Хроніки Аквілону

З тих пір, як лорд Деймос Ґатаріен отруїв своїми словами юні ельфійські розуми та багатьох затягнув за собою до бунтівного походу проти богів, пройшло шістдесят років. Ніхто з ефілнуарців не знав яка доля спіткала лорда і його прихильників, як ніхто і не здогадувався про його підступні задуми викрасти божествену силу та владарювати над цілим Всесвітом. Спочатку ельфи виходили кожного дня на міську площу і з палаючими очима чекали повернення блискучого вченого, який здійснив неймовірні відкриття. Але йшли роки і ніхто не повертався. Ефілнуарці переконалися, що лорд Деймос перейшов межу дозволеного і притягнув до себе та своїх союзників справжній гнів богів. Богобоязливі ельфи прийнялися відчайдушно замолювати свої гріхи в храмах, а вчені в місті потрапили у немилість і на них почали дивитися косо та з підозрою.

До імператора Оруела Ґрінліфа також дійшли плітки про провальну експедицію лорда Ґатаріена і вони втягли вінценосного правителя до справжнього гніву. Він особисто фінансував заповзятливого лорда, покладав на нього великі надії та часто прислухався до його порад. Відкриття Деймоса обіцяли імператору неймовірну славу, зміцнювали його військо новими видами потворів і давали можливість досягти вищої форми існування. Оруел не здогадувався про те, що його вірний слуга не збирався з ним ділитися божественою силою та сам хотів зрадити його. Імператор наївно вважав, що вчений принесе йому божествену силу на тарілочці і він зможе правити своєю імперією вже не як імператор, а як безсмертний бог, якого будуть вшановувати всі. Тепер Оруел втратив все. Він не отримав ні сили, ні більшої влади, так ще й, на додачу, втратив блискучого вченого.

Тепер імператор відчував себе не на своєму місці. Він то нервово постукував по підлокітникам свого золотого трону, то ходив по розкішному балкону, бурмочучи прокляття собі під ніс. Часто Оруел зривався на своїх підлабузниках- придворних та рабах, нібито вони були винні у провалі свого володаря. В моменти таких перепадів настрою у володаря, всі намагалися сховатися від нього куди подалі і не потрапляти під погляд його променястих очей. Але крім гніву, Оруел ще відчував і глибокий страх. Більшість родичів і друзів ельфів, які зникли безвісті разом з лордом Деймосом Ґатаріеном, недовго сумували та проливали сльози на площі, так і не дочекавшись своїх дорогих і коханих знайомих. З течією років, ці ельфи почали згадувати, що за всіми відкриттями Деймоса стояли немалі гроші клану Ґрінліф, а це означає, що винуватий сам імператор Оруел, який все дозволяв такому вченому, як лорд Ґатаріен. І натовпи невдоволених почали збиратися довкола замку імператора, гнівно вимагаючи відповіді на те, що сталося з їхніми родичами. Вартові та придворні намагалися відмовками прогнати народ з-під воріт замку, а коли це не допомогло тоді в діло пішла сила. Але заколотники теж не ликом були шиті, тому на агресію вони відповіли агресією. В хід пішли кулаки, стихійна магія, заблищали мечі і всю околицю замку затягли пасма диму. Народ відчайдушно чинив опір замковій варті та вимагав аудієнції в імператора Оруела, вважаючи його винним у всіх своїх незгодах. Побачивши, що якщо він буде продовжувати ховатися від народу, то ельфи можуть взяти замок штурмом та скинути його з престолу, Оруелу не залишалося нічого, крім як вийти на міську площу до свого народу.

