Перша. Венера в Овні.

Вона справді була велика, як гора. Кіліманджаро чи Монблан, а може лише як Говерла. У будь-якому випадку особлива Говерла – надута й необ’ємна. А може лише як корова, але така сита пресита та гарна, із великими вологими очима, теплою мордою й шершавим язиком, що як лизне, то мурашки по шкірі. Так і хочеться її обійняти та весь час гладити.

А може лише, як ропуха. З виряченими очима й розплестаними по обидва боки надутого тіла ногами з довгими пальцями. До цієї й торкнутися було б гидко. Та мати завжди є мати, тому й наймиліша, хоч в якому образі її сотвори.

Звідкись прилетіла якось стріла і влучила в те тіло материне. Звук такий пронісся довкіллям ніби вибухнуло сотні бомб, а може й більше, адже й бомби різними бувають.

З того тіла вилупилась я та одинадцять моїх сестер. Вилупились, то м’яко сказано, бо потужною хвилею нас вирвало та рознесло всеньким видимим і невидимим простором.

Тепер ми майже не бачимось, але це нас не дуже турбує, адже колись так набридли одна одній в тісному материнському животі, що сьогоднішня самотність то дар божий.

Точніше дар стрілиний, бо хто такий бог, що про нього розповідають тутешні люди, відати не відаю. До речі, я таки не самотня. Довкола мене завжди чужі люди, і ці люди стократ гірші за моїх сестер. Тих, я хоча б знала.

До речі, щастя, (відносне завжди, як і все тут), що можу їх хоча б чути – сестрині голоси весь час в моїй голові. Іноді якась засне і тоді або тиша, або такий храп, що приходиться стукати себе по лобі. Він у мене твердий.

Я знаю все про них, а вони про мене. Спершу це мені геть не подобалося, бо я ще та індивідуалістка, але звикла. Від долі, як кажуть тут люди, ні втечеш, ані конем її не об’їдеш. А я коней страшно люблю, й не одного вже об’їздила. Та от Пегаса все ще не знайшла. Того неповторного і особливого, що народився із крові мамки, не нашої, а своєї - Медузи, як алегорія на прекрасне, що завжди може постати з потворного й на позір небезпечного. Тому обережно, адже те, що ми бачимо, згуста лише маска... камуфляж, обладунок.

На мені також багато найрізноманітніших небезпечних цяцьок.

Але все по порядку. І для порядку маю сказати декілька слів про себе, адже хіба можливо розповідати про щось і не почати з себе?

Так от. Я – Є.

Намагаюсь бути тут доброю, бо такою й вродилася. Люди мені не дають.

Хочу говорити файно й м’яко. Але завжди знайдеться дурень, що таки прагне гострого слівця, а потім каже, що я дика й вульгарна.

Розв’язувати вузлики, що всі заплутують довго не вмію. Маю меч в руках.

Кажуть, що схильна до диктаторства. Так, ніби це я винна, що ніхто ніц не вміє, а я всіх всьому вчити маю. То я насилу роблю. Ні, щоб подякувати, чи хоча б спокійно відповідати: "яволь, гер командант". Були якось тут такі, що саме так і віталися поміж собою. Розумні люди. Кажуть, то їх до добра не привело. Але ж, люди, а значить не досконалі. Мене ж тоді ще не було.

Кажуть, що веду себе як та норовлива кобилиця. А де ж тоді вправні наїзники?

І бачте, біда яка, багато в мене палких романів. Та що робити, коли переповнена вогнем? Хто що має, те і дає.

Кажуть, що страшно люблю свободу і дозволяю її своїм коханцям. А Ціцерон казав, що то лише раб мріє про рабів. Треба ж було мати того Ціцерона і геть його не чути. А потім на мене ображатися. Ну, не парадокс?

А ще, швидко рішення приймаю: слабкий сумнівається перед тим, як прийняти рішення; сильний – після.

Докоряють, що розбиваю серця сміючись: від гніву старієш, від сміху молодієш.

Завойовую жертву будь-якими способами? Та ні, лише трьома: Veni, vidi, vici.

Цю розумну річ також хтось із них, цих людисьок сказав, хоч і в мене не вчився. Здоймаю капелюха! Шкода, що на слід його вже тут не напала. Ото була б хурделиця! Хто кого. Ще та вистава! Моя сестриця середульша від заздрості б луснула, точніше згоріла.

Кажуть, що я танцюю свій танець, як воюю. Свій довгий шлях людина починає від напасного сперматозоїда, зате закінчує в теплих і люблячих обіймах.

І всім відомо, що в мене ціла купа колючок! Та якось мушу оберігати свою пахучу троянду від паскудних і масних рук. Чи дарма я її в саду своєму поливаю?

До речі, що поєднує мою квітку й крилатого Пегаса? Чи не те, що обоє прекрасні? Прекрасне ж слабке, до нього завжди багато охочих і не завжди із добрими намірами. Найдотепніший засіб чи інструмент, що за його допомогою краса може захистити себе, це потворність. Завжди з тим обличчям, що необхідне для кожного окремого випадку. Еге ж...

...що, пардон? Вже прийшла. Не дає договорити, звідкись набрала собі в голову, що велике цабе. Ах, ця моя середульша сестра...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.