Нотатки добровільної потраплянки

Розділ 13

Вибори

Або

Homo locum ornat, non hominem locus.[1]

Наступні кілька днів пройшли доволі спокійно. Януш з Тадом готували військовий похід, я закінчувала адаптацію у цьому світі — вивчала місцеве законодавство. А також займалася паперами, точніше — новими звітами від управителя моїм маленьким графством.

З кожним днем атмосфера ставала все більш напруженою. Здавалося, от-от, має відбутися щось, що зруйнує всі наші плани. Та ось настав переломний момент.

Сонячний осінній полудень не обіцяв нічого поганого. Я сиділа у кріслі у своїй кімнаті, обіймаючи долонями чашку гарячого трав’яного відвару. Розмірковувала прожиття-буття, милуючись видом з вікна власної спальні. Зовні, розфарбовуючи середовище яскравими кольорами, стояла тепла осінь. Листя прикрасило сіре місто багрянцем. Ядуче сонце, сліплячи очі перехожим, зігрівало вулиці ще теплими променями.

У тихому затишку оселі, стукіт у двері пролунав набатом. Під впливом емоцій, підскочила, вилетіла з кімнати, збігла вниз вузькими сходами. Особисто зустріла гостя. Червонський у паніці увірвався до мого будинку, схопив за руку й ми вже знайомим маршрутом помчали у вітальню.

Коли потрапили в потрібне приміщення, я висмикнула кінцівку. Глянула на приятеля. Князь не збирався приходити до тями. Схопила його за плечі й різко струснула, виводячи тим самим з панічного ступору.

- Що трапилося? – схвильовано спитала.

- К-к-король в-втік… - витиснув з себе друг.

Я вилаялася, а Януш впав в крісло й з відчаєм втупився на мене.

- Напиши матері Туана. Стара відьма має дізнатися про те від нас. Інакше може запідозрити в причетності до цієї надзвичайної події.

Очі Януша посвітлішали, в них показатися активна робота мозку:

- Ти маєш рацію. Стара точно затіяла якусь інтригу.

- Можливо, планує посадовити на престол спеціально підібраного наступника. – у кімнату тихо увійшов Темський: - Мої шпигуни доповідають, що один молодий герцог стрімко підіймається кар’єрною драбиною при дворі.

- «Цікава виходить ситуація…. Невже вона вирішила кинути улюбленця на чужині? Стара готує зміну династії? Хоча, нас то не обходить…»

- На нас, то ніяк не вплине. – помітила я.

- Так. То лиш підтверджує, рідня не причетна до втечі Туана. – пояснив свої висновки головний шпигун.

- Гадаю, так воно і є. – погодилася я: - Тут інше. Мені, здається, його й дотепер щось пов’язує з домівкою.

- Так, я теж помітив. – вставив Януш.

- Потрібно попрацювати в цьому напрямі. Потрясу своїх шпигунів. Вони мають знати, як провів останній день утікач. – видав ідею Тад.

- Повідомлю Раду. Зберу розширений склад. А там подивимося. – похмуро повідомив князь.

- З цього і почнемо. В будь-якому випадку, треба спробувати вислідити монарха-втікача, й, за можливістю, повернути того в столицю. – підбила підсумки. Чоловіки погодилися й наша компанія почала діяти…

***

Тиждень видався клопіткий. Червонський скликав розширену Раду, котра має вирішити, що далі робити з королем-утікачем, і за потреби, обрати нового. Я розривалася між необхідністю зустрічати членів ради, які приїздили з віддалених провінцій, й порятунком королівства. А також готувалася до можливих непередбачуваних поворотів подій, вивчала полянське право й роздумувала над альтернативними методами розв’язання проблеми відсутності короля.

Того ранку наша компанія, названа мною «комітетом з порятунку країни», планувала зібратися в улюбленій таверні. Туди й вирушила прямо зранку.

Замовила їжу й влаштувалася за столиком в темному кутку, чекаючи інших. Та друзі чомусь затрималися. Уже поснідала, коли в галасливому закладі з’явилися Тім і Тад. Вигляд вони мали спантеличений. За ними чимчикував похмурий Єжи.

Коханий стомлено привітався й сів навпроти мене. Я підбадьорливо усміхнулася йому. Гадаю, новина, яку збирався повідомити, нас не потішить.

- Короля – втікача вбито. Зарізали в придорожній таверні. Якраз на шляху до Галенії. – повідомив той.

