Хроніки Аквілону

Після великої перемоги Елспета над ворожим кланом його признали як законного та гідного правителя народу гігантів, відомого під прізвиськом Залізного Короля. Варто згадати, що сенс цього прізвиська являється улюбленою темою для сварок серед вчених і істориків. Одні говорять, що Елспета так назвали гіганти, тому що він в їх очах став героєм, рівному якому нікого немає. Другі ж, вважають, що цей титул був вигаданий гігантами, тому що Елспет був першовідкривачем заліза, що змінило все життя його народу, тому він і заслужив подібне прізвисько. А треті сперечальники взагалі все вищезгадане заперечують і натякають на те, що хроніки приховали факт того, що бог гір Анґреност сам назвав так свого вибраного і йому долею було вготовано взяти дане прізвисько.

Залізний Король почав своє правління з того, що познайомив свій народ із залізом та передав йому свої знання про кування зброї, панцирів і інструментів. Як геніальний правитель, Елспет розумів, що озброєна залізом армія надасть йому велику перевагу над чужими кланами,  які до сих пір були озброєні камінною та дерев'яною зброєю. Але одна справа бути добре озброєнними, а інша мати надійний притулок у випадку небезпеки. Ось, власне, тому Елспет почав будівництво своєї першої фортеці із каміння та заліза на тому самому перешийку, де він отримав свою першу велику перемогу. Фортеця Залізного Короля погордливо піднялася уверх і її чорні вежі були видні здалеку, а неприступні стіни та урвища, повні шипів відігнали б багатьох ворогів, забажай вони обложити фортецю.

Після того, як Залізний Король зміцнив свої позиції, він зібрав своїх воїнів і вирушив високо в гори, бажаючи обшукати їх з одного краю до іншого, поки він не віднайде всіх гігантів і не підкорить їх своїй волі. І вдача посміхалася правителю на кожному кроці. Коли він став табором на вершині однієї з гір, до його ватри з'явилися посланці клану Валспет, серед яких був і вождь. Вождь низько схилився перед Залізним Королем та присягнув йому у вірності. Його клан чув про відвагу та милосердя богоподібного правителя і дивувався його чудовим виробам із заліза. Вони жагуче бажали навчитися ковальській справі і прийняти участь у спільній праці, забувши суперечки. І Елспет прийняв весь клан в свої ряди та провів у них в гостях цілий місяць, в ході якого розповідав і показував гігантам премудрості кування металу.

Здавалось, що мрія Елспета та воля Анґреноста почали сбуватися, адже гіганти об'єдналися в один народ, забувши кланову систему і колишні суперечки. Всі працювали як один цілий механізм і дружба міцнішала між гігантами, коли вони дізнавалися, що представники інших кланів нічим від них не відрізняються. А з кожним новим кланом, що приєднувався до війська Залізного Короля, поширювались і його землі. Всюди будувалися нові фортеці та застави, підводились міцні поселення і грізні міста. Але не все йшло так, як треба, у новоявленого правителя.

Одного разу, Елспет та його воїни встали табором у підніжжя Саменських гір. На світанку вони мали піднятися на пік самої високої гори, де по слухам, міг знаходитися ще один клан. Але Залізному Королю не прийшлося його шукати. Посланці клану з'явилися самі на чолі із своїм вождем. Це був м'язистий міцний гігант з рудою бородою, червоними очима п'яниці та жовтими зубами. Звали його Ратлок Кровожерливий і таке прізвисько у нього було не марним. Він очолював клан Кривавих Хребтів і всі гіганти цього клану постійно воювали з оточуючими сусідами, а потім виривали з тіл загиблих черепи з хребтом та прикрашали ними свої печери. Ходили плітки, що вождь Ратлок займається канібалізмом і безпробудно п'є хмільний напій.

