Нотатки добровільної потраплянки

Розділ 16

Нові горизонти

Наступний ранок після від’їзду Тадеуша зустріла у пригніченому настрої. Відомостей про «білих плащів» ніяких. Шпигуни намагалися з’ясувати, де ті збираються, та що замислили проти нас.

Бездіяльність давила на мене. Я ніколи не вміла сидіти та чекати. Мені завжди треба було діяти. Тому, поки в суспільному житті та політичних інтригах затишшя, отримала можливість зайнятися особистими проблемами.

А справ багацько, оскільки відтоді, як здобула титул та землі, занедбала свою вотчину. Не цікавилася справами свого маленького графства, розташованого недалеко від столиці. Тож, зараз, вирішила виправити цю помилку, та все-таки ознайомитися зі своїми володіннями, адже дохід зі своїх земель одержую регулярно.

Тому наступного дня, зранку, вирушила вивчати свій наділ. Надававши розпоряджень слугам, поснідала, зібралася та вийшла на сіру вулицю. Там уже чекав хлопчина з осідланою кобилою. Знайома з поїздки в Галенію тварина, привітала радісним іржанням. Погладила її по голові. Вскочила в сідло, схопила повід та неквапливо попрямувала до міської брами.

За годину, як моя темна фігура відокремилася від міського муру, уже наближалася до кордону володінь. Судячи з мапи та інформації отриманої з паперів, маєток розташовано неподалік.

Проїхавши невеличкий відрізок лісового шляху, опинилася на узліссі. Попереду білими краплинами хат на зеленувато-червоному полотні лісу простягалося село. Ще трохи, і я під’їжджаю до поселення. Справа починалася висока огорожа з іржавого металу, глибоко вкопана в землю. Місцями стовпчики підмило водою, й паркан похилився, небезпечно нависнувши над широкою ґрунтовою дорогою.

Прив’язала кобилу до залізних прутиків огорожі та далі рушила пішки. Треба для початку обійти свої володіння та познайомитися з місцевими мешканцями. Через десять хвилин ходьби тим шляхом натрапила на невисокого товстого чолов’ягу, котрий плентався назустріч.

- Гей, пане, — покликала чоловіка. Той дивно на мене подивився. Мабуть, звик до провінційної грубої форми спілкування.

- Не підкажете, як знайти управителя маєтком? – спитала у місцевого.

- Так, той, в панському домі він і сидить. Оселився там, років з десять тому, коли графа, того, вбили, а землі наші перейшли королю. Тоді-то туди й перебрався, а до того був сільським старостою.

- Добре… добре… - перервала говіркого чолов’ягу. – Дякую, все інше в нього особисто розпитаю.

Хотіла вже було йти, проте мій співрозмовник раптом зрозумів з ким балакав: - Так ви графиня… Та сама… котрій пожалували наші землі. – здивовано спитав. Стверджувально кивнула та поцікавилася: - А ви, вибачайте, хто?

- Я сільський лікар. Один тут на усю округу. – пояснив той і ми попрощалися.

Покрокувала попід огорожею та скоро вийшла до воріт. Точніше до дерев’яшки, котра їх замінювала. В пройомі, де мали бути стулки, валялася товста колода, перегороджуючи шлях, наче шлагбаум. Легко перелізла звалений в непідхожому місці шматок дерева та почимчикувала високим запущеним різнотрав’ям до будівлі, яка виднілася трохи в стороні.

Підійшовши до облізлої стіни, зазирнула у вікно: не душі, купа мотлоху та уламків меблів, шматки тканини. Усе вкрите сірим пилом, що накопичувався роками. Пішла далі. Обійшовши будинок, побачила свіжопобілену сторожку. Хатку, імовірно, переробили з будиночка для слуг. Постукавши в охайно пофарбовані темно-коричневим двері, почула дозвіл і увійшла в середину.

У світлій кімнаті середніх розмірів перебували двоє: худорлявий чоловік та молода русоволоса дівчина. Старший сидів за столом розбираючи папери, а юначка читала на диванчику у кутку кімнати. Почувши, мою появу вони обернулися.

- День добрий пан і пані. – твердим владним тоном привіталася.

- Добрий, пані ем…

- Графиня Аннета Черниська — представилася сміливій дівчині, яка вирішила першою привітатися, та водночас і чоловікові, що сидів в пів оберта до мене.

- То ви та сама … - почала було дівчина.

- Доню не треба. – перервав її батько.