- Як на таке відреагувала його мати? Звинувачує нас в загибелі сина? – поцікавилася, очікуючи підступ.

- Королева-мати надіслала нам листа. Вона запевняє, не вважає нас винуватими в смерті свого нащадка. Називає це вбивство – нещасним випадком.

- Причетна до того інциденту. Або то її люди перестаралися й вбили правителя. – зробив припущення Єжи.

- Іноземці не мають жодного стосунку до цього вбивства. – вщент розгромив цю ідею головний шпигун: - Проте, є дещо інше.

- То давай, розповідай. – поквапила коханого.

- За твердженнями шпигунів, Антуан отримав листа перед втечею.

- Що там було? Вдалося встановити, хто і про що писав монарху? – з надією спитав Тім.

- Ні. Мої люди впіймали хлопця, котрий доставив послання. – почав Темський.

- Що далі? – поцікавився лакей.

- А нічого. Я допитав його. Довелося зайнятися цим особисто, оскільки він майже не володіє полянською, а галенську ніхто підопічних не знає.

- Отже, лист королю надійшов з батьківщини. А хто писав, дізнатися не вдалося? – зробила висновок.

- Він нічого не знає. Стверджує, що до нього підійшов на вулиці паж та запропонував підзаробити. Коли той погодився, підліток сунув йому папірця, адресованого нашому правителю й важкенький кошіль. Після чого той одразу зник, не давши можливості поставити, хоч одне, питання.

- Кепська справа. Подивитися б те послання… - задумливо промовила.

- Так. Там криється ключ до розгадки всієї цієї дивної історії. – зітхнув коханий і ми поволі перейшли до обговорення майбутнього засідання ради й виборів правителя.

- Необхідно зайнятися пошуками нового обличчя для нашої країни. – похмуро почала.

- Але ж в нас не має кандидатур. Антоніуш останній з роду. Тож, можна констатувати:панівна династія вимерла. До того ж всі іноземні принци, яким пропонували корону, відмовилися скористатися нагодою правити на чужині. – сумно повідомив Темський.

- Чи в тебе є якісь думки на цю тему? – зацікавлено промовив Тім.

- Гадаю, варто переконати Раду, що нам потрібен «свій» король. Навіщо наступати на ті ж самі граблі та знову садити на трон іноземця? – запропонувала свій варіант розв’язання проблеми.

Нещодавно спеціально проштудіювала розділ про спадок. Там ані словом, ані пів словом не натякається, що в разі вимирання королівської династії, монарха варто обирати серед іноземних принців. Тому й вирішила запропонувати єдиний, з можливих, на мою думку, варіантів.

- Що означає «наступати на ті ж самі граблі»? – перепитав коханий.

- В сенсі – для чого постійно повторювати одну й ту ж саму помилку. – пояснила вислів зі свого світу.

- Хочеш сказати, правителем повинен стати хтось з високого вельможества? – зробив уточнення головний шпигун, зрозумівши, що я мала на увазі.

Стверджувально кивнула. Тад з хвилину мовчки дивився на мене, а потім зробив пропозицію: - Ти маєш виступити на засіданні ради!

- Вони мене не слухатимуть! – відрізала, попиваючи легке вино.

- Ти єдина жінка, з тих, хто отримав титул, заробила його не через інтим з королем. – підтримав друга алхімік.

Я ледь не вдавилася черговим ковтком: - А що були прецеденти?

- Так! – хором видали Тад і Тім.

- Добре, виступлю на засіданні ради. – неохоче погодилася: - «Мені нічого втрачати. Якщо влізла в цю справу, маю йти до кінця».

- Стривай-но… Аню, ти взагалі розумієш, що робиш? То ж пряме втручання в життя іншого світу! Тебе ж не похвалять! Й мене теж зачепить! Я ж типу твій напарник. – зашипів Єжи. Старший підтвердив свою згоду з псевдолакеєм важким поглядом.

- Заспокойся! Не панікуй. Рано чи пізно рада б сама прийшла до такого рішення. Їх лишень трошки підштовхну. – парирувала.

- Тоді, як пояснюватимеш явища чужого світу. Тим паче ті, в яких практично не розбираєшся. – не припиняв злитися друг дитинства.

- Не буду нічого пояснювати. Нехай самі вигадують, як то все провернути. – відповіла на новий випад.

- Різниця в умовах життя тебе не хвилює? – підозріло спитав старший.