Оруел намагався надати собі величного та гордого виду, виїжджаючи на своєму білому коні в супроводі вірної імперської варти. Вістрями списів вартові відтіснили вируючий натовп трохи подалі від замку, щоб він не наніс шкоди самому імператору. Оруел привстав в стременах і окинув поглядом натовп, підвів догори руку, прохаючи зібравшихся до тиші. Крики і дзвін зброї припинилися і всі мовчки поглянули на похмуру фігуру імператора. Його розкішна смарагдова мантія розвівалася на вітру, золотисте волосся він стягнув у кінський хвіст і через це обличчя Оруела здавалося неймовірно витягнутим і кістлявим. Тонкі брови приховували під собою ясні суворі очі, під якими залягли темні плями, нібито імператор ночами не спав. В дійсності все було саме так, адже після зникнення Деймоса та половини хороших ельфів, імператор Оруел страждав від невідомості та тривоги, тому ні про якийсь там хороший сон не могло бути й мови. Губи імператора були блідими і стиснутими у тонку лінію, а крила ніздрів дрижали від якогось прикритого нервового збудження. Одна рука Оруела стискувала вуздечку коня, а друга теребила рукоятку ельфійською шаблі, яка висіла у правителя на поясі. Крізь смарагдову мантію проглядав блиск срібного нагрудника, який відбивав сяйво ранкового сонця, а у горла мантію скріпляла витончена брошка у вигляді дубового листка, майстерно зробленого зі смарагду.

Деякий час на площі перед замком панувала похмура мовчанка. І народ, і супровод імператора, дивилися одне на одного, нібито забувши про бійню, яка зав'язалася тут декілька хвилин тому. Але, нарешті, з натовпу вийшов один чорноволосий величний ельф і, сміливо поглянувши в очі володарю, він задав питання, яке турбувало багатьох, хто тут зібрався: "Ваша Сонячна Святість, імператор Оруел Ґрінліф, народ бажає дізнатися правду! Всі, хто тут сьогодні зібрався, цікавляться долею наших чоловіків, жінок, дітей, братів, сестер, які прийняли участь в експедиції лорда Деймоса, яка фінансувалася вами. Що трапилося з нашими рідними? Від них ні слуху, ні духу!". На мить на обличчі імператора з'явився справжній страх. Він явно панікував і не знав, що відповісти народу, адже йому і самому Деймос не розкрив всіх планів експедиції, обіцяючи тільки взаємну вигоду. Але зібравшись з духом та заспокоївшись, Оруел заговорив, повільно розтягуючи слова і недобро поглядуючи на чорноволосого ельфа: "Чи не ти це, Камаліен Блекдеґер? Щось в останній час я часто чую про ваш клан. Ви вважаєтесь вірними васалами мого клану, а що маємо насправді? Я чую звинувачення у вбивстві мого друга, Ліндіреля! Але, скажіть мені, добрий народ Ефілнуару, чи я його вбив? Моя рука встромила йому меч в серце? Ні, його вбили мерзенні аборигени Фалінестійських островів! І я повністю помстився за його смерть, захопивши ці острови та підкоривши народ камарантів! Але що робить клан Блекдеґер? Як жалюгідні сучки, що бігають попід тинами, так і вони починають гавкати на мене з-за кожного рогу, вигадуючи чергові брехливі звинувачення. Де жінка мого друга? Де Тамаріель Блекдеґер? Вона залишила дворянську спільноту і поїхала до якогось віддаленого селища. Дехто каже, що в її божевіллі знову винні представники клану Ґрінліф! Але ми не несемо відповідальності за шаленство розчарованої у житті жінки, яка втратила чоловіка. Де наш блискучий вчений Сейдан Блекдеґер? Ви думаєте, що це я його вигнав з Лоріндолу та перекрив йому доступ до мого двору? Він міг би зараз служити на користь імперії, прославляти свій власний клан! Але він сам втік і прийняв долю мандрівника, лише час від часу з'являючись у столиці зі своїми туманними теоріями та нерозгаданими загадками всесвіту. А, скажіть мені, де зараз глава вашого клану? Чи знає Вісс Блекдеґер, що її клан тільки що почав підбурювати населення Лоріндолу до бунту проти імператора? Чи вона така ж амбіціозна як і її батько? Можливо, Вісс спить і бачить, якби зайняти імператорський трон?"