Зустрівшись з ним особисто, Залізний Король переконався у правдивості даних пліток. Ратлок з'явився не укладати вигідний союз. Зовсім ні, він належав до вождів, які насолоджувалися своєю владою і коли до них дійшли плітки про узурпатора, котрий просуває тезу про те, що, мов, "вожді- це пережиток минувшини, а монархія- це вигідна форма правління, котра об'єднає всі розрізнені клани під сильною рукою єдиного правителя", то вони всерйоз захвилювалися  про своє положення в суспільстві. Ратлок від страху уклав союз із всіма незгодними сусідами, для котрих Залізний Король був заклятим ворогом. Тепер, сидячи у ватри і дивлячись почервонівшими очима в суворе обличчя юного правителя, Ратлок зіщулювався від страху. Але зібравшись з духом, він видав різку відповідь, в якій виклав волю всіх недружніх кланів. Ратлок вимагав, щоб Залізний Король відмовився від своїх домагань і прибрався куди подалі від Саменських гір, де живуть непокірні новому режиму гіганти. В іншому ж випадку, гіганти дадуть бій Залізному Королю і багатьох постараються забрати із собою, з честю загинувши за свої ідеали.

Але Залізний Король лише смутно розсміявся і, похитав головою, сказавши: "Вожді! Все то ви хапаєтеся за владу, хоча саме при вашому правлінні загинуло багато хороших гігантів просто щоб задовольнити ваші амбіції і жагу нових земель. Я ж, дію не по своїй волі, а як посланець нашого бога Анґреноста. Він доручив мені святу місію об'єднати наш народ, щоб ми були не розрізненими слабаками, а грізною, сильною і великою нацією, перед якою будуть тремтіти всі наші вороги. Ти можеш чинити опір, Ратлок, але Залізний Король завжди бере те, що йому треба і не відступає від свого. Якщо ти об'явив нам війну, то завтра ми й зустрінемося на полі бою".

Вождю Ратлоку нічого не залишалося після цих слів, як забратися геть ні з чим. Але він, все ж таки, насмілився виразити власну зневагу до узурпатора плювком у ватру. Воїни Залізної Армії схопилися, було, за мечі,  бажаючи порубати нахабу на шматки, але Залізний Король лінивим помахом руки наказав їм відпустити Ратлока. Елспет не боявся ні жалюгідного вождя, ні бунтівних кланів. Він розумів, що не всі добровільно укладуть союз з ним, а знайдуться і бунтівники, які будуть противитися до останнього. Але навіть Залізний Король не підозрював на що здатні ті вожді, котрих йому вдалося загнати в куток.

Табір повільно відходив до сну і лише декілька вартових залишилися слідкувати за оточенням. Але в ту ніч зібралися грозові хмари, полила жахлива злива і пітьма зімкнулась над табором. І під пеленою цієї пітьми у стан Залізного Короля прокралися ворожі розвідники. Вони тихо почали вирізати воїнів Залізної Армії одного за другим, прикриваючи їм роти долонями. Але один із гігантів встиг підняти тривогу перед тим як в горло його влучив кістяний кинджал. Елспет моментально прокинувся і побачив над своїм ліжком вбивцю. Не витрачаючи часу, юний король схопив  жменю золи з вогнища і пошпурив її в очі неприятелю. Той закричав від пекельної болі, коли гарячі вуглини обпалили йому лице, але крик цей відразу ж перервався, коли довгий меч Залізного Короля розрубав живіт неприятеля.

Швидко озброївшись, Залізний Король увірвався в саму гущавину неочікуваної битви, яка охопила його стан, і почав дмухати в свій ріг, викликаючи весь табір стати до зброї. Під блиском блискавиць два загони гігантів відчайдушно боролися одне з одним. Вони місили чоботами бруд, послизалися на калюжах, чортихалися, заливали землю своєю кров'ю і залишалися лежати на віки вічні в сирій землі, поцілені зброєю. Нарешті, битва була виграна силами Залізного Короля і вцілівші нападники   ретирувалися, ганебно програвши у відкритому чесному бою.

