Нотатки добровільної потраплянки

Розділ 5

Мінливість долі

Події закрутилися аж надто швидко. Почалося все зі страшних поговорів про мене. Не зважаючи на розповсюджувані плітки, я продовжувала працювати на Червонського. Доставила декілька листів, і в понеділок отримала оплату. Й до речі, вчасно. Грошей дуже потребувала. Премія, отримана особисто від Януша за вбивство помічника ворога – пішла на те, щоб розплатитися з Тімом. В мішечку знайшлося п'ятсот золотих, яких вистачило на покриття витрат на моє утримання. А ось платню за роботу листоношею, яка, між іншим, складала двісті монет, витратила на виплати слугам, та й на життя лишилося.

В середині наступного тижня моя кар’єра повернула в інше русло, роблячи мене трохи багатшою. Річ у тому, що в мене з’явилася більш серйозна й вищеоплачувана робота. У вівторок, надійшов лист від Маргаретти. Королева запросила мене на бал для вищого вельможества та їхніх довірених осіб, який відбувся у четвер. Тільки особисте запрошення монархині допомогло потрапити на захід, а підтримала мене там протекція Червонського.

Спілкуючись, то з Маргареттою, то з Янушем, спостерігала за вершками полянського суспільства. Князь Серевський теж з’явився на цьому заході. Увійшовши до зали, налетів на мене з докорами, але отримав відсіч і побачив, залякувати мене марно. Чудово розумів причини мого вчинку. Завдяки пліткам, котрі розійшлися столицею, в мене склалася певна репутація і тепер спроба Міхала помститися, зробила б мене мученицею в очах полянців.

До того ж, тоді й стало відомо, в того — новий радник. То був один з тих хлопців, які супроводжували вбитого в таверну. Він і його компанія вимагали відплати за друга. Серевський теж бажав помсти, й не приховував свого вкрай негативного ставлення. Коли зі мною заговорив, у відповідь на завуальовані під ввічливість образи поводилася, як останнє стерво, чим ще сильніше розпалила в ньому жагу розплати. Так у нас розпочався гучний конфлікт.

Помітивши нашу ворожнечу, Януш рекомендував позбавитися і цього типа. Запропонувала йому почекати й спробувати повернути ситуацію у вигідний для нас бік. Чуття не підвело…

***

Друг вбитого мною нав’язливого залицяльника полював на мене вже не перший день, та все не наважувався напасти. Шукав привід.

Наступної ночі мій новий недруг, імені якого до сих пір не знаю, почав слідкувати. Ходив за мною з тиждень. Якось вночі, він потрапив до рук шпигунів. Але ті його швидко відпустили. Налякали й все. Після цього незначного випадку, той розпочав відкрите полювання. Тільки от успіху у цій справі не мав, бо я легко обходила пастки, провокуючи месника на необачні вчинки.

Наприкінці тижня, ворог втратив терпіння і вирішив влаштувати засідку. Обрав місце недалеко від мого дому, де я мала пройти, й чекав там.

Того вечора залишила оселю трошки раніше, ніж зазвичай. Зізнаюся, очікувала агресії. Рано чи пізно наше протистояння повинно було увійти в активну фазу. Та й до того ж відчувала попереджувальну пульсацію фамільного персня. Камінь нагрівся тільки-но почала збиратися. Вийшла на вулицю, пульсація посилилася, повідомляючи про близьку небезпеку. Я рушила вулицею, видивляючись імовірного супротивника.

Він вийшов з тіні намагаючись перегородити шлях. Я демонстративно рвонула шпагу з піхов. Той повторив мій маневр й спробував атакувати. Та замість того, аби розпочати двобій, ухилилася, різко розвернулася і чкурнула темними вулицями, ведучи опонента геть від приготованого місця моєї страти. Битися на вузькій вуличці серед кам’яних будівель не зручно, тим паче хотіла нав’язати противнику свої правила гри.