- Нічого страшного. – заспокоїла його та підійшла ближче до дівчини: - Так, я і є та, котрій пожалували ці землі, та яку називають «темною панною». А тепер, поговоримо про справи. – звернулася вже до управителя: - Здогадуєтеся, навіщо сюди приїхала?

- Мабуть, щоб оглянути свої володіння. – зробив припущення. Я кивнула та висловилася з цього приводу:

- І знаєте, що я тут побачила?

- Ні. – похитав головою той.

- А я вам розповім… розруха, запустіння, та ще й недостатньо робочих рук…

- Можете не продовжувати. – стомлено махнув рукою той.

- Все одно продовжу! – жорстко промовила: - Так от, маєте розв’язати цю проблему якнайшвидше. Найміть робітників для відбудови маєтку. Знайдіть садівника, прислугу… До речі, з заростей за закинутим будинком може вийти прегарний парк.І поставте, нарешті, ворота!

- Я вас зрозумів, все зроблю. От тільки садівник…

- А що з ним?

- В запої. І ніхто не в змозі його звідти вивести.

- Так звільніть та найміть іншого! – обурилася такій м’якості підлеглого.

- Не підуть. У всих поля, городи…

- Шукайте..! – кинула, закінчуючи розмову.

Залишила маєток та вирішила пройтися поселенням, подивитися, як живуть люди. Тільки-но вийшла за імпровізовані ворота, зустрілася зі знайомим лікарем. Той уже повертався від пацієнта.

- Пане лікарю, а не підкажете мені, хто з ваших сусідів погодиться стати моїм садівником. Роботи, як бачте, багатенько… - вказала на зарослу територію навколо будинку. Лікар кивнув, а я продовжувала: - Головне, щоб не пив, та міг швидко і якісно працювати.

- Рудий лісник може. Тільки він той… жінок ненавидить.

- Нічого. То не проблема. Покажи, де живе.

Пройшли через все село та опинилися на околиці. Останній будиночок, що стояв впритул до лісу, виявився домівкою вищезгаданого жінконенависника. Підійшла до охайної хати зі світлого каменю та постукала у дерев’яні двері. Ніхто не озвався.

- Він точно вдома? – перепитала у лікаря.

- ага… - не так впевнено відповів чоловік.

Пхнула двері ногою. Стулка піддалася, розкриваючись на всю шир. Зайшла в середину та побачила пом’ятого вигляду чолов’ягу, який сидів за масивним столом і жував бурий овоч.

- Ти лісник? – з порогу кинула питання.

- Типу того… - пробурчав хазяїн: - Чого треба?

- Роботу тобі пропоную. Садівником до мене підеш? – спитала, не піддавшись на провокацію.

- Ага, погоджуся, а ти почнеш капризувати. Не там кущ, не того відтінку квіти. Треба воно мені. – невдоволено промовив жінконенависник.

- Я що схожа на тупувату білявку?!! – ошелешено промовила.

- Та, хто вас столичних фіф розбере!

- Коротше. – перейшла одразу до суті справи, поки ще слухає: - Наводиш лад на території маєтку. Робиш зарості за будинком, хоч трошки схожими на парк, а я тобі за то плачу. І мені абсолютно байдуже де будуть кущі та якого кольору квіти ростимуть. Важливо, аби там можна було вільно пересуватися, а не пролазити крізь хащі. Згоден?

- Згода. – буркнув він.

- Тоді можеш завтра розпочинати працю. Якщо потребуватимеш помічників, наймай кого хочеш, аби не зловживали алкоголем.

- Добре. - неохоче погодився рудий.

Коротко попрощалася та вийшла, вхопивши на останок здивований погляд.

- Його, що колись образила жінка? – відійшовши на значну відстань, щоб лісник нас не почув, спитала у лікаря.

- Так. Було діло. – добросердечно відповів той.

- Тоді зрозуміло, чому таким став. – зазначила, та попрощалася з лікарем.

Випитувати подробиці чужої біографії не хотілося. Мені й своїх проблем удосталь. Трошки погулявши поселенням, та впіймавши на собі з десяток заздрісних поглядів сільських жіночок, зайшла до таверни.

В маленькому задушливому та неймовірно брудному приміщенні малолюдно. Для місцевих рано, а чужинці тут траплялися рідко. За одним з грубо обтесаних дерев’яних столів сидів управитель. Я замовила їжу та присіла поруч з ним. Він з невдоволеним виразом обличчя дивився на напівпорожню кружку дешевого вина.

- Чого сумуєте, пане? – поцікавилася у свого підопічного.

- Та от, пані графиня, не второпаю, де шукати для вас садівника. – поскаржився той.

