Хроніки Аквілону

Величний місяць ніжно освітлював своїм сяйвом нічний ліс внизу, фарбуючи дерева у темно-сизий колір. Від його срібного проміння тіні здавалися довгими та грізними. В цю ніч нічого в лісі не ворушилося та не порушувало тишу, крім глухого буркотання сови, яка ховалася від нічної прохолоди в якомусь дуплі, смачно повечерявши гризунами, здобутими під час нічного полювання. Час від часу на дерева налітав легкий вітерець і їхні листочки перешіптувалися між собою, немов передаючи цікаву новину. Раптом, з найближчих хащів виринула чиясь маленька фігурка. Вона була одягнена у шкіряний обладунок, поверх якого по землі тягнувся зелений плащ. Обличчя фігури приховував каптур, але риси незнайомця висвітлював смолоскип у правій руці. Вогонь чітко підкреслював кожну легку зморшку на обличчі чоловіка, спалахував золотом в його жовтому волоссі, блищав червоними іскрами у зелених очах цього нічного блукальця. В іншій руці він тримав довгий загострений спис, яким весь час розсував в сторони кущі та гілки дерев.

Цим чоловіком був Самійло О'хара, вождь народу аґрестійців. Блукав він по лісу не просто так, а тому що відчував своїм серцем, що з цим місцем щось не так. Зараз би він спокійно спав собі у власному куріні та ні про що не хвилювався, але все змінила зустріч із дивною лісовою мавкою, яка страждала від внутрішнього болю. Ця прекрасна тендітна істота прохала Самійла про допомогу, так відчайдушно її потребувала. Вождь застосував всі відомі йому цілющі засоби, щоб врятувати дух дерева від загибелі. Але він вперше зіткнувся з такою темною та могутньою силою, яку ніколи до цього моменту не бачив в своєму житті. Ця сила здавалася йому жорстокою, стародавньою і вона на власних очах Самійла знищила мавку ізсередини остаточно, не даючи жодних надій на порятунок. Не розуміючи, що тут діється, вождь кинувся одразу до лісу, щоб перевірити кожен його закамарок та переконатися в тому, що випадок з мавкою був єдиним та останнім і йому все лише здалося.

Але, чим далі Самійло пробирався в глибину лісу, тим більше він відчував, що, на превеликий жаль, темна сила вже встигла торкнутися живих істот у цьому місці. На серці у вождя заліг величезний тягар, а в повітрі довкола розповсюджувалася важка темна аура. Її не можна було побачити очима, але вона відчувалася кожною клітинкою тіла, душею та розумом. Самійло не розумів звідки в цей світ могла потрапити така небезпечна та чужорідна йому сила. Не міг зрозуміти, чому боги нічого не робили? Куди дивилася Матінка-Природа? Як можна було допустити таку загрозу сюди? І що їм робити тепер? Самійло повністю розгубився. Просуваючись по лісу, він бачив жахливу картину. Більшість дерев в серці лісу почала вмирати, їхні стовбури на очах гнили та тріскалися, а листя осипалося у пил від одного легкого дотику. Більшість листків ставали бурого кольору та вкривалися чорними прожилками. На лісових галявинах траплялися гриби, які були величезними та явно отруйними. А раніше, наскільки пам'ятав Самійло, погані гриби не росли в таких величезних кількостях, витісняючи корисні рослини та придушуючи їх заживо. Стривожений Самійло пройшов далі і жахнувся ще більше побаченому. Всюди лежали тіла кроликів, лисиць та інших дрібних звірів. Вони були вже мертвими або конали в стражданнях, поки по їхньому тілі розповсюджувалися чорні жили, отруюючи кров та перекриваючи шлях до повітря.

-Що це? Що це таке?- прошепотів Самійло, тремтячими руками обережно торкаючись мертвих тіл звірят та добиваючи вістрям спису тих, хто ще страждав- Звідки така сила прийшла до нашого світу? Що за джерело розповсюджує її? Який сенс отруювати все живе? Матінка-Природа, благаю, почуй мою молитву! Які б важкі випробування не чекали на наш світ, дай сили нам вистояти і захисти всіх своїх дітей від зла! Не дай загинути дивовижним творінням своїх рук та рук твоїх стихійних богів.

Підвівшись на ноги, Самійло обвів ліс пильним суворим поглядом. Почувши вдалечині болісні стогони, він кинувся на цей звук і зупинився, вражено поглянувши на те, що відкрилося його очам. Поміж деревами протікала маленька річечка. Але тепер під дією загадкової сили зелені береги річки вкрилися гнилою бурою травою, а сама вода більше не текла, а перетворилася у стояче болото, оточене хмарами мух. З річки на берег викинулися риби та помирали миттєво, ледве торкнувшись землі. А стогони видавали дивовижні створіння, які виповзали з мертвої води. Ці створіння походили на жінок, але із блакитною сяючою шкірою, волоссям із водоростей, красивими лазурними очима та милими личками. Передні руки цих істот являли собою довгі тонкі пальці, які закінчувалися гострими кігтями, з'єднаними між собою тонкими прозорими перетинками. Нижче поясу у цих створінь не було ніг, а розташовувався лускатий риб'ячий хвіст величезних розкішних розмірів. Це були русалки, теж духи природи, але, на відміну від мавок, ці владарювали всюди, де протікала вода та були численними дочками Ватери.

Насправді, Самійло не так часто зустрічався з русалками. Ці легковажні істоти полюбляли танцювати вночі під місячним сяйвом, плескаючись у блискучих водах річок та сміючись переливчастим сміхом. Русалки красиво співали, але рідко виходили до людей та цікавилися ними. З власного досвіду Самійло знав лише, що розваги русалок припадали на літо, а потім, восени, вони сплавлялися разом із течією до більш теплих морських та океанських вод, щоб в їхніх глибинах поринути у довгий спокійний сон. А навесні, русалки прокидалися і знову поверталися до лісових річок та струмочків, продовжуючи розважатися. Здатність цих істот перетворювати власне тіло у воду робила їх справді непомітними для більшості смертних і тому контакти із русалками були надто рідкими. Але на цей раз, у середині літа, русалки не співали та не гралися у річках. Навпаки, вони теж страждали та помирали прямо на березі. Вождь кинувся було до русалок, але зрозумів, що, як і у випадку з мавкою, він не здатен що-небудь зробити для цих нещасних істот. Проходячи повз, він із болісним видом спостерігав за тим, як трупи русалок пожирають чорні жахливі смуги, які розповсюджувалися по тілам, а під дією цієї руйнівної сили й самі мертві русалки розпадалися на гнилу смердючу воду і стікали до болота, поповнюючи багнюку. Деякі русалки ще були живими. Вони каталися по кромці берегу, залишали на землі борозни від своїх кігтів, жалібно стогнали, ворушили пересохлими губами та тягнули тремтячі руки до чоловіка, який обережно ходив серед них. Серце Самійла жалібно стискалося, але він не знав, що робити. Цілющої магії вперше було недостатньо перед обличчям невідомої могутньої загрози. Вдвічі було болісно дивитися на страждання створінь природи вождю, бо він пам'ятав свої молоді роки, коли гуляв степами та вільними лісами, а довкола нього все квітло та співало. Він не міг повірити, що колись доживе до таких жахливих часів і на власні очі побачить занепад самої природи, її руйнацію.

Схилившись перед однією із русалок, Самійло взяв її холодну вологу долоню у свої руки та прошепотів:

-Вибач, прекрасна річкова пані, я б дуже сильно хотів допомогти всім вам. Але наша магія безсила проти цього загадкового прокляття. Але чи можеш ти сказати що це за хвороба? Чому вона вражає цей ліс? Звідки походить її джерело? Можливо твої свідчення допоможуть мені врятувати інших від подібної жахливої участі.

Яскраві очі русалки, які тьмяно сяяли у світлі смолоскипа, розширилися від якогось страху. Вона вчепилася міцно за долоню вождя. Її тіло страшно тремтіло, а чорні жили підіймалися по стегнам до грудей, розповзаючись невблаганно по всьому тілу. Русалка почала відкривати та закривати рота, немов їй не вистачало повітря. Спочатку, Самійло вирішив, що за межами води істота не здатна розмовляти звичною мовою або ж вона зовсім не знає аґрестійської мови. Але русалка приклала більше зусиль, її губи почали складати окремі слова, а далі вона змусила своє горло видавати звуки. Голос істоти був ніжним, тремтячим, болісним та неймовірно красивим. Вона слабко прошепотіла чоловікові:

-Нас не врятувати, аґрестієць. Нікого не врятувати. Смерть прийшла неочікуванно і вона готова збирати свої жнива. Ти питаєш про нашу хворобу, але як я можу відповісти тобі на це питання, як сама не знаю що зі мною сталося? Є тільки відчуття неправильності, порушення всіх сталих законів та порядків, які створювали гармонію природи. Ця сила наближається до нашого світу. Вона розповсюджується та знищує все до чого торкнеться. Але я думаю, що вбиває вона не тому, що хоче вбивати, а тому що не знає, як це, щось створювати. Ця сила чужа нашому світу, темна та жорстока. І прийшла вона сюди, бо щось шукає. Чогось бажає. Я відчуваю, як емісари зла все ближче наближаються до нашого світу. Скоро вони будуть серед нас і тоді ніщо не зупинить їх перед досягненням таємничої мети. Стережися, аґрестієць... Можливо й тобі краще рятуватися, тікати якнайдалі звідси. Хоча, куди й ви, маленький народ, зможете втекти? Боюся, що ця сила буде наступати вам на п'яти весь час, аж поки не знищить все живе у цьому світі.

-Що за мета? Чому на нас впало таке жахливе прокляття? Боги розгнівалися? Але що ми таке могли зробити? Навіщо розповсюджувати довкола смерть та занепад? Я нічого не розумію!- вигукнув шокований вождь, вдивляючись у налякані очі річкової істоти та шукаючи в них хоч один натяк на сенс загадкових подій, що діялися довкола нього.

Але русалка захрипіла, засмикалася в його руках, почала важко дихати, а потім простяглася нерухомо, схиливши голову. Її очі згасли, ставши скляними та порожніми. Одразу тут на місці тіло русалки стало повністю темним і розлилося брудною водою, яка просочилася крізь пальці Самійла та потекла до заболоченої річки. Вождь від неочікуванності відсахнувся в сторону, дивлячись на свої вологі руки. В його голові роїлася ціла купа питань. Як так могло статися, що за одну ніч все звичне життя пішло шкереберть? І що йому робити зараз? Поряд так не вистачало вірної дружини з цінними порадами. Вона б знала, що сказати в такій ситуації та обов'язково придумала якийсь план. Але його жінка давно вже знаходиться разом із Аґнією і не може допомогти чоловікові із складними питаннями. В усьому йому доведеться розбиратися самому. Поки Самійло стояв на березі колишньої річки та роздумував над проблемою загадкової хвороби, як все небо довкола нього освітила величезна червона блискавиця.

Вождь здригнувся та прикрив очі від несподівано яскравого світла, яке вдарило йому по очах після напівтемряви лісу. Слідом за спалахом Самійло почув гучне ревіння, від якого в нього мурахи по тілу побігли. Вождь впав ниць на землю, але змусив себе підвести голову та подивитися на нічне небо. Прямо на його очах по небосхилу летіла величезна розпечена зоря. Вона з гуркотом пролетіла прямісінько над верхівками дерев. Від її присутності земля затремтіла, дерева застогнали, а камені заплигали довкола. Могутні стовбури невеличких дерев згиналися та тріщали під натиском неймовірно сильного вітру, що здійнявся над лісом. Здавалося, що прокинувся справжній ураган, який хотів розтрощити весь цей ліс.

-Ой, лишенько, що ж це діється таке?- залементував Самійло, заламуючи руки від страху та хвилювання- Матінка-Природа, захисти нас від зла та вкажи вірну дорогу на річці долі! Аґнія, за що ти так караєш наш народ? Невже це кара богів впала на нашу голову? Але чому тоді через нас повинні страждати невинні лісові жителі? Якщо хочете покарати аґрестійців, то карайте! Але не треба знищувати красу, що оточує нас всіх довкола. Я молю вас, стихійні боги, припиніть цю катастрофу!

Тим часом зоря із велетенським вогняним хвостом на півнеба, зі швидкістю світла пролетіла над місцем, де стояв вождь аґрестійців, останній раз спалахнула сяйвом десь в далечині лісового масиву і з гуркотом впала там. Ударна хвиля пройшлася частиною лісу, від чого більшість дерев попадала, назавжди викорчувана із корінням, а по землі пройшлися тріщини. Самійло з усієї сили чіплявся за власний спис, який встиг увіткнути в землю для того, щоб не вдаритися боляче під час землетрусу. Нарешті підземні поштовхи спинилися, а яскраве сяйво зорі згасло, повертаючи ліс до попереднього напівтемного освітлення. Важко дихаючи, Самійло підвівся на тремтячих ногах та озирнувся довкола. Свій смолоскип він впустив у болото під час землетрусу і тепер опинився лише у місячному світлі. Дерева всюди лежали рівними штабелями, немов хтось спеціально їх зрубав та склав тут. Перед очима Самійла все ще танцювали яскраві кольорові плями після сліпучого світла падаючої зорі. Розгублено кліпаючи повіками, вождь спробував повернути собі колишню чіткість зору та вдивитися детальніше у далекий горизонт. Небо знову було темно-синім, як і раніше, але тепер над лісом запанувала червона заграва, а ще над місцем падіння зорі підіймалося вгору величезне пасмо сизого диму. Спочатку Самійло хотів вирушити на місце падіння зорі та подивитися яких руйнувань вона ще із собою принесла. Але чомусь всередині нього зародилися сумніви, що тут довкола почали відбуватися якісь божественні знаки, а це не було сферою його впливу. Схоже, настав час звернутися по допомогу до мольфарок, які могли розібратися більш детальніше у всьому, чому став свідком вождь сьогодні. Тому, схопивши до рук свій спис, Самійло поквапився у зовсім протилежну від місця падіння зорі сторону, тримаючи напрямок до табору свого народу. Місячне сяйво дозволяло легко чоловікові орієнтуватися в нічному лісі без смолоскипа. В його голові продовжували гудіти різноманітні стурбовані думки про мертвих мавок та русалок, загиблих звірів та гнилі дерева з впавшою зорею вкупі. Однозначно йому треба вислухати ради від мудрих мольфарок.

                                🍲🍲🍲

Коли Самійло повернувся з лісу до табору, то полегшено зітхнув. З поселенням нічого не сталося і ніхто ще не встиг помітити жодних надзвичайних подій. Більшість людей розійшлися по курінях і тепер тихо сопіли, зморені святом та сивухою, яка лилася на ньому без меж. Певно, що їх не розбудило б і виверження вулкану, якби раптово сталося на цьому місці. Хоч Самійлу й було тривожно, але він радів,що поки його народ не торкнулися ці небезпечні зміни. Він не знав чи правильне рішення прийняв приховувати від більшості правду про події в лісі, але масова паніка зараз зашкодила б розслідуванню цих самих надзвичайних справ. Обережно просуваючись по табору, вождь трішки затримався біля свого темного куреня. Йому страшно хотілося зайти туди та переконатися, що з Малґою все добре, але зараз не було часу на це все. Самійлу потрібні були відповіді. Тому він пройшов повз темного входу до свого пристанища і пішов далі, тихо крадучись.

Раптом, попереду він побачив чиюсь маленьку худорляву фігурку. Ця жіночка теж тихенько ходила в нічній пітьмі, кудись тримаючи свій шлях. Вождь, досі не помічений ніким, пішов прямо за цією фігурою. Фігура дісталася до святкового стола, озирнулася довкола чи ніхто її не бачить, а потім нахилилася та зачерпнула із великого казанку рибну юшку та щедро собі насипала у невеличку глиняну мисочку. Далі жіночка накраяла туди хліба, дістала з кишені якусь торбинку і з неї сипнула до тарілки чорний порошок. Весело мугикаючи собі під носа, жінка дістала з іншого краю стола ніжку тетерука і теж поклала її біля себе. Наспівуючи та потираючи задоволено руки, жінка розправила свою вишиту фіолетову сукню, поклала на стіл блакитний крислатий капелюшок і приготувалася їсти. Вона якраз ковтала перші дві ложки страви та задоволено кректала, як позаду неї з'явився Самійло та сухо закашляв, привертаючи до себе увагу. Від несподіванки жінка вдавилася та захрипіла, хапаючись за горло. Вона підскочила різко на ноги, перекинувши тарілку зі стравою та заходилася кашлем, важко видавлюючи із себе слова:

-Я.... Не подумайте... Просто дегустувала залишок юшки. Ну не пропадати ж добру, зрозумійте! Я не ... Ні до чого тут. Бо якщо не я, тоді хтось би інший це скуштував, чи не так?

-Заспокойся, Олівіє, я прийшов сюди не для того, щоб тебе в чомусь звинувачувати та лякати, тим паче, не збирався!- весело розсміявся Самійло, плескаючи худорляву жінку по спині, аж поки вона не почала нормально дихати- Я й не думав, що не лише мені одному не спиться цієї дивовижної зоряної ночі.

Полегшено зітхнувши, Олівія нарешті змогла випростатися та поглянула на вождя своїми яскравими зеленими очима, а потім пошепки заговорила:

-Вибач, Самійло, ти мене справді трохи злякав. Мені теж щось не спалося і захотілося трохи перекусити. До речі, юшка з перцем вийшла ще смачнішою, ніж я очікувала, тому раджу. От тільки, холера тебе забери, розлила такий скарб випадково! І чому ти підкрався до мене, Самійло? Справ інших не має?

-Я б не став тебе турбувати по нісенітницям, Олівія, але цієї ночі дещо сталося. І мене стривожили ці події. Але перед тим, як я почну власну розповідь, хочу тебе спитати- чи ти не бачила нічого дивного цієї ночі? Жодних надзвичайних подій?- таким же тихим голосом поцікавився у мольфарки Самійло, насупивши брови.

-Хто знає?- туманно відповіла Олівія, знизавши своїми худенькими плечиками та риторично підвівши одну брову- В залежності від того, що ти розумієш під надзвичайними подіями, Самійло. Може, я й бачила щось, а може й ні, бо не буду нічого стверджувати.

-Так, Олівіє, тут не місце до жартів та твоїх містерій!- розсердився вождь- Сумніваюся, що загибель духів лісу та падіння якоїсь жахливої зорі могли пройти повз увагу такої могутньої мольфарки, як ти. Тому тобі краще сказати мені правду.

-Добре, добре, я не буду більше жартувати- викривила уста у хитрій посмішці Олівія, надягаючи на голову капелюшок та розправляючи своє довге волосся- Ти правий, я помітила багато неприємних деталей, а відчула душею ще більше. Коли я спала, то Матінка-Природа надіслала мені видіння. В тому видінні я бачила, як якась темна хмара впала з небес та почала поглинати все живе, залишаючи за собою тільки смерть, кістки та пустку. І керувала цією хмарою чиясь темна могутня воля. А ще в цьому сні я бачила попереду хмари вісників зла, темних загадкових емісарів. Це було жахливо.

Олівія замовкла і опустила голову вниз, прикривши очі. Переплівши пальці між собою, вона почала тихо молитися богам, шукаючи в їхній підтримці силу та спокій. Але Самійло не міг стояти та вічність чекати коли вона вирішить продовжити свою розповідь. Тому вождь з нетерпінням в голосі озвучив своє наступне питання:

-Які ще емісари? Кого ти бачила в своєму сні, Олівія? Кажи швидше, не приховуй жодних деталей. Можливо, що богиня дала нам цінну пораду і нам не можна пропустити ці вказівки.

-Вибач, мені просто стало страшно...- тремтячим голосом обізвалася Олівія, розгублено пропускаючи через пальці пасма свого волосся- В моєму сні попереду хмари на чорних великих конях скакали моторошні фігури. Вони були такими різними між собою. Я знала, що вони несуть із собою загрозу, так сказала мені наша богиня. Ці вершники розчищали перед собою дорогу для цієї темної хмари, немов полегшували їй шлях до нашого світу. Серед них були два чоловіка і дві жінки, але мені важко їх називати так, бо вони не люди. Один одягнений у чорний плащ, каптур приховує його обличчя, але в нього немає там нічого, окрім пітьми та червоних палаючих безжальних очей. На ньому сяяв чорний обладунок, а на поясі була дивна гостра тонка зброя. Другий вершник весь був закутий у міцний панцир, його вкривали гострі шипи, а за спиною блищала жахлива величезна зброя у вигляді важкого леза. Третя жінка мала на собі чорну легку мантію, яка здавалася завісою туману на її тілі. Вона була високою та худорлявою, її руки закінчувалися гострими кігтями, а бліде обличчя оточувало чорне довге волосся, з якого на світ дивилися червоні сяючі безжальні очі. В одній із рук ця жінка стискала велику скляну кулю, в якій клубочилися червоний дим та купа черепів, які скреготали зубами та вили жахливими голосами. А попереду цих вершників їхала ще одна жінка. Вона була величнішою з них усіх. Її голову прикрашав рогатий шолом, обличчя було красивим, але крижаним та пихатим, ця краса не приваблювала, а відлякувала. Її обладунок був змішаного типу- із сталевих пластин та шкіряних елементів, а ноги прикривала розкішна спідниця з чорного оксамиту із золотим візерунком. За спиною у неї сяяв сліпучим вогнем гострий спис. Але не стихійним вогнем, до якого ми всі звикли. Цей вогонь був мертвим, без життя та слави Файроса, він належав темним невідомим силам.

-І що це може значити?- приголомшено спитав Самійло, сідаючи за стіл та підбираючи кулаком втомлено голову- Хто ці жахливі фігури? Вони реальні чи це просто символізм, який ми не розуміємо? Чого хотять ці вершники від світу?