Добігши до найближчої площі, зупинилася. Не гаючи часу, скинула плащ та капелюха. Недбало жбурнула їх на бортик фонтану. Супротивник також позбавився верхнього одягу й одразу ж атакував.

Почався наш двобій. Поєдинок перевернув моє існування, штовхнув у вир подій.

***

Ранок 22 червня

Крізь товсті штори у вікно заглядало яскраве вранішнє світило. Я валялася на широкому ліжку, намагаючись зібрати думки, що розбігалися, до купи. Повернулася додому, зняла перев’яз і впала на ліжко, так і лежала не роздягнувшись, лишень чоботи стягнула.

Все через те, що вчора (чи вже сьогодні?) вночі знову бачила того незнайомця в синьому. Цього разу випадково зустрілися і, здається, я закохалася. Як дівчинка з першого погляду. Не в змозі відігнати його образ: вугільно-чорні повні болю та мудрості очі, правильні риси обличчя обрамлені довгим (за місцевою модою) синьо-чорним волоссям, що спадало на широкі плечі. І погляд, проникливий…

Цілу ніч картала себе сумнівами, то намагалася позбутися думок про нього, то запевняла себе, що то не має сенсу. В голові панував сумбур. Міркування плуталися. Гадки не мала що робити зі своїми почуттями. Я ж не розмовляла з ним, не знала хто він і не уявляла, як з ним познайомитися.

У двері постукалася Яра, витягаючи з павутини депресивних суджень.

- То що там? – невдоволено пробуркотіла.

- До вас завітали ваші друзі. – спокійно повідомила служниця.

- Добре. Розмісти їх поки у вітальній. Скажи, зараз буду.

Неохоче підвелася, зібрала розкидані по підлозі речі. Зняла з себе пом’ятий одяг, накинула халат і всунувши ноги в домашні туфельки, спустилася униз. Почувала себе кепсько, проте відмовитися від зустрічі з друзями не мала змоги, та й не бажала. Закоханість не привід сидіти під замком і чекати, що щастя саме впаде тобі до рук, треба діяти, а для того потрібна, передусім, інформація.

Увійшла до вітальні рішуче налаштована дізнатися у Тіма про того чоловіка. Тім та Єжи сиділи у кріслах біля комина та тихо перемовлялися. Я привіталася і попросила:

- Мені б хотілося з вами поговорити. Розмова обіцяє бути довгою й конфіденційною, тому варто кудись переміститися, щоб слуги не підслухали й не пліткували потім.

- Ти, і Ярі не довіряєш? – здивовано спитав Єжи.

- Тільки їй одній я й довіряю. – багатозначно подивилася на друга.

- Може, перекусимо в Синьому кинджалі. Там о цій порі зазвичай небагато відвідувачів. – відволік нас від «битви поглядів» Тім.

- Хороша ідея. Туди й підемо. Ви ж не поспішаєте? Почекаєте поки я переодягнусь?

Візитери синхронно кивнули й залишилися у вітальні. Я гайнула до спальні, наказала служниці подати нову сорочку, бо ту, в котрій була тоді, безнадійно зіпсовано. Отримавши новеньку білосніжну сорочку з тонкого шовку, перевдягнулася і швидко спустилася вниз.

Там терпляче чекали друзі. Загорнулися в плащі та рушили до улюбленого закладу, розташованого в кількох кварталах від дому. Йшли мовчки. Я напружено обмірковувала майбутню розмову. Гадки не мала, як розповісти друзям про зустріч з таємничим чоловіком, який привернув мою увагу у соборі.

У моїх думках знову і знову поставала картина тієї доленосної ночі. Роблю вирішальний удар, підіймаю очі та наштовхуюсь на чарівливий погляд неймовірно красивого чоловіка. На якийсь час випала з реальності розчиняючись в ньому, а коли отямилася, чкурнула від нього щодуху. Не бажала, аби бачив мене такою. Боги, я ж на його очах вбила людину. А він.. він, здається, збирався рятувати. «А я все зіпсувала!... А раптом ні. А якщо є шанс сподобатися йому. Негативну реакцію не помітила. Хоча. Заціпеніння, наче, було взаємним… Пошукати щастя з чорнявим точно треба. А для цього необхідно дізнатися про нього, хоч щось. Я ж, навіть, імені не знаю».