Поки імператор говорив, його тон ставав дедалі гучнішим та гучнішим і під кінець він вже зірвався на гнівний крик. На його лобі небезпечно забилася жилка, очі сердито палали, а по щокам розливалися рум'яна. Кожне слово Оруела ніби хлестало по обличчю нещасного Камаліена і ельф здригався від гнівних слів, звернених до нього. Але коли імператор закінчив кричати, ельф спокійним тоном відповів володарю, ніби нічого перед цим не трапилося: "Ти знаєш прекрасно, Оруел Ґрінліф, що ні Ліндіріель, ні Вісс не бажали ніколи влади. Клан Блекдеґер вірно служить клану Ґрінліф, ми готові приходити на допомогу в будь-якій благородній справі. А всі звинувачення в наш або твій рахунок народжуються під час придворних пліток, але не говоряться устами клану Блекдеґер. Мій клан не підбурював до бунту! Тут зібралися представники багатьох кланів, тому що вони втратили більшість своїх друзів. Твоя варта не дозволяла їм отримати відповідь на важливе питання та застосувала силу. Ефілнуарці мали право на захист. Агресія породжує таку ж відповідь. Звинувачуючи наш клан, імператор, ти все-таки, не відповів на моє питання. Що трапилося з нашими друзями? Яка доля спіткала експедицію лорда Деймоса?"

Побачивши, що ухилитися не вдасться і зрозумівши, що його гнівна тирада не мала ефекту на зібравшихся, Оруел одразу похнюпився в сідлі свого скакуна і, пожувавши нервово губи, нарешті вичавив із себе тихим голосом: "Так, я признаю, що фінансував відкриття лорда Деймоса і дуже його наблизив до свого двору. Це був блискучий та геніальний вчений, який здійснив багато дивовижних відкриттів. Але він не все мені розповідав і не всім одразу зі мною ділився. Але я вважав, що для вченого це норма недоказати те, що складає собою велику таємницю для неприсвячених. Коли готувалася ця рокова експедиція, Деймос говорив, що вона займе всього декілька днів. Він переконував мене, нібито знайшов джерело божественої сили. Стількох молодих ефілнуарців він заразив своїм ентузіазмом... Стільки послухалися його та пішли за ним. Просто заради того, щоб загинути в невідомості. Ніхто з моїх вчених не зміг проникнути в таємницю задумів лорда Ґатаріена. За ним неможливо піти. І ніхто не повернувся після тієї злополучної експедиції. Але ви повинні розуміти, що ні я, ні лорд Деймос, не знали про наслідки експедиції. Без ризику неможливо досягти успіхів в будь-яких починаннях! Ми повинні були заризикувати. На превеликий жаль, ми не змогли досягти успіху. Навіть такий геніальний вчений, яким був лорд Деймос Ґатаріен, може допустити помилку в своїх розрахунках. Можливо, вони досягли своєї цілі, але накликали на себе гнів богів. Або ж Царство Небесне настільки їх зачарувало, що вони відкинули смертність нашого грішного світу. Або доля закинула нещасних юнаків та дівчат до Порожнечі Безчасовності, звідки немає повернення, нехай допоможуть боги їхнім грішним душам! Або всі вони загинули, так і не діставшись до цілі своєї подорожі. Можна багато припущень будувати про таємничу долю тих нещасних учасників експедиції, але ми так і не дізнаємося, що ж з ними сталося насправді. Я благаю вас нікого не звинувачувати в тому, що трапилося, і припинити розповсюджувати розбрат в нашому благопристойному суспільстві. З цього дня я хочу оголосити траур по всім ефілнуарцям, які безславно загинули в ім'я великих відкриттів! Давайте запалимо мамора т'цалики/пам'ятні ліхтарі в пам'ять про кожного з наших близьких та друзів, хто не повернеться до нас з іншого світу!"