-Я не знаю- смутно відповіла Олівія, сідаючи поряд із вождем та кладучи руки на стіл перед собою- Але це ще не все. Імена. Назва. Мені сказала Матінка-Природа всього декілька незнайомих слів, але я впевнена, що вони мають значення. Спочатку вона сказала Шадофел. Повторила чітко декілька разів. І від цього слова віяло якимсь страхом та напругою. Я впевнена, що це слово відносилося до назви групи цих таємничих вершників. А далі я знову бачила кожного з цих незнайомців і в голові спалахували імена, чужі нам та невідомі до цього часу. Воїна у чорному плащі звали Ауросом, того лицаря- Атропосом, жінку із червоною кулею- Ромалією, а ту, що очолювала цих вершників- Ксалією. Я не знаю, чи дійсно існують ці істоти, але Матінка-Природа попередила мене про їхній прихід та зло, яке вони принесуть із собою.

-А наша богиня сказала, що нам зробити для захисту від цієї невідомої загрози?- спитав Самійло, тяжко зітхаючи. Він потягнувся за чаркою та налив собі із пляшки трохи вина і випив його.

-Ні, на жаль, вона нічого такого не порадила мені- похмуро зауважила Олівія- Нам залишається тільки зрозуміти сенс цього дивного та жахливого видіння і молитися нашим богам в надії, що вони захистять нас від будь-якої загрози.

-На богів вся наша надія, але й нам треба бути пильними до того, що діється довкола нас!- заговорив через якийсь час мовчання вождь- Сьогодні вночі я зустрів мавку. Вона страждала від якоїсь незрозумілої хвороби. Жодна цілюща магія чи зілля не допомогли мені позбавити болю це створіння та врятувати її. Мавка померла майже миттєво. Я вирушив до лісу і побачив, що в його серці вже розповсюджується якась темна жахлива енергія. Всюди, де вона торкається своїм смертельним диханням, помирають рослини, звірі та духи лісу. Навіть водних створінь не оминула ця участь. Ознакою впливу цієї енергії є судоми та чорні жили на тілі. Олівія, ти як мольфарка, випадково не знаєш, що це може бути за хвороба?

-Ні, Самійло, вибач!- похитала головою чарівниця і на її зелених очах проступили сльози- Я теж, як і ти, вперше чую про цю загадкову хворобу. Мені спричиняє глибокий біль усвідомлення того, що стільки жахливих страждань випало на долю невинних жителів нашого світу. Матінка-Природа першою відчула біль кожної живої істоти та загрозу, що несвідомо нависла над нами. Цієї ночі я сама почала розуміти, що наші стихії стали нестабільними і щось впливає на нашу магію теж. Адже джерело всіх стихій- це наші боги та наш світ, але варто якомусь одному з цих факторів вийти з ладу і тоді весь узгоджений механізм нашої магії псується. На щастя, поки нам вдається стабілізувати всі стихії, але твої слова про загибель духів, звірів та рослин мене бентежать.

-Це ще не все, якщо ти мене розумієш...- знову зітхнув вождь, поглянувши прямо в уважні очі мольфарки- Нещодавно небо розірвала вогняна комета. І не просто якась там комета. Це впала зоря. І впала вона десь у цьому лісі, спричинивши значні руйнування та пожежі. Що цей знак може означати? І чи варто нам сходити на місце її падіння та подивитися чи не сталося чогось лихого там? В мене якісь негарні передчуття щодо всього, що діється довкола нас. Скільки живу на світі, а ще з такими подіями я не мав нічого спільного до цього лихого часу. Не люблю, коли нам загрожує небезпека, а ми не можемо розгледіти чітко якого роду вона та як їй запобігти.

-Так, зоря...- Олівія встала та задумливо пройшлася по зеленій травичці, склавши руки за спиною- Я сиділа в цей момент на порозі свого куріня та молилася богам, щоб вони дали мені знак для того, щоб розтлумачити значення мого кошмарного сну. І тут раптом небо розірвала розпечена вогняна куля, все заревіло, затремтіло, вона пронеслася повз табір та зникла в далечині. Але падіння я не чула, бо десь далеко то було від мене. Та й у нас тут всі добряче напилися і більшість пропустила події цієї лихої ночі. Не знаю, чи заздрити їм, чи веселитися. Але, повертаючись до теми зорі, то я не знаю що й думати. Можливо, це той знак від богів, про який я просила, якесь попередження чи сигнал до дії. А може нічого в цьому хорошого немає і це падіння знаменує виключно прихід зла у наші землі, жорстокі зміни та смерть. Я завжди казала, що у кожного знаку є різні трактування і їх можна сприймати теж по різному. В цьому й криється непостійність науки гадання.

-Так що ти пропонуєш нам зробити? Ми відвідаємо місце падіння зорі чи займемося поки способами віднайти джерело темної енергії?- теж підвівся з місця Самійло та підійшов ближче до Олівії.

-Я думаю, що зоря може виявитися просто лише зорею, небесним тілом, яке впало на нашу грішну землю!- розвела руками в сторони Олівія- Зараз важливіше розібратися із розповсюдженням темної енергії, яка вбиває істот, тісно пов'язаних із природою. А на місце падіння ми ще сходимо і розберемося що до чого та що нам хотіли цим сказати боги. Тому я раджу нам з тобою трохи прогулятися лісом, бути пильними та спробувати хоч якось виявити джерело зла, що отруїло цей мирний лісочок.

-Значить так і зробимо!- схвально кивнув головою Самійло- У мене ще є до тебе делікатне питання, Олівіє, і я сподіваюся, що ти мені відповісиш на нього. Чи хтось ще, окрім нас двох, знає про темну силу, твоє видіння та падіння зорі?

-Не так багато, як хотілося- знизала плечима жінка, блиснувши в напівтемряві своїми очицями- Такий самий сон мали й Зузана, Ярина та Лаура. Вони якраз прокинулися наляканими і зібралися в себе обговорювати видіння. Я до них приєдналася та все розповіла теж. Тому цю таємницю ми ділимо на чотирьох. Щодо падіння зорі я не впевнена, але здається, що мої подруги провели ніч у молитвах та пророкуваннях і могли бачити момент падіння зорі. Всі інші спали і я точно в цьому впевнена. Ніхто більше не міг бачити жодних надзвичайних подій цієї ночі.

-Добре, добре!- Самійло стривожено стиснув однією рукою пальці іншої- Звісно, що твої подружки ще ті язикаті говорухи, але я раджу тобі змусити їх тримати поки що власні спостереження та думки при собі. Це стосується і тебе, Олівіє! Ми самі не розуміємо, що діється довкола нас. І поки не розберемося в цих подіях, не варто турбувати даремно наш народ. Зайва паніка лише змусить нас відволікатися частіше від намічених цілей розслідування. Бо може хвороба- це лише новий вид невідомої пошесті, а зірка- то просто зірка? Ми можемо й нагнітати атмосферу, а в кінці виявитися зовсім неправими. Тому нехай поки народ займається своїми звичними справами та не хвилюється зайвий раз.

-А може варто після нашого розслідування просто взяти та перенести табір в інше місце? Подалі від небезпеки? Чому б і ні? Це вирішує одразу купу проблем, бо може в іншому місці нам буде краще!- поцікавилася мольфарка у вождя.

-Ні, ні, це зовсім нічого для нас не змінить, Олівіє!- рішуче відмахнувся рукою від слів жінки Самійло- Як я поясню це народу? З цим лісом щось не так, тут панує зло і тому ми знову накиваємо п'ятами та віднайдемо райський куточок в іншому місці? Це нікому не сподобається. Та ще я боюся, що не ліс всьому виною. Це лише перші ознаки чогось лихого. Якщо ми будемо тікати від проблем, то вони будуть збільшуватися, як лавина, і потім наздоженуть нас з ще більшою руйнівною силою. Аґрестійці й так уникають більшість загроз у житті. Бо ми не бійці, а цілителі, знахурі, рибалки, мисливці, землероби та скотарі. Ми простий люд і не хочемо нікому нічого лихого. Але якщо якась сила бажає нам зла, то невже ми від неї заховаємося? Годі ховатися, а краще час зустріти її обличчям. Ми або розберемося в проблемі та врятуємо світ, або будемо вічність тікати, поки не помремо разом з цим світом.

-Гідні слова, Самійло!- схилила голову в пошані Олівія, щиро посміхаючись- Ти прекрасний лідер свого народу із запальним добрим серцем. Нехай боги захистять тебе та весь наш народ від невідомого зла, яке прийшло труїти наш світ. Разом ми знайдемо силу спинити його розповсюдження, я впевнена. У нашого народу все виходить, коли ми стаємо до праці всі в купі.

-Згоден! А тепер, давай ще сходимо до лісу і я тобі покажу всі місця, які найбільше всього виявилися ураженими загадковою хворобою. Можливо, у тебе з твоєю магією та знаннями щось і вийде відчути та змінити!- запропонував вождь, довірливо поклавши жінці на плече свою руку.

-Добре, я спробую допомогти в міру моїх можливостей всім чим тільки зможу -твердим голосом погодилася мольфарка- Давай пошукаємо джерело цих нещасть.

І вождь разом із чарівницею вирушили знову вглиб лісу. Коли вони проходили повз курінь Самійла, то йому здалося ніби він побачив, як позаду нього майнула якась темна маленька тінь із великим предметом попереду себе. Але коли вождь придивився, то помітив довкола лише темні стовбури дерев і більш нічого. Тишу не порушували нічиї кроки, один вітерець гуляв по вітах дерев. Зауваживши, що Самійло раптово спинився та відстав від неї, Олівія повернулася до нього, стала поряд, теж подивилася в ту сторону, куди дивився і вождь, та спитала:

-Самійло, ти чого тут, в дідька, застряг? Чи мара якась приверзлася, чи як? Ти чого мене лякаєш?

-Та от здалося ніби чиюсь фігуру в темноті за курінем побачив!- задумливо пробубонів вождь- Але може то виснаження дається взнаки та хвилювання сьогоднішньої ночі. Для мене це вже стало забагато.

-Не треба себе перевантажувати, друже!- лагідно промовила жінка, злегка обнявши вождя- Ти все робиш правильно, а труднощі, рано чи пізно, пройдуть та лишаться у далекому минулому. Ми й не через таке проходили. Кожного сезону ми мігруємо по небезпечних теренах, стаємо жертвами чудовиськ та диких звірів, переживаємо суворі зими та випробування, щоб жити та радіти далі. Труднощі загартовують нас, дають силу нашому духові і формують наш шлях по річці долі. Легко здатися та зламатися під тиском обставин, але якщо докласти зусиль та пройти ці труднощі, то в кінці обов'язково досягнеш успіху та відкриєш для себе щось хороше та світле у цьому світі. Тому, Самійло, не падай духом! Будь нашим сильним лідером у цю скрутну мить і за тобою далі підуть вірні люди. Аґрестійці хоч і маленькі, але незламні та на словечко теж могутні! Ми з усім справимося.

-Дякую тобі за твої слова, Олівіє!- посміхнувся вождь та теж обійняв жінку- Для мене ти стала прекрасною радницею. Що б я робив без тебе, коли моєї жінки не стало. Твої мудрі слова дають мені надію та сили. Не зважай на мене, іноді мені здається щось не те. В невірному світлі місяця може що завгодно приверзтися очам. Давай не гаяти час та поквапимося досліджувати місця хвороби.

Чоловік та жінка прискорили власний крок і тінь поміж деревами поглинула їх остаточно. Тому вони й не помітили того, як з-за в'язки дров, що стояла за куренем визирнула налякана Лукина. Переконавшись, що вождь із мольфаркою відійшли вже достатньо далеко від табору, дівчина полегшено зітхнула, витерла лоб рукавом своєї сукні та продовжила штовхати перед собою старенький дерев'яний візочок. Всім серцем Лукина сподівалася, що її не спіймають за цією справою, а якщо й так, то вона не буде мовчати і наскаржиться на цю підступну Малґу, яка весь час втягує її у непереливки. Не все ж одній Лукині відповідати за грішки своєї подружки. Будуть нарівні розплачуватися за свої нічні авантюри. Тішачи себе такими думками, Лукина впевнено гнала візочок до лісу, заходячи до нього з іншої сторони, щоб точно оминути Самійла та його супутницю. Згодом, пітьма поглинула і цю дівчину. Над лісом знову запанувала тиша.

                               🌌🌌🌌

Малґа летіла серед зірок. Довкола неї простягалося чорне оксамитове небо, оточене дивовижними колами молочно-білих галактик та таємничих вимірів. Цей простір захоплював дух та привертав до себе увагу. Але дівчина не відчувала до нього цікавості. Навпаки, зараз її думки плуталися від незрозумілого гніву, безпомічності та ненависті. Вона зазнала руйнівної поразки лише тому, що поквапилася та недооцінила своїх суперників. І тепер змушена була відступити на якийсь час назад. Але від своїх планів Малґа була не готова відмовитися. Ні, тільки не зараз, коли вона вирішила все довести до кінця. Занадто багато свободи було дано богам і вона не так часто звертала увагу на їхні творіння. Тепер все повинно змінитися.

Дівчина не відчувала зараз свого тіла, бо летіла у вигляді чорної розлогої хмари. Хмари, в якій вирував гострий, холодний та жорстокий розум. Її розум, чи когось іншого? Цього Малґа не могла зрозуміти. Прискоривши свій рух, чорна хмара пролетіла одразу декілька вимірів та потрапила у нове дивовижне місце. Довкола все було темним та вкритим сизим туманом. Крізь цей туман було видно старі голі дерева на яких сиділи величезні ворони з червоними очима. Замість неба тут вирувала дивовижна діра, яка складалася із хмар, уламок зірок та темної енергії і в цій дірі без упину блищали блискавиці та гуркотів грім. Великі брили каміння левітували в центрі цьго дивного неба. Малґа почала опускатися вниз і перед нею із туману виросла мощена мармуровими плитами доріжка. Вона тягнулася вверх до високого пагорбу, а на ньому височів величний грізний замок. Цей замок складався із чорного мармуру, якихось кісток, колючого дроту та численних високих веж. Його вікна сяяли червоним світлом і через це замок здавався чудовиськом, яке тільки чекало на нових жертв, щоб поглинути їх остаточно. Цей вимір називався Елізіумом, її кишенькове творіння, в якому вона могла проводити численні століття. А замок на пагорбі був Шадорімом, її персональною резиденцією, звідки вона стільки разів вирушала мандрувати по просторам космосу і де відпочивала в інший час.

Як тільки Малґа опустилася достатньо низько, то вона змусила себе прийняти фізичний вигляд. Дівчина почувала себе дивно, коли її ноги нарешті торкнулися холодних плит доріжки. Чомусь вона була надто високою, худою, а її тіло вкривала чорна подерта сукня. Тільки-но придбавши свою звичну форму, Малґа відчула раптовий біль у боку та нозі і похитнулася від нього. Перебуваючи у іншій формі вона зовсім забула про свої рани з останнього бою, а тепер вони давалися взнаки. Дівчина змусила себе встояти на ногах, але гнів із новою силою спалахнув в її грудях. Вона могутня істота і як могла програти якимось жалюгідним божкам? В чому ж вона прорахувалася? Цього Малґа не знала. Зціпивши зуби від болю, вона почала підійматися по доріжці в гору, а далі пішла по мармуровим сходам до дверей замка. Масивні двері їй відчинили тіні з червоними очима. Деякі кинулися допомагати своїй володарці, але Малґа лише рішуче від них відмахнулася, від чого вони кинулися в сторони. Кульгаючи, дівчина пройшла через масивний двір та увійшла до темного палацу. Пройшовши ряд розкішних кімнат, освітлених червоними ліхтарями, Малґа дісталася величезної кімнати. Її стеля височіла десь далеко у недосяжності. Стіни вкривали чорні гобелени, а по центру кімнати розташовувався на піднесенні трон із оксамитовою спинкою та різьбленими ніжками. Верхівка трону була оточена гострими залізними шипами, які додавали йому жахливого вигляду. Ручки трону являли собою два зловісних черепа, глазниці яких сяяли червоним холодним вогнем. Малґа пройшла до свого трону та сіла на нього, випроставшись у весь зріст.

Біль із новою силою охопив її, змусивши затремтіти. Погляд дівчини впав на криваві рани на своєму боку та нозі. З них продовжувала стікати густа чорна кров, яка краплями падала на підлогу та килим. Скрививши обличчя, Малґа провела рукою з тонкими блідими пальцями над своїми ранами, змусивши їх закритися. Але через якийсь час біль повернувся з новою силою, а поранення відкрилися знову. Чорт забирай, розлютилася Малґа та стукнула кулаком по підлокітнику трону. Клятий магічний меч наніс їй значної шкоди і тепер знадобиться значний час для того, щоб вилікувати поранення остаточно.

Але Малґа не збиралася просто сидіти та чекати, як щур, змушений забитися в глибоку нору від кота. Ні, це не в її природі було ховатися. Вона віднайде спосіб помститися та завершити свої плани. Тому, дівчина простягнула перед собою руки і зосередилася. З її пальців потекли струмочки темної енергії. Вони плавно опустилися вниз до підлоги та активували якийсь магічний механізм. Плити перед троном розступилися і вверх підійнявся блискучий п'єдестал вкритий старовинними рунами. На цьому п'єдесталі на оксамитовій червоній подушці лежала чорна скляна куля, всередині якої клубочився червоний туман. Малґа взяла цей предмет до рук та охопила його своїми тонкими пальцями. Спрямувавши погляд в таємничі глибини кулі, дівчина скерувала всю свою волю, шукаючи своїх слуг, яких вона відправила на відповідальне завдання. Від їх успіху залежав її шанс на реалізацію плану. Туман всередині кулі розступився і Малґа побачила в ньому чотирьох вершників,які летіли на своїх чорних конях із червоними очима серед зіркового простору. Вершники відрізнялися поміж собою. Один був високим чоловіком у чорному плащі із каптуром. Всередині каптура клубочилася чорна тінь і в глибині її сяяли червоні очі. Тіло чоловіка охоплював чорний легкий обладунок, а на поясі блищав червоний тонкий меч в чорних піхвах. Поряд з цим чоловіком їхав ще один, який здавався справжньою живою горою. Це враження виникало від того, що тіло воїна вкривав шипастий сталевий обладунок, а шолом повністю закривав обличчя, залишаючи відкритими лише самі червоні очі. За спиною у воїна височів неймовірно великий меч, вкритий візерунками та лезами по краях, схожими на акулячі зуби. Попереду воїнів їхало дві жінки. Перша весь час куталася у чорний плащ, під яким знаходився сталевий обладунок, який гарно сидів на її тонкому стані. З-під каптура вибивалося чорне розкішне волосся, яке майоріло за спиною вершниці. Її тонке худорляве обличчя вкривала бліда шкіра і лише червоні очі сяяли якимось шаленством та невгамовною енергією. Руки жінки закінчувалися неймовірно довгими пальцями, які переходили у залізні кігті. На поясі в неї була прив'язана загадкова червона куля із кривавим туманом та черепами, які постійно моторошно завивали.

Але найбільшу увагу привертала інша жінка. Її голову охоплював сталевий чорний шолом, від якого в сторони розходилися гострі роги. У жінки було худе обличчя із чорними тонкими бровами, червоними очима, гострим носом та таким же загостреним підборіддям. В западині поміж носом та підборіддям розташовувалися невеличкі губи. Тіло жінки охоплював сталевий чорний обладунок, за спиною майорів темний розкішний плащ, а ноги прикривалися оксамитовою спідницею із золотим вишитим орнаментом. Однією рукою висока жінка керувала своїм конем, а в іншій вільно тримала гострий спис, який палав невгасимим вогнем. Зосередившись на фігурі цієї жінки, Малґа прошипіла шовковим тихим голосом:

-Ксалія, ви вже дісталися до обумовленого нами місця? Мені цікаві будь-які новини про ваші успіхи.

Почувши голос та присутність своєї володарки, всі вершники спинили коней та підвели голови, поглянувши їй прямо в очі, немов дійсно бачили перед собою свою повелительку. Жінка в рогатому шоломі, яку звали Ксалією, викривила губи у зловісній посмішці та заговорила високим крижаним голосом:

-Я рада знову вас почути, Темна Леді! Ми діємо згідно вашій волі і вже знаходимося на півдорозі до світу смертних. Скоро ми приступимо до виконання першої частини завдання. Адже згідно вашим переконанням, наша ціль розташовується десь тут. Коли ми знайдемо її, то вб'ємо остаточно.

-О так, це треба зробити негайно!- злорадно зауважила Малґа, дивуючись звідки в її голосі стільки ненависті з'явилося- Я недооцінила свою супротивницю і через це зазнала нищівної поразки. Але я не збираюся чекати, поки вона повернеться та знову спробує мене знищити. Ця битва може тривати вічно, тому її варто обірвати тут і зараз. Можливо, ця богиня вже мертва і нам ні про що турбуватися. Проте, я відчуваю її присутність десь у цьому всесвіті. Що, якщо вона заховалася в своєму улюбленому світі? Тому я хочу, щоб ви відшукали її сліди і вбили остаточно.

-А що робити із смертними в цьому світі?- поцікавилася Ромалія, жінка із червоною кулею на поясі- Коли ми вб'ємо богиню, нам знищити все живе у цьому світі? Чи залишити вам цю справу, пані?

-Вбити всіх смертних буде занадто просто та легко- замислилася Малґа, схрестивши пальці перед обличчям- Спочатку, я хотіла врівноважити цей світ та знищити його раз і назавжди. Але тепер, коли боги наважилися кинути мені виклик, то я не бачу в цьому сенсу. Знищення світу виглядає такою жалюгідною справою, не вартою моєї уваги та сил, бо я знаю, що отримаю миттєву перемогу над всім живим. Ні, я хочу щоб моя помста та перемога були солодкими та більш вигідними для мене. Я змушу богів страждати та дивитися, як весь їхній світ та всі створіння радо приймуть мене і перейдуть під мою владу. Бо в цього світу не лишиться іншого вибору. В кінці лише я залишуся переможницею і нічиї зусилля не завадять мені досягнути успіху. А тепер, мої вірні Шадофели, годі розмов! Продовжуйте свій шлях та вкрийте славою Темну Леді. І не підведіть мене, бо ціна поразки буде дуже великою для вас.