- Чого ви напали? Підкинула ідею, а там самі розберуться. Адже варіант розв’язання проблеми не суперечить чинним нормам.

- Тобто, пропонуєш провести вибори нового короля всередині ради? – здогадався Темський.

- Так. Про те і кажу. Оберемо нового правителя так, як обирали попередників. Тільки кандидати будуть місцевими.

- То на краще. – погодився він: - Створювати зараз кардинально нові правила – ризиковано.

Друзі кивнули, й за нашим столиком повисла мовчанка. Метушня останніх двох тижнів негативно вплинула на настрій нашої компанії. Розмова згорнулася. Тад мовчки сидів, активно розмірковуючи; Тім з Єжи перешіптувалися. Я вдивлялася в сумне обличчя коханого, намагаючись розігнати похмурі думки, що роїлися в його голові.

Наш колективний смуток порушила поява Ядвіги. Вона навідала батьків, та розповіла їм про те, що з нею відбулося. Ті погодилися їй допомогти грошима, бо Ядвізі треба відшукати житло в Алерині.

Вона вже відвикла від життя в провінції, тому довго там не протрималася. Особливо коли до неї дійшли чутки про події в столиці. Не змогла всидіти на місці, одразу ж зібрала речі й вирушила сюди.

Молода вдова в простій дорожній сукні пробралася до нас. Обмінялися привітаннями. Ядвіга помітила наші похмурі обличчя. Жінка, мабуть, вирішила підтримати друзів. Сіла збоку столу, й почала весело розповідати про свої плани на маєток покійного чоловіка. Поволі зав’язалася розмова, почалося бурхливе обговорення проблем керування. Вся компанія повеселішала, відволікшись від «справ державних».

***

Наступний ранок зустрів важкими хмарами за величезним вікном. Над містом похмурим покровом нависало олов’яне небо. Та й настрій в мене гармоніював з погодою. А все тому, що сьогодні нас залишає наш лідер. Червонський вирушає до своєї нареченої в Улінію, де мешкатиме поруч з королевою. Днями в них весілля. Ліанна обіцяла все організувати.

Залишаючи нас, князь нервував, проте скасувати весілля незмога. Та й не бажав. Для Януша важливий цей альянс. В тому є не тільки його особистий інтерес, але й вигода держави, адже, завдяки цьому шлюбу Полянія отримує вигідного союзника.

Януш переживав за своє королівство, та нічого не міг вдіяти. Його мучила невідомість. Сірого кардинала хвилювало, як розвиватиметься справа, тому узяв з нас обіцянку в подробицях описувати всі майбутні події. Дійшли згоди й той зосередився на приготуваннях до від’їзду.

Того похмурого дня зібралися проводжати нашого роботодавця. Біля ґанку фамільного палацу Червонських зібралися його найдовіриніші люди. І ми з Тадом були серед них.

Князь з’явився без запізнень. У дорожньому костюмі, вийшов на двір. Зі смутком на обличчі, роздивився оточення, зітхнув й пішов до проводжаючих.

Януш підійшов до нас. Перекинулися парою етикетних фраз. Бажала підтримати друга, тому розповіла про ідею з виборами. Червонський з ентузіазмом прийняв такий варіант розв'язання цього питання. А я, зі свого боку, пообіцяла тримати його в курсі майбутніх подій. На цьому тепло попрощалися.

Слуга привів князю коня, до сідла, якого прикріплено дві об’ємні дорожні сумки. Януш ведучи за повід жеребця, вийшов за ворота родового маєтку. Ще раз попрощалися, він скочив в сідло й поскакав у напрямку міської брами. Провели його поглядами й рушила кожен у своїх справах.

Ми з Тадом бадьоро крокували кам’яним містом. На вулицях — порожньо. Місто ще не прокинулося. Першим перервав мовчанку коханий.

- Слухай, Аннето, а тобі нічого не було за наші стосунки?

- А чому вирішив, що мали бути наслідки? – здивовано перепитала.

- Раптом ти через мене порушила якісь правила тієї організації, котра допомогла тобі сюди переселитися. – туманно пояснив причину занепокоєння Тад.

- Ну, може, нагримають, звільнять у своєму світі. - відповіла стиснувши плечима.

- Тебе то не лякає? – співчутливо спитав коханий.

- Ні. Мене там нічого не тримає. – сухо проговорила.