- Вже найняла. Лісник займатиметься маєтком.

Почувши ці слова, чоловік повеселішав. Дочекавшись доки, розставивши моє скромне замовлення, подавальниця піде, повідомив:

- Мулярів, каменярів та теслярів уже знайшов. Залишилося найняти архітектора, доведеться їхати в столицю.

Поки він розповідав, зайнялася запізнілим обідом з каші, щедро приправленої м’ясом та овочами, і розбавленого вина.

- Так то ж ваша робота – промовила, прожувавши вказала на нього виделкою: - Будете змушені змінити свій звичний розпорядок, якщо бажаєте зберегти місце роботи.

Він дослухався до моїх слів, і далі обідали, обговорюючи, як то все має виглядати наприкінці та план робіт. Після їжі залишила співрозмовника й рушила на пошуки своєї кобили.

На мою велику радість, знайшла тварину там, де залишила зранку. Кобила общипала всю траву навколо й сито топталася біля іржавого паркану. Відв’язала її, вскочила в сідло й помчала додому.

***

Моє життя повернулася в активну фазу. Поки шпигуни Тада, під наглядом Єжи намагалися вистежити «білих плащів», я слідкувала за відбудовою маєтку, який одержала заслуги перед колишньою королевою. Управитель доволі швидко знайшов архітектора, та привіз його до мене для демонстрації вже готових креслень. Одразу ж затвердила продемонстроване, й почалася відбудова.

Інколи навідувалася туди поспостерігати, як ідуть справи. Коли будівлю укріпили та поновили, зайнялися інтер’єром. Обрала оздоблення стін та меблі, бо бажала перетворити цей будинок у затишну оселю.

***

Минуло три місяці

Закінчивши з відбудовою пожалуваного мені маєтку, вирішила трошки відпочити. Той день провела походжаючи по лавках з Ярою та Двігою. Обирала тканину для майбутніх суконь.

День можна було б вважати вдалим, якби не одна маленька подія, яка сильно засмутила. Повернувшись того вечора додому, натрапила на лист від Мірика. Папірець чекав у спальні, мирно валяючись на письмовому столі, та не передвіщаючи нічого поганого. Побачивши послання, кинулася до столу. Трясучимися пальцями розгорнула жовтуватий папір. На ньому кривими нерівними літерами виведено:

«Плащам відомо про нашу домовленість. Мене виключили. Вибачте пані графиня, не зможу вам більше допомогти.

Ваш невдалий агент».

Я вилаялася, скрипнувши зубами з пересердя, спалила послання в каміні. Ворог і досі на крок попереду, а ми, навіть не знаємо, з ким маємо справу. Положення залишається безнадійним.

Зла через брак інформації, нацарапала записку заступнику Темського. Розшукала слугу, що вже збирався додому, сунула йому папірець, суворо наказавши передати шпигунам. Прослідкувала, як той пішов: - «Сподіваюся впорається» - втомлено зітхнула та попленталася до своєї кімнати.

Швидко заспокоїтися не змогла, тож вирішила лягти спати. Може, то допоможе по-іншому поглянути на ситуацію. Роздягнулася, залізла під теплу ковдру та спробувала розслабитися. Не вийшло. Заважала нервова напруга. Сон не йшов.Атакували похмурі думки.

За пару годин мені вдалося задрімати. Та ненадовго. Крізь півсон у мою свідомість прокрався шурхіт. Розплющила очі та насторожила вуха. Здавалося, хтось ходить навшпиньки у темряві будинку. То тут, то там чулися легкі кроки та тихеньке шелестіння.

Повільно, щоб не шуміти зайвий раз, встала. Накинула халат, озброїлася кинджалом та рушила розбиратися, хто швендяє вночі моїм будинком, а головне, з якими намірами.

Вийшла в коридор, спустилася вниз. Дослухаючись до ледь чутних звуків чужої присутності, пройшла поверхом. Нікого. Піднялася нагору, обійшла кімнати. Теж пустка.

Повернулася в спальню, зупинилася та прислухалася. За спиною почулися обережні кроки в мій бік. Нервово стиснула руків’я кинджала готуючись оборонятися.

Не встигла повернутися, ззаду мене за талію вхопили підозріло знайомі руки. Зціпеніла від такого повороту подій. До болю знайомий голос прошепотів у вухо:- Кинь зброю.

Від несподіванки відпустила зброю. Клинок випав з моєї долоні та зі дзвоном ударився об підлогу.

- Молодець. Розумна жінка. – з посмішкою мовив гість.

- Тад, це, справді, ти? – нашорошено спитала.