-Ми все зрозуміли, володарко!- схилила голову в знак пошани Ксалія- Нічого не завадить нам виконати ваше завдання. Смертних ми не боїмося. Ми нічого не боїмося. І ми будемо вбивати на честь Темної Леді без жодних сумнівів. Скоро ми вам повідомимо про смерть вашого ворога та підготуємо світ до вашого приходу.

-Так, це буде дуже чудово!- радісно посміхнулася Малґа, підводячись з трону- Знайдіть для мене надійне міцне вмістилище, яке витримає мою сутність в собі і тоді я особисто змогу зайнятися підкоренням цього світу моїй владі. Боги мене не спинять, в цьому я впевнена!

Вершники пришпорили своїх коней та полетіли далі по чорному небу. Видіння у магічній кулі згасло і її вкрив знову туман. Малґа повернула кулю на місце і помахом руки змусила п'єдестал із нею зникнути під підлогою. Дівчина закинула голову назад та засміялася довгим холодним сміхом. Скоро її помста буде здійснена, а кишеньковий світ богів перейде їй до рук. Раптом, сміх Малґи урвався. Вона відчула, що в цій кімнаті присутній ще хтось. Хтось, кого тут ніколи не було та не повинно бути. Це відчуття змушувало Малґу відчувати себе здивованою та приголомшеною. Хто мав право за нею стежити? Яким чином хтось міг проникнути через завісу магічного захисту її виміру та стежити за нею? Це здавалося неймовірним. Малґа впевненим кроком пройшла до стіни кімнати та знову почала чаклувати. Від її магії у кімнаті з'явилося красиве велике дзеркало у золотій рамі. Підійшовши ближче, Малґа поглянула в нього. І злякалася до глибини душі. Звідти на неї дивилося чуже обличчя високої жінки із довгим чорним волоссям, блідою шкірою та чорними очима без зіниць. Раптом, видіння змінилося і вона побачила якесь дивне створіння. Це була маленька дівчина у блакитній сукні, жовтим волоссям, смішним крислатим капелюшком на голові та ясними блакитними очима. Малґа схилила голову, роздивляючись дивовижне створіння і якийсь дивний страх закрався в її душу. Що це таке? Якісь ілюзії? Чи хитрий план богів,який вона не передбачила? І як таке мізерне створіння могло проникнути в самі думки великої Першосили Морок? Розгнівана Малґа закричала на всю кімнату, а довкола неї затремтів весь палац, поки крик поширювався ним. В цьому крику містилися слова:

-Хто ти така? Йди геть з моїх думок, жалюгідна істота! Ти не маєш права тут знаходитися!

Темна хвиля енергії раптом вдарила у відображення цієї дівчини у дзеркалі і Малґа відчула, як її свідомість рвучким рухом вирвалася з чужого тіла незнайомої жінки та вилетіла геть з цього палацу і моторошного виміру Елізіума, повертаючись у власне тіло, яке спало у темному лісі світу смертних.

                              🔮🔮🔮

Закричавши, Малґа різко підхопилася на ноги. Декілька хвилин вона просто бігала по колу, махаючи хаотично перед обличчям руками. Коли дівчина зрозуміла, що їй нічого не загрожує, то вона зупинилася і почала заспокоювати власне дихання. Оглянувши свої руки, ноги та волосся, Малґа із полегшенням переконалася, що вона знову стала собою. А все, що до того вона бачила перед собою було лише дивним жахливим сном. Дівчина навіть засміялася нервово сама із себе, адже ж якою треба було бути дурепою, щоб ось так переплутати реальність із якимось сном. Щоправда, вона вперше бачила настільки яскравий та дивовижний сон, в якому дівчині довелося стати кимось іншим і відчути чужі емоції на собі. Її й досі били дрижаки від тієї злості та ненависті, що охоплювали ту жінку уві сні, а від її злостивого голосу здавалося ніби хтось розлив отруту Малґі на язик.

Тяжко зітхнувши, дівчина втомлено провела долонею по очам. Вона не пам'ятала, щоб з нею таке раніше було. Можливо це все почалося через ту дивну чорну речовину, яка змішалася з її кров'ю під час того, як вона взяла до рук той магічний меч? Що, якщо цей сон був реальним і прямо зараз до цього світу підбираються темні та небезпечні сутності, які принесуть із собою смерть та загибель? Як мольфарка, Малґа повинна була вміти трактувати всі пророчі знаки, чути голос стихій та Матінки-Природи і розбиратися в магічних сферах. І хоч вона показала свої надзвичайні таланти та стала самою юною чарівницею серед свого народу, але тепер Малґа відчувала, що вона недостатньо досвідчена у такого роду ситуаціях. Вона не знала, що їй робити зараз та в яку халепу потрапила через свою допитливість на цей раз. Але одного погляду на тіло пораненої непритомної жінки вистачало, щоб почути якусь велику відповідальність за її долю. Ось тут Малґа зовсім не сумнівалася. Їй хотілося врятувати нещасну незнайомку та задати їй стільки питань, що цікавили дівчину від моменту появи в її житті цієї цікавої особи, що впала просто так з неба. Впала і якимось чином вижила. Це дивувало Малґу найбільше всього, адже простому смертному не дано було таких надзвичайних можливостей і тому вона душею відчувала, що незнайомка може бути кимось більшим. Почувши за своєю спиною тріщання галузок, скрипіння коліщат та важке дихання, Малґа випросталася у весь свій маленький зріст та поглянула на свою подругу Лукину, яка якраз показалася у світлі вогнищ, що ще палали довкола після падіння містичної жінки. Дотягнувши візочок до краю воронки, Лукина із стогоном повалилася на землю та так і лишилася лежати, розставивши руки та ноги в сторони. Підійшовши до краю воронки знизу, Малґа покликала свою подругу:

-Гей, Лукино, ти чого там розляглася? Все пройшло добре? Ніхто тебе не помітив?

-А, шлаґ(лайно) йому!- вилаялася дівчина згори, підводячись та потираючи власні руки із гримасою болю- Ти думаєш я тут просто так лежу? От наступного разу підеш ти, Малґа, і подивлюся я чи будеш ти лежати, чи танцювати й веселитися після цього. На моє щастя, мені вдалося залишитися непоміченою та уникнути участі відповідати на проблемні питання. Зауважу, що це було зовсім не легко. Таке відчуття, ніби частина табору не спить через падіння зорі. Ну не зовсім частина табору, а тільки двоє там якихось ходили. Здається, що твій батько і ще якась мольфарка, але я в темноті не розгледіла хто то був. Я страшно боялася, що вождь завітає до куріня і побачить, що тебе там немає, як і вашого візочка теж. Тоді б моя участь була незавидною. Мені пощастило і схоже, що в твого батька якісь інші проблеми цієї ночі і тому він квапився в іншу сторону. Але нам треба бути обережнішими, адже не хотілося б наштовхнутися на нього десь на лісовій доріжці та ще й з твоєю незнайомкою на візочку. Скажи мені, Малґа, ти не передумала ще її рятувати?

-Не плети своїм дурним язиком дурниць!- сердито відповіла Малґа, поклавши руки в боки- Ти знаєш, що ми не можемо просто так взяти та кинути поранену в лісі напризволяще. Я вже тобі обумовила перед тим, що це не в природі нашого народу вчиняти так. Навіть звірі та лісові духи завжди допомагають тому, хто потребує цієї допомоги. Так що не стій там, а краще подавай мені сюди візочок! Тільки обережніше, бо тут темно і виступ надто високий. Треба повільніше.

Лукина знову схопилася за ручки візка та штовхнула його легенько вниз. Він трохи наблизився до краю воронки, а з-під його коліщат посипалися камінці і зола. Візок небезпечно захитався на краю, але Лукина міцно за нього трималася та не відпускала від себе. Малґа поквапилася подрузі на допомогу. Послизаючись на гладенькій стіні кратеру, яка різко підіймалася вгору, дівчина обережно перехопила однією рукою верх візка, а іншою його нижню частину і разом з Лукиною почала повільно опускати його на дно кратера. Поки вони робили цю кропітку роботу, Малґа замислено поцікавилася у подруги:

-Значить, ти кажеш, що бачила мого батька разом з якоюсь мольфаркою вночі у таборі? Насправді, це дуже кепсько. Можливо, що вони теж бачили падіння зорі і це означає, що скоро нам варто сподіватися їхньої появи тут. В цьому ти будеш права, бо коли вони нас побачать у кратері та спіймають на гарячому, то порозумітися з ними буде надто важко. Вони не зрозуміють всю важливість порятунку цієї дивної незнайомки.

-Що є, то є!- невдоволено пробурчала Лукина, обережно переставляючи свої ноги через край кратера та слідкуючи за тим, щоб візок сильно не розганявся у бік Малґи- Ти й зі мною не дуже сильно порозумілася щодо цього. Я й досі не розумію, чому ми ризикуємо власними дупами та репутацією заради якоїсь чужинки з неба. Ми що, підписувалися тут вергати її на наш візок? Ми її персональні раби вже? Ох, не наш то клопот. Хай би хтось інший її знайшов і думав над тим, як правильно вчиняти. А мені ця історія зовсім не треба. Якщо вождь побачить, що ми робимо, то може й розлютитися. Ми зовсім нічого не знаємо про ту, кого рятуємо.

-А тут і нічого знати!- важко дихаючи зауважила Малґа, приймаючи далі візочок та ставлячи його коліщата на пологий схил кратеру- Я побачила нещасну, яка зазнала значних поранень. Щоправда отримала вона їх не внаслідок падіння. Схоже, що хтось наніс ці рани в ході якоїсь битви. Навіть дивно, що вона все ще жива та дихає. Будь-хто з нашого народу вже давно б помер від таких значних ран.

-Ну так вона й не є будь-ким з нашого народу- винесла свій вердикт Лукина, кивком голови вказуючи на непритомну жінку- Вона якась ненормальна, яка стрибає з небес простим людям на голову та ще й нищить ліс вогнем та руйнівним вітром. Де це таке видано? Ой, Матінка-Природа розлютилася б від такого, коли побачила рани на лісі. Богиня б сама забула про милосердя та покарала таку грішницю самою жорстокою карою.

-Але як можна назвати цю жінку грішницею, якщо вона несвідомо все це вчинила?- Малґа зупинилася та перевела втомлено дух, спираючись руками на стінку візочка- В моїх очах незнайомка не зробила нічого поганого. А Матінка-Природа зрозуміла б всю ситуацію і вона сама вчить, в першу чергу, співчувати та проявляти милосердя і турботу до тих, хто цього потребує. Тепер помовчи і давай думати, як нам покласти жінку на візок.

Доставивши візочок до непритомної, дві маленькі аґрестійки обмінялися шокованими поглядами одна з одною. Жінка здавалася просто велеткою проти них двох. Так, вона не була товстою, а дуже худорлявою і витягнутою, немов високе дерево. Але це не полегшувало справу для дівчат. Ускладнювали все ще й численні рани на тілі та зламана рука, з якими варто було поводитися обережніше під час транспортування.

-Ну і?- в тиші озвалася дзвінким голосом Лукина, показуючи рукою на жінку- Що замовкла, о, велика та мудра мольфарка? Вже не здається ідея такою чарівною? Не пізно й передумати. Адже ми б тут її і цілим народом не змогли з місця зрушити. Вона, собака така, важка, як кам'яна брила і така ж непід'ємна для нас.

-Я так не думаю!- рішуче похитала головою Малґа, обходячи довкола жінки- Ми спробуємо її частково виважити на наш візочок. Почнемо спочатку з ніг, а далі й тіло вдасться втягнути. Опускай візочок трохи нижче.

Лукина допомогла наблизити транспорт ближче до потрібного місця, в той час як Малґа обережно взяла до рук одну із довгих ніг жінки та спробувала потягнути за неї, щоб підняти вище. Це виявилося справді складно та важко, адже нога була розміром з усе тіло нещасної Малґи. На щастя, Лукина, попри все своє бурмотіння, виявилася справді чуйною особою і кинулася допомагати подрузі. Разом їм вдалося підтягнути жінку за ноги до візочка, а потім напружившись покласти одну та другу ноги на дно візку. За цей час дівчата добряче спітніли і ледве вже стояли на ногах, але перед ними була ще купа праці. Треба було ще якось виважити тіло непритомної і теж його покласти на візок, щоб жінка повністю опинилася на ньому.

-Добре, все виходить добре- заспокійливим тоном прошепотіла Малґа, немов заспокоюючи себе в першу чергу- Тепер треба надто обережно взяти її за плечі, підперти своїм тілом спину, а потім сильним поштовхом заштовхнути тіло слідом за ногами до візочку. Тільки я зафіксую її зламану руку тимчасово, щоб ми сильніше не переламали їй кістки під час цієї операції.

Розв'язавши шнурівку з власної спідниці, Малґа спритними вмілими рухами прив'язала пошкоджену руку жінці до боку, щоб вона не терлася об землю та сильніше не вигиналася під жахливим кутом. Задоволено кивнувши головою, Малґа кивком голови попрохала Лукину їй допомогти. Дівчата разом руками схопилися за вузькі плечі жінки, напружили маленькі ніжки та змогли влаштувати її у сидячому положенні. При цьому голова жінки безсило хилиталася від їхніх рухів, а довге жовте волосся повністю закрило її обличчя, вкрите синцями та подряпинами. Далі, Лукина залишилася спиною підштовхувати непритомну всередину візку, а Малґа заскочила на його вершину та тягнула обережно жінку за руку та один з боків. Спочатку у дівчат нічого не виходило і вони сильно зморилися, але через численні проби їм все ж таки вдалося затягнути незнайомку до візку. Щоправда, сам транспорт виявився надто маленьким для жінки і вона в ньому знаходилася в дуже незручному становищі.

-Ой, холера, а важка все-ж таки ця панянка-зорянка!- в серцях зауважила Лукина, чиї руки тремтіли від перенапруги, а по обличчю стікали краплини поту- От навіщо отакою вона виросла? Не могла бути, як всі нормальні люди? Як ми? Звідки вона така впала на наші нещасні голови?

-Ти дарма кажеш, що всі нормальні люди такі, як ми!- знизала плечима Малґа, яка сиділа на краю візочка, підібгавши під себе ноги та витираючи обличчя своїм блакитним капелюшком- Колись давно у дитинстві, мама мені розповідала про те, що раніше люди були великого зросту та міцної статури. А потім змінилися і стали, як ми. Але за легендами десь там, за далекими землями та морями лежить ніби земля і на ній все ще живуть люди великого розміру. Хто знає, може ця жінка якраз з їхнього народу.

-Це не пояснює того факту, як вона не вбилася при падінні з неба!- невдоволено похитала головою Лукина- Навіть і велика людина просто б загинула тут на місці і нам не довелося її взагалі тоді везти, бо тут калюжа одна залишилася в такому випадку. Може, вона якась могутня мольфарка загиблої цивілізації?

-Ні, це виключено!- відмахнулася від слів подруги Малґа- По-перше, а де ж тоді її синій капелюшок? Хоча міг згоріти чи в її народа інші звичаї щодо мольфарів, якщо вона хоч якось вміє чаклувати. Але ця жінка точно не з цивілізації, що зникла у стародавні часи.

-Чому ти так впевнена в цьому?- хитро поцікавилася Лукина, підвівши свою голову,щоб зустрітися поглядом із Малґою.

-Поглянь на її вуха!- сміливо відповіла інша дівчина, прибравши волосся жінки з вух- Вони такої ж форми, як і в нас. А ми з тобою бували в немерських руїнах. У тих немерів на статуях зображені всі люди із гострими вухами. В неї точно не такі. Зовні вона могла б бути схожою на нас, якби не зріст та не дивовижна поява.

-Ой, а я відчуваю, що ця особа може принести стільки нещасть нам і ми ще пожалкуємо, що просто не кинули її тут на радість голодним звірям!- надула ображено губки подружка- Ти так з нею носишся, ніби знайшла поранену пташку чи маленьке зайченя. Але то- божі створіння і Богині-Матері приємно, коли про них піклуються її вірні віряни. А це- якась чужинка з неба, явно ворожа нашому народові, нашій богині, та й, взагалі, нашій релігії. Хто вона така?Не виглядає героїчно. Вона не схожа на жодних із наших богів. Але впала з небес. Її поява ставить під сумнів істинність релігії. Ця жінка- сама по собі ходяча загроза. Ну візьмеш ти її до своєї печери, вдасться тобі вилікувати її та врятувати від смерті, а далі що? Раптом вона нападе на наше поселення та знищить всіх? А якщо й ні, як довго ми зможемо від інших приховувати появу велетенської чужинки серед нас? Ліс то не дуже й великий, так що скоро твою таємну печеру можуть і знайти. А коли жінка опритомніє та видужає, що далі?

-Я ще не зазирала так далеко у майбутнє- суворо сказала Малґа, насупивши гнівно брови та злазячи з візочка- Час покаже, що буде далі. Але я впевнена, що ми не випадково зустріли цю жінку. Пам'ятаєш пророцтво птаха гамаюн? Воно теж не випадкове. Щось діється у цьому світі і ми з тобою у центрі цих подій. Наша доля тісно сплелася з долею незнайомки. Я буду тримати її присутність в таємниці та сподіватися на краще. Не вірю, що вона буде нападати на нас. А коли опритомніє, то ми тоді все від неї й дізнаємося. При умові, якщо ця жінка буде знати нашу мову, а ми зрозуміємо її. Коли вона остаточно видужає, то зможе сама для себе вирішити чи захоче жити разом із нашим народом, чи повернеться на небо, де її законне місце. Поки важливіше всього зберегти нещасній життя, за яке вона хапається відчайдушно всіма слабкими силами. Поки ми з тобою тут розмовляємо, вона повільно помирає. Це чудо, що незнайомка досі живе та бореться, ніби щось змушує її утримуватися при житті. А тепер, я трохи полегшу нам шлях, якщо не заперечуєш.

З цими словами Малґа відвернулася від своєї подруги, пройшла до краю кратера і почала читати заклинання, роблячи дивні плавні рухи руками. Її очі спалахнули бронзовим сяйвом. Дівчина повільно опустила долоні на землю та розвела їх в сторони. Від її рухів земля затремтіла, а потім стінка кратеру почала зменшуватися, перетворюючись на рівну доріжку, що вела у ліс. Повернувшись до візка, Малґа взялася за одну із ручок і сказала:

-Час поквапитися до печери. Не стій стовпом, Лукино, адже сюди може завітати мій батько чи ще хтось із табору. Нам потрібно якомога швидше дістатися до укритого місця. Так що допомагай мені, одна я не втягну візок. Хоча зараз, почекай, я забула дещо!

Малґа витягла з кишені тонку хустинку та нею підібрала красивий легкий меч. Зайвий раз дівчина замилувалася його срібним лезом із прекрасними рунами та соколиним наруків'ям. Проте, погляд на зброю ще викликав в неї противне відчуття неправильності та пекучої агонії, коли в її кров проникла таємнича темна речовина. Мотнувши головою, дівчина загорнула меч у хустину та вклала його у візочок. Помітивши бліде обличчя подруги, Лукина турботливо спитала:

-З тобою точно все добре? Ти так і не сказала мені, що з тобою сталося під час того, як ти доторкнулася до того меча. В тебе немов дух темний якийсь вселився, настільки в страшних судомах твоє тіло било і очі моторошно так почорніли. Ніколи такого в житті не бачила. Ти впевнена, що нам варто із собою брати таку небезпечну зброю?

-Зі мною все добре, не хвилюйся!- зітхнула Малґа, допомагаючи подрузі штовхати візочок по новоутвореній доріжці- То я просто порізалася і якось сильно боляче мені стало. Можливо, що цей меч магічний і я таким чином відреагувала на його незвичну енергію. Але лишити тут ми його не можемо. Не варто когось наводити на думку, що ця жінка тут була. І я відчуваю, що цей меч має цікаву історію, пов'язану із незнайомкою і стане важливою частиною у цих незрозумілих подіях. Давай вже швидше рушати до печери, тримайся трохи північно-східного напрямку і ось так ми вийдемо до неї. До речі, я вже починаю мріяти про зручну постіль у батьківському курені. Бо сьогодні, поки чекала тебе, то випадково заснула і приверзлися такі кошмари, ніби я була в тілі якоїсь злої жінки, яка хотіла завоювати весь наш світ та вбити богів.

-Ой, то все через незручну холодну землю в лісі, не звертай уваги!- щиро засміялася Лукина- Та й сон ще не такий страшний, як у мене був. Колись, я добряче так наїлася пирогів із дикою сливою. Так потім таке снилося, таке, їй-богу, соромно й зізнаватися! Що я спекла величезний пиріг із лісовими ягодами, а потім вкусила його за засмаглий бочок. А він як заревів, у нього такі величезні червоні очі з'явилися та пащека з гострими зубами. І цей гігантський пиріг ганявся за мною по степу, аж поки мене не проковтнув. А я в поту прокинулася, а це виявляється живіт у мене так болів, що температура підскочила і ось таке й приверзлося. Господи, чого тільки на світі не буває. Тому, Малґа, багато пирогів не їж, не повторюй моїх помилок! А ще, краще не вірити снам, бо там дивні та несправжні речі діються. Де це бачено, щоб пироги людей ковтали, а не навпаки? Ух, би я тому пирогу завдала б зараз! Щось я трішки зголодніла від цих розмов про пироги.

-Хотілося б справді вірити твоїм словам!- посміхнулася собі й Малґа і на душі в неї трішки відлягло після смішних слів подружки. Можливо, що й справді її сон- то лише темний сон? І нічого в собі він не містить віщого?

Відкинувши в сторону лихі думки, Малґа продовжила разом з подругою, яка розповідала різні нісенітниці, штовхати візочок з тілом непритомної жінки через нічний ліс до пункту призначення.

