ЦЕЛЛАРІУМ. Колона перша (Cellarium. Colona promusier)

І так жили вони. І пішла распря поміж Білі Бохи і кожен плем’я своє налаштовував проти іншого. І так люди пізнали війну. І воювали до скону свого, творячи образи і лиха одне одному. Єдине плем’я віддалилося в Гори Карпахські і осіло там і не воювало сусідів своїх, бо було невелике і військо своє не могло зібрати. І звалися вони Мали, а Бох їх називав себе Верховиця, хоча був самим меншим з Білих Бохів. І пасли вони там стада овець і волів, і коней яких він дав їм.

І забріла відьма ім’я якої Лагода з Целларіуму молока добути у Гори Карпахські. І дочекалася ночі і зайшла в крайній хлів і знайшла там вівцю, що годувала ягнятко. І брала молоко від неї, і коли не вистачило їй глечика, то взяла шлунок з того ягняти, зробила міх з нього і збирала молоко в нього і набрала повен міх. І зайшла в середній хлів і знайшла там кобилу, яка годувала лоша і набрала молока від неї, а як не стало місця у глечику, то відняла ногу лошаті і зробила міх зі шкіри з ноги його і набрала молока у той міх. І зайшла в великий хлів і вгледіла там воловицю, що годувала теля з золотими очима. І почала брати молоко від воловиці, а як набрала повен глек, то вийняла очі з теляти і добрала у них.

І почули люди, що вівця плаче, що кобила сумно кличе, а воловиця тужить і прокинулися. І взяли вила і пішли оглядати хліви. І побачили там Лагоду і кинулися ловити її.

І перебігла Лагода ліс і побігла вона на полонину. Але люди не відставали. І тоді вийшов до неї чоловік на ім’я Вітер, і сказав, я власник землі цієї і Вівчарка людей цих, поставлений Бохом Верховицею. І я проведу тебе в місце безпечне. І спитав Вітер її, але що матиму за те?

І спитала Лагода, а що хочеш ти мати?

І сказав Вітер, ти гарна і вправна, тебе хочу мати. А насправді побачив він в пазусі її золоті очі теляти і їх бажав взяти собі.

І відповіла вона, але ж я не істота цього світу, я суть відьма, яка має брати молоко для плем’я мого в Целларіумі. І якщо я стану твоєю, то хто ж носитиме молоко плем’ю моєму?

І відповів Вітер, будуть у нас сини і дочки, ти їх і навчиш, і будуть вони молоко від корів людських носити до Целларіуму, а ти будеш зі мною. Такий буде твій відкуп від світу твого.

І сподобався він їй, і погодилась вона, і взяв за руку її і завів таємною стежкою на саму верхівку Карпахських Гір. І взяв її там. І понесла вона від Вітра. І тоді відпустив її. І стояла на самому краєчку гори і качалася над прірвою.

І сміявся Вітер з неї, не тебе хотів взяти я за красу твою, бо ти гарна і струнка. Бо знав я, що як понесеш від мене, то станеш ти груба і негарна. І пасма твої чорніші ночі. І очі твої страшні, так казав, бо нема в них зіниць. І шкіра твоя синя і прозора і я бачу крізь неї кров і жили чорні твої. І не можемо ми бути разом, бо ти з темних істот, а я пасинок Верховиці Боха Світлого. І ти народ образила його і нанесла збитки, тому і я збиткуюся над тобою, бо я є Вівчаркою народу цього, який є суть вівці Верховиці. Але бажаю я золоті очі теляти, що наповнила ти молоком, щоб милуватися ними доскону. І як даси мені їх, то виведу тебе з гір. А як ні - то полишу скніти тут.

І розплакалася Лагода і пеняла йому, а бодай ти спокою не знав вражий Вітер і весь час над Світом Білим літав і не присів ані на мить. І прокляла його вперше. І кричала йому, а бодай ти став духом безтілесним і люди тебе лаяли за те зло, що чинитимеш їм від цього часу і доскону. І прокляла його вдруге. І пророкувала йому, що народ який він охороняв, буде зневажати його і сміятися над ним як над клятвопорушником. І прокляла його втретє. І сказала, що не бачити йому очей тих золотих.