Коли негода закінчилася і Залізний Король окинув оком поле бою, то його серце поглинули гнів та злоба. Більшість із його вірних солдатів була зарізана уві сні, так і не зрозумівши що трапилося. А ще того більше загинуло під час несподіваної атаки противника. Це блюзнірське порушення правил ведення бою отримало в Хроніках назву "Різня при Саменських Горах". Елспет закричав від гніву, звертаючись до безмовних гірських вершин: "Ось, значить, як ви вчиняєте зі своїм народом, полохливі щури? Ви ховаєтеся в своїх печерах, сподіваючись перечекати бурю, а самі підло вирізаєте собі подібних під прикриттям ночі. Знайте ж, що вбивцям гігантів милосердя не буде! Нехай впадуть ваші душі у Безчасову Порожнечу! Сидіть в горах, скільки хочете, але ви ніколи не зможете заховатися від залізного валу, який впаде на вас і всіх вас знищить!"

Почувши слова свого володаря, гіганти дружньо закричали і задзвеніли мечами по щитам, викликаючи бога Анґреноста у свідки їх законної помсти. Видавши бойовий клич, Залізна Армія потекла з низини прямісінько на гірські кручі і легко почала їх долати. На верхніх карнизах гір з'явилися бунтівні гіганти, котрі почали скидати на голови ворогам велетенські валуни і поливати їх стрілами. Гіганти падали з криками, але хвилю закутих в залізо воїнів це не зупинило. Вони продовжили підійматися наверх та посилали у ворогів залізні стріли. Тепер і з іншої сторони розпочалися втрати. Один за одним, бунтівники падали в прірву, вбиті стрілою або влучно кинутим списом. Нарешті, Залізна Армія зав'язала бій на верхній площадці гірського ланцюга і тут вже в хід пішли мечі та сокири. Сам Залізний Король ламав камінну зброю своїх супротивників і вбивав їх одного за одним, волаючи своїм людям, щоб вони нікого не щадили за заподіяний злочин.

Захопивши площадку і гірський хребет, армія перегрупувалась і пішла на приступ печер. Тут вони наштовхнулись на колючий забор і засипаний прохід. Вожді настільки боялися зустрічі із Залізним Королем, що добровільно замурували себе і своїх підданих в гірських недрах, розраховуючи на те, що це допоможе їм витримати напір ворогів і контратакувати. Але Елспета такі перешкоди ніколи б не зупинили. Гіганти просто підпалили колючу перешкоду, а валун розкришили ударом залізного тарана. Залізна Армія увірвалася в печери і битва закипіла з новою силою. Заколотники лягали цілими стогами, складські приміщення були розграбовані солдатами, а жінок і дітей вбили, відплативши за вбитих внаслідок різні. Бунтівні вожді вичікували моменту і змогли все-таки відділити Елспета від основної армії і оточити його кільцем. Але Залізний Король лише сміявся, потряхуючи своїм закривавленим мечем: "Давайте, ви ж сміливі нападати п'ятеро на одного!". І вожді атакували узурпатора, бажаючи відстояти свою владу у цьому останньому відчайдушному пориві. Але їх атака захлинулася у шаленій круговерті меча Залізного Короля. Одного за другим вбивав правитель нескорених  вождей, поки в живих не лишився один Ратлок. Він впав на коліна, почав цілувати землю у ніг Залізного Короля та прохати його про помилування, мов, це не його ідея була ця підступна нічна атака. Залізний Король довго і уважно дивився в обличчя бунтівника, потім підійшов до нього і простягнув йому руку з теплою посмішкою. Ратлок похоробрів, взяв володаря за руку і хотів уже було встати, як раптом обличчя Залізного Короля стало схожим не непроникну маску смерті. Елспет махнув мечем і відрубав Ратлоку руку. Той завив від болю і спробував захиститися знову придбаною сокирою, але Залізний Король розрубав зброю ворога на маленькі тріски. Завиваючи від жаху, Ратлок підвівся і кинувся тікати. А Залізний Король спокійним кроком невпроханої долі догнав свого суперника і прийнявся ретельно розсікати мечем йому спину, а потім руками розсунув шкіру та вирвав хребет з черепом із іще живого дрижачого тіла. Кинувши його на пісок, Елспет розчавив черепну коробку залізним чоботом і всюди бризнули мозок і уламки кісток.