Від слів імператора гнів натовпу трохи втамувався, тепер смуток міцною хваткою охопив душі ельфів. Чоловіки стояли мовчки, втупивши погляд на мощені плити площі, не в силах повірити сказаному. На обличчях жінок виднілися срібні струмочки сліз, а діти притулилися до своїх батьків і їхні плечі здригалися від плачу по братам та сестрам, яких вони не побачать більше ніколи. Побачивши, що йому вдалося загасити полум'я натовпу, Оруел коротко кивнув всім ельфам і, доторкнувшись до збруї, повернувся до замку. Постоявши ще деякий час, натовп почав повільно розходитися. Більшість з ельфів вибачалися за безлад перед вартовими та дружньо плескали їх по плечам. Ворожнеча була забута і всі спільними зусиллями допомагали розчищати вулиці і відводити поранених до цілителів. Пізніше, тим же вечором, коли сонце почервоніло та почало хилитися до заходу, на балконі замку знову з'явився Оруел Ґрінліф разом із жінкою Сідаміелью і сином Фелегормом. Імператор підійшов до краю балкону, витягнув із складок мантії невеличкий квадратний предмет і, легенько клацнувши пальцями, запалив всередині маленький вогник. Це був красивий ліхтар, оздоблений орнаментом із зеленого листя та лісових ягід, а всередині нього палала тонка воскова свічка. Оруел підняв ліхтар високо над головою і легенько дмухнув на нього. Підхоплений магією вітру, ліхтар легко полетів над вечірнім містом, нагадуючи золотистий пух. Слідом за володарем свої ліхтарі запалили жінка та син, а потім всі придворні і вартові. В небо підіймалися тисячі ліхтарів, фарбуючи місто в таємничий срібно-оранжевий колір. З хат виходили інші ельфи, які плачущими очами дивилися на палаючі ліхтарики, які пливли над містом. Вони запускали в спільну течію ліхтарів свої власні, прикрашаючи їх клановим орнаментом та іменем дорогого ельфа, який зник без вісті в загадковій експедиції. Всі ефілнуарці плакали безвтішно, ніби сльози могли вилікувати їхню криваву рану, яка утворилася в душі після втрати близьких. По всьому місту до неба линули ліхтарики, в яких танцювали язички багряного полум'я, грала смутна музика, а не менш смутні голоси розпочинали жалісну пісню. Слова пісні розносилися по всьому Лоріндолу і сутінковому лісі, який був захований серед блискучого снігу:

  "О, ефілнуарніанс, релемен сайле

   Талікатіс, омайна сереврен те дікав!

    О, гіста гльорі, чуміне саріне

    Ефілнуарніанс ма еврен соте кера накадав!

      О, Мерава, расчупі но віло, отекела

      Фаліяро ту тродава Кілава Хеваста!

     Девла, о, ман девла, плікада сулайн сіліен ефілнуарніанс!

        І човліні сана джанел,

         Саріне Ефілнуарніанс са те кепереф!

         Да лі лез таркаф вел манглі

         Іл' као вел ойкалав?

          Юче буте са терпейум,

          Ал' ютом свагарайум

         Са скеса док' напейум

          Са про' бламен карамо!

           Са мар дівен бал де йолум

            Ме Ефілнуар стално гушнасе,

             Сар ме соба джахт мельорадін

              На олюм лез тарі веч паглі...

               О, Аланхейя, да те шунен,

               Те чеян де аракен,

                Те мангена, те жеяне,

                 Коя бута ма те долен...

                  Те шунена дайа от' тада,

                   Араке ту манен ачарен"

По всьому місту рухалися невеличкі процесії ельфів з різних кланів, одягнених в чорний траурний одяг, які тихо виводили смутні співи, запускаючи в небо все нові та нові ліхтарі. Сенс їхньої пісні, якщо її перекласти на загальну мову буде таким:

              "О, ефілнуарці, тихий плач надходить

              Про тих, хто пішов за грань!

             О, променяста слава, в чоло ти

             Цілувала стількох ельфів,

             Заманюючи їх у нову небезпечну пригоду!

            О, Смерть, ти розбиваєш наші серця,

           забираючи рідних передчасно

           До Небесного Царства!

           Боги, о боги, прийміть душі грішних ельфів!

          Нехай попливуть до раю,

               На який заслуговують стільки ефілнуарців!

             Чи будуть вічно там вони святкувати,

               Чи в Порожнечі все блукати?

               Вчора всі ми були страждальцями,

              А на світанку постанемо умільцями,

             З пам'яттю про тих, хто пішов, напиймося,

            І з проблемами ми справимося!

             Ми влаштуємо в їхню честь

              Дивовижне свято,

               Наш Ефілнуар їх постійно до себе пригорта,

             Наша кімната сповниться мелодією,

           З цими сльозами на очах прощальними,

            Ми заспіваємо ....

            О, Аланхейя, яка прекрасна ти,

              Ти владарюєш над небосхилом,

               Ти кохаєш, ти страждаєш,

                За всіх, хто в долішньому світі залишився...