І розгнівався Вітер і штовхнув Лагоду до прірви.

І полетіла вона.

І випав з пазухи її глечик з молоком вівці і вилилось молоко з нього, і перетворилося на першу велику ріку Карпахську, що зветься Нісса.

І випав шлунок ягнятка з молоком вівці і покотився горою, і знайшов його один чабан і відкрив і там був сир. І так карпахці-мали навчилися робити сир.

І випав з пазухи її глечик з молоком кобили і постала друга велика ріка Карпахська Істра.

І випав міх з молоком кобили, що зробила Вона з ноги лошати і перетворилася на трембіту. І знайшов чабан трембіту і дивився на неї довго, а потім взяв до рук і спробував заграти вперше.

І випав з пазухи Лагоди глечик з молоком воловиці і розлилося молоко з нього третьою великою рікою Карпахською, а бризки від нього перетворилися на озера. І назвали ту річку Брутава.

І заголосила Лагода до чабана, от я дала тобі сир і дала тобі тримбіту, заграй на ній, поки я не розбилася. І почув чабан і заграв на тримбіті і полинув Звук з неї. І звук увійшов в Резонанс. І почався ранок.

І перетворилася Лагода на синє небо, бо неба не було на Білому Світі, а тільки день і ніч були. І синім кольором заполонила височинь Лагода, бо шкіра її була синя і прозора, і здивувалися люди і збентежилися Білі Бохи, бо не розуміли, що то постало над Білим Світом.

А як стала вона Небом, то і народила безліч синів, що звалися Протяги і безліч дочок, що звалися Повітрулі.

І Протяги потягнулися у Целларіум і жили там, і літали ним, але порожні були як і їх батько Вітер, страж плем’я Верховинця. Але добрі були як матір їхня Лагода і не чинили лихого, але просто віялися усім простором Целларіуму, бо не мило їм було в Білому Світі, де мати їх було скинуто до прірви і не могли без сліз вони дивитися до неї у височінь.

А Повітрулі лишилися жити в Горах Карпахських. І стали вони зваблювати чабанів і народжувати їм, бо взяли це від батько свого Вітра. Але зла не чинили чабанам, бо вдалися норовом у матір свою Лагоду.

А з золотих очей теляти, які не встигли випасти з пазухи відьми, постали на небі зорі, бо як Лагода бачила золоті очі теляти вночі, то так і люди в Білому Світі бачать золоті зорі на небі лише у ночі.

З одного соска Лагоди постала на небі Планета Червона, що донині зветься Марсом, а з іншого постала Планета Чорна, що кличуть її люди Ворон.

А з лона її постали комети і зірки що падають, які важко людям вловити поглядом своїм, а хто їх бачить то вважає, що може забажати будь-що і воно збувається.

І краса Неба і зорь, і Планети Червоної і Планети Чорної, і див нових що з лона Неба сипляться, втішили серця людей. І прокляли вони бога свого, що поставив їм Вітра за Вівчарку і вбив Лагоду, бо взнали, що Лагода суть добро, бо лише від добра можлива така Краса, яку люди пізнали від Лагоди.

І перелякалися Білі Бохи і захотіли прибрати Небо, але стало воно тверде і не піддалося їм. І бачили то всі люди і сміялися з Білих Бохів і потуг їхніх. І у злісті своїй вбили Бохи брата свого Верховицю і не стало боха у Малів. А Вітра перетворили на потік безтілесний і донині він носиться Білим Світом і шкоду чинить від злості. І бачили все це люди, і перше вбиство Боха Братами Його, і сказано було про жадобу Вівчарки за яку кара його є праведна і звинуватили Бохи людей, що не вловили Лагоди і накоїла вона зло Білому Світу Небом поставши над ним. І не зрозуміли люди за що їх звинувачено, бо полюбили вони Красу Неба і дивувалися, але пізнали і Страх перед Бохами своїми, і розчарувалися в них.

Примітка на полях: “Гарна історія не завжди гарна. Події можуть бути перекручені, а герої мають геть не ті наміри, що мали в реальності. Реальність - ознака Білого Світу, а наміри, які і є справи втілені і завершені - ознака Целларіуму. Справи ж тільки істотам Темного Світу і можна довірити - на них не впливає реальність.”