- Чи мають вони змогу забрати тебе звідси? – нервово зробив уточнення він.

- Вони не можуть повернути мене до дому силоміць.

- Сподіваюся, ти – маєш рацію. – промовив Тад наостанок.

Часу на балачки в нас не лишилося. Провівши князя, збиралися зайнятися підготовкою до перемовин з членами ради. Зустріч з ними має відбутися через два дні. Сьогодні оберуть нового голову, а пізніше зможуть вислухати мене. І тоді вирішиться доля країни. До того моменту мені треба продумати свою промову. Слід бути дуже переконливою, адже нам конче необхідно отримати позитивний результат, а виступ непричетної до всієї цієї братії людини – ризикований.

- «Що ж, подивимося, що з того вийде…»

***

Минуло два дні

Теплим осіннім ранком ми з Тадом увійшли до зали засідань ради, розміщеної в королівському палаці. У центрі приміщення стояв масивний дубовий стіл, прикрашений складним різьбленням. Воно повторювало малюнок, який вкривав дерев’яні панелі на стінах і витертий паркет на підлозі. Зверху звисала величезна люстра. Світлом сотні свічок, яке відбивалося від дзеркальної поверхні високої стелі, просяк кожен кут просторої кімнати.

За столом розмістилися члени ради у майже повному складі. Обличчя у всих похмурі. - «Вони мене не слухатимуть». – боязко подумала я. Хотіла вибачитися й піти, але поглянувши на Тада, вирішила залишитися: - «Для нього, то — важливо».

Привіталися з присутніми та зайняли свої місця. Темський сів у відведене крісло. Я зайняла пусте місце навпроти голови ради у кінці довгого овального столу. Не хотілося бути присутньою тут, та відступати пізно.

- «Краще б Тад сам їм все пояснив». – подумала роздивляючись членів ради. Януш про них багато розповідав, та от побачити наживо вдалося лише зараз.

Полянська рада вельможества складалася з п’ятнадцяти персон. Серед них були здебільшого зрілі чоловіки. Хоча було й трійко молодих хлопців, трохи старших за мене. А також довгожителі місцевої політики.

- Що ж, повідайте нам свої ідеї, пані Черниська, раз прийшли. – мовив симпатичний срібноволосий чоловік. Представник одного з найвпливовіших родів обійняв посаду голови ради після від’їзду Червонського.

- Нащо нам дослухатися до порад жінки, котра отримала титул за прикриття походеньок колишньої королеви! – втрутився один з радників.

- Ми її вислухаємо. – суворо промовив голова.

- Пречудово, маємо слухати шльондру Темського!... – вигукнув молодий розтріпаний хлопчина. Він кидав злі погляди то на мене то на нього.

- Ах, ти ж …. – Тад підскочив, перехилився через стіл і спробував вдарити того.

- «Так от який, вічний супротивник коханого». – подумки оцінила подію.

- Усім тихо!!! – заволав срібноволосий та вдарив кулаком по масивній стільниці. В залі миттєво настала тиша : - Заспокойтеся. Ми тут не для того, аби обговорювати особисте життя один одного.

- Тим паче, що й самі не святі. – багатозначно подивилася на пом’ятого хлопця й продовжила єхидно: - чи то не ви нещодавно галасливо залишали дім пана Темського? Й ви туди не шпигувати приходили.

- На що, курва, натякаєш? – зашипів той.

Натякала на його недавню суперечку з Наджеею. Того дня вони пів вечора сварилися. Коханець пішов, грюкнувши дверима на прощання. Тоді знайшла в собі сили дізнатися, про кого говорив Януш. Визирнула у вікно й побачила цього хлопчину. Так от, тепер, було чим крити.

- Досить! – зірвався голова ради: - Потім будете з’ясовувати стосунки.

Це подіяло на мого опонента краще за будь-яке заспокійливе. Хлопець проковтнув єхидну фразу, якою збирався мені відповісти.

- Так що ви пропонуєте, пані Черниська? – спитав один з чоловіків, котрі сиділи за столом: - Де нам шукати нового правителя!?

- Королем стане один з вас! – обвела рукою присутніх: - Нам потрібен свій монарх. Ним, має стати той, хто так само не любить наших ворогів, як ненавидимо їх ми; той, хто розділяє прагнення вельможества щодо розвитку держави. Рада і король мають співпрацювати!

- Добре, то, як оберемо правителя серед нас?