               Твою красу видно звідусюди,

                До свого небосхилу ти прийми загиблих"

    Все місто та його околиці приєдналися до трауру, підхоплюючи смутні співи і запалюючи все нові та нові ліхтарі. Тремтячі вогники тихо пливли по небу над білосніжними куполами, освітлюючи красиве місто, засніжений сосновий ліс і їхній блиск відбивався на льоді замерзлої ріки. Навіть звірі не порушували спокій наступаючих сутінок та не розвіювали магічну атмосферу випадковим звуком. Вовки підняли голову і сумно завили, поки в їхніх очах відбивалося сяйво тисячі ліхтарів. Білочки притулилися до стволів могутніх сосен і тільки тріпотали вушками, прикрашеними китицями, чуйно прислухаючись до звуків ельфійських пісень. Благородний олень стояв на невеличкому сніжному пагорбі і, вскинувши розлогі роги, горделиво дивився на багряну хмару з ліхтарів. Його вологі карі очі світилися у відблисках полум'я і здавалося, ніби олень плаче разом з народом ельфів, розділяючи їхню скорботу про загублених родичів.

Ці ж пісні та палаючі літучі ліхтарі застали в лісі мандрівного вершника. Його висока крихка фігурка застигла у сідлі гнідої кобили і він притримав норовистого коня. Вершник був одягнений в простий шкіряний обладунок, зношені мисливські чоботи, а поверх цього скромного одягу на нього був накинутий вугільно-чорний плащ. Зі зброї за його спиною виднівся лук і стріли, а на торбі з речами холодно блищала в світлі ліхтарів ельфійська шабля. Протягнувши руку до свого каптура, який ховав його обличчя, вершник його скинув. Виявилося, що це висока чорноволоса ельфійська жінка з гарним обличчям, бурштиновими очами незвичної мигдалевидної форми, які дивилися на світ тверезо та суворо, а під ними залягли глибокі тіні, ховаючи в собі сліди колишніх турбот. Це була не хто інша, як Вісс Блекдеґер, загублена глава свого клану. Холодний морозний вітер тріпав її розкішне блискуче волосся, кусав за щоки, які трохи зарум'янилися від холоду. Шкіра ельфійки сильно засмагла, що видавало в ній мандрівницю, яка побувала в далеких землях з більш теплим кліматом.

Зупинившись, дівчина привстала в стременах та озирнулася довкола, чуйно прислухаючись до смутного плачу своїх співплемінників. Підвівши очі знову до неба, вона довго дивилася в небеса і в її красивих очах відбивалося світло ліхтарів, що пливли по небу, загорівшихся перших зірок та Місяця. Маленька сльозинка з'явилася в куточку одного з дивовижних очей ельфійки і скотилася по її щоці. Вона прошепотіла про себе: "В такий неясний час сім'ї потрібно триматися одне за одного. Тамаріель, мати моя.... Сейдан, брат мій.... Де ви? Чому ви не зі мною? Без вас мені так тяжко. Як і без батька..."

Гнівно витерши кулаком сльозинку, Вісс смикнула за повід і погнала кобилу прямісінько до міста, прямо по непомітній доріжці, що губилася серед сосен та снігу. Чорт би забрав це главенство над кланом Блекдеґер, так думала в цю мить Вісс. Вона спочатку так пишалася тим, коли батько готував її до ролі свого спадкоємця. Але тепер, дівчина отдала б все, щоб бути звичайною ельфійкою і щоб поряд з нею був живий батько і вся її рідня. Такому не судилося було сповнитися. Її батько загинув під час походу на Фалінестійські острови від рук камарантської жриці. Він помер даремно, так зараз думала про це Вісс. В його смерті не було потреби. Ельфи спокійно б жили без цих островів, їм вистачало місця і на своїй батьківщині. Але допитливість та жага відкриттів згубили багатьох хороших ельфів. І заради чого загинув її батько? Щоб розширилися володіння його друга Оруела? Щоб цей товариш зрадив пам'ять про нього, оголосив сам себе імператором та збудував імперію на всіх цих землях? Щоб підкорив своїй волі масагетів та камарантів? При думці про те, що камаранти винні в смерті її батька Вісс завжди приходила у гнів. Але тепер вона відчувала в своїй душі розпач, втому та байдужість до всього. Камаранти вбили її батька тому що вони дикуни. Якщо б ельфи самі не вдерлися до їхньої батьківщини, то її батько зараз був би живим. Вісс уявляла в цей момент як би вона сама реагувала на схожу ситуацію, коли на її батьківщину вдерлися які-небудь чужинці. Вона б також боролася та вбивала їх, не вдаючись у подробиці хто вони і хто кому дорогий. Вперше, Вісс зрозуміла, що в її різні камарантів не було сенсу. Батька б це не повернуло, а вони діяли у відповідності до своїх дикунських звичаїв. І тепер вони в рабстві.