-Так. А хто ж іще? – випускаючи з обіймів промовив коханий.

Повернулася обличчям до візитера. З хвилину вдивлялася в дорогі риси. Нас освітлювало лиш тьмяне світло місяця, яке падало крізь високі вікна. Усвідомивши що відбувається, радісно кинулася йому на шию. Розцілувала, відліпилася від нього та посуворішала.

- Попередити не можна? – буркнула.

- Вдалося вирватися на пару днів. Хотів зробити тобі сюрприз і з’явитися неочікувано.

У відповідь тільки зітхнула: - «Адже знає, не люблю сюрпризи». Ображатися на Тада не хотілося тим паче ані часу, ані бажання з’ясовувати стосунки не мала. Невідомо коли ще коханий зможе мене знову навідати. Безглуздо витрачати дорогоцінні години на образи та суперечки.

- Розкажи краще, що трапилося? Чому ти така похмура? – всідаючись у крісло навпроти ліжка, перевів розмову на більш важливу тему нічний гість.

Присіла на руки коханому, обійняла та тихим голосом, постійно перериваючись, та підбираючи слова, розповіла йому про провал операції проти білих плащів.

- Ідея, справді, була хорошою. Але, на жаль, ті не повірили у нашу доброту та всепрощення.

- А раптом за нами шпигують на їхню користь. – зробила припущення.

- Можливо. Гадаю, ми їм не надто цікаві. Думаю, їм потрібна смерть короля. – поділився ідеєю коханий

- До Яслава їм не дотягнутися. Охорона монарха під нашим контролем і за надійність цих людей можу ручатися. – задумливо відповіла.

- Тоді залишається тільки чекати. Рано чи пізно, вони підставляться.

Ще трохи так посиділи, насолоджуючись можливістю побути разом. Мене почало хилити в сон. Незграбно встала й втомлено попленталася вкладатися. Впала на ліжко та відкинулася на подушки. Скоро приєднався Тад.

Я прокинулася від теплого сонячного промінчика, який падав мені на обличчя. Чхнула, закопуючись у м’яку ковдру. Виплуталася з тканини та роздивилася приміщення. Штори відкриті. Кімнату заливало яскраве світло ранкового сонечка. Сіла на ліжку, протерла очі, й роззирнулася. Тадеуш лежав поруч та читав якусь книгу. Побачивши, що я збираюся вставати, він відклав її та повідомив:

- Трохи налякав твою служницю. Прийшла тебе будити, та побачила мене й втекла. І, як її зойк тебе не розбудив?! - поморщився він, згадуючи.

- Вона ж не знала про твою присутність. Та ще не звикла до твоїх витівок. – суворо мовила.

Довелося йти розбиратися. Накинула халат та попленталася вниз. Там панував мир та спокій: слуга тягав воду в кухню, кухарка готувала обід, який доволі смачно пах. Ярини не було. Дівчина знайшлася у вітальні. Пила заспокійливу настоянку, а поряд з нею сидів насуплений Єжи. Лакей тримав її за руку та нашіптував, заспокоюючи. Помітивши мою появу, друг проговорив:- Звірі. Нащо так лякати бідну дівчину?!

- Звикне. – кинула йому та звернулася вже до дівчини: - Ти що Тадеуша не впізнала?

- Т-так пані.

- Не зважай на його витівку. Він і мене іноді шокує.

- Яра заспокоїлася, зібралася з думками та пішла накривати нам сніданок.

Снідали в їдальні. Раз по раз відпиваючи духмяну трав’яну настоянку. Тад поцікавився:- Чим займалася, поки мене не було? Окрім залякування нервового населення…

От і нагода розповісти про спробу відбудувати свій маєток:

- Вперше відвідавши свої землі, виявила не дуже компетентного управителя.

- То, як вчинила? Чого наговорила бідному селянину? – з усмішкою поцікавився коханий.

- Перебуваючи під враженням від побаченого, та не бажаючи розкидатися своїм майном, розпочала бурхливу діяльність з організації життєдіяльності маєтку.

- Що ти встигла зробити? – попросив він подробиць.

- Нічого незвичайного. Повернула маєток до життя, так би мовити. Найняла прислугу, замовила меблі організувала ремонт…

- То, як йдуть роботи? Хто за усим тим слідкує?

- Активно наводять лад у будиночку та на прилеглій території під наглядом управителя.

- Бачила остаточний варіант?

- Поки ні. Днями садівник обіцяв закінчити вичищати територію за будинком. Та й сам будинок треба роздивитися. Чи не зіпсували часом зовнішній вигляд садиби.