"Я ніколи не милую бунтівників" - похмуро промовив Елспет, відчуваючи , що сьогодні його бог і він сам тріумфують перемогу і помсту. Битва при Саменських горах була виграна. Уцілівших заколотників вирішили зв'язати і відправити в похмурі підземелля замку Залізного Короля. Після цих подій ще довгих три роки Залізний Король і його караюча долоня переслідували незкорених гігантів в західних та північних горах, поки всіх їх не знищили і не захопили у полон.

За цей час Елспет значно поширив свої володіння і тепер в його владі були всі гірські вершини Татру, котрі раніше належали розрізненим кланам гігантів. В північних горах виросла ще одна фортеця правителя з чорного мармуру. Елспет хотів перенести столицю нових земель із південного краю західних гір у величні північні гори. Там він знайшов воістину дивовижне місце- серед гірських хребтів була вершина з пласкою маківкою, оточена неприступними скелями, бурхливим водоспадом і сосновими лісами. Це вже була ніби природна фортеця, а гіганти довели досконалість природи своїми руками до ідеальної фортеці. Всередині тронного залу був встановлений велетенський залізний трон, на якому й посів Елспет, володар гігантів.

Здавалось, що на цьому історія завоювань Залізного Короля могла б підійти до кінця, але серце правителя було неспокійним. Тепер, коли він володарював над всіма землями гігантів, його душа звернулась до днів минувшини, коли він мріяв про далекі землі, яри і незвичайні рівнини. З висоти свого замку, Залізний Король намагався гострим зором проникнути через завісу туману, який вкривав гірські вершини, і побачити те, що заховано за ними.  Як говорять, той, хто колись був воїном, завжди ним залишиться і спокій буде для нього повною мукою. Елспета тягнуло дослідити невідоме, розширити свої володіння, завоювати інші народи. Ні один гігант ніколи не спускався з гір і володар міг тільки гадати кого він може зустріти в тих лісах і рівнинах. Чи живуть там його загублені співплемінники? Або ж він зустріне там  зовсім інші народи?

Прийняв рішення, Залізний Король зібрав військову раду і заявив, що гіганти повинні спуститися з гір і завоювати всі землі безкрайнього материка, котрі лежали завжди у їх ніг, ніким не зайняті. Залізна Армія знову була зібрана, зброя і панцирі начищені до блиску, прапор володаря, де красувався залізний вінець прикрашенний сніжинками, погордливо піднявся над військом. Елспет вирушив у похід, який обіцяв йому багато нових вражень.

Першими землями, куди прийшли гіганти були північні яри. Їх погляду відкрились засніжені соснові ліси, скуті льодом ріки та озера, горбиста місцевість без сліду житла. Це були зовсім ніким не зайняті землі і тому Залізному Королю не завдало труднощів об'явити ці землі своїми та залишити частину своєї армії освоювати місцевість. Через кілька років тут повинно було вирости нове поселення гігантів, звідки легше буде перекидати війська на випадок нових військових походів. Після дослідження півночі, Залізний Король вирушив на захід. Там він побачив знайомі вершини рідних йому гір, де минуло його дитинство та юнацькі роки. Але сильніше за все, погляд правителя притягували жовті степи, рівнини, яскраві польові квіти і родючий чорнозем. Всього цього він ніколи не бачив з висоти своїх гір. Гіганти звикли до суворості своєї камінної землі і жили за рахунок полювання та війн. Але тепер Залізний Король побачив перспективи в землеробстві і скотарстві, відмітивши про себе зайнятися цим питанням на майбутнє.