Від планування особистого життя відволікли справи. Перед базаром, за яким розташовувалася наша улюблена таверна, нас зупинив лакей Червонського. Той непомітно передав кошіль і лист. Хутко сунула аркуш в рукав, поклала мішечок грошей у кишеню й зайнялася розгляданням перехожих. Тім почав перешіптуватися з посланцем. Мова йшла про новий еліксир. Я повернулася у бік скупчення торгових точок. Погляд зачепився за незнайомця, який займав мої думки. Брюнет стояв на розі вулиці та розмовляв з незнайомим мені чоловіком. Повз них крокували перехожі, хто поспішаючи за покупками, хто лишаючи торгові ряди. Тихенько штовхнула Єжи ліктем і вказала на чорнявого поглядом:

- Про це я і хотіла з вами поговорити! – повідомила змовницьким шепотінням.

Чоловік у синьому попрощався зі співрозмовником і пішов у напрямку набережної.

- Прослідкую за ним! Зустрінемося у таверні! – кинула друзям, і покрокувала за чорнявим.

Короткий темно-синій плащ, темно-сині штани заправлені у високі чорні чоботи, темною плямою виділялися на фоні сірих каменів безлюдних зараз вулиць. Він спустився до набережної, перетнув міст і зайшов у крайній дім з якого починалася вуличка.

Намагаючись злитися з ландшафтом, обійшла будівлю й влаштувалася біля відчиненої шибки. Почувши лайку зазирнула всередину і зрозуміла причину шуму — з’ясовує стосунки з дружиною.

- «Що ж, послухаємо».

Білявка у голубій сукні стояла спиною до вікна тому обличчя я не бачила. Жінка звинувачувала чорнявого в тому, що той не звертає на неї уваги.

- Виконую свою частину угоди. Що тобі від мене ще потрібно? Тебе кинув коханець і тепер нікому псувати нерви своїми вибриками? Домовлялися ж: у кожного з нас різне особисте життя. – роздратовано промовив низький голос з оксамитовими нотками.

- Виходить, в них шлюб із розрахунку. Пречудово! Він – вільний. Поки вільний. Я свого не впущу».

Я залишила укриття й в піднятому настрої рушила на зустріч із друзями, дорогою розмірковуючи, як розпочати стосунки з тим красунчиком. У мою голову приходили ідеї одна неймовірніша за іншу, тому, поки дійшла до місця зустрічі настрій перетворився в замислено меланхолічний. Увірвалася до таверни, плюхнулася на лаву поряд з другом дитинства, схопила кубок, линула туди вина та одним махом випила.

- І що то було?.. – єхидно почав Єжи: - Куди так різко зникла? Ще й нічого допутя не пояснила!

- Так, особисті справи… - загадково усміхнулася, намагаючись направити бесіду на потрібну тему.

- То ти закохалася в того, … ну, того хто постійно в синьому? – зробив уточнення Тім.

- Про те, щоб закохалася говорити зарано. Та зблизитися не завадило б, через неабиякий інтерес з боку моєї персони. – подарувала Тіму багатозначний погляд.

- Ането, хоч розумієш, це — небезпечно. Ти з іншого світу. Тобі не вдасться довго приховувати те.

- Та не збираюся замовчувати. Зрозумій, я не можу відмовитися від спроби зав’язати з ним стосунки. Допоможи з ним ближче познайомитися. А далі, як піде.

- Та я сам з ним не дуже добре знайомий. Точніше, малознайомий. – заходився пояснювати друг, видаючи одразу всю інформацію, яку мав: - Тадеуш Темський – один з людей Червонського, член Ради, і взагалі головний шпигун.

