину кімнати, кілька разів махнула, перевіряючи баланс.

- А ваша сестра знається на зброї. – помітив продавець, котрий спостерігав за мною весь час.

- Мені дороге власне життя. – пояснила та підбила підсумок своєму пошуку: - Візьму ось цю.

Наблизилася й показала зброю продавцю.

- Дозвольте пані, підберу піхви.

- Не буде зайвим. – погодилася та подала обране купцю.

Зброяр почав копирсатися у величезному ящику, де зберігалися прості піхви. Поки чекала, роздивлялася арбалети, які висіли на стіні за прилавком. Здається, вони в Полянії не надто популярні; хоча, час покаже.

Чоловік виклав на стійку, покупку у простих темних піхвах. Тім додав від себе пару кинджалів. Купець пройшовся задумливим поглядом викладеною на стійці зброєю, підраховуючи вартість. Він оголосив ціну, друг одразу ж відрахував потрібну кількість монет і простягнув продавцю гроші. Той взяв оплату, перерахував і привітно нам посміхнувшись, подякував за покупку.

Я забрала надбання. Причому друг всунув мені в комплект до нової шпаги пару схожих один на одного, як близнюки, кинджалів. Я кинувши на друга обурений погляд, швидко озброїлася та залишила приміщення. Приятель пішов слідом за мною.

Погуляли трійку годин, доки не набридло милуватися похмурою одноманітністю архітектури, та вирушили вечеряти в улюблену таверну.

В Синьому Кинджалі сьогодні велелюдно. Майже усі столики зайняті, тому нам довелося обирати усього з двох. Оцінивши зручність обох варіантів, розмістилися у дальньому куті обідньої зали, та зробили замовлення. Поки чекали на їжу, поставила друзям важливе для мене питання:

- А що вчора було? В сенсі, що я сп’яну утнула?

Хлопці здивовано перезирнулися та знайомий з реаліями мого світу Єжи відповів:

- Так. Нічого серйозного.

- Нічогісінько. – підтвердив Тім.

- А якщо точніше. – попросила: - Бо, погано пам’ятаю кінець застілля.

- Напилася, сіла впівоберта на лавці й фліртувала з хлопцями за сусіднім столиком. – спокійно повідомив друг дитинства.

- То й все? – нашорошено перепитала.

- Ну, ще ти сиділа на стійці, сварилися з подавальницями. Трактирник допоміг стягнути тебе звідти, а я вивів на вулицю. Тім знайшов карету, відвезли тебе до будинку алхіміка. Яра вклала спати. Проконтролювавши все це, перемістився додому. – доповнив свою розповідь хлопець.

- Зрозуміло. І що тепер буде. – схвильовано запитала.

- Напилася. З ким не буває. – заспокоїв старший.

Принесли частування та наша увага перейшла на смачну вечерю. Розмова плавно перетекла в інше русло, перетворившись на невимушене базікання.

В таверні просиділи до заходу місцевого світила. Коли вже почало сутеніти, вийшли із закладу та рушили по домівках. Щойно звернули на темну вуличку, Єжи роздивився навкруги. Переконавшись, що нікого, окрім нас, навколо не спостерігається, попрощався та одразу ж щез, натиснувши на кнопку пульта. Ми з Тімом продовжили шлях. Досягнувши головного майдану, попрощалася з приятелем та пішла у своє тимчасове помешкання.

Шлях до будинку алхіміка проходив слабко освітленими вулицями кам’яного міста. Ліхтарі в Полянській столиці відсутні. Алерин освітлювали лише зірки та тонкий серпик срібного місяця на небосхилі.

Впевнена у своєму вмінні фехтувати, нічого не побоюючись, наодинці гуляла нічним містом, насолоджуючись спокоєм. На боці висіла улюблена зброя – проста, але водночас зручна й ефективна для захисту свого життя; в чоботах розміщувалася пара кинджалів. Легені наповнювала свіжість весняної ночі, тіло зігрівало тепло нагрітого за день каменю, а волосся тріпав легкий вітерець. Романтична атмосфера окрилювала, огортала п’янким відчуттям свободи.

Раптом мою ідилію зруйнував шум близької бійки. Дзвін сталі блискавкою розрізав тишу. Двобій відбувався десь поруч і я орієнтуючись на брязкання зброї рушила на допомогу. Завернула за ріг, пробігла квартал та влетіла у широкий провулок.

А там точилася бійка. Світловолосий молодик у темному одязі зійшовся у поєдинку з двома головорізами. Кремезні постаті напирали на чоловіка, що був на голову нижчий за них. Той відчайдушно відбивався з останніх сил махаючи шпагою. Третій головоріз зачаївся в тіні будівлі.