-Обережніше, слідкуй за дорогою!- схвильовано час від часу вигукувала Лукина, допомагаючи уникати підступних камінців на дорозі.

-Ти поглянь, як хтось розчулився!-лукаво підморгнула Малґа подружці- Тобі вже не байдужа наша підопічна? Ти змінила власні судження?

-Ой, стули писк, мендо(замовкни, дурепо)- ображено насупилася Лукина, блиснувши очима- Що ти там знаєш. Це я за візочок турбуюся. Не дай боги, ще коліщата відваляться. І як нам тоді твою велетку через ліс тягнути? Не на спині ж? Я у віслюки тяглові не записувалася, запам'ятай! І ще, візочок не мій, а твого батька. Тебе він ще просто вилає, а мені голову скрутить за його крадіжку та зіпсований стан. Тому обережніше ним керуй на лісових просторах.

Весело сміючись та жартуючи одна над одною дві аґрестійки та їхня непритомна гостя на візку непомітно для себе долали шлях через ліс до заповітної печери.

                                 🏞️🏞️🏞️

Згодом Малґа та Лукина досягли невеличкого пагорба, який весь вщент заріс колючими хащами якоїсь плетучої рослини. Цей пагорб не здавався чимось важливим та примітним. Але мало хто знав, що хащі приховують потаємний вхід до цілком просторої та сухої печери. На цей вхід випадково натрапила Малґа, коли ще вранці шукала дорогу до немерських руїн, що її так цікавили. Про своє відкриття дівчина майже нікому не розповідала, окрім Лукини, якій завжди довіряла від всього серця. Та й її подруга славетна була тим, що вранці могла за клопотами вже й забути про якусь дрібну деталь і більше про неї не згадати.

Обережно минаючи хащі з великими колючками, дівчата закотили візочок всередину темної печери. Чим глибше вони просувалися, тим темніше довкола них робилося. Поряд з вухом Малґи пролунав наляканий шепіт Лукини:

-Малґа, а ти точно добре оглянула цю печеру? Раптом тут живуть якісь дикі звірі чи чудовиська? Я не хочу, щоб мене з'їли одразу на місці!

-Та заспокойся, - якомога більш спокійним голосом відповіла їй Малґа, іншою рукою намагаючись начаклувати світло- В цій яскіні(печері) точно нікого немає. Вона не така велика, якою здається зовні. Просто невеличке приміщення, зараз все побачиш.

З цими словами Малґа склала пальці у відповідний жест і в її долоні з'явився маленький вогник. Підкинувши його вгору, дівчина змусила його левітували під склепінням печери. Тіні кинулися врозтіч від світла і тепер можна було озирнутися по сторонам. Поряд з Малґою з пітьми виринуло обличчя Лукини з великими наляканими очима, що блищали у світлі вогника, скуйовдженим жовтим волоссям та подертими щічками. Сама печера виявилася достатньо привітною. Її підлогу вкривав якийсь жовтувато-сірий пісок із вкрапленнями різнокольорової гальки. Стеля являла собою суцільний гранітний моноліт, з якого де-не-де звисали сталактити. В куточку містилося кам'яне скупчення, яке формувало своєрідне природне ліжко, а по центру печери розташовувався ще один великий камінь.

-Ну як тобі?- спитала із цікавістю Малґа, роздивляючись зачаровану Лукину, яка ходила та оглядала всі закутки нового приміщення.

-Схопіть вила та в бік мене штурхоніть, якщо це сон!- радісно вигукнула Лукина, бігаючи по всій печері та торкаючись стін та каміння- Та тут ціла резиденція, і ти мовчала про таку чудову знахідку? Мені тут сильно подобається, це ж справжнісіньке житло, подароване самою Матінкою-Природою та Еарсом. Фантастично, в мене слів немає!

-Так-то я тобі казала багато разів за сьогодні про свою знахідку!- знизала плечима Малґа- Але схоже, що ти мене майже не слухаєш переважну кількість часу, тому я не здивована. Ця печера справді прекрасне місце для того, щоб тимчасово розмістити в ньому нашу гостю та доглянути її тут без зайвих очей. Тому пам'ятай, Лукино, про важливість збереження таємниці цього місця. Нікому ні слова, навіть дітлахам! Вони перші й розкажуть все старшим.

-Добре, я зрозуміла тебе, не хвилюйся!- серйозно кивнула Лукина, зустрівшись поглядом із суворими очима подруги- Я нікому нічого не буду розповідати. Коли я зраджувала твої таємниці? Може й забагато починаю бурчати, але тебе завжди буду підтримувати та допоможу тобі.

-Дякую тобі за все, ти найкраща!- полегшено зітхнула Малґа та міцно обійняла свою подружку- Так, а тепер допоможи мені підігнати візок ось до цього кам'яного ліжка. Сподіваюся, що ти захопила із собою якусь тканину?

-Так, у мене тут старе простирадло є, якраз сьогодні мама прала його та залишила сохнути на вулиці- весело озвалася Лукина, вказуючи на дно візочку, де якраз і лежала у куточку згорнута зелена тканина.

Схвально плеснувши подругу по плечу, Малґа почала штовхати візок ближче до каменів у куточку печери. Лукина старалася допомогти чим могла, впираючись ногами та направляючи візок до нової цілі. Коли дівчатам вдалося досягнути каменів, Малґа дістала простирадло та обережно його розгорнула, красиво застеливши ним своєрідну кам'яну постіль.

-Тепер треба якось перенести нашу поранену на це ліжко- зауважила дівчина, оцінивши пильним оком ситуацію- Мені знову потрібна твоя допомога. Давай я візьмуся їй за плечі, а ти за ноги і спробуємо її покласти на ліжко.

-Жартуєш чи що?- сплеснула руками у розпачі Лукина- Як ми зможемо її виважити взагалі? Ми ледве у візочок цю жінку поклали, а ти хочеш, щоб я ось цими ніжними ручками намагалася важку велетку переносити далі?

-Зараз не час для жартів!-сердито відрізала Малґа- Ти або допомагаєш, або не заважаєш. Життя цієї жінки знаходиться під загрозою, а без твоєї допомоги мені її не врятувати. Мені потрібна твоя підтримка, Лукино, дуже потрібна. Будь-ласка, допоможи мені!

-Ой, лишечко ти наше, добре!- зітхнула Лукина, закотивши очі до стелі- Давай я допоможу тобі твою незнайомку перетягнути на ліжко. Користуйся моєю добротою, доки ще можна.

Дівчата зайняли свої відповідні позиції біля візочку. Малґа стала у плечей жінки, а Лукина розташувалася поряд з ногами. Зібравшись з духом, аґрестійки схопили непритомну та спробували її потягнути. Спочатку після трьох спроб у них нічого не виходило і вони відпускали жінку, але на четвертий раз їм все ж таки вдалося із великими зусиллями перекотити тіло з краю візочка на кам'яне ліжко, вкрите шовковою тканиною. Тепер Малґа могла при магічному світлі більш детально обдивитися поранення жінки і виглядали вони справді жахливо. Кров на численних ранах бока, живота та грудей тихо збиралася у ранах та одразу запікалася. Синці та подряпини на руках та ногах теж блищали краплинами крові. Вся шкіра була блідою та неймовірно ніжною. Зламана рука містила в собі два вивихи одразу у плечі та згибі кисті.

-І що з нею не так?- тихо поцікавилася Лукина із виразом скорботи у очах, коли й сама придивилася ближче до ран на тілі незнайомки.

-Її рани надто жахливі та виснажують цілий організм. До того ж їх нанесли якоюсь невідомою мені магічною зброєю!- почала пояснювати Малґа, схиляючись над жінкою так, що власне волосся повністю закривало дівчині обличчя- Поглянь, рани намагаються самі собою зцілитися, немов жінка володіє регенерацією. Але якась дивна скверна заважає процесу регенерації і це змушує кров знову текти та приходити у рідкий стан. Вона втратила надто багато крові і тому стала такою слабкою та вразливою. А ще оця зламана рука. Її вразило ось тут та тут- з цими словами Малґа легко торкнулася кінчиками пальців плеча та кисті постраждалої кінцівки- Все та ж скверна не дає руці відновитися. Жінці ще пощастило, що кістки не роздробило і є шанс відновити їх цілющою магією. Також невідомо досконало чому саме вона непритомна. Чи це наслідок такого болючого падіння з неба, чи причиною є больовий шок від зламаної руки і загальне виснаження від ран? Я більш до останнього схиляюся. Лукино, тобі вдалося забрати з мого куріня сумку зі знахурським знаряддям?

-Ну звісно, що я все захопила по дорозі, Малґа, починаєш мене ображати!- із іронією в голосі зауважила Лукина та підійшовши до візка дістала звідти маленьку шкіряну сумочку.

-Красно дякую тобі,тепер я зможу зайнятися ранами нашої зоряної гості!- зраділа Малґа, схопивши до рук свою річ та почавши щось шукати в ній.

Повернувшись до непритомної, Малґа почала чаклувати над її ранами. Дівчина тихо щось шепотіла та водила пальцями із затиснутими в них сухими травами. Трави прямо в руках розчинилися, змішуючись з кришталево-чистою водою, яка з'явилася з рук Малґи. Створивши своєрідний рідкий екстракт, дівчина скерувала його у рани жінки. Ретельно промивши їх та очистивши магією води від незрозумілої скверни, Малґа перейшла до наступного етапу. На вказівному пальці вона запалила невеличкий вогник і ним обпалила кожну рану, щоб уникнути можливого зараження. Від пекучих дотиків незнайомка трохи здригнулася та болісно застогнала, але все ще залишалася непритомною.

-Лукино, будь-ласка, поки допоможи мені із створенням опатрунку(бинту) для ран!- попрохала зосереджена Малґа- Візьми із сумочки смужки тканини із льону, в кожну вплети квіточки ромашки, засушене листя календули та сухі бруньки чорної тополі. Потім перев'яжи кожну рану на тілі. А я поки виправлю їй руку. Щастя цієї жінки, що вона все ще непритомна, бо буде знову дуже боляче.

-Добре, зараз приступлю до роботи над опатрункамі, не хвилюйся!- відповідально озвалася подружка і почала серйозно працювати над створенням лікарських бинтів.

Поки Лукина ретельно перев'язувала кожну рану жінки, Малґа обережно прощупувала плече незнайомки. Коли вона відчула місце зміщення кістки, то одразу знову схрестила руки над цим місцем та почала читати інше заклинання. Вона вплітала одночасно силу стихії води, землі та природи, щоб повернути руку у вірну позицію та зміцнити кістки. Зібравши магічну енергію докупи, дівчина скерувала її у поранення. В той же час плече та кисть неприємно захрустіли, руку охопило сяйво зсередини, але вдалося її зробити знову рівною. Тіло жінки здригнулося від інстинктивного болю, вона знову застогнала, її вії затремтіли, але й на цей раз незнайомка не змогла прийти до тями. Задоволено кивнувши головою, Малґа кинулася до своєї сумки та дістала новий чистий бинт та кору дуба, з яких змогла створити своєрідну перев'язь із шиною для руки непритомної.

Далі в хід пішли зілля. Малґа попрохала Лукину потримати жінку за голову, а сама обережно влила їй до рота спочатку настій із кореня живокосту для скорішого зміцнення пораненої руки. Потім завершальним стало зілля з квіток аґресту, яке точно повинне було очистити організм жінки від невідомої скверни, надати їй сил та прискорити зцілення. Закінчивши піклуватися про поранену, дівчата із зітханням всілися просто на кам'яну підлогу, втираючи піт з чола долонею.

-Ну як? Вона буде жити?- стурбовано спитала Лукина, яка під час всього процесу була дивовижно мовчазною і старанною, а тепер ще й забула про свою неприязнь до жінки.

-Так, нічого небезпечного для життя немає!- радісно відповіла Малґа- Її дихання стало рівним та спокійним, кістки руки швидко прийдуть в норму, а рани на тілі теж загояться. Тепер її забуття із смертельного перейшло у спокійний звичайний сон. Нам лишається тільки чекати, коли вона набереться достатньо сил та прийде до тями. Поки не будемо її турбувати, а краще тихо помолимося за врятування цієї душі всім нашим богам.

Пару хвилин дівчата сиділи мовчки, закривши очі та поклавши долоні на груди. Їхні губи шепотіли слова щирої теплої молитви, яка повинна була надати допомогу жінці в її шляху до цього світу та власної свідомості. Цю тишу порушила Лукина, яка відкрила одне око, поглянула на Малґу, а потім спитала:

-І все ж таки, я не розумію, для чого стільки зусиль? Чому ми рятуємо абсолютно незнайому чужинку? В чому її важливість для нашого народу? Ми навіть не пробудемо тут довше, а через три місяці знову вирушимо кочувати далі. Її доля не повинна нас турбувати. Ми надто різні.

-Я сама не знаю, що мене спонукало так схопитися за порятунок нещасної жінки!- знизала плечима Малґа, відкриваючи свої ясні очі- Але це було ніби якесь озаріння від богів, віщий знак, дивне відчуття у серці, що я повинна це зробити. Ніби ця жінка важлива для всього нашого світу і тому не можна було допустити її смерті. Я відчувала на собі тягар відповідальності за неї у такому безпорадному стані.

-Ти весь час шукаєш собі на дупу пригод, а потім ще й вдаєш із себе героїню та думаєш, ніби цілий світ обертається довкола тебе одної!- смутно зітхнула Лукина- Але ти повинна пам'ятати, що ти ніяка не героїня. Ти з народу аґрестійців, а ми не звикли лізти кудись вперед та втручатися у справи незнайомих цивілізацій та богів. Легенди старовини повинні лишатися легендами і в них діють міфічні гіганти та воїни у блискучих обладунках. Наша ж справа проста- кочувати собі, радіти нинішньому дню та тому, що нам дарує природа і більш нічого для щастя й не потрібне. Малґа, ти не повинна брати на себе відповідальність за чиєсь життя чи цілий світ.

-Я розумію тебе, Лукино!- гірко розсміялася Малґа, накручуючи на пальчик пасмо золотавого волосся- Але мені це рутинне життя вже давно набридло. Я стільки мріяла про пригоди та надзвичайні речі. І ось нарешті в моєму житті почали відбуватися такі події, про які моя мама могла лише мріяти. Спочатку з'являється легендарний птах гамаюн і пророкує таємничу незрозумілу долю. Потім з неба падає загадкова жінка. А ще мій дивний сон про Темну Леді. В цьому щось є. Щось, чого я поки не розумію, але все це надало додаткового сенсу моєму життю. Розумієш, Лукино, адже і птаха, і цю жінку міг зустріти хтось інший! Але це була чомусь саме я. Ця незнайомка могла взагалі не падати з неба або впасти десь в іншому місці. Її міг знайти хтось зовсім інший. Але це знову була я. Наші долі пересіклися надто тісно та нерозривно і тут криється щось важливе, точно відчуваю. Все що зараз діється- це точно воля наших богів та нова течія на річці долі.

-Ой не знаю, не знаю...- недовірливо мотнула головою подружка- Надто ти все гарненько описала. Я не особливо вірю в ті пророцтва та долю, щоб трактувати тут всі незвичайні події. Можливо, що все було просто випадковістю. Але зараз я не хочу про це усе думати. Я вже втомилася від пригод за сьогодні та хочу спати. Тому давай повертатися до табору, поки не почало світати та нашу відсутність не помітили. А завтра вже буде видно, що ми з цим зробимо.

Малґа лише мовчки кивнула і, кинувши останній погляд на спокійне обличчя жінки, яка відпочивала у своєму байдужому до оточення стані, попрямувала слідом за Лукиною до виходу. Подружки забрали з собою візочок, а наостанок Малґа зачаклувала кущі таким чином, щоб вони не пропускали диких звірів вночі та стерегли спокій таємничої чужинки. Коли вони йшли по напрямку до табору, то Лукина раптом спитала:

-Слухай, а чим ми її годувати будемо, коли вона опритомніє? От якось про це ти зовсім не подумала. Цікаво, а зорі їдять те ж саме, що й ми? Мене лякає одна думка, що така велетка може з'їсти за один раз все, що має наш народ на один сезон. І це кепська справа. Раніше всі в таборі ганяли мене за те, що я маю прекрасний апетит. А тепер це означає, що мої лаври викраде якась чужинка? Я їй своїх пирогів не віддам! От хай вам всім грець, а зверху ще й три фіги! Я скоріше вдавлюся, чим відірву від свого серця їжу для цієї чужинки. Вона об'їсть нас всіх вщент.

-Не вигадуй, Лукино!- байдуже відмахнулася від слів подруги Малґа- Сумніваюся, що вона буде їсти настільки ж багато, як це робиш ти для свого маленького зросту. Згідно твоїй логіці ти тоді повинна мало їсти, а ти так не робиш. Та ще й тебе ніхто не примушує ділитися з незнайомкою їжею. Готувати для неї буду я і таємно носити до печери страви. Сподіваюся, що їй сподобається наша їжа. А ще в мене є ідея! Вона ж зовсім гола, а вночі у лісі буває надто холодно. Тому я планую дістати старі сукні матері із скрині. Вони їй більше не потрібні, а я не можу їх носити, бо вони весь час нагадують мені про втрату близької людини. Тому і візьму та спробую всі ці сукні використати на пошиття однієї великої та красивої та одягну жінку в цей одяг. Вона точно буде задоволена.

-Спасіть мене боги!- схопилася за голову Лукина- Ти зовсім зійшла з розуму, Малґа. Це тобі не іграшкова лялька у печері там лежить, що ти їй різне вбрання робити будеш та доглядати. У тебе дивне ставлення до цієї чужинки, немов вона тобі якась дитина.

-Ой, ну тебе, зануда!- весело сміючись штовхнула в бік подружку Малґа- Не розумієш ти нічого. Я просто стараюся допомогти жінці, що потрапила в халепу, всім необхідним. І для цього мені не шкода деяких непотрібних речей. А там, чужинка не чужинка, велетка чи маленька, різниці не грає. У біді всі ми однакові в очах наших богів. А тепер давай тихіше, бо ми вже скоро будемо поряд з табором.

Вдалечині серед дерев вже замайоріли темні силуети високих курінів. Обережно ступаючи та тягнучи за собою візочок, дівчата нишком пробігли відкриту місцевість та досягли куріня вождя. Там вони повернули візок на колишнє місце, щоб ніхто не здогадався про те, що його брали. Далі Малґа штовхнула Лукину та провела рукою по губам, імітуючи закритий рот, натякаючи на збереження таємниці. Лукина, в свою чергу, показала язика Малґі, а потім приклала палець до губів, показала пальчиками ходу по долоні, бо мала на увазі, що вже йде спати і попрямувала до свого куріння, помахавши наостанок Малґі. Малґа теж тихо попрощалася з подругою, останній раз озирнулася довкола, щоб переконатися, що їх ніхто не бачив та пірнула до свого куріня. На щастя, батько ще не повернувся із своєї нічної справи і його ліжко було зовсім незайманим. Малґа лягла на своє, загорнувшись у теплу солому та глибоко замислилася. Що таке могло настільки стурбувати її батька, що його досі не було? Невже це все через падіння зорі? Але він не повинен був щось там віднайти окрім кратера. Малґа потурбувалася, щоб жодних слідів по їхній виправі не лишилося. Можливо, що на світанку все стане відомо. Зараз Малґа страшно була задоволена собою. Вона потрапила у вир цікавих та незрозумілих подій, немов стала героїнею материних легенд і переживала їх вживу на власному досвіді. Сьогодні дівчина врятувала невинне життя і боги пишалися б нею, як і її рідна матір. З цими теплими думками та лагідною посмішкою на обличчі Малґа й не зчулася, як знову міцно заснула.

                            🪞🪞🪞

На цей раз Малґа йшла по якійсь просторій і темній залі. Підлога та стіни кімнати складалися з блискучих плит чорного мармуру. Більшу частину кімнати займали високі дзеркала у золотих рамах. Саму кімнату нічого не освітлювало, в ній панувала пітьма, але чомусь дівчина бачила крізь неї кожну деталь приміщення, ніби довкола неї містилося персональне джерело освітлення. З подивом розглядаючи довкола всю неосяжну кімнату, Малґа із страхом у серці підійшла до одного з дзеркал і зазирнула до нього. Більше всього на світі вона боялася побачити там знову ту жорстоку високу жінку з чорними очима та блідою шкірою. Але, на щастя, дівчина побачила у віддзеркаленні лише саму себе, такою, якою вона була завжди.

Щоправда, зараз на собі Малґа побачила красиву червону сукню, вкриту блискучими діамантами, а по краях вишиту золотими сяючими квітковими орнаментами. Довге жовте волосся дівчини було акуратно розчесаним і хвилями спадало на її плечі та спину. На її руках були золоті перстні із дорогоцінним камінням, яких вона в житті своєму ніколи не бачила, а голову прикрашав розкішний вінок з кленового листя, лісових ягід та польових квітів. Це була неймовірна краса і Малґа влипла до дзеркала, із жадібністю поглинаючи блакитними очима свою копію по ту сторону. Тремтячими руками вона доторкнулася до вінку на своїй голові та почала його обережно поправляти, милуючись своїм чарівним виглядом. Радісно сміючись та танцюючи, Малґа кинулася вздовж довгої черги дзеркал, видивляючись в них свою граціозну тендітну фігурку. На якусь мить дівчина забула де вона знаходиться і розважалася так, як їй того бажалося. Раптом, вона помітила краєм ока, що одне відображення не копіює її рухи, а стоїть непорушно в дзеркалі, склавши руки на грудях, і тільки спостерігає за діями дівчини. Зупинившись та переводячи дух, Малґа обережно підійшла до цього дзеркала та зустрілася поглядом із своїм відображенням у ньому. Воно стояло не мигаючи та пронизувало дівчину наскрізь своїм крижаним поглядом. Не вірячи у можливість того, щоб дзеркало жило своїм життям, Малґа підвела догори руки та стрибнула декілька разів. Але її відображення не повторило цих рухів. Навпаки, на його обличчі з'явилася зневажлива посмішка, а коли воно відкрило свого рота, то з нього долинув чужий крижаний голос із шовковими улесливими нотами:

-Це досить жалюгідне видовище, чи не так? Я не розумію мотивації такої істоти, як ти, що можеш так нахабно танцювати у чужому місці. Зазвичай, у моїй присутності принято відчувати справжній страх. Невже на тебе це не розповсюджується?