- Йому можна довірити секрет мого походження. Точно не розбовкає. От тільки, де з ним зустрітися? Ось у цьому моя проблема.

- Незабаром князь влаштовує бал для своїх наближених. Вірогідно, Темський там буде. Нас, до речі, теж покличуть. – повідомив алхімік.

- А звідки такі відомості. – недовірливо перепитала, попиваючи вино з металічного кубка.

- Червонський зазвичай організує подібні заходи в першу неділю після Дня всих Богів. Це таке собі зібрання його підопічних. – розтлумачив старший.

- Подробиці, будь ласка. – попросила.

- Нічого особливого. Януш вважає, у такий спосіб покращить стосунки з підлеглими, та водночас, перезнайомить, щоб один одного не повбивали. Він цінує таланти й дорожить своїми людьми. – додав Тім.

- Зрозуміло. А що то таке «День всих Богів»? – спитала, про всяк випадок.

- То важливе свято в Полянії. Відзначаємо його кожного року в день літнього сонцестояння. Цього дня Боги рівноцінно владарюють над світом і кожна людина може змінити власну долю за допомогою простенького ритуалу.

- А коли в нас рівнодення? – замислено поцікавилася у простору.

- Вчора. Себто, у найкоротшу ніч у році. Вона вважається містичною. О тій порі відбуваються «доленосні» ритуали. – деталізував друг.

- «Значить, небожителі втрутилися та звели мене з Тадеушем. Втім, не важливо. Головне, наша зустріч відбулася. Залишилося поглибити знайомство».

Сама подія не цікавила, важливе лише святкування. «Непогано було б на нього потрапити. Цікаво ж. Але зараз не про те». Вирішується майбутнє мого кохання, а плани в мене у цьому напрямі велетенські, не зважаючи на небезпеку викликати гнів куратора. Додому однаково силоміць не повернуть, а тутешнє життя влаштую якнайкраще.

***

Пару днів потому

Увесь вечір складала послання Тадеушу. Перевела літр чорнил і зламала купу пір’їн. «Чому тут немає ручок?!!» Ще пів дня відмивала руки від чорнил, не добрим словом згадуючи їх творця.

Отримавши запрошення на бал, активно зайнялася приготуваннями до заходу, а потім, зрозуміла, не маю ідеї знайомства з чорнявим і дві години метушилася кімнатою, намагаючись відпрацювати стратегію спілкування. На сотому, мабуть, колі мене осяяла думка. Спершу рішення здалося досить простим: призначити йому побачення, передавши записку, проте виконання нескладного на перший погляд плану стало доволі важким.

Всілася за письмовий стіл і почала мучити тонкий жовтуватий аркуш своїми намаганнями висловитися. Отак страждаючи від мук творчості, склала невеличке послання. Закінчивши псувати папір, стомлено впала на ліжко й одразу ж заснула.

Розбудив мене низький одноманітний звук. Кинула погляд на великий годинник. Час збиратися на бал.

До кімнати зайшла Яра з глечиком у руках. На плечі несла мій новий одяг.

Служниця налила мені якусь настоянку, переконуючи, що відвар додасть сил. Я прийняла глиняну чашку, прикрашену дивним візерунком, й випила теплу рідину, з трав’яним запахом. Відчула приплив сил і рішуче піднялася.

Тепер я остаточно прокинулася і була сповнена наснаги. Мала наміри будь-що познайомитися з чоловіком, який так сподобався, а для того, аби почувати себе впевнено й не відволікатися, треба виглядати бездоганно. Яра допомогла одягти сукню, посадовила на стілець і заходилася працювати над моєю зачіскою.

Через годину, святковий образ — готовий. Якісний макіяж: яскраві, підмальовані чорним очі здавалися величезними, а ледь підфарбовані губи не заважали ними милуватися. Волосся, ніби недбало зібрано стрічкою, в тон наряду. Проста сукня з темно-фіолетового шовку спадала м’якими складками вниз, линучи до тіла. Ноги взуті у красиві охайні туфельки з чорної замші м’яко ступали густим ворсом килима.