А люди? Коли Вісс вперше побачила людей, то вони здалися їй смішними, незграбними та дивними створіннями. Але поки вона була зайнята своєю війною з камарантами, від неї укрилося те, що імператор Оруел заманув нещасних людей в пастку і перетворив їх в безвладних рабів, низьких створіннь. А люди ж нічого поганого ельфам не робили та хотіли вчитися у них. Але гординя і зверхність ельфійської раси знищили гарні стосунки та перетворила масагетів у худобу для розваг дворян. Вісс зневажливо скривила губи. Повсюди у всьому вона простежувала деспотичну руку Оруела Ґрінліфа. Саме з нього почалися всі ці проблеми. Він підговорив її батька розпочати нові дослідження. Через нього батько їх продовжив і віддав своє життя за відкриття нових островів. Не камаранти причина смерті Ліндіреля Блекдеґера, а зрада того, кого він вважав своїм кращим другом.

А Вісс знала не лише по чуткам про те, чим займається Оруел Ґрінліф. Шістдесят років назад вона познайомилася з вченим, якого фінансував імператор на ймення лорд Деймос Ґатаріен. Справжня змія в ельфійскій іпостасі з відмінними манірами та жахливою крижаною душею. В підземеллях імператорського замку він створював небезпечних потворів і бажав оволодіти силою богів. Він був фанатичним та божевільним. Ельфійка боялася, що в один день сплячий вулкан, створений руками імператора прокинеться і занапастить багатьох, ні в чому не повинних ельфів. Думки дівчини повернулися до її матері і серце смутно стислося в грудях. За часи своєї юності Вісс була більш близькою зі своїм батьком, чим з матір'ю. Але і про Тамаріель Блекдеґер збереглися дуже теплі спогади. Вісс разом з нею часто лазила по золотолистим березам, співала красивих пісень та милувалася хмарами і зірками. Мати була витонченим бардом і розповідала юній Вісс різноманітні легенди про хоробрих ельфійських лицарів, принцес та далекі землі. Як би дівчині хотілося, щоб доброта казок існувала у реальному житті. Але після смерті чоловіка Тамаріель змінилася. Вона закрилася у собі, стала байдужою до оточуючого світу, а потім вирішила пожити простим життям. Жінка зібрала скромне майно та поїхала до віддаленого селища Наймерії, яке було розташоване на сході материка у велетенського водоспада. Час від часу Вісс відвідувала свою матір, але в останній час зобов'язання глави клану і особисті проблеми все частіше відбирали у дівчини таку важливу можливість. Вона не бачилася зі своєю матір'ю вже досить давно. Вісс прекрасно пам'ятала, як не хотіла відпускати Тамаріель від себе, як її серце турбувало якесь передчуття, що вони можуть розлучитися назавжди та більше не побачитися. Цей страх завжди холодив серце дівчини і вона нагадувала собі, що в ближчий час обов'язково варто відвідати матір та переконатися, що у неї все добре.

Поки Вісс роздумувала про різноманітні проблеми, віддаючись похмурим думкам, її кінь вже подолав половину лісу і тепер виїжджав, цокаючи копитами, на мощену вулицю Лоріндола. Вартові у воріт шанобливо вклонилися ельфійці, але від неї не заховалося те, як вони недобре поміж собою переглянулися. Скоріше всього, в її відсутність клан Ґрінліф знайшов наступний привід спровокувати клан Блекдеґер і тепер у всьому валив вину на її клан. Дівчина зневажливо буркнула та пришпорила коня. Вона не була у Лоріндолі цілих шістдесят років і не жалкувала про це. Маєток її клану став всього-навсього лише порожньою оболонкою з тих пір, як батько загинув, а мати виїхала з міста. У всьому іншому в столиці заправляв клан Ґрінліф, а це значило, що в місті розквітали інтриги, плітки та контрабанда. Так ще й до того ж, імператор поставив собі за ціль посватати сина за саму Вісс Блекдеґер! З тих пір Фелегорм Ґрінліф не давав життя нещасній дівчині, наполягаючи на заміжжі. Тому можливість вирватися з міста дала ельфійці маленьку надію на вільне життя подалі від гордовитого дворянства.