Перевела погляд в інший бік і мене охопила лють. Там двоє головорізів з тієї ж банди притисли до стіни закляклу від страху жінку закутану в темний плащ. Впізнати її неможливо, через глибокий капюшон, що приховував обличчя. Жінка нервово сіпалася, намагаючись втекти, та злочинці їй не давали. Я скочила до них, проте один з бугаїв побачив і вихопив шпагу. Теж вихопила зброю й відбила напад, та одразу ж пішла у наступ. Супротивник рефлекторно зробив крок назад і наштовхнувся на приятеля та втратив рівновагу. Вони тягнучи один одного впали на холодну бруківку.

Поки нападники копирсалися силуючи піднятися, я розвернулася до жертви й трьох інших бандитів. Хотіла допомогти невідомому відчайдусі та не встигла. Дістала кинджал і примірилася аби метнути. Зненацька, той що ховався, ступив за спину вельможі та вдарив його ножем під ребра. Чоловік похитнувся, кисть розтислася і зброя з диким дзвоном упала на бруківку. Він обперся об стіну, але не втримався і впав дряпаючи долоню об гострі камені.

Головорізи облишили потерпілого та рушили на мене. Я приготувалася відбиватися. Проте супротивники не поспішали нападати. Бандити хотіли взяти у кільце, тоді я атакувала не даючи оточити себе. Шпага пройшла в міліметрі від першого. Невикористаним клинком зажатим у лівій руці полоснула другого, залишивши тому глибокий поріз через все обличчя. Банда спробувала атакувати, та я вибила зброю з лапи одного, пхнула іншого підбитим залізом підбором і розкроїла третьому руку кинджалом. Поранені відійшли, інші знову атакували. Відбила напад….

З сусідньої вулиці донісся тупіт й горлорізи відступили. Ватага чкурнула навтьоки, покинувши здобич. Жінка, яка тулилася до стіни невпевнено стискаючи у долоні кинджала, відкинула його й поспішила до пораненого супутника. Той непритомний валявся на холодній бруківці.

- Марек! Марек! – заверещала вона трясучи коханця. Той відкрив очі, легенько посміхнувся їй та втратив свідомість.

Вклала шпагу до піхов, витерла кинджал і вже збиралася піти, як у провулок забігли люди в грифельно-сірому одязі. Їх привів лакей котрий супроводжував пару. «Сірі» хутко вивчили територію: хтось вилаявся, трійко нахилився шукати сліди, пара розпитували жінку про нещодавні події. Один з них швидко оглянув постраждалого, підсвічуючи прихопленим з собою ліхтарем, та з допомогою лакея кудись поніс. Старший підійшов до мене, представився працівником служби дізнання та коротко поцікавився:

- Втекли?

- Так. – кинула я.

- Скільки? – поставив питання слідчий.

- П’ятеро.

- Потрібна допомога? – про всяк випадок сухо спитав той.

- Ні. Все гаразд. – заспокоїла чоловіка й покинула місце пригоди.

Попрямувала до будинку алхіміка. Ледь переставляючи втомлені ноги йшла містом оповитим передсвітанковими сутінками. Зустріла світанок біля маєтку вченого. Бажаючи, хоч трошки відпочити, одразу ж рушила до своєї кімнати, там впала на ліжко та відключилася.

***

Прокинулася від жахливого шуму. Заворушилася, виявила, що заснула не роздягнувшись, бо, як повернулася вчора додому, так і завалилася спати.

У моїх мізках туманом купчилися втома в компанії зі страшенним недосипом. Я дослухалася до гамору, долітаючого звідкись, але розібрати слів не могла, хоч джерело — десь поблизу. Прислухалася, зосередившись на звуці, та скоро визначила — гомоніли в сусідній кімнаті.

Підскочила й роздратована недосипанням кинулася на звук, аби з’ясувати, чому мені заважають відсипатися після вчорашнього. Пробігла коридором, спустилася сходами й наштовхнулася на відкриті двері кабінету алхіміка. Кімната розташовувалася точнісінько під моєю спальнею, тому голоси, котрі звідти долітали, розбудили мене. Звукоізоляція тут непогана, от тільки горлали так…. Якби стіни не були кам’яними, здригалися б від звукових хвиль.

Зазирнула в приміщення й обвела поглядом кімнату. У дверях стояв високий широкоплечий чоловік. На його одязі красувався герб правлячої родини. В кріслі у кутку сиділа жінка, ховаючи обличчя під капюшоном дорого прикрашеного вишивкою плаща. Тім та Єжи стояли поруч з її кріслом. Всі одночасно кричали, тому зрозуміти про що мова, не вдалося.

- Тихо! – різко крикнула привертаючи до себе увагу.