Отже, я повністю готова до виконання задуму підкорити Тадеуша. Задоволена своїм зовнішнім виглядом, прихопила віяло з фіолетового пір’я і з легких серцем вирушила на святкування.

***

Фамільний маєток Червонських розташовувався у передмісті столиці. Княжий палац – набагато менший за королівський, проте вражає величчю: стіни з білого мармуру з тонесенькими червоними прожилками, високі стрілчасті вікна, декоративні вежечки під бурою черепицею, шпилі, котрі линуть в небо. Немовби казковий будиночок огорнутий заростями симпатичного парку.

До будинку вели величезні дерев’яні двері. Підійматися до них доводилося широкими мармуровими сходами високого ґанку. Обрамлювали вхід коване металічне поруччя в готичному стилі, пофарбоване сніжно білим. Стулка – розчахнута й всередину без перешкод проходили все нові й нові гості.

Величезна бальна зала княжого палацу потопала у світлі сотень свічок в канделябрах зі світлого металу, розставлених попід стінами. М’яке світло відбивалося від білих стін, огортаючи усе навколо, наче містичним світінням.

Приміщення заповнював різнобарвний натовп: від строкато одягнених вельмож до таємничих похмурих особистостей, а також абсолютно банальних персон. Жінок на цьому святі було не багато, виключно запрошені особисто Червонським і ті, котрі супроводжували своїх чоловіків.

Ось крізь натовп прошмигнула коханка Януша. Вона не зволікаючи побігла розшукувати свого кавалера. Трохи пізніше прийшла сестра князя.

У дальньому кінці стояла компанія дівчат, які працювали на Червонського: пара фінансисток і законниця. Вони тихо спілкувалися між собою і роздивлялися оточення.

Ми з Тімом розмістилися біля одного з вікон, що виходили в садок, тихенько перемовляючись. Музики грали складну, зате неймовірно прекрасну мелодію, стишуючи нашу розмову.

- Він має бути тут. Януш мав запросити. Тадеуш – його довірена особа. – заспокоював приятель.

- Сподіваюся, ти маєш рацію… - зітхнувши відповіла. Очікування з кожною хвилиною ставало все більш нестерпним. Аж раптом у юрбі промайнула синя пляма.

- Це — Тадеуш!!! – схвильовано вигукнула, смикнувши Тіма за рукав: - Прийшов!

Змусила себе заспокоїтися і почала спостерігати за Тадеушем. Він крокував залою, часом поглядаючи у мою сторону. Темський звично рухався у людському морі; підходив то до однієї компанії, то до іншої, вітаючись, перекидаючись з ними парою слів.

Настав час початку святкування. Увійшов Януш під руку з коханкою. Першим танком вони відкрили бал. Охочі потанцювати стали розбиватися на пари. Я втупилася в Тадеуша, бажаючи привернути увагу. Чорнявий відчув мій погляд і озирнувся. Пів хвилини мовчки дивилися один на одного, а потім той все ж таки підійшов і запросив на танець. Простягнула руку: записка з мого рукава прудко перелетіла у його.

Заграла нова мелодія і наша пара закружляла у танку. Одразу ж згадала ті нескладні рухи, яких навчилася під час підготовки й впевнено пливла паркетом. Увесь короткий танець моя увага була прикута виключно до партнера. На жаль, танок скоро скінчився, а з ним і мить радості. Тадеуш усміхнувся мені та зник, наче розчинився у натовпі.

Цілий вечір непомітно обмінювалися поглядами. Не зважаючи на намагання Тіма заспокоїти мене, однаково нервувала. Не звертаючи уваги на вмовляння приятеля, намагалася заспокоїтися новим кубком вина. Добре що напій, яким частували присутніх, був легким і я не краплі не сп’яніла, та й розслабитися алкоголь не допоміг.