Спочатку Малґа страшно злякалася та різко відсахнулася від холодного скла дзеркала. Вона ледве не впала, заплутавшись у своїй довгій сукні, а довкола неї по залі прокотився зловісний холодний сміх її власної копії із дзеркала. Набравшись сміливості, дівчина рішуче відповіла:

-А чому я повинна тебе боятися? Невідоме завжди мене приваблювало та цікавило. Я звикла його досліджувати, а не відступати від таємниць та знань. І що це за місце таке? Думаєш, що я знаю? Я не знаю куди потрапила та як опинилася тут. Не знаю звідки на мені всі ці дорогоцінні прикраси та хто ти така.

Обличчя відображення раптом змінилося. Малґа в усі очі дивилася на свою копію в якої була бліда шкіра, чорні бездонні очі, а довкола них та шиї розповсюджувалися чорним павутинням жахливі жили. Саму фігурку копії оточувала темна могутня аура. Все ще посміхаючись своєю неприємною посмішкою, відображення заговорило:

-Допитливість- це цікава річ, але й небезпечна водночас. Я досі не розумію, чи ти усвідомлюєш до чого тебе може призвести твоя жага незвіданого. Можливо, що ти настільки дурна, що наважуєшся кидати виклик могутнім силам, які здатні стерти тебе у порошок. Але так, як ти зацікавлена в тому, щоб зрозуміти хто я, так само й мені цікаво ким є ти. У це місце нікому немає ходу, окрім мене та моїх слуг. Ти не мої слуги, це точно. І до того я тебе зовсім не знала. Ти схожа на щура, що проліз у малесеньку дірочку туди, куди не треба було. А щурів я звикла знищувати. Проте, відчуваю чомусь, що ти маєш право тут знаходитися, тому що чомусь ти є мною. Як таке можливо? Звідки ти черпаєш сили? Чому наважилася стати моєю копією? Що нас поєднує із тобою?

-Я не твоя копія і нічого не розумію!- розлючено вигукнула Малґа, забувши про свій страх перед обличчям невідомого- Це ти лише моє відображення у дзеркалі і хто дав тобі право так зверхньо ставитися до мене? І нікуди я не хотіла потрапляти. Я тут, бо це все, здається, мені сниться знову. Ми з тобою схожі лише тим, що ти є моєю подобою, але ми різні по характеру та світогляду.

Дівчина розвернулася та кинулася було тікати, але якась невідома магія паралізувала її та прикувала до місця. Із німим жахом вона спостерігала за тим, як відображення виходить із дзеркала, збільшується в розмірах та змінює свій вигляд повністю. Перед нею стояла висока жінка із попереднього сну. Її обличчя губилося десь у височині і відчувалася лише гнітуча сила її темних очей. Чорне довге волосся жінки коливалося за спиною і змінювало свою форму на пасма диму, щоб потім знову стати матеріальним. Бліда шкіра ніби світилася зсередини таємничим сяйвом. Червоні тонкі губи посміхалися самою моторошною посмішкою. На жінці була розкішна чорна сукня, довга спідниця якої туманним шлейфом опускалася на підлогу. Її руки та ноги були такими тонкими та довгими, що скидалися на гілки якогось дерева. Підійшовши ближче до паралізованої Малґи, жінка доторкнулася до її щоки тонким пальцем із гострим кігтем на кінці. Роздивляючись Малґу та торкаючись її волосся та шкіри, жінка спитала:

-Я нещодавно почала відчувати, що в моїй голові з'явився хтось зайвий. Хтось, кого не повинно тут бути. Ти плутаєш мої думки своїми дурними порожніми спогадами, марними мріями та зайвими турботами. Вони відволікають мене від важливих планів. Я не люблю шпигунів. А ще не люблю таких істот, в яких є надто гострий язик. Раніше я б вбила тебе одразу і зробила з твого тіла та душі своїх нових рабів. Але зараз я відчуваю, що ти надто важлива для мене та цікава. Ти можеш мені знадобитися. Спочатку я хочу в тебе запитати одну річ. Ти знаєш хто я та де ти знаходишся?

-Думаю, що знаю!- процідила крізь стиснуті зуби Малґа, гнівно блискаючи очима та силкуючись поворухнути хоча б однією кінцівкою- Ти- Темна Леді. Я бачила тебе вже в попередньому сні. Я була тобою в ньому. Хоча й не розумію як це сталося. А місце де ми зараз є ... Це мій сон, чи не так?

-Сон... Лише сон!- Темна Леді закинула голову до стелі та засміялася, поки ходила довкола полоненої дівчини. Її сукня тихо шурхотіла плитами підлоги- А ти не така й розумна виявляється. Якби це був просто сон, то певно, що все було набагато інакше. А так, звідки ти можеш бачити всі незвичні речі, розмовляти зі мною та перебувати у цьому таємничому місці? Та тому що ти не просто спиш, істото, ти перебуваєш всередині мого розуму постійно. Ти і я зараз розмовляємо ментально, поки наші тіла перебувають у іншому просторі. Якийсь містичний зв'язок виник поміж нами і дозволяє тобі втручатися в мою голову та контактувати зі мною. Спочатку я не зрозуміла цього дивного відчуття. Але тепер бачу корисність такої нашої єдності. Молодець, ти знаєш хто я, але не усвідомлюєш всього, бо твій мозок занадто маленький для таких значних думок. В мене є ще питання до тебе. А ким тоді ти є?

-Я Малґожата О'хара. Я досі не розумію як могла опинитися у вашій голові і чому вам настільки цікава. Відпустіть мене, я не хочу тут знаходитися!- запручалася Малґа, силкуючись скинути з себе могутню магію, що прикувала її до підлоги.

Темна Леді неочікуванно підскочила до дівчини та вдарила її по обличчю, змусивши мовчати. Важко дихаючи тонкими ніздрями та поринувши у темну хмару пітьми, висока жінка злісно прошипіла:

-Мовчати, хробак! Ти будеш робити лише те, що тобі накажу я. Як ти не розумієш, не тобі вирішувати хочеш ти тут знаходитися, чи ні. Поза твоєю волею ти будеш раз за разом з'являтися у моїй свідомості. Але ти лише смертна, яка не здатна на мене впливати. А ось я можу розчавити твій мозок, як стиглий фрукт, однією своєю думкою. Але не роблю цього, бо ти можеш мені знадобитися для інших цілей. Повернемося до нашої розмови. Значить ти Малґожата О'хара. Просто Малґа, судячи по тому, як називають тебе інші. Але що це таке? Це просто ім'я, назва, яка нічого не значить та не дає мені користі. Я спитаю ще раз і відповідай прямо. Хто ти така?

-Я аґрестійка, кочую разом із своїм народом по степах та лісах- відповіла Малґа не по своїй волі, відчуваючи, як зла воля жінки гнітуче давить на її розум і змушує казати правду- Володію стихійною магією, поклоняюся Матінці-Природі та її дітям-стихіям.

-Аґрестійка значить ...- лагідно посміхнулася Темна Леді і нахилилася низько, щоб її чорні моторошні очі опинилися на одному рівні з обличчям маленької Малґи- Значить ти одна із тих створінь, про яких говорять боги. Як там їх називають? Люди здається. Цікаво, як тобі вдалося встановити зв'язок із моїм розумом, адже ти не здаєшся мені могутньою чарівницею. Весь твій вигляд говорить про простоту та слабкість. Як і все, що створене добрими богами, ти приречена на поразку. Але цей зв'язок між нами може бути корисним. Ти якимось чином можеш проникати до Елізіума, мого потаємного ілюзорного виміру. А от я не можу вступити до твого світу у своїй істинній формі. Розумієш, я настільки могутня, що весь ваш світ розірве на частини одразу, коли я ступлю у його межі. Тому це стало великою проблемою для мене. Я хочу відібрати ваш світ від богів, дати інший шанс на буття для всіх. Боги вас обманюють та не дають належного захисту. Лише під моєю владою запанує над вашим світом мир. Я не хочу зла, лише рівноваги та справедливості у всьому всесвіті.

-Це неправда! Боги нас ніколи не обманювали!- здивувалася власній сміливості Малґа, зустрічаючи поглядом ці ненависні жорстокі беземоційні очі високої жінки- Матінка-Природа кохає та охороняє наш світ від всього поганого. Я не знаю точно хто ти така, але боги ніколи не дозволять тобі владарювати у нашому світі.

-Помиляєшся, вони вже мені "дозволили"- єхидно зауважила Темна Леді і її тонкі губи знову розтяглися у злісній посмішці- Вони злякалися моєї могутності і тому відступили назад, віддавши ваш світ у мої руки.

-За кого ти мене приймаєш?- в свою чергу прошипіла Малґа, пручаючись з міцної хватки темної магії- Я була в твоїй голові і бачила всю правду. Ти зазнала нищівної поразки, а всі твої незрозумілі плани пішли шкереберть. Тепер ти сама боягузливо втекла у цей кишеньковий вимір, бо не знаєш, що робити далі.

-Ах ти жалюгідна карлиця, ти ніщо для мене, лише пил, який я легко можу розвіяти по всьому Всесвіту! Не грайся з вогнем, інакше можеш обпалитися смертельно!- гнівно закричала жінка та розмахнулася для нового удару.

Але її гнів порушив концентрацію і магія паралізації неочікуванно зникла з тіла Малґи. Відчувши свободу рухів, дівчина одразу ухилилася від замаху жінки, а потім швидко начаклувала вогняну кулю та кинула її в обличчя високій незнайомці. Фігуру Темної Леді охопило полум'я, але Малґа не стала затримуватися, щоб оцінити нанесену противниці шкоду. Вона кинулася тікати через темну залу, на ходу перекидаючи дзеркала, щоб затруднити шлях для Мороку. Поки Малґа бігла безкінечним коридором, то вона весь цей час чула сміх жінки в своїх вухах та її улесливий шепіт:

-Біжи, біжи, маленьке зайченятко. Далеко все-рівно не втечеш. Ти і я тепер пов'язані міцною магією. Від мого погляду ти не заховаєшся. Я-невід'ємна частина твоєї душі. І ти будеш вся моєю.

Пробігаючи мимо дзеркал, дівчина побачила, як по ним стрімко переміщується чорна хмара, намагаючись її наздогнати. Рухалася вона надто швидко, але Малґа не розгубилася та випустила з рук лезо вітрів, яке розрубало хмару навпіл, затримало її та розбило частину дзеркал. Малґа не знала що їй робити та скільки буде тривати цей проклятий сон. Їй треба якось змусити себе прокинутися, але це ніяк не виходило. Несподівано перед дівчиною виросли величезні чорні двері із важкими кільцями на ручках. Можливо, що це і є вихід із сну та розуму жахливої незнайомки? Підскочивши до дверей, Малґа із усієї сили почала їх штовхати плечем. Вона не сподівалася, що їй вдасться відчинити ці кляті масивні двері, але, на диво, у неї це вдалося. Малґа сміливо пірнула у маленьку щілинку, яка утворилася внаслідок відкриття проходу, і завмерла здивовано.

Перед її очима розгорталося прекрасне блакитне небо, а довкола розташовувався золотий прекрасний степ із дивовижними різнокольоровими квітками. Попереду протікала кришталево-чиста річка і її звук здавався милозвучним співом самої природи. Ніжна соковита травичка яскраво сяяла насиченим зеленим кольором та хиталася на вітру. Сіренькі пташки стрибали по гілочках розкішних верб та щебетали тоненькими голосочками. Серце Малґи закалатало швидше, коли вона впізнала це місце та прекрасну річку. Колись давно у дитинстві вона вже бувала тут і помилитися не могла. В горлі дівчини пересохло, коли вона побачила на березі річки чиюсь маленьку фігурку. Це була її мати, такою, якою вона її запам'ятала при житті. На жінці була біла сукня, рукава та подол якої рясніли від вишитих червоних квітів. Її довге жовте волосся стягувалося у розкішну довгу косу, яку вона перекинула через плече, а на голові в неї була блакитна хустиночка, края якої майоріли на легкому вітерцю. Жінка спритними рухами щось вишивала залізною голкою та співала тиху ніжну пісню, прикривши свої мудрі блакитні очі. Прислухавшись, Малґа вловила прекрасні слова та коханий голос своєї рідної мами і її очі наповнилися сльозами, поки жінка співала свою пісню:

"Під м'якими жовтими косами

Сплять світлі блакитні оченята темними ночами,

Рожеві губки приховують ласкаву посмішку,

Поки ніжні ручки зривають в полі тендітну волошку,

А в роті розливався солодкий присмак дикої ожини!

Пальцями блукаю по обрисам твого ніжного тіла,

Тебе цілувати сміливості не мала,

Але покинути кохання я не могла...

Якби я знала, хто тобі сниться,

Хто до твоїх снів тихцем крадеться,

То я б ці сни твої лиш для себе вкрала,

Моїм коханим навіки тебе зробила!

Під м'якими жовтими косами

Сплять два очка небесного кольору....

На твоєму ясному чолі слід від сонця,

В твоєму диханні я відчуваю шепіт могутніх степових вітрів,

Приходиш до мене, відходиш,

Як той підступний грабіжник, вночі ти поряд зі мною,

Щоб зорею вранішньою з першими півнями зникнути!

Чи був ти справжнім мій коханий,

Чи лиш уява власна моя

Тебе створила?

Твоя краса та ніжність легким туманом розтала,

Твої сльози росою на траву лягли,

Твої очі зорями постали,

А твій голос вічно над степами гуляє,

Мене до себе лагідно кличе,

Журавель від мого імені у відповідь смутно закурличе:

"Я йду, йду, мій коханий!

Тендітною ластівкою до тебе полечу,

Про кохання на вушко прошепочу,

Тебе я крильми жартівливо залоскочу"

Серце Малґи шалено калатало в грудях, а сльози блищали в її очах. Вона не могла повірити в те, що знову бачить свою маму живою перед собою. Обережно ступаючи ногами по м'якій травичці, дівчина спустилася вниз по схилу до річки, де сиділа дорога їй людина. Декілька хвилин Малґа нерішуче стояла, дивлячись в спину матері, а потім придушеним тремтячим голосом спитала:

-Мамо? Це ти, мамо? Я повірити не можу....

Почувши голос доньки, жінка припинила співати, відклала в сторону шитво та випросталася у весь зріст, повернувшись до Малґи. Щиро посміхаючись своєю сонячною посмішкою, жінка заговорила ласкавим голосом:

-Так, донечко, це я! Це справді я. Стільки на тебе тут чекала і сумувала кожного дня за моєю рідною дорогою дитинкою.

-Я теж сумувала за тобою, мамо!- Малґа кинулася в обійми дорогої людини і сльози сильніше бризнули з її очей- Мені тебе не вистачало всі ці дні. Стільки всього сталося без тебе, я в такі дивовижні пригоди потрапила, ти не повіриш!

Декілька хвилин дочка та мати міцно обіймалися. Малґа радісно вдихала знайомий запах польових квітів, свежеспеченого хліба та диму, які супроводжували всюди її матір. А жінка, в свою чергу, ніжно гладила доньку по голівоньці. Коли вони відступили одна від одної, Малґа витерла рукавом сльози і заговорила:

-Я все ще не вірю, що можу стояти ось так і знову бачити тебе. Останній раз ми розмовляли у той фатальний день, коли ти ... Ну знаєш- дівчина не змогла зізнатися живій матері, що та вже давно загинула на її власних очах- Але як так вийшло, що ти на мене чекала? Чому я опинилася тут? Тільки-що я була в страшному моторошному місці, там зі мною розмовляла якась жахлива жінка і я ледве втекла звідти. Зі мною щось діється, але я не розумію, що саме.

-Ти тут, бо наша розмова повинна була відбутися!- серйозно зауважила жінка, походжаючи довкола своєї доньки- Ти вже виросла, Малґа, з тих днів, коли ти була зовсім маленькою дівчинкою. Все твоє дитинство я тобі розповідала різні історії про минулі часи, богів, наш світ, добро та зло. Але тепер я хочу, щоб ти сприймала світ, як доросла людина, а не легковажна дитина. Ти повинна розуміти, що життя- це не легка та світла прогулянка по сонячних рівнинах. Ні, життя- це небезпечна гра на виживання, де всюди на тебе чекає небезпека, а дороги заросли колючими чагарниками, які ще більше будуть перешкоджати на життєвому шляху. А добро та зло- це речі відносні. Згодом ти зрозумієш, що, насправді, не існує ніякого добра та ніякого зла. У кожної великої сили в цьому світі є своя мотивація, власні цілі і вони слугують для врівноваження космічної енергії всього світу. Але, інколи, деякі сили можуть помилятися та порушувати гармонію у всьому світі. Їхні дії призводять до руйнації, стазису та деградації всього, що колись було створено ними. Я дізналася дуже багато речей за цей час і повинна тобі сказати, що вчення Матінки-Природи та її дітей- брехливе. Наші боги змушують нас легковажно жити, співати пісеньок та радіти тому, що є довкола нас. Але як можна так жити, коли над нашим світом вирують хаос та небезпека, а боги закривають на це очі? Малґа, ти повинна зрозуміти, що тобі не варто боятися пропозиції Першосили. За нею майбутнє всього нашого світу та нашого народу. Це те, до чого тебе готувала все життя я. Я знала, що тобі судиться здійснити щось величне та значне. І ось твоя нагода. Прийми Темну Леді, віддай їй своє тіло в услужіння і ти станеш великою володаркою цілого світу. Ти принесеш багато років щастя нашому народові, припиниш це даремне безсенсовне кочування, проженеш геть брехливу релігію в несправжніх богів. Зроби це і тоді Темна Леді нагородить тебе за вірну службу.

Поки мати говорила цю довгу тираду, Малґа помітила, що в її очах запалав фанатичний блиск, а добра посмішка перетворилася на гримасу злоби. Лагідний тихий голос жінки став більш високим та холодним. Дівчина відсахнулася геть від жінки, невіряче похитала головою та вигукнула у розпачі:

-Ні, це не може бути так! Наші боги не брехливі, а вчення Матінки-Природи завжди відігравало значну роль в нашому житті. Моя мати вчила мене розрізняти добро та зло і цінувати все саме світле у житті. Тягнутися до добра навіть у самі темні та скрутні хвилі мого життя. І я не повірю, що вона могла готувати мене до того, щоб я зрадила наших богів, привела свій власний народ у ярмо темним невідомим силам. Мама ніколи б не наказала мені відмовитися від моїх цілей та переконань, щоб підкоритися волі Темної Леді. Це не моя доля! Твої слова брехливі та отруйні, тому що ти лише зовні вдаєш із себе мою матір, але ти ніколи нею не станеш! Ти не вона!

Несподівано мати засміялася, а потім її фігура почала стрімко змінюватися. Вона зростала до небес, її одяг перетворився на довгу чорну сукню, шкіра стала блідою, а волосся та очі чорними. Ілюзія розвіялася і перед наляканою Малґою стояла Темна Леді, яка заговорила зневажливим голосом:

-Нарешті зрозуміла? Це добре, ти можеш дивитися крізь ілюзії та робити дійсно мудрі висновки. Але твоя боротьба проти мене даремна. Я озвучила тобі мою позицію. Підкорися мені і разом на нас чекає прекрасне майбутнє,де більше не буде загроз та небезпеки для світу. А якщо ти відмовиш, я все-рівно візьму те, що належить мені. Ти не втечеш від мене. Твої спогади для мене, як відкрита книга. І я можу використати всю їхню силу проти тебе, зламати твій дух та опір. Ти підкоришся мені рано чи пізно і станеш моїм надійним вмістилищем.

-Але тоді не буде майбутнього!- стиснула руки в кулачки Малґа- Наш світ порине у вічну пітьму, люди стануть твоїми рабами, боги зникнуть, а що буде зі мною? Мене теж не буде, бо коли ти увійдеш в моє тіло, то мій дух загине назавжди і лише ти одна лишишся, як імператриця цілого всесвіту. Але я тобі так легко не дамся! Йди геть з моєї голови! Йди геть з моїх спогадів! І не чіпай прекрасний образ моєї мами. Вона в мільйон разів гідніша особа, ніж ти!

Прекрасний пейзаж довкола Малґи почав руйнуватися, а висока жінка перетворилася на хмару чорного диму, в якому палали великі червоні очі. Перед тим, як сон остаточно зруйнувався, Темна Леді встигла прошепотіти на вухо дівчині:

-Я завжди буду поряд із тобою. Я частина тебе. Я- твоя доля і твоє прокляття. Тобі доведеться жити зі мною вічно, аж поки смерть не зруйнує твій крихкий дух та слабке тіло. Знай, що Морок завжди отримує те, чого вона бажає. Ти будеш моєю в кінці і нічого це не змінить.