В західних землях гіганти також не знайшли ніяких слідів життєдіяльності інших створіннь, тому вони отримали їх зовсім без бою. Далі, експедиція вирушила на схід. Їм належало подолати невеликий гірський хребет, в центрі якого височіла пласка гора. По бажанню Залізного Короля військо тут затрималось і побудувало гірську заставу, котра слугувала пунктом руху для всіх військ, подорожуючих на всі чотири сторони світу. Спустившись з гір, армія заглибилась в серце джунглів, займавших більшу частину східних земель. Тут безжалісно пекло сонце, повітря буквально хиталося від спеки, але самі ліси були повні вологи,  вогкості, під ногами плескалося топке болото, а гігантські комахи постійно нападали на солдатів, примушуючи їх відбиватися. І тут пішли перші втрати у війську- укуси комах виявилися дуже отруйними, а болота були так хитромудро замаскованими, що багатьох гігантів поглинули настільки швидко, що вони й не встигли навіть крикнути.

Залізному Королю довелося рухатися досить обережно, щоб не потрапити в подібні пастки. Цілий тиждень вони прокрадалися по цій жахливій і невигідній для життя землі. Але саме тут Залізна Армія вперше зустрілася з реальним супротивником. Під час одного переходу через болота, гіганти раптом почули крики та галас, слідом за яким їх почали жалити особливо агресивні комахи. Але придивившись, гіганти зрозуміли, що це були не комахи, а крихітні чорні стріли. Випускали їх маленькі створіння, якісь потвори, схожі на карликів, у яких замість ніг був довгий лускатий хвіст, з допомогою якого вони швидко і спритно рухалися серед болота та дерев. Але для Залізної Армії такі комашки не були завадою. В діло пішли ноги і удари мечами, які поклали кінець зухвалій атаці створіннь.

Пізніше, сидячи коло ватри, Залізний Король розглядав трупи незрозумілих створіннь у себе на долоні. Значить ось які вони ці жителі долішніх земель. Вони не становили зовсім ніякої загрози для його війська, будучи малого зросту і озброєними досить примітивною зброєю. Тепер Елспет бачив в цій болотистій землі справжній потенціал, який містився у рабській силі. Нехай ці істоти й слабі, не вдалися зростом, але, якщо їх тут живе велика кількість, то під чітким керівництвом гігантів їх вдасться перетворити в живу силу, здатну будувати і обробляти землю з дивовижною швидкістю. Наступного ранку Залізний Король обшукав весь ліс і знищив багато селищ цього дивного народу змієлюдів. Їх дерев'яні будівлі легко займалися від вогняних стріл, а зброя туземців здавалася на комарині укуси, чим реальною загрозою. По наказу Елспета всіх потворів хапали живцем і заковували їх ланцюгом. Незважаючи на малий зріст, цей народ не був боягузливим. Навіть будучи закутими, вони смикали ланцюг, гордо тримали голову і зберігали похмуре мовчання, а в їх смарагдових очах з вертикальними зіницями кипів гнів. Залізний Король намагався перекинутися словом з бранцями, вивідати у них багато про ці землі. Але йому це не вдалося. Полонені, очевидно, не розуміли ні слова з мови гігантів, а сам Елспет нічого не зрозумів із їх грубого дикого діалекту. Лише одне слово часто з'являлося в рядах бранців з різних ділянок лісу "Камарант", що й дозволило гігантам припустити, що це і є самоназва дивного народу напівлюдей-напівзмій.  Цілий місяць витратив Залізний Король на те, щоб відшукати всіх камарантів і захопити їх у рабство. Над самим великим поселенням змієлюдів замайорів прапор володаря. Камаранти протистояли нашестю чужинців відчайдушно та відважно, але не змогли перемогти незважаючи на все.