До кінця балу так і не вдалося вгамувати свої нерви. Стоячи, як на голках, підпирала одну зі стін величної бальної зали. Святкування завершувалися, коли Тадеуш знаком дав зрозуміти, що прочитав послання. Я з нетерпінням чекала завершення заходу, стомлено спостерігаючи за кількома парами, котрі кружляли залою.

Алкоголь випили, закуски з’їли, гості почали потроху розходитися, залишаючи палац, хто наодинці, хто по двоє-троє, а декотрі шумними компаніями. Помітивши, Темський завершує спілкування зі своїми знайомими, легенько пхнула Тіма:

- Мені вже час. – повідомила алхіміку.

- Пішли, попрощаємося з Янушем. Водночас, дістанеш можливість ще раз побачитися зі своїм милим. – запропонував той.

Прослідкувала за поглядом друга. Тім мав рацію — Тад попрощався з приятелями та рушив поспілкуватися з Червонським. Теж покрокували у бік господаря свята.

Кількість гостей помітно зменшилася. Ми швидко перетнувши приміщення, опинилися у невеличкій групі людей навколо Януша. Зі спокійною усмішкою на обличчі приєдналася до компанії, котра хвалила організаційні здібності голови роду Червонських.

І тут відчула ледь помітний рух серед наближених князя. Ледве встигла проаналізувати свої відчуття, за моєю спиною хтось став. Невпізнана особистість голосом Тадеуша прошепотіла мені на вухо:

- Виходь через чорний хід. Коридором і на право. Третя ніша.

Закрившись від сторонніх віялом кивнула, продовжуючи зливатися з натовпом. Тад так само непомітно повернувся у попереднє місцеперебування і поновив спілкування. Те переміщення залишилося непоміченим ніким, окрім мене.

Ще трошки постояла, підтримуючи світську бесіду, та скоро дістала можливість попрощатися з Янушем. Мала намір залишити палац, як радив чорнявий, себто через задні двері.

Забрала в слуг верхній одяг та рушила на пошуки чорного ходу. Вийшла в темний коридор, пройшла до вказаної ніші, відшукала потаємний прохід, котрий зливалися з обшивкою стін, узялася за ручку і смикнула. Стулка піддалася, і шмигнула в приміщення. Опинилася на просторому майданчику слабко освітлених сходів, що спускалися до виходу з будинку. В ту саму хвилину з’явився чорнявий.

- Дозвольте вам допомогти, пані. – звернувся. Я передала свій плащ і той накинув його мені на плечі. Затримав руки на моїх плечах, наче вагаючись обійняти. Наступної миті, схилив голову до мого вуха і прошепотів:

- Чекатиму на тебе. – в долоню прослизнув ключ. Швиденько сховала подарунок собі в кишеню.

- Дозвольте, пані, супроводжувати вас до карети. – Тадеуш загадково усміхнувся і простягнув мені руку. Він впевнено повів вниз широкими сходами. Опиралася на його сильну руку і згадувала нашу першу зустріч. Там на площі, побачив, як я безжально вбила людину, а зараз крокує поруч, обережно притримуючи, аби я не підковзнулася на слизькому мармурі. Він легенько стис мою долоню, немовби підслухав думки.

Вийшли у двір. До непомітних дверцят крізь пишний сад бігла вузька стежка. Чорнявий повів до маленької хвіртки у кованому паркані навколо палацу, який світлою смугою виділявся на фоні темного міста. Було не замкнено, тож, спокійно минули огорожу. Темський підвів до нанятого на вечір транспорту. Перед тим, як ненадовго розійтися прошепотіла:

- Побачимося опівночі.

Тадеуш кивнув, ми попрощалися і він розчинився в імлі нічного Алерина. Я грюкнула дверцятами карети й підганяючи кучера, стрімголов помчалася додому.