Сміх жінки ще довго лунав у вухах Малґи, аж поки вона різко не прокинулася. Дівчина схопилася на ноги у темному куріні, заплутавшись у ковдрі. Її всю трусило від страху, а піт струмочками стікав по обличчю. Ліжко батька все ще було порожнім. На тремтячих ногах Малґа вийшла з куріня, знайшла велику діжку з водою, яка стояла біля нього і почала вмивати обличчя приємною холодною водою. Дівчина декілька разів глибоко вдихнула та видихнула, заспокоюючись. Закинувши за спину мокре волосся, Малґа глибоко замислилася. Невже все, що відбувалося з нею уві сні, було справжнім? Дівчина цього не знала, але зустріч із Темною Леді, ілюзією власної матері та її містичні жахливі слова лякали свідомість Малґи надто сильно. Невже тепер розпочнеться боротьба за її власне тіло, душу та врятування світу? І як так могло статися, що саме її, Малґу, втягнуло у вир цих небезпечних подій з головою? Вперше, дівчина сильно пошкодувала, що її допитливість призвела до того, що тепер вона може втратити все. Нахилившись, щоб зачерпнути ще води із діжки, Малґа побачила власне відображення. І раптом, злякалася. Довкола її тіла клубочилася темна важка аура, чорні тонкі прожилки охопили шию та куточки очей, розповсюдилися по кистях рук, а самі очі стали чорними та без зіниць. Шкіра страшно зблідла і здавалося, ніби з діжки на дівчину дивилася сама смерть. Зойкнувши, Малґа відскочила назад, розплескавши частину води. Трохи зібравшись з духом, вона знову зазирнула у діжку, але побачила там своє звичне обличчя із великими наляканими блакитними очима.

-Богиня-Матір, що це за мара така?- смутно зітхнула дівчина, протираючи руками очі- Може, я захворіла? Але яким чином? Я не відчуваю ніякого дискомфорту в тілі. Не розумію. Нічого не розумію.

Згорбившись, Малґа обережно повернулася до куріня та знову лягла на ліжко. Спати вона боялася, тому крутилася з боку на бік, замислено перебираючи пальцями сухе сіно та пахучий полин, що складали її підстилку. Але втома почала брати своє і Малґа знову почала засинати, тікаючи подалі від своїх похмурих думок. На щастя, спала вона без снів, і лише прокинулася у сірих ранкових сутінках. Краєм ока вона побачила, що до куріня повернувся її виснажений батько. Він щось невдоволено бурмотів собі під носа, налив собі чарку вина, випив її, поклав в куточку спис та свій лук, а потім підійшов до Малґи. Дівчина прикинулася, що міцно спить. Батько турботливо закутав її в ковдру, погладив по волоссю та ніжно поцілував в чоло. Через якийсь час Самійло теж уклався у власне ліжко, відвернувся до стіни і заснув. Малґа ще якусь мить дивилася на батьківську спину, стелю темного куріня, а потім закрила очі і поринула у забуття без снів. Більше дивовижні видіння її не турбували цієї ночі і вона проспала до самого світанку.

                                 🍃🍃🍃

Коли Малґа прокинулася, то до куріня вже проникали яскраві золотисті промені сонця. Ліжко батька вже було порожнім, але його голос було чутно у таборі. Обережно підвівшись з ліжка, Малґа підкралася до виходу і визирнула назовні. Табір був зайнятий якоюсь звичною рутиною- хтось облаштовував куріні, а інші готували, полювали, ловили рибу, прали та споруджували перед табором невеличкий тин із загостреною верхівкою. Всіма цими процесами керували заклопотаний Самійло та частина мольфарок, які власною магією допомагали із різноманітними справами. Малґа зраділа, побачивши, що сьогодні всі особливо зайняті. Значить ніхто не помітить того, що вона планувала на сьогоднішній день.

Нишком вискочивши із куріня, дівчина розпалила невеличкий вогонь, набрала у казан з діжі воду, а далі заходилася готувати лісовий супчик із залишків тетерука, які лишилися ще після вчорашнього полювання. Закінчивши з цим, Малґа швидко поснідала, лишила страву для батька, але перед тим дістала маленьке глиняне горнятко і плеснула в нього порцію супу. Цією стравою вона планувала сьогодні поділитися із пораненою незнайомкою. Покінчивши з першою частиною плану, Малґа поквапилася прийнятися за наступну. Повернувшись до куріня, дівчина підійшла до темного кутка, де містилася чималенька скриня із старими речами. Більшість з них перейшли Малґі у спадок від загиблої матері. Тут зберігалися її скромні прикраси та красиві сукні, в яких колись ходила її мати. Батько не зміг їх викинути, бо всі ці речі нагадували йому про жінку та зігрівали душу. А Малґа не відчиняла цю скриню з самого дня смерті рідної людини. Гіркота та біль завжди охоплювали її душу при одному погляді на неї. На цей раз руки Малґи теж тремтіли від хвилювання, коли вона відкрила віко скриньки та відкинула її кришку. Її ніздрів торкнувся забутий рідний запах матері, який змусив сльози заблищати на очах дівчини. Обережно торкаючись тонкими пальчиками різнобарвного одягу, спідниць, хустинок та старих головних прикрас, Малґа пригадувала світле усміхнене обличчя мами і її образ поставав перед очима у цьому вбранні немов живий. Декілька сльозинок впали на шовкову тканину красивих вишиванок, скотившись з очей Малґи. Сама б вона ніколи не носила речі своєї матері, бо для неї вони були постійним нагадуванням про рідну людину, якої більше ніколи не буде в її житті. Але мама виявилася б щасливою, якби дізналася, що тепер її сукні можуть послугувати для доброї справи, адже Малґа планувала використати матеріал старого вбрання, щоб пошити одну велику сукню, яка якраз підійде під розміри велетенської незнайомки.

Зв'язавши речі у великий вузлик, дівчина спритно заховала його під пахву, захопила із собою голку, шило та нитки і тихенько прослизнула з куріня через весь табір до ріки. На щастя, за всім цим гаміром та розбудовою табору її ніхто не помітив та не став зупиняти. Тому Малґа спокійно пройшла до берега річки, замаскувалася там серед високих хащів і, зручно вмостившись на моховій підстилці, почала спритно працювати голкою та щось вирізати із старого одягу. В своїй кропіткій праці Малґа використовувала всі різнобарвні клаптики тканини і з них планувала створити щось нове та красиве. Благо, кожна аґрестійка від дитинства вчилася чудово вишивати та створювати чарівні візерунки на одязі, в які вони вплітали охоронну магію та частинку своєї природньої енергії.

Через півгодини шиття Малґа відклала в сторону голку і поглянула на те, що їй вдалося створити. Робота дійсно була прекрасною. Сукня була блакитною із жовтими вставками на боках та подолі. На рукавах дівчина зеленими нитками вишила орнамент у вигляді листя папороті. Края сукні вона оздобила візерунками різних оленів, журавлів та кабанів, додаючи у їх оформлення коричневі та чорні нитки. А на грудях Малґа щедро прикрасила сукню червоними красивими квітками, орнаментом жовтого аґресту та візерунками сонця, місяця та зірок. Одяг вийшов справді чудовим і на перший погляд здавався достатнього розміру, щоб його могла носити на собі чужинка.

Закінчивши працю, Малґа озирнулася по сторонах чи ніхто її не бачив, а потім поквапилася по непримітній лісовій доріжці вглиб лісу. Щоправда, довго вона так не пробігла, коли збоку від себе почула чийсь сердитий голос:

-Ну і куди це ми зібралися без мене? Що, вже й про дружбу не варто згадувати?

Здригнувшись, Малґа схопилася рукою за серце. Хащі затремтіли і з них підвелася Лукина, яка склала ручки на грудях, а носик пихато задерла вгору. Перевівши дух, Малґа сердито заговорила:

-Лукино, хай тебе чорти рогами в бік боднуть! Ти мене сильно налякала. Я вже думала, що хтось із табору мене побачив. Вибач, але я не могла тебе бігати та шукати по всій стоянці. Я й так з великим ризиком для себе дременула куди подалі, коли всі були зайняті працею. До речі, ти випадково не знаєш через що там такий переполох почався?

-Та відома справа, що знаю!- хитро підморгнула блискучим оченятком Лукина, підходячи ближче до подруги та нахиляючись до неї щоб додати- Це все через твого батька. Він чомусь сильно почав боятися лісових звірів та запропонував зміцнити куріні, збільшити припаси та оточити весь табір шипастим тином. Чи вовків він злякався так, не розумію. До того, його чомусь не турбували дикі звірі. Спитай мене, так мені здається, що не ти одна тут приховуєш щось від всього народу. А на моєму досвіді я вже знаю, що, рано чи пізно, будь-яка таємниця стає явною і проблеми будуть тоді у всіх. Але не буду за інших там казати, бо не моя це справа. Ти краще скажи мені- ти йдеш на відвідини до нашої велетенської подруги?

-Так, ти правильно здогадалася- стверджувально кивнула головою Малґа- я їй приготувала декілька речей і хочу перевірити, як вона себе почуває. Може, вдасться нарешті поговорити з нею та дізнатися більше. А про мого батька ти права. Це все справді дивно. Його вночі не було надто довго, та й сьогодні він раніше прокинувся звичайного. Щось дійсно за цим криється, але поки в нас власних проблем купа, щоб про це все думати. Ходімо краще до печери.

Дві подружки поквапилися на вчорашнє місце. Коли вони підійшли до колючих заростей, що прикривали потаємний вхід до печери, то Малґа склала руки у дивний жест та провела ним із сторони в сторону. Від її магії хащі розсунулися в сторони, відкриваючи прохід до печери. Малґа, а за нею і Лукина, тихенько пірнули у отвір. Денне сонячне світло залило своїми яскравими промінцями всю печеру повністю. Але те, що там побачили дівчата, шокувало їх до глибини душі. Незнайомка, яка вчора ще лежала на кам'яному ліжку, зникла безслідно. Замість неї на тканині, що слугувала ковдрою, лишилися лише плями крові і декілька краплин виднілися на підлозі біля входу. Лукина ошелешено чухаючи потилицю, повернула до Малґи налякане обличчя:

-Щоб я сказилась, та як таке можливе? Малґа, ти бачиш те, що бачу я? Вірніше, чого не бачу я? Як така непритомна велетка з купою ран могла взяти і щезнути в одну мить та ще й безслідно? І що нам тепер робити? От і врятували її на свою голову. Тепер десь по цьому лісу блукає невідома велетенська жінка, яка може становити загрозу для всіх та кожного.

-Не вигадуй!- розсердилася Малґа, відмахуючись рукою від подружки- Вона точно не повинна бути небезпечною. От що дійсно дивно, так це те, що незнайомка видужала за півночі. Вона явно не проста людина. Пам'ятаєш, я зауважила, що її рани намагалися зцілитися самі собою, але невідома скверна заважала цьому процесу? Вочевидь, після нашої магії нам вдалося очистити ці рани і вони загоїлися за ніч завдяки якійсь чарівній здатності. Втім, зараз ця жінка у серйозній небезпеці, бо вона не знає цього місця, а ми не знаємо чого чекати від неї. Її треба повернути до печери негайно, поки хтось інший випадково не побачив велетенську жінку та не спробував її пристрелити.

-Сумніваюся, що хтось з наших зміг би так легко розібратися з такою могутньою незрозумілою істотою- знизала плечима Лукина, обдивляючись всю печеру таким поглядом, немов незнайомка навмисне десь від неї ховалася- Ти мені, Малґа, краще поясни яким чином ми її тепер віднайдемо?

-А ось так, по слідах!- стурбовано зауважила дівчина, опускаючись на коліна та показуючи на темні плями крові, що встигла вже просочитися у пісчану підлогу печери- Дивись, вона тут вийшла з ліжка, попрямувала вздовж стіни, підійшла до виходу, а далі....

-Що далі?- зацікавлено спитала Лукина, нахиляючись до подруги.

-А далі, я не знаю- засмучено відповіла Малґа, підводячись на ноги- Я спеціально зачаклувала кущі зовні так, щоб вони нікого не впускали та не випускали з печери. Але незнайомка легко пройшла повз них, навіть і не поворухнувши жодної гілочки чи листочка на них. Що за чудеса? Вперше з таким зустрічаюся. Треба вийти з печери та пошукати цю жінку у найближчій околиці. Вона все ж таки ще поранена і при всій регенерації не змогла б далеко звідси втекти. Ну не на небо ж вона знову полетіла.

-Ой, як би нам це полегшило життя...- невдоволено пробурмотіла собі під носа Лукина, тяжко зітхнувши, а потім додала голосніше- Ну ходімо шукати вже твою велетку, куди ж нам тепер діватися. Доведеться волочитися по всьому лісу, щоб її знайти. І як таке здоровило могло загубитися у такому невеличкому лісі?

Дівчата вийшли знову до лісу та почали ходити довкола, уважно досліджуючи землю. На превеликий жаль сліди крові та ніг швидко обривалися одразу біля печери, немов жінка дійсно зникла безслідно. Коли Малґа вже почала втрачати надію та думати, а чи не приснилася їй та Лукині дивовижна незнайомка, як дівчина відчула дивне ревіння вітру. На дівчат раптово накинувся справжній ураган, який вирував цією частиною лісу. У звичайний час, Малґа вирішила б, що це просто зіпсувалася погода і нічого більше. Але вона чітко бачила, що трохи далі дерева у лісі стоять непохитно і лише в цій зоні вирує потужний вітер.

-Ой, лишечко, аж з ніг валяє!- закричала крізь рев урагану Лукина- Чи погода так раптово зіпсувалася, чи боги на нас розлютилися? Звідки таке ненастя на наші голови звалилося?

-Ні, це не звичайний ураган!- так само прокричала подрузі у відповідь Малґа, просуваючись вперед через могутні повітряні течії- Він магічний і охопив виключно цю частину лісу. Я намагаюся спинити його власними силами, але вітер мене не слухається. Хтось надто могутній розбудив його силу і лише він може втамувати розбурхану стихію. Якщо прислухатися, то я чую голоси у цьому вітрі. Треба піти слідом за звуком і стане зрозуміло, що тут таке відбувається.

Дві подруги кинулися вперед, продираючись крізь чагарники та дерева. Довкола них без упину носився розлючений вітер, який штовхав дівчат у груди, відкидав назад, пригинав стовбури дерев та відлякував птахів. Чим далі просувалися дівчата, тим чіткіше вони чули якийсь голос, що губився у вирі стихій. Цей голос був жіночим, дзвінким та схожим на передзвін срібних дзвіночків. Жінка весь час щось монотонно повторювала на незнайомій мові. Коли Малґа вийшла на невеличку лісову галявину, то одразу завмерла на місці від неймовірного видовища. Прямо перед нею по повітрю повільним кроком йшла висока жінка. Її голе тіло сяяло ніжним світлом, що затьмарювало саме сонце. Тонкі руки з довгими пальцями вона розставила в сторони, а голову закинула до блакитних небес. Золотаве волосся жінки майоріло на вітру, немов якийсь величний стяг. Очі були закритими, а рожеві губи рухалися у незрозумілій магічній декламації. Жінка спокійно собі ходила на повітряних течіях так, ніби вони були зримою звичайною землею. Час від часу незнайомка підходила до дерев, обіймала їх своїми руками, щось до них шепотіла, співала, стогнала, гладила пальцями кору та листву і продовжувала свою незрозумілу подорож високо над землею.

-Чортяка видовби мені очі!- в серцях вигукнула Лукина, приклавши долоні до рота- Як ця велетка це робить? Це ж неможливо. Жодна мольфарка вітру не здатна змусити себе ходити по повітрю так, немов це земля. Звідки в неї такі сили? Це ж ... Це справжнє божественне чудо, я очам повірити не можу!

-Так, дійсно це неймовірно!- зачаровано вимовила Малґа, обережно підходячи до левітуючої жінки, яка продовжувала здійснювати свої повільні кроки у повітрі- Чудо, яке побачити у своєму житті я не сподівалася. Вона.... Вона така світла, чарівна, фантастична, немов прийшла до нас із казки. Це так прекрасно і чомусь смутно водночас ...

Говорячи це, Малґа наблизилася до жінки достатньо, щоб побачити, як та трохи знизила висоту свого неймовірного польоту. Не знаючи навіщо, але Малґа страшно захотіла доторкнутися до цієї жінки хоча б кінчиками пальців. Вона відчувала значущість цієї магічної істоти для світу, відчувала її святість та загадкову глибоку красу, її єдність із природою, яка була набагато тіснішою, ніж та, якою розпоряджалися аґрестійці. Тому Малґа простягнула вперед руку та торкнулася тонкої теплої ноги жінки. Від її дотику раптом жінка відкрила свої очі. На долю секунди Малґа із роззявленим ротом роздивлялася сяючі блакитним сяйвом очі, в яких так легко було загубитися. А в наступну мить незнайомка розлючено закричала та направила руки на дівчину. Потік вітру вдарив аґрестійку в груди та боляче кинув її на землю. Лукина закричала від страху та плигнула у найближчі хащі, прикриваючи голову руками. В цей же час висока жінка опустилася повністю на землю, нависла над Малґою та занесла над її головою руку, в якій почала збиратися бірюзова сліпуча енергія. Малґа сильно ризикувала, але вона зібралася з духом та сміливим голосом закричала в обличчя жінці, не відриваючи погляду від її очей:

-Ні, не треба! Зупинись, благаю! Я не бажала тобі зла. Навпаки, це я тебе знайшла вночі та перев'язала твої рани. Ми не твої вороги. Ми- друзі. А якщо ти теж друг і вшановуєш закони Матінки-Природи, то схаменись. Не дай пролитися мирній крові на цій невинній землі.

І незнайомка неочікуванно похитнулася. Її рішучість та гнів щезли, ніби їх ніколи й не було. Енергія у руці зникла і вона опустила руки вниз. Вітер довкола почав вщухати і галявина повністю заспокоїлася. Очі жінки почали поступово зменшувати своє внутрішнє світло, аж поки не стали звичайними блакитними очима. Зі стогоном в грудях незнайомка опустилася на коліна та обхопила себе руками. Вона вся тремтіла, а по її обличчю стікали срібні сльози. У очах читалася розгубленість та страх. Малґа обережно підвелася та підійшла до незнайомки. Руки дівчини теж тремтіли від пережитого шоку, але вона змусила себе підійти та обійняти жінку. Та щиро здивувалася цьому незрозумілому руху, але теж незграбно притисла до себе маленьку аґрестійку. Відступивши трохи подалі, Малґа спитала:

-Чому ти плачеш? Ти нічого лихого не зробила. І я б була в шоці, якщо прийшла до тями у незнайомому місці та була оточена дивними людьми. У тебе спрацювала захисна реакція. До речі, я ось так говорю із тобою, але не знаю, чи ти розмовляєш на нашій мові?

Жінка помовчала якусь мить, уважно роздивляючись Малґу, а потім прочитала ще якесь заклинання і раптом відповіла:

-Я не знаю яким чином, але всередині мене є відчуття, що твої слова можуть знаходити відгук у моїй душі. Я можу тебе розуміти, немов все життя прожила серед таких, як ти. Вибач, що напала на тебе. Ти витягла мене із концентрації. Я чула стільки голосів довкола, бачила стільки ефірних сутностей цього незрозумілого місця. Вони говорили до мене, а я не розуміла чому.

-О, це добре, що ми можемо говорити одне з одним- щиро зраділа Малґа- Щоб було ще легше з тобою спілкуватися, чи ти можеш мені сказати, як тебе звати та хто ти така?

-Я.... Я б сказала- невпевнено почала незнайомка і в її очах знову відобразилася внутрішня паніка- Але всередині мене глибока порожнеча. Я... Я нічого не пам'ятаю. Зовсім нічого.

-Я розумію, адже ти впала просто з неба, а твоє тіло вкривали значні рани- смутно кивнула головою дівчина- Це повинно було якось вплинути на твою свідомість та заблокувати важливі спогади. Певно, що це реакція на стресову ситуацію. Але спробуй ще пригадати ім'я. Може, щось та вийде. Ось мене звати Малґожата О'хара, але всі друзі прозвали мене Малґою. Так набагато легше запам'ятати. Давай тепер ти пригадаєш власне ім'я.

-Малґа ... Малґа- замріяно повторювала це слово жінка і на її обличчі засяяла смутна ласкава посмішка і простягнувши долоню, вона погладила дівчину по голівці- Тобі пощастило. Ти знаєш своє красиве ім'я, знаєш хто ти та що тобі потрібно робити. А ось я ніби пірнула в чорну безодню. Позаду лише порожнеча, а попереду безвість. Я відчуваю, що мені щось потрібно зробити. Щось надто важливе та невідкладне. Але не пам'ятаю зовсім сенс цієї справи. Ким я була та звідки прийшла теж не можу пригадати. Ім'я... Я силкуюся згадати, але нічого не вдається.

-Шкода...- зітхнула Малґа і вирішила запропонувати жінці вихід із тяжкої ситуації- Давай так, раз ти нічого не пам'ятаєш про себе, то будеш сприймати це, як переродження. Розумієш, серед мого народу є таке вірування, що після смерті наші душі відлітають до Царства Небесного, а звідти вони можуть вирушати мандрувати рідними степами та лісами. Всі аґрестійці, а це так називається мій народ, в кінці життя йдуть до іншого, кращого та божественного світу. І звідти вже не повертаються. А ти, навпаки, впала з неба. Може ти та, хто повернувся після смерті знову до життя? Тоді в тебе є шанс розпочати нове життя і неважливо, що ти робила в колишньому. Ти можеш почати жити праведно, згідно завітам Матінки-Природи, вшановувати стихії та радіти життю та дарам Богині-Матері. Заповни порожнечу всередині себе світлом добра, чуйності, щирості та правдивою вірою в краще. Так мене мама колись вчила. А ще, я думаю тобі треба дати нове ім'я, раз старе ти не можеш пригадати. Я назву тебе Аврелією, бо ти сяєш, ніби золота. Це ім'я тобі підходить краще всього.

-Аврелія.... Дякую тобі, за твою підтримку, Малґа, маленька аґрестійка!- щиро зраділа таємнича жінка, обіймаючи знову дівчину- Але ось мене цікавить одна річ. Якщо ти аґрестійка і у тебе є свій народ та свій дім, то хто ж тоді така я? Як мені себе називати?

-Не хвилюйся, ми обов'язково допоможемо тобі все пригадати з часом та знайти своїх близьких!- дружньо підморгнула Аврелії Малґа, починаючи щось шукати в своїй торбинці на поясі- А поки можеш себе теж вважати аґрестійкою, просто трохи більшою за зростом. Ну як трохи, значно більшою. Але це не так і важливо у житті. Аґрестійцем тебе робить не зріст чи зовнішність, а душа та серце, єдність із природою та справжнє кохання до всього, що тебе оточує. Ти справишся з усім, Аврелія, а поки візьми ось це. У нас не прийнято ходити по лісу голими.