Навкруги запанувала дзвінка тиша. Я протиснулася повз чоловіка та опинилася у заповненому роздратованими людьми приміщенні й примирливо заговорила.

- Що сталося? – спитала присутніх.

- Той здоровань бажає з тобою познайомитися. – прокоментував ситуацію друг дитинства. Сварка поновилася, швидко набираючи оберти.

Довелося повторити маневр, щоб встановити тишу.

- Бажали зі мною поговорити? – звернулася до здорованя, бажаючи розібратися в ситуації.

- Ні, то я хотіла вас бачити. – відповіла за нього візитерка: - А вони мене до вас не пускали, тож залучила охорону.

- І правильно, що не пустили. Ви, гадаю, не представилися. - зауважила прискіпливим тоном.

- Увірвалася до будинку й одразу розкричалася. Слуги перелякалися та покликали нас. – підтримав друг: - Ми з Тімом перебуваючи у стані афекту, намагалися її спровадити, тоді приперся той. – Єжи кивнув на амбала.

- Були змушені відступити до кабінету для роз’яснень. – додав Тім.

- Така-собі ситуація. - відреагувала на такий поворот подій: - «Яким же чином примирити тих хто тут зібрався та отримати пояснення цілей візитерів, не розгромивши водночас будинок алхіміка».

Мої роздуми перервала винуватиця цього ґвалту.

- Яцик залиш нас. – скомандувала жінка.

- Але ж ваша величність… - намагався сперечатися тілоохоронець.

- Ніяких Але! – спинила його представниця високого вельможества.

Охоронець з незадоволеним виглядом вийшов, бурмочучи собі під ніс лайку на адресу об’єкта охорони.

- Прошу пробачити, не відрекомендувалася. - почала діалог візитерка.

Вона піднялася, відкинула капюшон плаща. На мене пильно дивилися карі очі мудрої жінки. На красивому обличчі майже не було зморшок; а довге каштанове волосся утворювало складну зачіску.

Очі Тіма чомусь округлилися, здалося, він впізнав гостю.

- Сподіваюся моя присутність тут залишиться таємницею. – промовила вельможна гостя.

- Хто це? – тихо спитала старшого, намагаючись зрозуміти реакцію.

- Королева. – пошепки відповів той.

Я зніяковіла. – Ем.. Ви хотіли зі мною зустрітися… Ваша величність. – промимрила я, важко переборюючи шок.

- Нащо пафос. Залиште його для палацових мурів. Мене звати Маргаретта. А до вас як звертатися? – намагаючись здаватися доброзичливою промовила гостя.

- Анета. – відрекомендувалася я.

- Можемо поспілкуватися без свідків? - попрохала монархиня.

- Звичайно. Нумо погуляймо садом. - нечітко пробурмотіла, намагаючись зрозуміти, чого хоче вінценосна особа.

Вийшли у садок й покрокували однією зі стежок вглиб.

- Аню, знаєте, адже цієї ночі врятували мені життя. - почала вона.

- Так, то були ви. Уночі в темному провулку, й без охорони. – помітила я, аби підтримати розмову.

- Ніхто не має знати, що я виходила у місто. – жорстко промовила жінка.

- Не збираюся нікого вплутувати у цю історію. Тим паче, одразу з’явиться питання про те, що я робила в місті? Переїхала сюди нещодавно і ще не зовсім призвичаїлась. Не потрібен зайвий галас, плітки. Ви ж розумієте? – зам’ялася, не знаючи, як продовжити розмову.

Чіткого пояснення, чому не бажаю привертати увагу, не знаходила. «От що тепер сказати королеві, аби її інтерес згас. Треба ж було рятувати монархиню. Пожаліла людину». Мовчанка затяглася, тоді я наважилася спитати із ввічливості:

- Як Марек? Він живий?

- Все гаразд. Рана не глибока. Скоро одужає. – формальним тоном повідомила візитерка, напружено розмірковуючи про особисте.

Я теж, під хрускіт камінчиків під ногами, заглибилася в потік роздумів. То картала себе, то старалася знайти вихід з положення.

- Чи можу бути з вами відвертою? - раптом невпевнено запитала королева, витягаючи мене з плину міркувань.

- Так, звісно. – здивовано відповіла: - «і звідки така довіра» - промайнула в голові нервова думка.

Невимовно шокована, навіть не намагалася оцінити ситуацію, уважно слухала співрозмовницю, сподіваючись отримати, хоч якийсь натяк на мотиви.