Не пройшло і пів години, карета зупинилася поблизу мого будинку. Вискочила з неї, кинула кучеру монету. Заплутуючись у довгій шовковій спідниці, пробігла сірою бруківкою тротуару до будівлі. З розмаху розчахнула двері, влетіла до оселі, галасом розбудивши слуг. Розтріпана і заспана Яра першою вибігла на шум. Я помчала до своєї кімнати.

Жбурнула віяло на ліжко і почала руками розгрібати зачіску. Розплутавши волосся, зайнялася приготуваннями: зжувала булку, принесену дбайливою швачкою, переодягнулась у чоловічий костюм застібнула на поясі перев’яз. Вже якимось чином встигла звикнути до носіння зброї та споріднилася зі простою, зате якісною шпагою.

На годиннику пів на дванадцяту. Швидко схопила капелюха, накинула короткий плащ і рушила на зустріч зі своєю долею.

***

Мене підштовхувала цікавість і ще одне почуття, яке лише зароджувалося в глибинах моєї пораненої душі. Подолавши міст, підійшла до чорного ходу його домівки. Замок клацнув, відкликаючись на спробу використати виданий мені ключ. Роззирнулася і тихо прослизнула у дім.

Почувши мою появу, Тадеуш визирнув з кімнати другого поверху і покликав до себе. Шлях освітлював лиш слабкий промінь, що падав з відчинених дверей. У майже повній темряві піднялася вузькими сходинками й увійшла, куди кликали.

Кімната декорована панелями темного дерева. Важкі штори затуляли вихід на симпатичний балкончик. У кутку невеличкого приміщення затишно палав комин. Поряд стояло величезне крісло з різною дерев’яною спинкою; а навпроти – ліжко застелене темним покривалом. Біля входу помітила невеличкий стіл і два стільці з таким самим різними спинками, як у крісла. На столі розміщувався кований металевий свічник з трьома ледь мерехтливими свічками. Джерело світла сусідувало з високим глечиком наповненим червоним вином і двома металічними кубками.

- Заходь. Сідай. – промовив Тадуеш і обвів рукою кімнату. Поки знімала капелюх і розв’язувала шворки плаща, він налив собі винна в один з кубків. Запропонував мені. Я відмовилася, бо вже достатньо на сьогодні алкоголю.

Кинула свій плащ на стілець, туди ж відправила капелюха. Полум’я свічок заколивалося та відблиски жовтуватих вогників заграли в рубіновій рідині, яка наполовину заповнювала посудину Тадеуша. Виріб прикрашав складний орнамент, витиснений на вкритому тонким шаром срібла металі.

Тад вказав на крісло. Всілася, поклавши шпагу на коліна. Він розмістився на ліжку. Крутячи кубок у руках, почав розмову:

- Ти ж не сестра Тімотеуша? Зовсім на нього не схожа. І не родичка професора, хоч і жила у його домі. Ти в нього вчишся?

- Ні, ніколи не займалася алхімією. – спокійно відказала.

- Тож, ти та кого, подейкують, вчений привів з іншого світу?

- Звідки знаєш? – питанням на питання відповіла, здивовано піднявши брову.

- Керую шпигунами Червонського. Мої люди за тобою слідкували. – повідомив Тадеуш.

Ситуацію треба було прояснити. Для того обережно спитала:

- Чому вирішив, що я — та кого алхімік привів з іншого світу?

- Схожа на привид з минулого. Мого минулого.

- На кого? – ошелешено промовила.

- На ту з ким був знайомий в минулому. Коли-небудь розповім тобі цю історію… - Тадеуш затнувся. Помітила, йому важко згадувати. Темський хильнув алкоголю, відігнав від себе гнітючі спогади. Зібравшись з думками продовжив: - Коли вперше побачив тебе…

- Коли на твоїх очах вбила людину. – виправила.

- Я довго обмірковував ці події та зрозумів, що ніхто тут не вміє так фехтувати. Не разу не бачив такої техніки. Тим паче, у нас, жінки віддають перевагу невеличким кинджалам, а не серозній зброї, яка потребує майстерності володіння нею.