Почувши про таке, коханий одразу ж забажав ознайомитися з цим витвором найманої праці.

- Може, навідатися? До того ж мені не варто показуватися в Алерині. Не хочу, щоб дізналися про мою присутність тут.

- Добре. Після сніданку й вирушимо. – змінила плани на день.

За пару годин, була готова вирушати. Слуги приготували нам карету. І ми, закуталися в довгі темні плащі з важкого бархату, одягли шкіряні рукавички без вишивки. Насунувши на обличчя капюшони, вислизнули з задніх дверей і швиденько сховалися в кареті. Прогулянка прогулянкою, та конспірацію ніхто не скасовував.

Наша пара непомітно залишила місто. Вже за півтори години, в'їжджали у двір величезного будинку із димчастого мармуру. Його фасад прикрашала вкрита сріблом ліпнина. Чорні ковані ворота в готичному стилі зі скрипом зачинилися за нами. Вийшли з задушливої повної пилу карети.

До нас наблизився похмурий лакей у простому чорному одязі. Усе в ньому було ідеальним: начищені до блиску чоботи, наряд, та темне волосся зачесане назад. Кивнула йому, і той мовчки пішов у напрямку заднього двору.

П’ять хвилин потому, до нас підійшов управитель і повів нас у садок. Покрокували м’якою охайно підстриженою травою слідом за провідником. Та невдовзі опинилися за будинком.

Сад мав ще кращий вигляд, ніж будівля. Цю групу дерев можна сміливо назвати парком. Територія ретельно почищена: жодного зайвого кущика, жодного кривого деревця. Деревину складено під задньою стіною будинку, щоб слуги могли використати її, як дрова.

Мій садівник знайшовся там же. Чоловік сидів на пні, замислено роздивлявся територію та гриз якійсь фрукт, що нагадував гібрид яблука та груші. Я роззирнулася й зазначила: лісник добре впорався з поставленим завданням. Подякувала тому за хорошу роботу, а у відповідь отримала здивований погляд.

Після усного заохочення похмурого робітника, вирушила на прогулянку. Під руку з Тадом трохи походили парком, поки випадково не натрапили на холодне дзеркало невеличкого ставка. Не довго розмірковуючи, вирішили відпочити біля води. Розстелили плащі та всілися на траві поблизу.

На протилежному березі водойми розрісся густий очерет. Картина природи максимально наближеної до дикої заспокоювала розхитані нерви. Поверхнею води бігли брижі. Ставок золотило яскраве сонце, і він здавався чаном з розпеченим дорогоцінним металом.

Мене чомусь охопило бажання поплавати у мальовничій водоймі. Не встигла піддатися магічному впливу місцини, почувся незнайомий голос. До нас підбіг хлопчина-служка з криками:

- Пані графиня… пані графиня…

- Що? – спокійно запитала підлітка.

- На кухні питають, коли обід подавати? – видав малолітній посланець.

- Нехай накривають. – відповіла.

Хлопчина побіг назад. А я передумала купатися. Зачарування природою минуло. Вода більш не манила прохолодою. Натомість місцина почала здаватися зловісною. Здригнулася, не витримала та про всяк випадок спитала у Тада:

- Скажи, а у тутешніх водоймах часом не водяться отруйні істоти? А то мені не подобається той ставок…

Тад стиснув плечима та відповів: - Буває. Змії всілякі. У воді живуть, рибою харчуються, кажуть, небезпечні…

Тут, із хлюпанням на поверхні показалося й одразу ж зникло в глибині дрібне створіння вкрите лускою блідо синього кольору.

- Воно? – поцікавилася.

- Так.

Тепер вже точно розхотілося плавати. Невдоволено поморщилася, та серйозно роздумувати про позбавлення водойми подібних мешканців не наважилася. Місцеві прихильники Флоріуса не зрозуміють мого бажання позбутися істоти.

Ми з коханим ще трохи посиділи на березі та скоро вирушили до будинку – вивчати інтер’єри. Спершу, знайшли їдальню, де на нас чекав обід.

Приміщення обставлено просто та зі смаком: меблі з темного дерева, такі ж панелі на стінах та штори підібрані в тон до темно-зеленої оббивки. Усю кімнату займав масивний стіл, оточений великою кількістю стільців, прикрашених тонким різьбленням.

Зайняли місця у дальньому куті столу, та я наказала розшукати управителя. Поки обідали, вищезгаданий чоловік знайшовся.

- Нам би подивитися будинок. Хочу оцінити кінцевий результат робіт. – звернулася до нього.

