ІНША ВІЙНА. ЯКІ ЧАСИ, ТАКІ Й ГЕРОЇ

Давнім, зарослим лататтям та осокою болотом стелеться низький туман. На невеликому острівці росте величний дуб. Крона його не вміщується на сторінці. Під дубом, звісивши голову на груди, сидить Марк.

— Прокидайся, козаче! На тім світі відіспишся!

Перед чоловіком, в пів метрі над землею, висить напівпрозора стара, у хустині, вишиваній сорочці, з купою ниток червонястого намиста. З під хустини вибивається непокірне пасмо сивого волосся. Бабця палить довгу люльку, та мружить темні, оповиті зморшками очі.

— Прокинувся, харцизяко, от і добре. В хресті, що спочиває на твоїх грудях, прихована велика сила. Він дістався тобі від батька, тому від діда, і так до славного козака, твого прапращура. Ім'я якого, волею долі, носиш і ти. Ох і лютий шибайголова був Марко Фастовець!

На половині сторінки, зображення міцної статури козарлюги, на полі бою, із золотою сережкою у вусі. Навкруги вирує люта січа, але козак лишається неушкодженим. Скривавлені шаблі підняті до гори, у переможному жесті.

— Мене що застрелили і я потрапив до пекла? — намагаючись жартувати Марк всідається зручніше.

— Хрест береже всіх в кому тече козацька кров, — стара підлітає ближче, та зазирає на диво молодими, лукавими очима, в очі Марка. — В сій православній прикрасі приховані імена старих, забутих богів. Марко Фастовець отримав цей хрест у подарунок від старих Полтавських відьом, за допомогу у справі настільки темній, що й згадувати про неї зась.

Марк підіймається та бере в руку старовинну прикрасу, що перед самою війною подарував йому батько. Хрест ледь теплий.

— Я воюю вже майже дев'ять років, чому хрест прокинувся саме зараз?

— Ти, як і твій пращур, дуже везучий сучий син. Виходить, що до цього часу тобі щастило. Хрест просинається тільки тоді, коли сам того схоче, і сам обирає носія його сили. Але не думай, що тепер ти безсмертний, хлопче. Хрест одного разу врятував тебе, прокинувшись, але далі так не буде. Отримавши кулю в голову чи ножа в спину ти прудко відправишся до пекла, чи куди там тебе розподілять.

Стара наближається майже впритул.

— Опануй силу хреста, схоже саме зараз в ньому виникла найбільша потреба, — стара з силою ляскає Марка люлькою по лобі.

Сторінку завершує погляд хитрих, зовсім не старечих, очей старої Полтавської відьми, з примруженим від диму лівим оком.