- А я, виходить, сильно вирізняюся… - замислено промовила, аналізуючи слова шпигуна.

Тад ковтнув вина й продовжив пояснювати:

- Тож склав до купи твою незвичну поведінку, знайомство з алхіміком і неочікувану появу в місті. А після отримання від тебе листа, остаточно переконався в тому, що ти не тутешня. Манера висловлюватися тебе викрила.

- Чому не розповів про те Янушу, якщо вже давно здогадався? – підозріло поцікавилася.

- Йому не потрібна така інформація. Та й ти мене зацікавила. Ането, скажи, чому ти тоді втекла? Чого злякалася? – закидав питаннями Тадеуш.

- Підіймаю очі й бачу за мною спостерігає незнайомець. Перелякалася твоєї реакції. – чесно пояснила свою реакцію.

- Вразило не вбивство, а твоя неймовірна схожість на одну мою знайому… - він затнувся.

- Гадала, збирався мене рятувати, а я позбавила тебе можливості погеройствувати.

- Десь так воно і було, проте, тобі не знадобилася моя допомога. – перевів розмову на іншу тему: - Розкажеш про свій світ?

- А ти — про ту дівчину, на яку я схожа?

- Як-небудь потім…

Тадеуш підвівся, підійшов до столика, узяв глечик і налив собі ще. Я теж піднялася з крісла. Темський поставив кубок і простягнув плащ. Відкрив важку штору, котра затуляла двері на балкон.

Разом вийшли на охайний балкончик. Нас огорнула магія прохолодної літньої ночі. На ясному темному небі розсипалися мільярди зірок. Звідкись збоку виглядав місяць, який тільки починав зменшуватися. Поклала руки на прохолодний камінь поруччя, вдивляючись у простір. Вбирала в себе енергію, пила розлиті у повітрі чари.

Тадеуш трохи постояв поруч, розглядаючи мене у тьмяному світі нічного світила. Потім відвернувся, і також почав замислено вдивлятися у всіяне яскравими цятками небо:

- Шкода звідси погано видно. Я б хотів показати тобі наші сузір’я. Ти б сказала, що у твоєму світі по-іншому.

- Із задоволенням послухала б. У нас би було ідеальне побачення. Приємне і пізнавальне водночас. Я ж ще не так багато знаю про твій світ.

Милувалися розсипаними над містом зірками. Роздумували кожен про своє. Розмовляти не хотілося. Вже сказали один одному все, що бажали, тепер лиш насолоджувалися можливістю побути разом.

Треба йти, але я не могла. Бажала вічно так стояти на балконі та разом з ним і насолоджуватися чарами тутешнього літа.

- «Обожнюю ночі тут. В них є щось загадкове, чарівне й неймовірно привабливе».

- Мені час. Незабаром світанок. – мовила більше для себе, ніж для Тада.

- Іще побачимося? – спитав він.

- Так. Завтра о десятій.

- Чекатиму.

Сіла на поруччя балкона і стрибнула вниз. За спиною чорними крилами здійнявся плащ. М’яко спружинила ногами у високих шкіряних чоботах. Щільна тканина опала, зігріваючи мої змерзлі за секунди лету плечі. Задерла голову й глянула на Темського. Помахала йому, затягнутою у шкіряну рукавичку рукою й він відповів. Тад зник у кімнаті, а я щільніше загорнулася у плащ і рушила додому.

На місто неквапливо наповзала ранкова імла. Рухалася сірими вулицями, насолоджуючись відчуттям тихої радості. Моє серце зігрівала надія на щастя. Зрозуміла, шанс є. Так, маю таку можливість, тут в іншому світі, якомога далі від близьких. Переселення здалося правильним рішенням, адже, з’явилася цікава робота; знайшла людину, кохання до якої зароджується у моїй пораненій душі. У цьому світі маю майбутнє.