- Як забажаєте. – ліниво погодився той.

- Проведіть. – підбурила працівника.

- Звісно. Ходімо, панове. – неохоче відповів він та повів нас вглиб будівлі.

- Чому ти його не звільниш? - тихо спитав Тад, крокуючи довгим коридором слідом за провідником.

- Йому відомо про мій маєток більше, ніж мені. Простіше перевиховати цього, ніж вводити у справу нового робітника. – повідомила свою позицію.

- Зрозуміло. Впевнений, тобі вдасться.

- Подивимося. Він талановитий, проте лінивий. Та гадаю, з нього можуть бути люди. – резюмувала, наближаючись до вказаних провідником дверей.

Під час імпровізованої екскурсії роздивилися хазяйські апартаменти з двох кімнат. Усі їх складники мебльовані та декоровані в одному стилі: заспокійливі сині кольори сусідують зі світлим деревом, прикрашеним різьбленням. Зайшовши, одразу ж потрапили до спальні, де знайшли свої сумки. Отже, суги вже принесли речі.

Вивчила інтер’єр. Нічого зайвого. Велике ліжко, застелене сапфіровим покривалом зі складним сріблястим гаптуванням; різна шафа під стіною; дзеркало у простій дерев’яній рамі; зручне м’яке крісло в іншому кутку. Гора подушок, які за кольором гармоніювали з покриттям розкішного ложа й оббивкою широкого крісла.

Наостанок зазирнула в кабінет. В невеличкому приміщенні зручно розмістився письмовий стіл, різний стілець та книжкова шафа. Поряд розміщено крісло в компанії з високим свічником. Вийшло непогано. Симпатично, та функціонально. Чого й добивалася. Тож можна рушати далі.

Навпроти графських покоїв містилися кімнати для гостей. Вирішила зазирнути й туди. Їх смарагдовий інтер’єр являв собою дзеркальне відображення хазяйських. Той же набір меблів, те ж розташування кімнат, той же колір дерева. Який, до речі, мав гарний вигляд у поєднанні зі смарагдовою тканиною.

Закінчивши огляд, звернулася до управителя, котрий очікував на вердикт в коридорі, під суворим поглядом Тадеуша. Задоволена результатом похвалила його та попросила провести нас у вітальню.

Наша маленька делегація досить швидко перемістилася в потрібне місце. Спустившись широкими сходами на перший поверх, звернули в коридор та скоро прийшли до приміщення, яке й шукали.

Вітальню заливало м’яке світло, яке проходило крізь легкі штори, підібрані в тон до пісочного кольору килима на підлозі. В стороні від крісел розміщувався камін. Поруч стояв маленький столик.

Я вмостилася на світло-коричневому дивані поряд з кріслом, в якому сидів Тадеуш. Вляглася, поклала ноги на протилежний підлокітник і почала шукати вихід з ситуації, що склалася. Так за обговоренням планів щодо ліквідації «білих плащів» пройшов залишок дня. Рішення так і не знайшлося. Залишалося лише чекати.

Чим в принципі й зайнялася. Наступного ранку, провела Тада, й, щоб не горювати, зайняла себе суспільно корисними справами: з допомогою служниць прибрала в спальні; склала список необхідних речей; а також поспілкувалася зі слугами на предмет кращої організації праці.

Віддавши розпорядження на час моєї відсутності, з легким серцем вирушила додому. Якби тоді знала, що тепер не скоро побачу коханого.

***

Зручно вмостилась у кріслі біля розпаленого в каміні вогню, замислилася про майбутнє. Обіймаючи долонями посудину з гарячим настоєм, вдивлялася у полум’я, намагаючись віднайти там відповіді на купу надскладних питань, які купчилися в моїй голові. Самокопання з психотерапевтичною метою не принесло ніякого результату. Не полишало відчуття розгубленості.

За вікном почало сутеніти. На стіни лягли довгі тіні. Темрява боязко відповзала від каміна, та ховалася по кутах. Ярина зазирнувши в кімнату, побачила мій стан та не наважилася заходити, тож запалити свічки було нікому.

Від невдалих спроб впоратися зі смутком, мене відірвала поява вечірнього візитера. У двері постукали. Служниця відчинила, й після коротких перемовин з гостем, заглянула у вітальню:

- Пані, до вас прийшли. – повідомила вона.

- Хто? – байдуже спитала.

- Не знаю. Не відрекомендувався. – винувато відповіла дівчина: - Переконував, питання серйозне. Ви б його вислухали, пані.

- Впускай. І так розумію, тут щось важливе.