З цими словами Малґа передала жінці пошиту нею сукню. Таємнича незнайомка почала розсипатися у вдячності, із її очей знову бризнули сльози радощів і Аврелія почала обережно одягатися. Поки вона це робила, із хащів обережно виступила тремтяча Лукина і кидаючи недовірливі вовчкуваті погляди на високу жінку, спитала:

-Гей ти, велетка, вже припинила намагатися вбити нас?

-Лукино, що ти робиш?- розсердилася Малґа, обертаючись до подруги- Навіщо ти їй говориш такі речі? Вона не хотіла нічого поганого, просто трохи сильно злякалася нас, як і ми її. До речі, познайомтеся. Це Лукина, моя подруга, вона допомагала мені лікувати твої рани.

Закінчивши одягатися, Аврелія підійшла до Лукини, яка стояла, задерши догори свою голівку, опустилася на одне коліно перед нею, простягла дві свої руки та заговорила спокійним приємним голосом:

-Привіт, Лукина! Вибач, що я тебе налякала. Я справді не хотіла нікому нанести шкоди. Просто сильно розгубилася, коли почула стільки незрозумілих голосів та надзвичайних сил. Мене звати Аврелією, це завдяки Малґі у мене тепер є ім'я. Своє колишнє я зовсім не пам'ятаю, як і все минуле.

-Та привіт вже, здоровенька була!- вичавила із себе посмішку і Лукина, яка насправді вже встигла розтанути та пробачити жінці її страшні дії перед тим- Нічого страшного, я, як і Малґа, спробую допомогти тобі все пригадати. Якщо це буде можливо.

Аврелія кивнула та знову випросталася у весь зріст. Блакитна сукня із жовтими вставками якраз підійшла їй по фігурі та виглядала просто фантастично. А вишиті рукава та подол з грудьми привертали до себе увагу своєю майстерністю та дрібними деталями. Помітивши захоплені погляди дівчат, скеровані на неї, жінка чомусь сильно зніяковіла і просто покрутилася довкола. Від її рухів піднявся легенький вітерець і сукня замайоріла на його лагідних течіях, демонструючи свою жовто-блакитну красу з червоними орнаментами.

-Ого, ти виглядаєш просто казковою та неймовірно красивою!- вражено вигукнула Малґа, не відводячи очей від Аврелії.

-Ти схожа зараз на блакить нашого неба і золоті вільні степи, що розгортаються під ним. Дуже личить тобі ця сукня, Аврелія!- так само захоплено видихнула Лукина.

-Це не моя заслуга- скромно посміхнулася Аврелія та приклала долоню до серця, схиливши голову у знак глибокої пошани- Я дуже вдячна вам обом за турботу про мене. А тобі, Малґа, я ще хочу подякувати за цю чарівну сукню. Робота дійсно майстерна і вражає твоя любов до кожної деталі. Вишивка така незвична та красива, відчувається все тепло людини, яка створювала подібний шедевр. У тебе неймовірне бачення краси, Малґа.

-Добре, тепер треба повернутися до печери!- зауважила Малґа, беручи жінку за руку та провадячи її за собою- Ти ще не вилікувалася достатньо, щоб тут блукати лісом. Мені треба ще раз ретельно оглянути твої рани. А як твоя рука? Я бачу, що перев'язь мою ти порвала дивним чином і вже сміливо рухаєш рукою. Невже кістки так швидко зрослися?

-Я не знаю як, але моє тіло майже повністю себе зцілило- знизала плечима Аврелія, винувато посміхаючись- Коли я опритомніла, то твоя перев'язь тільки заважала моїй руці, бо вона вже рухалася і не боліла.

-А як ти робила оті всі незвичні речі?- із цікавістю спитала Лукина, в усі очі роздивляючись високу жінку- Ну, коли викликала руйнівний ураган і мандрувала течіями повітря?

-Я думала, що так можеш і ти- щиро здивувалася Аврелія- Для мене це якось само собою відбулося. Я відчувала, що можу це зробити і тому просто слідувала своїм інстинктам та передчуттям. Нічого незвичного в цьому не було. Я просто чула у своєму серці поклик місцевих стихій та рушила назустріч йому. Чомусь дерева шепотіли до мене, щось хотіли дізнатися, попередити мене, але я не зрозуміла їх повністю.

-Ну для нас твої дії були чудом!- захоплено вигукнула Лукина- Смертним не дано творити божественні чудеса. А ти ходила повітрям, як землею. Так можеш тільки ти і ніхто з інших, наскільки я знаю. Тому ти дійсно незвична для наших земель.

Дівчата відвели Аврелію знову до печери, де Малґа оглянула рани жінки, які дійсно встигли швидко загоїтися. Тому дівчина лише змінила бинти на них і обмежилася виключно цим. Потім, Малґа дістала з торбинки хліб, кухлик з супом та трішки вина у міху. Передавши все це Аврелії, дівчина сказала:

-Ми, аґрестійці, зазвичай дуже гостинні і в нас ніхто голодним не вийде з куріня ніколи в житті. Але зараз, щоб ти знала, ми з Лукиною змушені діяти під прикриттям. Це треба так, бо ми не знаємо як інші сприймуть твою незвичну появу. Адже інших таких, як ти, просто немає серед нас. Для того, щоб мій народ тебе прийняв, знадобиться час. До цього періоду тобі доведеться пожити у печері та нікому не траплятися на очі. Тому вибачай за такі скромні припаси, це все, що вдалося мені принести із собою. Але не хвилюйся, час від часу тебе буду відвідувати я, чи Лукина, і з собою ми будемо приносити щось їстівне з нашого табору.

-Ой, дуже дякую, мені дійсно приємна ваша турбота про мене і якось ніяково, що я поки не можу вам нічим віддячити- відповіла Аврелія, приймаючи їжу з рук аґрестійки.

-Тобі й нічого не треба робити, Аврелія- лагідно поплескала жінку по боку Малґа- Не в звичаях аґрестійців чекати якоїсь користі від своїх дій. Матінка-Природа вчить допомагати кожному від щирого серця, а потім і тобі допоможуть при нагоді. Як ти ставишся до інших, так і до тебе все повернеться із часом.

Після того, як жінка поснідала, вихваляючи кулінарні здібності Малґи, дівчата ще деякий час посиділи із нею разом. Користуючись нагодою, Малґа взяла невеликий згорток тканини з куточка печери та розгорнула його перед Аврелією та Лукиною. Перед їхніми очима знову заблищав красивий витончений меч із наруків'ям у вигляді сокола.

-Що це за інструмент такий, Аврелія?- серйозно спитала Малґа, показавши пальцем на тонке лезо- Він схожий на кинджал, але відрізняється від нього за розмірами та довжиною. Та й зроблений досить красиво та майстерно. Він був поряд із тобою, коли ти впала з неба. Можливо, що вигляд цієї штуки змусить тебе щось пригадати.

Аврелія обережно взяла до рук зброю, замислено оглянула її, покрутила в пальцях, а потім зробила декілька вітряків, обертаючи спритно інструмент у своїх руках. Від її рухів у печері ніби піднявся сильний вітер. Лукина від страху відсахнулася в сторону, але Малґа залишилася на місці, зачаровано милуючись кожним точним рухом високої жінки. Закінчивши свої вправи з цією штукою, Аврелія повернула її на тканину та відповіла, дивлячись у очі Малґи:

-Так, ти права. Вид цієї зброї та відчуття її ваги у власних руках пробуджує якісь старі розмиті образи в моїй голові. Наскільки я пам'ятаю, цей вид зброї називається меч. І колись я зробила його із небесного металу. Я дуже вправно вмію ним володіти і пригадую, що він мене супроводжував у численних битвах мого минулого. Але що то за битви та навіщо мені доводилося підіймати зброю, я не можу пригадати. Знаю тільки, що меч магічний, він здатен наносити значну шкоду злу і ще руни на ньому запалюються яскравим блакитним світлом, коли небезпека наближається. Але більше мене не питай, бо я дійсно нічого не можу пригадати щодо цієї зброї.

-Значить це меч і з ним ти ходила в битви?- із цікавістю у голосі заговорила Малґа- Але чи знаєш ти, що відбирати чиєсь життя просто так через якісь амбіції заборонено? Матінка-Природа засуджує агресію та безсенсовне знищення всього живого. Вона вчить нас цінувати те, що вже є у кожного із нас і не бажати чогось більшого. Землі та дарів Богиня-Матір дає всім рівно стільки, скільки потрібно для щасливого життя. І не треба заради додаткових непотрібних благ розв'язувати кровопролиття. Ось чому аґрестійці завжди дружні та ніколи не ворогують між собою. Ми діти нашої богині і ми вшановуємо її заповіти.

-В твоїх словах криється глибока мудрість, Малґа!- схилила голову у пошані Аврелія- Твоя богиня вчить ваш народ чудовим речам та дарує віру в світле та краще життя. І це добре, що цілий народ підтримує таку прекрасну річ, як пацифізм. Я не можу пригадати за що тоді воювала, але знаю, що в мене просто не було вибору. Я була змушена щось важливе для себе боронити. Думаю, що такі цілі ваше вчення одобрило б. Бо коли ти захищаєш щось насправді дороге, то тоді ти робиш дійсно праведну річ.

-Я ще хотіла в тебе спитати одну річ- трохи завагалася Малґа- Коли я взяла твій меч до рук, то на ньому була якась чорна рідина. Чи пов'язана вона якось із тобою та твоїм минулим? Чомусь ця рідина змішалася з моєю кров'ю і після цього мене почали переслідувати дивні сни про якусь Темну Леді і вона в них мала значний вплив на мою особистість. Ніби між нами з того моменту встановився міцний нерозривний зв'язок. Чи щось говорить це тобі, Аврелія?

-Це звучить якось моторошно та погано- стурбовано зауважила висока жінка, склавши руки на колінах- Я дійсно відчуваю, що темна рідина та твої видіння точно пов'язані з моєю останньою битвою та цілями, задля яких я опинилася тут. Темну Леді я не пригадую, але пам'ятаю якусь чорну хмару і глибокий біль, нанесений нею моєму тілу та душі. Але пригадати повністю старі події я не можу. Навіть не знаю скільки часу від них минуло. Я б хотіла щиро тобі допомогти, Малґа, але мені шкода. Я нічого не знаю про це. Будь обережною і стережися незнайомих сил та зв'язків із ними. Можливо, коли до мене повернуться всі спогади, то я зможу допомогти тобі розв'язати твої проблеми.

-Дякую, твої відповіді справді можуть бути важливими та корисними для мене- серйозно вимовила Малґа, беручи жінку за руку- Я відчуваю, що якимось надзвичайним чином наші з тобою долі пов'язалися між собою. Твоя таємнича ціль може бути й моєю ціллю. Хто знає, можливо самі боги привели тебе сюди до мого народу. І твоя поява передбачає значні зміни. Нам з Лукиною вже час йти, ми не будемо тобі заважати. Відпочивай поки тут та набирайся сил. Пам'ятай, що тобі поки не можна з'являтися перед чужими очима. Нікому, окрім нас не довіряй. А ми обов'язково з усім розберемося.

Дівчата тепло попрощалися із Аврелією, допомогли їй зручніше влаштуватися у ліжку та покинули печеру. Поки вони йшли тоненькою доріжкою вздовж кущів папороті, Лукина із недовірливою посмішкою спитала:

-Що таке ти там казала, Малґа? Тебе й досі хвилюють ці твої сни? Я ж тобі радила вже не брати їх до уваги. Сни- завжди були просто снами. І більш нічим. Мені теж багато чого сниться, але я ж не шукаю в них нічого пророчого. І тобі не варто, дорогенька моя.

-Ти не розумієш серйозність всієї справи, Лукино- похнюпила голову Малґа, розгублено торкаючись рукою листочків та кори дерев, повз які вона йшла- Це не просто звичайні кошмарні сни. Вони такі яскраві, натуральні та живі. Я відчуваю кожного разу емоції цієї жінки, що мені являється у них. Щось сталося зі мною після контакту з тією чорною рідиною на лезі меча. Я ніби зламалася ментально. З кожним таким сном відчуваю, що втрачаю саму себе, чистоту своєї власної душі. Чужі емоції, думки, бажання, оцей пекучий гнів Темної Леді захоплює мене зсередини, розповзається отруйною темною плямою прямісінько по душі та розуму. І мене це лякає. Я боюся, що із часом втрачу саму себе, а замінить мене хтось чужий та моторошний прямо в моєму власному тілі.

-Можливо, тобі треба звернутися до мольфарок?- порадила стурбована подружка, зазираючи в обличчя дівчині- Варто розповісти про все, що сталося. Можливо, що більш досвідчені чарівниці знайдуть рішення твоєї проблеми.

-Ні, я не можу так зробити!- в розпачі заперечила Малґа- Розповісти все, означає й зрадити Аврелію. Всі сприймуть історію так, що це вона із своєю магією в усьому винна. А я впевнена, що вона тут ні до чого. Це я винна, що схопила той меч, не подумавши про можливу загрозу. І тепер мені за це розплачуватися. Поки все варто зберігати в таємниці. Я щиро сподіваюся, що коли нам вдасться пробудити спогади Аврелії, то тоді ми все зрозуміємо і зможемо якимсь чином обірвати зв'язок поміж мною та Темною Леді.

-Це все чудово звучить, але як ми, дві маленькі аґрестійки, зможемо повернути пам'ять до нашої велетенської подруги?- розвела руками в сторони Лукина- По голівці її патиком побити, чи що?

Малґа хотіла вже було відповісти на це їдке зауваження подруги чимось сенсовним, як раптом попереду них з'явилася якась жінка. Побачивши їх, вона замахала рукою, підхопила свою сукню та побігла їм назустріч. Підійшовши ближче, дівчата побачили, що то товстенька мольфарка Зузана квапилася їм назустріч.

-Зузана, що сталося? Не пам'ятаю, щоб ти коли-небудь бігала- щиро здивувалася Малґа, зупиняючись біля захеканої чарівниці.

-І більше такого ти й не будеш бачити!- схвильовано відповіла мольфарка, хапаючись за боки та відсапуючись- Я тебе шукала по всьому табору, Малґа. Сталося дещо жахливе та несподіване.

-Що таке? Кажи швидше, не тягни- злякалася дівчина, смертельно зблідши від хвилювання.

-Це пов'язано з твоїм батьком. Він сьогодні допомагав зміцнювати табір перед можливими зовнішніми загрозами. І коли він разом з іншими чоловіками закопував у землю колючий тин, раптом здійнявся жахливий ураган. Всі чарівниці намагалися його спинити, але він був неконтрольованим та надто могутнім. Такого я ніколи не бачила в своєму житті. Так от, ураган відірвав цей тин і він впав прямо на твого батька. Його добряче придавило, а одне вістря загостреної палиці зламало Самійлу бедро- швидко проказала Зузана, ковтаючи сльози від жалю та страху.

Малґа лише одну мить стояла на місці, переглядаючись з Лукиною, а потім кинулася з місця одразу в табір. Увірвавшись туди, вона пробігла повз всіх людей, які помічали її, показували на дівчину пальцями та щось вигукували їй вслід. Малґа не звертала на них уваги. Замість цього вона забігла прямо до батьківського куреня і завмерла на його порозі. На ліжку лежав блідий Самійло. Його торс був оголеним і в очі одразу кидалася кривава пляма на лівому боці. Над чоловіком сиділа мольфарка Олівія, яка без упину читала заклинання, приклавши руки до поранення. Очі чарівниці яскраво сяяли, а з-під пальців виривалися краплини цілющої води. Края рани вже зійшлися разом, але кістка ребра все-рівно була кривою та викликала біль при кожному русі у Самійла. По всьому куреню розливався стійкий запах лікарських трав, а маленька кадильниця в кутку пускала догори пасма диму, який допомагав уникати заражень при поранені. Підійшовши до батька, Малґа сіла на краєчку його ліжка, взяла його сильну руку в свою та тривожно спитала:

-Тату, ти як? Як таке могло взагалі статися з тобою? Ти завжди був надто обережним, а тут.... Я злякалася, коли почула про твоє поранення.

-Ой, донечко, та все добре, це був просто неприємний випадок!- знизав плечима Самійло і тут же охнув тихо від гострого болю у боку- Я працював над зміцненням оборони табору, а тут такий вихор налетів. Це все моя власна провина. Я повинен був згорнути всі роботи та почекати на той момент, поки буря не припинить свій рух. Але цього не зробив, бо хотів якнайшвидше покінчити з будівництвом оборони. І ось чим все закінчилося. Вихор прямо переді мною вирвав з землі колючий тин, як гепнув ним мені по грудях, лише пощастило, що не проштрикнуло наскрізь. Але одне вістря все ж таки пробило мені ребро і тільки трішки не дійшло до легень та серця. Тепер доведеться пролежати у ліжку більшість днів. Як мене це вбиває, оця бездіяльність!

-Нічого, тату, головне, що ти цілий і тобі потрібно швидко видужувати!- заплакала Малґа, опускаючи голову на груди батька- Самі боги вберегли тебе від випадкової смерті. Але я не хочу, щоб ти так ризикував. Потрібно більше берегти себе. Ти для мене єдина рідна людина, яка дорога мені неймовірно. Не залишай мене, благаю.

-Все буде добре, Малґа!- ласкаво посміхнувся Самійло, погладжуючи донечку по золотому волоссю- Це просто поранення, я не збираюся помирати після нього. Трішки цілющої магії наших талановитих мольфарок, трішки відпочинку і я буду як новий. А поки я поранений, то передав всі свої обов'язки Олівії, вона добре з ними справиться.

-Так, Малґа, можеш не хвилюватися- серйозно кивнула головою мольфарка, опустивши руку на плече дівчини- Твій тато в надійних руках. Він скоро видужає. Нічого загрозливого для його життя вже немає. Доведеться трохи більше часу присвятити на зцілення, але я впевнена, що скоро Самійло повернеться до своїх обов'язків вождя.

-Дякую тобі за те, що піклуєшся про мого тата- щиро обійняла Олівію Малґа- Для мене це дуже багато значить. Після смерті мами татові не вистачає уважної та ніжної жіночої руки. А я не часто буваю поряд, як потрібно для хорошої доньки.

-Не вигадуй, Малґа- озвався знову Самійло, який привстав у ліжку, скривившись від сильного болю- Ти чудова донечка і я вдячний богам за те, що вони подарували мені тебе. Я розумію, що твоя цікавість змушує тебе годинами блукати лісами та полями, та й ти мало чим могла мені допомогти у той момент, коли тин полетів на мене. Я радий, що ніхто, окрім мене, не постраждав у ту мить. Інакше собі я таке ніколи в житті не пробачив. А зараз поки мені потрібно трішки поспати та набратися сил. Йди, донечко, я в надійних руках.

Поцілувавши наостанок тата та приклавши руку до серця в знак поваги до Олівії, Малґа тихо вийшла з куріня. Вона була трохи приголомшена від того, що сталося із її батьком і тому тихенько почала відходити від табору, роздумуючи над цією подією. Народ ще блукав повсюди і дехто співчутливо плескав дівчину по плечу чи казав щось підбадьорююче, але Малґа нікого з них не слухала. Коли вона віддалилася на значну відстань від табору, то просто сіла під одним деревом, сховала обличчя в долоні та заплакала. Заплакала від власної безпорадності та неуважності. Поки вона витрачала свої зусилля на дослідження таємниць світу, її батько міг померти, а вона б нічого й не знала, бо не була поряд у важливу для нього мить. Хтось поклав свою руку на плече Малґи. Підвівши заплакані очі, дівчина побачила, що це смутна Лукина, яка тихо підійшла до неї та сіла поряд, обнявши.

-Схоже, що твоя Аврелія вже своїм приходом перевернула наше спокійне звичне життя з ніг на голову- тихо заговорила подружка- Тут немає сумнівів, що той вітер, який зніс тин та покалічив цим самим твого батька її рук справа. Ми в цей момент якраз були в лісі та бачили її ходіння по його течіям. Сила цієї жінки надто могутня та небезпечна для кожного із нашого народу. Я не знаю хто вона, але знаю, що її дії поки приносять нам горе.

-Ти прекрасно знаєш, що це не так, Лукино- тремтячим голосом відгукнулася Малґа- Це зовсім не так, як виглядає на перший погляд. Легше всього скинути вину за все на жінку, яка нічого про себе зовсім не пам'ятає. Ти була там зі мною. Ти бачила, що вона не контролює свої сили над стихією, вона не усвідомлює наскільки є могутньою. Якщо кого й варто звинувачувати у поранені батька, так це мене. Це я кепська донька, яка не була поряд з ним. Можливо, що я змогла б магією вчасно відхилити той тин і він би уникнув свого поранення.

-Ти надто готова саму себе карати, а до інших ставишся лагідно та знаходиш їм виправдання- знизала плечима Лукина- Ти повинна розуміти, що якраз могутня сила цієї жінки мене й тривожить. Вона може знищити все наше поселення за одним лише своїм бажанням. І ми не здатні її зупинити при всій нашій стихійній магії. Варто признати, що мольфарки поряд з нею- лише безпорадні діти, що не здатні нічого вдіяти.

-Так, вона неймовірно могутня і схильна здійснювати дивовижні чудеса- слушно зауважила Малґа- Але не її сила робить Аврелію поганою. І не її таємниче минуле. Навіть, якщо в минулому вона вбивала та воювала, зараз Матінка-Природа дала їй шанс на переродження, нове життя, своєрідне божественне воскресіння. А ми можемо скерувати Аврелію на вірний шлях, відкрити їй світ у такому світлі, в якому ми самі бачимо його. Якщо пролити в її серце віру в заповіти Матінки-Природи, то ця жінка із своєю силою може стати прекрасною захисницею нашого світу від усього лихого. Особливо в ці часи, коли я відчуваю, що над нашим світом збираються темні зловісні хмари.