- Через голосування. Кожен охочий зайняти трон зобов'язаний, по-перше, підтвердити титул. Скажімо, коронувати можуть лишень представника високого вельможества.

- І що далі? – нервово загомоніли чоловіки.

- Претендент має представити раді свій план розвитку нашої держави. Вислухавши кандидатів, рада голосує. Переможе той, хто набере найбільшу кількість голосів.

- А якщо обраний не впорається з покладеною на нього відповідальністю? Його ж цьому не вчили. – зазначив один з членів ради.

- Якщо король втратить довіру Ради, йому доведеться скласти повноваження. – спокійно пояснила я, відповідаючи на доволі влучне питання.

- Погоджуємося з вашим планом! – хором прокричали присутні, не давши висловитися своєму лідеру.

- Ви – геній, пані графиня. – похвалив голова ради. На що лише стиснула плечима й усміхнулася.

Коли емоції стихли, почалося жваве обговорення деталей майбутніх виборів. Ми з Тадом мовчки перезирнулися.

- Я ж казав, усе вийде. – прошепотів він мені одними губами. Але то вже зайве, на нас все одно ніхто не дивився, бо всі обговорювали майбутнє королівства…

***

Вісті про майбутні вибори стрімко розповсюдилися столицею, і наступного дня з’явилися перші претенденти на корону. Низка представників місцевого вельможества виявили бажання взяти участь у виборах.

Рада хутко ухвалила необхідні поправки до чинних законів й організувала процес. Члени ради попросили мене зайнятися підрахунком голосів. Напередодні цього важливого для країни дня, вони видали список кандидатів, щоб мала змогу підготуватися.

На те пішла купа часу, та однаково було цікаво. Бажала побувати на засіданні, на якому, проходитимуть вибори. Хотіла дізнатися, що навигадували кандидати, й до чого взагалі спрямована тутешня влада.

***

Два дні потому

Настав день виборів нового правителя. Рада зібралася в уже знайомій залі. Усі розсілися по своїх місцях і приготувалися розглядати кандидатури на отримання корони. Мене теж запросили на цей захід, а Тім зголосився спостерігати за процесом, тому приєднався.

Для нас встановили невеличкий стіл, за яким і розмістився наш дует. Я розклала аркуші на стільниці, узяла олівець, й приготувалася уважно слухати та робити нотатки.

Кандидатів в королі нараховувалося п’ятеро. Першим вирішив виступити невідомий старий з титулом князя. Він бурмотів про велич нації й про те, що залишимо нащадкам. Стариганя ніхто не слухав. Жоден з присутніх не був знайомий з промовцем. Тож, радники тихо перемовлялися.

Нудний виступ претендента на престол, нарешті, закінчився. Настав час голосувати. Навколо повисла гнітюча тиша. На підтримку старого піднялися лиш три руки, такі ж старі, як здобувач корони. Порахувала результат у заздалегідь старанно накреслену таблицю й викликала наступного кандидата.

Далі справа пішла краще. Виступило три члени ради. Їх плани виявилися більш оптимістичні, а промови – яскравішими. Присутні повеселішали, й почали активніше голосувати.

Останнім виступив старший син голови ради, Яслав. Піднесена промова високого харизматичного чоловіка, надихнула оточення. А мене, навіть зворушила: -«Якби ж в нашому світі політики говорили настільки щиро й вірили в те, що вони роблять!»

Всі затамувавши подих слухали промовця, не відриваючи від нього погляд. А коли той закінчив, зала потонула в оваціях, підкріплених криками: - Слава королю!

Не було жодних сумнівів у перемозі послідовника Януша. Привітала майбутнього монарха, швиденько заповнила документи. Тім, зі свого боку, написав розписку спостерігача. Передали папери голові ради й залишили приміщення.

***

З «передвиборчої» промови

Кандидата на престол Ярослава:

«… Панове! Усі ми хочемо для себе кращого, а для нашої країни процвітання. Маємо продовжити справу попереднього голови ради – князя Януша Червонського.

Нам треба розвиватися, а пан Червонський вже зробив перший крок до того, щоб налагодити дружні стосунки й згодом створити міцний союз з Улінією. Нашому народу не потрібні іноземні правителі. Потребуємо союзників та помічників! Сподіваюся разом докладемо зусиль для того, аби зробити нашу країну одною з найуспішніших у світі!...»

[1] (лат) Не місце прикрашає людину, а людина місце.