В темне приміщення тихо зайшов вже знайомий білявий шпигун. Сухо привіталася з вечірнім гостем та поцікавилася метою візиту.

- Пані Черниська, мене просили посвятити вас в подробиці однієї надважливої справи. – почав той.

- Що за справа? Хто тебе направив і так здогадалася. – перейшла одразу до суті питання.

- «Ага. Чого тут думати. То ніхто інший, як заступник Темського. Тільки він міг додуматися втягти мене в авантюру».

- Річ у тому, пані… - шпигун перервався: - готується замах на короля. – швидко промовив, побоюючись моєї реакції.

Нас перервала Яра. Вона принесла свічку. Поставила на столику, поруч з глечиком із вином, та вислизнула з кімнати. Тоді я продовжила розмову.

- Так. Діло серйозне. – філософськи помітила: - відомі деталі майбутнього нападу?

- Небагато. «Плащі» планують здійснити вбивство під час промови на відкритті щорічної ярмарки.

- І то все? – недовірливо спитала. Підозрювала шпигунів у небажанні ділитися інформацією.

- Поки все. Може, завтра з’являться ще відомості.

- «М-да. Не багато». – подумала, а в голос запитала: - То що я можу зробити?

Не могла ж не допомогти. Яслава шкода. Адже він – заручник всієї цієї історії з «плащами». Та от інформації надто мало, аби діяти.

- Потребуємо вашої допомоги. В нас є план, як запобігти вбивству.

- Пропонуєте мені взяти участь у порятунку монарха? – зіронізувала.

- Так. – коротко відповів біловолосий та в очікуванні втупився на мене.

- Я з вами. – кинула візитеру.

Так розпочалася підготовка операції зі збереження життя нашого дорогоцінного монарха.

Наступний день після повернення в столицю пройшов за розробкою операції з порятунку монарха. Часу було обмаль. Якщо ніякі катаклізми не змусять відкласти захід, то відкриття щорічної полянської ярмарки відбудеться вчасно.

Зранку зібралися в одного зі шпигунів.Оскільки одинак жив сам, ніхто не міг нам завадити, та й підслухати також. Тому спокійно розмістилися в темному обставленому простими меблями кабінеті. Розсілися усими можливими поверхнями та почали обговорювати майбутню операцію.

- Нам треба повідомити про те королю та, особливо, його особистій охороні. – запропонувала, сидячи на підвіконні.

- Навіщо. І так впораємося. – парирував заступник Темського, вмостившись у широкому кріслі за власним столом.

- Охорона зможе нам допомогти. До того ж якщо попередити його величність, поводитиметься обережніше, що зіграє нам на руку. – пояснила свою ідею.

- А вони зможуть нам підіграти? – нашорошено зробив уточнення другий шпигун країни.

- Цілком. – стверджувально відповіла.

- Тоді, ви пані, й підете з ними домовлятися.

- Не бачу в тому проблеми. – стиснула плечима.

- А нам належить… - продовжував шпигун: - знайти та швидко ліквідувати кілера. Хтось має припущення, кого «плащі» можуть залучити? – звернувся до підлеглих, котрі розсілися навколо на різномасних стільцях зібраних по всьому дому.

- Гадаю, скористаються послугами найманого вбивці. – невпевнено запропонував один з зібрання.

- Можливо. – відповів тимчасовий командир: - То в їх стилі. Тому нам складно вирахувати імовірного вбивцю.

- Спробуємо заарештувати того під час нападу. – промовила.

- Маю надію, впораємося. В будь-якому випадку, раніше злочинця не впіймати. – промовив заступник Тада.

Перейшли до розробки конкретного плану дій. До справи збиралися залучити й службу дізнання. Покінчивши з плануванням, розійшлися. Треба ще домовитися з іншими потенційними учасниками операції.

Наступний день витратили на перемовини. Зранку пробилася на аудієнцію до короля. Випросивши в монарха таємну розмову. Він відвів мене у свій кабінет. В кімнаті обставленій дорогими меблями зі світлого дерева, всілася в запропоноване крісло та повідомила його величності про замах та майбутню операцію з порятунку.

- Я вам підіграю. – погодився Яслав: - Тільки дружині моїй не кажіть. Їй зараз не можна хвилюватися.

- Добре. Сподіваюся, Адріана не буде присутня на церемонії? – нервово видала.

- Буду один. – запевнив той.

Полегшено зітхнула і переповіла його величності подробиці нашого плану. На цьому попрощалися.