- Знаєте, Ането, я зовсім не маю друзів. При дворі не можна нікому довіряти, писати комусь теж небезпечно. – вона зітхнула: - У мене немає нікого, крім Марека. Розумієте, любити — ризиковано. Вінценосні особи не мають права на почуття! Але ж, не можу нічого вдіяти. - жінка затнулася, набралася духу, і перейшла до суті своєї промови: - Вчора вночі він проводжав, коли раптом ця банда… до смерті налякали. Лакей, якого Марек взяв з нами, побіг по допомогу, а коханий намагався зберегти наші життя і сам ледь не загинув.

- А, як же король? Його Величність вас не захищає?

- Мого чоловіка то не турбує. Найняв охорону, то й все. – Маргаретта відмахнулася і перевела розмову на більш приємну для неї тему: - А ті двоє, котрі зустріли мене, ваші брати, так? Вони так завзято боронили ваш спокій.

- Мої друзі. – сухо пояснила. Чесно кажучи, я і не починала розуміти що відбувається, тому не замислюючись відповідала на питання: - Єжи знаю з дитинства. А Тім показує місто, бо мій дядько – старий алхімік, його попросив. – замовкла в очікуванні реакції співрозмовниці.

Деякий час замислено крокували пліч-о-пліч вузькою стежкою в затінку велетенських дерев. Маргаретта першою порушила мовчанку:

- Хотіла віддячити за порятунок, та не мала уявлення, як то краще зробити. Знайомство допомогло прийняти рішення. Гадаю, титул та землі стануть належною нагородою.

- Нічого не треба, я просто не змогла пройти повз! – намагалася відмовитися від нагороди: - «Зобов'язання перед іншосвітною державою, придворні інтриги… Потрібно воно мені! Тим паче, я ще погано орієнтуюся у тутешніх реаліях і не готова з’являтися при дворі. З іншого боку, вельможество дасть можливість уважніше слідкувати за розвитком суспільства. Перебуваючи у панських колах, зможу спостерігати за політичними подіями та дізнаватися всі новини з перших рук. А це сприятиме шпигунсько-науковій діяльності».

- Нагорода не обговорюється. – суворо промовила королева й почала переконувати погодитися. Мабуть, монархиня вирішила, що мені ніяково приймати винагороду: - Ви, як ніхто інший, гідні титулу. Вам, не зважаючи на сумнівне походження, вдасться швидко завоювати повагу громади. Тому не відмовляйтеся. Радше підберіть собі атрибути вельможества, і постарайтеся найближчим часом завірити їх в канцелярії. Цієї неділі у моєму палаці відбудеться бал, і з радістю передам вам патент на титул.

- Втім, як ви пояснене законному чоловікові, за що даруєте титул та землі?!! – спробувала відмовити королеву. Справа справою, та розпалювати конфлікт в монаршій родині теж не вигідно. Якщо король упреться, то може добряче попсувати життя.

- Милославу збрешу. Він однаково не цікавиться моїми справами, тому повірить у все що я йому наговорю. А для двору вигадаємо красиву легенду. – наполягала монархиня.

- Добре. Ваша взяла. – зітхнула погоджуючись.

Годинник на міській вежі пробив полудень і відвідувачка раптом почала поспішати:

- Прошу пробачити, маю вас залишити. Мушу повернутися в палац на обід.

Провела Маргаретту до будинку. Передала королеву її тілоохоронцю і попрямувала в садок.

Крокуючи вузенькою стежкою роздумувала над тим, що принесло знайомство з монархинею. По-перше – титул, то доволі вигідно, бо не буде необхідності прикидатися родичкою Тіма. Незабаром з'явиться ще більше можливостей вивчити світ Полянії, а також адаптуватися до проживання в тутешніх реаліях, і найприємніше – матиму змогу розгадати загадку незнайомця в синьому і, імовірно, поспілкуватися з ним, а це – по-друге. І по-третє, – буде, хоч невеличкий, проте стабільний дохід, а оце, як на мене — необхідність для виживання.

Ось так розмірковуючи, повернулася на місце де ми з ранковою візитеркою завершили спілкування. Не без задуму, звичайно. Тільки-но ступила на невеличку галявину від якої розбігалися кривуваті доріжки, з-за найближчих кущів виринули Тім з Єжи.

- Ви слідкували за мною! - прошипіла, вкладаючи у цю фразу все обурення, яке зібралося в моєму серці, за час спілкування з вінценосною відвідувачкою. Помітила їх майже одразу, проте не стала нічого робити, аби не псувати розмову з Маргареттою.

- Ну вибач. В нас не було іншого виходу. Нас не запросили. – відповів на мої закиди Єжи.

- Тоді обидва, сподіваюсь, здогадалися, вам доведеться допомогти! – промовила суворо. Раділа що вони й так вже все знають і не треба гаяти час на пояснення. Друзі, змушені погодитися, одразу узялися за справу.