                             🌄🌄🌄

Більшу частину дня Малґа провела у клопотах в поселенні. Знаючи, що зараз більшість обов'язків її батька перейшли до мольфарки Олівії, дівчина старалася допомогти їй всім, чим тільки могла. Малґі доручили допускати людей до вівтаря богів із цінними дарами та потаємними молитвами, а, також, вона допомагала іншим чоловікам закінчити будівництво загостреного тину. Завдяки магії землі та природи робота пішла швидше та веселіше і до кінця дня табір оточило кільце гострих палиць, що точно зробило його неприступним для диких звірів та зовнішніх загроз. Втомлена, але задоволена Малґа вмилася біля річки, повечеряла разом із батьком, який скаржився на те, що його тримає під постійним наглядом жорстока Олівія і лягла спати. Проте, насправді, Малґа не спала. Вона лише вдавала із себе сплячу, прислухаючись до дихання її батька. Коли він міцно заснув, дівчина одразу вихопилася з ліжка, схопила свою торбинку і поклала в неї залишки холодної смаженої риби, частину хліба та пригорщу лісових солодких ягід. Переконавшись зайвий раз, що батько дійсно спить, Малґа тихо прослизнула на вулицю. Ліс красиво пофарбували в помаранчевий колір промінці сонця, яке повільно котилося за обрій. Небо було глибоким та яскравого блакитного кольору. Проте, воно вже починало робитися більш темним та на ньому знову запалювалися бліді вогники перших зірочок. По табору ще ходили деякі аґрестійці, які досі не спали, і Малґі довелося пригинатися, щоб її не помітили. На щастя, на маленькій лавочці біля куріня сім'ї Крастовських дівчина помітила Лукину. Її подружка смішно махала маленькими ноженятами та трощила спеціальним молоточком лісові горішки, смачно ласуючи ними. Проходячи повз, Малґа непомітно підморгнула Лукині. Та одразу все зрозуміла, серйозно кивнула і, відклавши в сторону своє знаряддя, одразу побігла слідом за подругою. Перед тим Лукина встигла запхати у кишеню велику кількість горішків.

Дівчата проробили знову весь звичний для них шлях від табору до потаємної печери Аврелії. Високу жінку вони помітили на краю великого виступу, неподалік від печери. Аврелія стояла, випроставшись у весь свій високий зріст, як тендітна лебідка, а легкий вітерець ворушив її золотавим волоссям та сукнею. Слабке сонячне проміння відбивалося у глибокій блакиті її мудрих очей, скерованих у невідому далечінь. На обличчі Аврелії відображалися смуток та непохитність водночас. Малґа та Лукина нерішуче завмерли позаду жінки, вражені таким видовищем. Здавалося, ніби вся фігура жінки поглинала в себе сонячне проміння і ніжно світилася на тлі темно-блакитного неба. Через якусь мить мрійливу красу розвіяла Малґа, яка заговорила до жінки:

-Привіт, Аврелія. Це знову ми, Малґа та Лукина. Принесли тобі трішки поїсти та просто хочемо провести з тобою час, бо знаємо, як тобі тут самотньо у печері.

Аврелія здригнулася від несподіванки, але коли повернулася до подружок, то на її обличчі вже знову світилася добра та лагідна усмішка. Вона швидким кроком наблизилася до дівчат та обійняла їх ніжно за плечі, а самі дівчата притулилися їй до поясу, бо вище не діставали головами. Висока жінка опустилася на коліна та заговорила:

-Я дуже рада вас знову бачити і вдячна, що ви так часто мене відвідуєте. Без вас тут мені дійсно самотньо. В тиші лісу я знову починаю чути голоси. Розумієте, тут все говорить, якщо уважно слухати. Небо, світила, дерева, тварини, ріки та комахи, як і стихії теж. І всі вони в один голос тривожно голосять про якийсь біль, скверну, смерть та наближення чогось лихого. Від їхніх слів починаю і я думати про погане. Адже я досі не можу пригадати ким я була в своєму колишньому житті і чи заслуговую на ось такий другий шанс? Стільки сумнівів оволодівають мною. Ця порожнеча всередині моєї душі спричиняє мені сильний біль.

Малґа віддала Аврелії свою торбинку з їжею і поки жінка влаштовувалася зручно на травичці та вечеряла, дівчина спробувала її заспокоїти:

-Не треба впадати у відчай, Авреліє. Ти не самотня зараз, бо в тебе є ми, а ми не байдужі до твоєї участі. Коли-небудь ти все пригадаєш і тоді сама зробиш важливі висновки щодо колишнього життя. Але я хочу, щоб ти не карала себе за те, як жила раніше. Ти не знаєш точно, чи здійснила щось лихе. І твоє минуле не повинне стати тягарем, який буде весь час тягнути тебе на дно сумнівів та внутрішніх конфліктів. Головне для тебе- це вчинки тут і зараз. Ти не здалася мені поганою людиною, тому я вірю, що ти можеш здійснити багато хорошого для цього світу та нас всіх.

-Дякую за таку сильну довіру до мене, Малґа!- серйозно кивнула головою жінка- Це багато значить для мене і ти сильно надихаєш мене продовжувати боротися далі та відкривати щось хороше у цьому новому та незвичному для мене житті. Я сьогодні згадувала твої ранкові слова. Про вчення твоїх богів. Ти так запекло про них розповідала. Скажи, а ти коли-небудь бачила свою Богиню-Матір?

-Насправді ні, не буду брехати- розвела руками в сторони Малґа, сідаючи на траву поряд з Аврелією- Ніхто з аґрестійців ніколи не бачив жодного з наших богів. Але я тобі розкрию страшну таємницю. Їх і не потрібно бачити. Вони існують не в тій формі, як ти звикла це сприймати. Ми відчуваємо наших богів кожного дня довкола нас. Вони живі, вони ходять прямо тут і їх можна побачити повсюди. Матінка-Природа втілює собою все, що ти можеш охопити зором і набагато більше. Вона- сам наш світ, його душа та серце. Файрос живе у наших серцях, домівках та вогнищах, на яких ми готуємо страву. Він символізує рідний дім та достаток. Співочий голос Ватери можна почути в кожній річці, в кожному морі та криках морських птахів. Кров богині тече в наших жилах і саме вона вчить нас, як лікувати та оберігати чуже життя. Еарс- це те, на чому ми стоїмо, це те, на чому зростає наша їжа, це наша рідна земля, це стабільність та впорядкованість. Блискучі стріли Лайта ми бачимо у часи негоди. Бог вказує нам на те, куди рухатися далі і приносить із собою нові дощові хмари, щоб земля поглинала вологу та дарувала нам плоди земні. Гуркіт його ковадла чує кожен аґрестієць повсюди. А Аґнія- це свобода, це вільний дух, що носиться над степами, вона провідник у Царство Небесне, їй підвладні всі вітри світу і вона вірно служить своїй Богині-Матері, оберігаючи все, що складає собою саму природу. Можливо, для тебе це все здається дивним та складним, але така наша релігія і згідно заповітам богів наш народ живе так вже досить довго.

-Дуже цікава історія, я б хотіла побачитися з цими богами- замріяно посміхнулася Аврелія- Я палко їм би молилася, щоб вони пролили світло у мою темну душу, відкрили мені завісу, що приховує мої правдиві спогади та дали мені силу прийняти гірку правду про мене та мою минулу діяльність. Ваші боги такі величні та схожі на правдивих героїв, але, водночас, вони й близькі до людей та їхніх турбот.

-Ти весь час кажеш про наших богів,- озвалася Лукина, яка слухала розмову двох людей мовчки весь цей час, а тепер сіла поряд з Малґою на траву- Але мені цікаво, чи є в тебе якісь свої боги? Пам'ятаєш кого ти вшановувала у минулому житті?

-Ні, на жаль я бачу тільки пітьму у минулому, коли тягнуся до спогадів всіма силами- смутно відповіла Аврелія, блиснувши очима- Я не знаю, що за боги могли оточувати мене та з якого світу я прийшла сюди. Але дуже хотіла б, щоб наші боги товаришували одне з одним, а ще краще- щоб вони були однаковими у нас, тоді ми могли б краще порозумітися одне з одним.

Поки жінка розмовляла, по землі почали розповзатися сутінки, а зорі й місяць стали яскравішими, поки сонце остаточно зникало за горизонтом. Неочікуванно перед дівчатами з'явився великий нічний метелик. Він покружляв над їхніми головами та сів на плече Аврелії.

-Дивись, він зовсім тебе не боїться!- заздрісно вигукнула Лукина, показуючи пальцем на метелика, що склав крильця на плечі жінки- Кажуть, що це добрий знак. Матінка-Природа часто знаходить різноманітні втілення через своїх істот і тому може виражати своє благословення таким чином.

За першим метеликом прилетів другий, який сів у простягнуту долоню Аврелії, яка м'яко посміхалася та роздивлялася комаху впритул. Підвівши сяючі очі, жінка тихо заговорила:

-Я не знаю, чому вони ось так до мене летять. Можливо, що ці комахи відчувають в мені щось таке, чого не відчуваю я сама. Вони такі крихкі та маленькі, але готові мені виражати свою довіру. Якщо це справді знак присутності вашої богині поряд, то для мене це велика честь. Я схиляюся перед її владою і запевняю, що не бажаю жодному з її створінь лиха. А якщо й вчиняла колись гріхи та відбирала марно чиєсь життя, то я спокутую їх щиро та готова розпочати інше, більш праведне життя.

Несподівано, з усіх сторін до Аврелії почали прилітати все більше та більше метеликів. Вони рясно вкривали її плечі, руки, груди, сідали на волосся та шию. Дві аґрестійки в усі очі роздивлялися свою неймовірну подругу, яка сама того не розуміючи, викликала справжнісіньке чудо. Тишу нічного лісу порушував лише шерхіт шовкових крил метеликів. Здавалося, що фігура Аврелії перетворилася на струнку тополю, яку так сильно полюбили ці величезні комахи. Але на цьому чудеса не припинилися. Довкола дівчат в лісі засвітилися маленькі вогники. Вони почали грайливо стрибати поміж чорних стовбурів дерев, підскакувати догори та опускатися плинно на землю. Коли ці вогники пролітали повз Малґу, то вона встигла помітити, що вони були не просто маленькими кульками світла, а коричневими світлячками, що безшумно літали по всьому лісу. Ці жучки пофарбували печеру, хащі, траву та дерева у кольори магічної райдуги. Тут були жовті, зелені, оранжеві та червоні вогники і дівчата тихо милувалися ними, схиливши голови. Лукина, сміючись простягнула долоні човником догори і світлячки почали опускатися на них, щоб згодом злетіти знову догори. Але всі ці сяючі жучки тримали свій шлях в одному відомому керунку- до Аврелії, яка все ще сиділа непорушно на траві та боялася поворухнути тілом, щоб не злякати метеликів на собі. Світлячки теж почали оточувати новим покривом тіло жінки, а найбільше їх осідало довкола голови Аврелії, що складало враження ніби в неї на голові сяє величний вінець. Малґа встала та підійшла ближче до великої подруги, блискучими очима вдивляючись у її сліпучу фігуру. Зібравшись з духом, дівчина заговорила тремтячим голосом:

-Це дивовижно, Аврелія. Такого ніколи не відбувалося за все життя мого народу. Матінка-Природа явила себе у цей момент і відмітила тебе своїм ніжним дотиком. Вона щось хоче сказати нам, вказати на твою значущість. І моє серце зараз калатає в грудях дуже сильно. Я відчуваю, що твоє падіння та наша зустріч дійсно була запланована вже досить давно. Це мало відбутися і це сталося. Попереду ще багато таємниць, але я впевнена, що твоя поява призведе до якихось значних подій.

-Я все-рівно не розумію як тобі вдалося ось так одразу привернути увагу Богині-Матері?- поцікавилася Лукина, обходячи довкола високу жінку та скептично її розглядаючи з усіх боків- Ти просто впала з неба, гепнулася добряче голівкою і зовсім все про себе забула. Ти зараз немов маленька безпорадна дитина. І тим не менше, здатна на справжні чудеса, які вражають уяву звичайних людей. Так хто ж ти така насправді, Авреліє?

-Ти права, я дійсно не зробила нічого гідного, щоб заслужити благословіння вашої богині- обережно знизала плечима Аврелія, прикриваючи очі від особливо нахабних світлячків та метеликів, які лізли їй на обличчя- Я не знаю звідки в мене оці всі сили та для чого я опинилася саме тут, в цьому лісі і серед вашого народу. Мої провали в пам'яті роблять мене надто вразливою та небезпечною для довкілля, аж поки я сама не відкрию для себе ким я була та що мене змусило опинитися тут. Але я чую голос богині, вона шепоче до мене крізь своїх маленьких провідників. Я відчуваю, що вона хоче мене попередити про щось, розповісти дещо важливе, але вона надто слабка зараз. Її рани відкриті, а кров вражена скверною не з цього світу. Все живе страждає разом з богинею. Вона квапиться, бо часу лишилося надто мало. Вона хоче сказати мені ...

Раптом Аврелія затремтіла всім тілом і закричала від незрозумілого внутрішнього болю. Її очі закотилися назад так, що лишилися на виду лише білки. Комахи на тілі жінки почали вкриватися чорними жилами, їхні тіла висохли в одну мить і вони чорною хмарою опадали на траву. Вогники світлячків стали тьмяними і теж згасли, коли жучки миттєво загинули. Трава довкола дівчат стала бурою та розсипалася у пил, а листя з дерев почорніло та полетіло геть, віднесене в сторону прохолодним вітром. Аврелія впала на бік та забилася у судомах, незримий біль наносив їй шкоду зсередини. Довкола печери нависли ще більш темні хмари. Малґа раптом відчула в своїй душі якесь піднесення, шалену радість, їй хотілося схопитися на ноги, кинутися до тіла Аврелії та задушити її остаточно. Руки дівчини затремтіли, а з губ зірвалося низьке звіряче гарчання. Але наляканий крик Лукини, яка кинулася на допомогу Аврелії, допоміг Малґі подолати наплив чужих емоцій, які не належали насправді їй. Дівчата схилилися над жінкою та почали читати цілющі заклинання, намагаючись зупинити дивний приступ.

-Що з нею відбувається? Що це все означає? Чому їй боляче? А чому комахи та все довкола раптом померло? Це дуже недобрий знак, ой, недобрий!- причитала Лукина, складаючи магічні жести тремтячими руками.

-Ні, ні, тримайся, тримайся!- вигукувала Малґа, силкуючись привести до тями високу жінку- Ти набагато сильніша за цю скверну. Ти вже пережила її рани і змогла вціліти незважаючи на її лихий вплив. Я розумію твій біль, бо відчуваю ненависть всередині цієї чужорідної енергії. Ця ненависть вбиває все хороше та світле, забирає саме життя, а за собою лишає лише пустку та руйнацію. Але ти можеш побороти її. Ти можеш нам допомогти протистояти цій новій незнайомій напасті. Благаю тебе, лише повернися знову до світла, повернися до вітрів, з якими ти мандруєш по світу, повернися до нас, адже ти нам всім потрібна!

Через якусь мить дівчатам вдалося подолати біль Аврелії. Жінка розслабилася і хоч її тіло ще продовжувало тремтіти час від часу, але судоми вже припинилися. Важко дихаючи, жінка змогла сісти на мертву траву та схопилася рукою за свою голову, скривившись від болю.

-Що з тобою сталося?- стурбовано спитала Малґа, обіймаючи свою високу подругу- Ти нас сильно налякала своїм раптовим приступом. Що ти відчула в ту мить?

Аврелія з допомогою дівчат підвелася на ноги, випросталася у весь зріст та поглянувши проникливим поглядом у далечінь, тихо та суворо заговорила:

-Я відчула біль, смерть та руйнацію. Темні сили вже йдуть до цього світу і їхня злоба та ненависть болюче вдаряють по Богині-Матері, калічать її ніжне тіло та залишають на ньому криваві рани, що не можуть загоїтися. Могутнє зло має свої плани на цей світ і воно невблаганно надходить сюди. Його не спинити, не перемогти, воно страшніше та стародавніше за всі існуючі сили в цьому світі. Мене охопило раптове видіння надіслане вашою богинею і в ньому я побачила смерть цього світу, його поневолення, а після всього настання Темної Доби, коли лиш темні сили будуть владарювати цілим мертвим всесвітом. Першу хвилю скверни ми вже можемо побачити- вона вбиває все живе довкола себе.

-Боги, але що ж нам робити у такому випадку?- злякано поцікавилася Лукина, приклавши руки до рота та озираючись на мертві дерева довкола.

-Все, що в наших маленьких силах є можливим- рішуче відповіла Малґа, стиснувши ручки в кулаки- Я точно впевнена, що вся наша надія на порятунок криється в Аврелії, але вона не пам'ятає ким була і тому дуже неефективна зараз перед обличчям містичної загрози. Але якщо ми зможемо віднайти спосіб повернути пам'ять нашій подрузі, то тоді є шанс, що вона пригадає всі потрібні навички для боротьби із злом. Твій меч, пам'ятаєш?- дівчина повернулася до Аврелії- Ти сказала, що він здатен наносити шкоду будь-якому злу. Це означає, що ти вже боролася з ним і перемагала, хоч і великою ціною. Лише ти здатна вміло володіти ним, а якщо до тебе повернеться пам'ять, то тоді ти зможеш знову зустрітися в двобої із силами зла та перемогти.

-Дякую за таку високу оцінку моїх вмінь- ніяково відповіла Аврелія, яка виглядала надто скептичною- Але я якось не тягну зараз на героїню цілого всесвіту. Я нічого такого особливого не вмію. А володіння тим мечем не дає мені якоїсь унікальної сили для перемоги над злом. Я не впевнена, що в такий короткий проміжок часу зможу пригадати все зі свого колишнього життя.

-Я згодна з Аврелією- сердито кивнула головою Лукина та склала руки на грудях- Яким чином ми будемо повертати пам'ять їй? У нас нічого немає. Вона впала з неба. І що ти пропонуєш, Малґа? Віднайти нам біленькі крильця та полетіти до небес, щоб кожного зустрічного питати, чи не знає він чогось про жінку, яка була зорею, проте впала з небес?

-Не вигадуй, Лукино- зневажливо пирхнула Малґа та гнівно поправила на своїй голові крислатий капелюшок мольфарки- В мене є інший план, але він ризикований. Я зрозумію, якщо ти не погодишся.

-Це ще що за план новий?- до глибини душі злякалася подруга- Мені вже не подобаються твої натяки. Відчуваю, що ти готова втягнути мене до нової неприємної халепи. За це тобі я одробіне не подзінкую(точно не подякую).

-Мій план лежить в тому, щоб пройти до головного куріня мольфарок, туди, де вони зберігають всі ритуальні речі та свої записи- почала оповідати Малґа, фанатичний блиск охопив її блакитні оченята- Там зберігається книга, в якій вони записують всі приміти та пророцтва від нашої богині, а також ведуть літопис предків. Можливо, що там можуть бути знаки, які містять натяки на те, ким є Аврелія, звідки вона прийшла і чи був передбачений її прихід ще задовго до всієї цієї історії. Ця книга для мене єдина надія віднайти відповіді на таємниці минулого та того, що ми не розуміємо.

-А щоб тебе чорти в казані спекли живцем!- в серцях вилаялася Лукина, топнувши маленькою ніжкою- Ти зовсім з розуму зійшла? Та довкола того куріня весь час ошиваються всі мольфарки, а Ярина найчастіше там за записами сидить. Як ми заберемо книгу звідти? Що, пролетимо повз їх носа? Вони одразу всю нашу магію відчують та схоплять нас на гарячому. Речі мольфарок не можна чіпати кожному, лише вождю та самим чарівницям. Що ж нам робити?

-А ось для цього мені знадобишся ти, Лукино!- хитро підморгнула подрузі Малґа- Ти будеш відволікати мольфарок, що-небудь таке влучне вигадаєш, щоб змусити їх побігати по лісу та табору, поки я буду гортати книгу та вишукувати в ній інформацію потрібну для нас. Нічого легкого я не обіцяю, але це єдине, що ми можемо зараз зробити.

-Ай,хай тобі грець!- закотила до неба очі подружка, тяжко зітхнувши- Добре, допоможу тобі я. Щоб не думала, що мені так байдуже на все це. Якщо світ загине, то я потім візьму і тебе придушу за те, що план не вийшов добрим.

-А що робити мені в цей момент?- спантеличено поцікавилася Аврелія, переводячи очі з однієї дівчини на іншу.

-Тобі зараз не можна з'являтися поблизу нашого табору- відмахнулася рукою Малґа- Та й ти надто завелика для нашої тихої місії. Твою голову видно надто задалеко і одна твоя поява призведе до такого лементу в таборі, що нам всім мало не покажеться. Тому поки сиди у печері та чекай на інформацію від нас. Коли ми щось віднайдемо то одразу цим поділимося з тобою. Можливо, що це освіжить твою пам'ять та допоможе нам у боротьбі із силами зла.

Налякані дівчата швидко обійняли одна одну та Аврелію, рішуче кивнули, погоджуючись на свій небезпечний план та розійшлися. Аврелія повернулася до своєї печери, а Малґа з Лукиною поквапилися до табору. На шляху до нього дівчата ще обдумували деталі свого ризикованого плану та можливі наслідки його провалу. Їм залишалося лише дочекатися відповідного дня для його реалізації. І такий день повинен був скоро настати. Під час Валірійського Свята, присвяченого богині води та духам цілющих джерел весь табір знову буде зайнятий змаганнями, підготуванням до всіх заходів та пишним святкуванням. Трохи алкоголю розслабить навіть і мольфарок, змусивши їх послабити свою пильну увагу. І саме в цей момент Малґа та Лукина почнуть свої рішучі дії по пошуку інформації у книзі пророцтв.