Витратила пів дня на те, щоб дізнатися, хто завтра охоронятиме короля. Розшукати охоронців було важко, та розмова з ними пройшла набагато легше. Вони готові співпрацювати. Тож, пообіцяли не дати вбити Яслава, водночас не заважати нам ловити вбивцю. У тому, що «плащі» найняли для цього когось стороннього уже не сумнівалася.

Ввечері знову зібралися в самотнього шпигуна, обговорити операцію. Детально пройшлися схемою та востаннє перебрали свої ролі.

На столичному базарі проходив щорічний ярмарок. Відкривати свято торгівлі має особисто його величність Ярослав І. Для того, на центральній площі виділили невеличкий майданчик. Я проштовхнулася крізь натовп, що зібрався навколо помосту та зайняла найзручніше для спостереження місце.

В призначений час, король з’явився на центральному майдані. Вийшов у підготований для такого випадку круг. Від натовпу його відділяв дерев’яний парканчик, поставлений на сіру бруківку центрального майдану. Правитель привітав підданих. І коли натовп зірвався гучними вітаннями, пролунав постріл.

Я стояла в першому ряду. От арбалетний болт просвистів повз моє вухо. Один з охоронців короля смикнув монарха за лікоть, відтягуючи у бік. Болт пролетів мимо, і за кілька секунд у повній тиші, яка накрила площу, гучно дзенькнув об стіну палацу, висікаючи іскри з каменю.

Розвернулася, аби уважно прослідкувати за натовпом. У задніх рядах почався рух. Арбалетник зрозумів, що промахнувся та спробував вшитися звідти. Найманцю який погодився піти на такий злочин, втекти не вдалося. Протиснувся крізь обурену юрбу та натрапив на міську варту, яка чекала на нього.

Їх попередили про ймовірний напад, і ті були на сторожі. Вони одразу ж арештували убивцю-невдаху та передали робітникам служби дізнання, разом з уліками у вигляді вилученої зброї. А вилучати там було що: окрім арбалета в найманця знайшли набір різномасних ножів, а також сумку з різноманітними отрутами.

Почалося розслідування цієї пригоди. Дізнавачі бігали містом, шпигуни гасали закутками. Робота кипіла…

А через три дні зі мною зв’язався працівник служби дізнання. Зустрілася з тим, хто розслідував замах на Яслава, у Синьому кинджалі. Зручно розмістилися за широким столиком у тихому куточку таверни. Тоді-то він і розповів мені, кого допомогла схопити:

- То був один з найкращих найманців.

- Тож, хто найняв кілера? «Плащі»? – спитала слідчого, попиваючи легке вино.

- Все виявилося таким, як попереджали. Під тиском найманець зізнався, за вбивство його величності заплатили «білі плащі». – пояснив слідчий.

- «Виходить, Тад мав рацію. «плащі» хочуть знищити не нас, а ліквідувати короля. Але навіщо їм Яслав, якщо здійснює фактичне правління Рада. Або жадають звалити все на радників і тим самим дискредитувати їх. Тоді чому до нас причепилися. Щось тут не в’яжеться…»

- Це все? – зацікавилася тією незвичайною справою: - Все-таки злочин проти корони. Тут однозначно страта. Інший намагався б потягти за собою на ешафот наймачів.

- Гадаю, він когось прикриває. Знає більше, ніж розказав. Імовірно, «плащі» посвятили його не в усі деталі свого плану.

- А якщо у «плащів» вже готова маріонетка на випадок удачі у справі знищення талановитого, проте ідейного, правителя. – відверто помітила.

- Все, можливо. – не квапився починати суперечку слідчий: - Шпигунам видніше. Ми в подібні справи не ліземо. Нам і розбірок між вельможеством вдосталь. А також економічних злочинів.

- Розберемося. – мовила, підбиваючи підсумки розмові. На цьому попрощалися.

***

За тиждень відбувся суд. Його учасницею я теж стала, бо викликали у якості свідка. Переказала судді та присутнім події, що відбулися під час урочистостей з нагоди відкриття щорічної ярмарки. Не розповідаючи законникам про подробиці шпигунської операції. (Не вигідно те робити, та й не варто псувати авторитет служби дізнання.)

Невдалого кілера визнали винним у злочині проти корони та наступного дня стратили на міській площі. Після цього похмурого заходу, в королівстві настав мир та злагода.

Та в моє життя спокій так і не проліз. Кожного дня все сильніше дратувала відсутність листів від Тада. Коханий – зник. А я накручувала себе сумнівами та страхами. Попри меланхолію, котра часом охоплювала мене, жила з надією отримати, хоч якість відомості про нього.