З переможним криком, Залізна Армія повернулася на свою прикордонну заставу і там залишивши камарантських рабів, знову вирушила в подорож на південь і південний схід, намагаючись відшукати нові землі та нових рабів. На цей раз перед гігантами розгорнулись родючі зелені рівнини, пагорби, ліси, бурхливі течії синіх рік, красивий берег, біля якого хлюпотало неосяжне море. У повітрі відчувався запах солі і повсюди галасували чайки. Залізний Король звелів тут будувати ферми для рабів і порт для своїх бойових суден, на яких він бажав переплисти материк по морю. Але заглибившись у ліс, гіганти зіштовхнулись з іще одним народом. Глибоко в лісі жили створіння, яких гіганти прийняли спочатку за лисиць, але при близькому контакті вони явно мали в собі людські риси. Істоти жили в яругах та печерах, ночами запалюючи ватру. Але кожного разу, коли Залізний Король намагався захопити їх зненацька, вони зникали безслідно, перед тим загасивши вогонь.

Але Елспет не дарма був кращим мисливцем в юнацькі роки. Йому вдалося оточити печеру і спіймати парочку людей-лисиць. Полонені принесли гігантам мало задоволення. Потрапивши в руки ворогів, вони не намагалися чинити опір, а сідали і медитували, залишаючись глухими та німими по відношенню до оточення. Як не мордувався Залізний Король, вони нічого не могли йому сказати. Гіганти продовжили нашестя на ліси і в скорому часі захопили ціле селище подібних істот. Малята цієї раси вже проявляли страх і плакали, а дорослі їх втішали, але весь їх вигляд говорив про те, що цей народ готовий примиритися з невдачами, раз їм їх надіслала доля. Справа в тому, що це був народ кітцуне, людей-лисиць, які жили в тісній єдності з природою та сповідували пацифізм. Гіганти не розуміли як можно було жити в постійному мирі та гармонії, тому ці створіння завжди здавалися їм дивними і не з цього світу. Навіть коли Залізний Король переламав хребет дівчинці-кітцуне на очах у старих, ті не здригнулися. Лише сльози котилися по їх щоках і молитися вони почали частіше. З їх молитв Залізному Королю почулося слово "кітаеса", внаслідок чого гіганти неправильно назвали представників цієї раси людей-лисиць, просто не розчувши правильну вимову слова "кітцуне".

З роками на південних землях виросли загони для рабів, а всі поселення кітцуне, які лежали довкола, були спалені, а їх жителі захоплені в полон. Військовий похід закінчився повним успіхом. Всього за декілька місяців, без крові і з малими втратами, Залізній Армії вдалося розширити свій вплив не тільки на рідні гори, а й на весь безкрайній материк. Залізному Королю вдалося отримати родючі землі, корабельні порти, він підкорив інші раси, примусивши їх до рабства. Всі свої володіння Елспет назвав Залізною Імперією і слава її лунала всюди. Гігантам жилось добре, їжі було багато, вино текло рікою, кожному діставалося декілька маєтків і власний шматок землі, багатств було незліченно. В свою чергу, для кітцуне та камарантів, настали пекельні дні. Їх знайомство з расою войовничих гігантів перетворилося на рабство, без шансів на звільнення. Звірораси звозили в загони, примушували їх працювати вдень та вночі на фермі і будівництві, з короткою перервою для сну та їжі, головним чином, їм давали залишки зі столу гігантів. Кров'ю та потом камарантів та кітцуне були збудовані нові прекрасні маєтки гігантів, а фундамент цих будівель височів на кістках замордованих рабів. Іще нерідко були випадки, коли більшість ексцентричних гігантів вбивали своїх рабів і готували з них екзотичні страви, що поринало кітцуне і камарантів в ще більший жах. Багато разів раби намагалися повстати, але караюча долоня Залізного Короля придушувала повстання на корені. Поки що не настав час для цих народів, щоб скинути з себе ярмо рабства.

Тим часом, Залізна Імперія розквітала і розвивалася. В цю ж пору Елспет одружився на красивій панянці Касандрі і вона стала його постійною супутницею у походах та його королевою. У них народилася донька, яку монархи назвали Елбет. На той час великий воїн і володар Елспет на прізвисько Залізний Король ще не знав, що тримає на своїх руках свою майбутню погибель і дивиться в сірі очі власній смерті.