Правда привід її поїздки неможливо назвати таким вже життєрадісним. Під час останнього балу у імператора Вісс розшукала свого брата Сейдана. Він був видатним вченим з неймовірними теоріями та дослідженнями. Коли, здавалося, що Вісс знову віднайшла свого загубленого брата, то наступна сварка знову розділила їх. Сейдан показав сестрі схеми незвичайного винаходу, яке називалося Обсерваторія Часу. З допомогою цієї машини можна було підкорити сам Час, мандрувати в будь-яку його точку і, навіть, змінювати щось у впорядкованій течії часу. Сейдан бачив в своєму майбутньому винаході справжній потенціал, який здатен змінити життя багатьох ельфів та допомогти їм розширити знання. А сам Сейдан таємно мріяв, що з допомогою Обсерваторії Часу він зміг би повернутися назад у часі і попередити Вісс про смерть батька, що могло врятувати останньому життя. Ось тільки сама Вісс не прийняла винахід брата. Ельфійку лякало таке явне втручання у божествений цикл життя і вона вважала, що винахід Сейдана, потрапивши у лихі руки, може стати зброєю масового ураження. Адже така машина може знищити будь-кого в його минулому, теперішньому або майбутньому, а втручання у час може мати за собою і куди гірші наслідки, аж до погибелі всього Всесвіту. Вісс пропонувала брату відмовитися від його ідеї та спалити всі схеми. Через це вони дуже сильно посварилися і Сейдан знову залишив її, зникнувши в далеких землях.

Ельфійка дуже сильно сумувала через розлуку з братом. Її засмучувало те, що він ставить свої бездушні іграшки вище за власну сестру. Розгнівавшись на свого своєвільного брата, Вісс прийняла рішення розшукати його, де б він не ховався та вбити в його дурну голову мудрі думки. Після цього Вісс цілих шістдесят років блукала по самим віддаленим куточкам імперії Ефілнуар, але ніде не чула новин про свого брата. Він нібито зник безвісті. Але Вісс не турбувалася за нього. Вона здогадувалася, що він ховається в глуші та використовує сильну магію, щоб заховати свої сліди і не відволікатися від власних досліджень. Дівчині здавалося, що вона була близька до того, щоб розсекретити притулок свого брата, але у Ліпкаймі всі її плани розруйнував гонець із Лоріндола, який передав дівчині секретного листа від близького друга. Відкривши його, Вісс зрозуміла, що їй доведеться обирати між братом та дорогим другом, який шукав з нею скорої зустрічі. Розуміючи, що її брат сам свідомо обрав пустельництво, дівчина віддала перевагу візиту до товариша, розуміючи, що іншої можливості у неї не буде, якщо судити з тексту листа.

Проїжджаючи через Лоріндол, Вісс озиралася на минаючі її жалобні процесії, але зараз ельфійка дуже сильно квапилася, щоб задавати питання. Одне зрозуміло, що в місті трапилося щось дивне, раз всі жалують, ніби про загиблих. Проскакавши бурею через декілька вулиць і кварталів, Вісс зупинилася вже у свого обсидіанового маєтку. Махнувши привітно рукою, вартові пропустили свою пані всередину родової резиденції клану Блекдеґер. Спішившись, Вісс передала свою кобилу на піклування масагетських рабів і поквапилася по напрямку до бараків. Але вона не встигла дійти до них, як перед нею виросла фігура міцно побудованого чорноволосого ельфа, який склав руки на грудях і, закусивши в роті травинку, похмуро дивився в очі ельфійці. Підійшовши до нього, Вісс заговорила: " Бахта'лес, Камаліен!/Вітаю, Камаліен! Що трапилося в місті? Чому всі співають жалобних пісень та повсюди запускають траурні ліхтарі?". Пожувавши задумливо травинку, Камаліен серйозно відповів: " А туке дубрі'дін, Вісс!/І тобі привіт, Вісс! Якщо б ти не блукала по глухим нетрям, то теж була б в курсі останніх подій. Поки тебе не було в місті, один вчений по імені Деймос Ґатаріен почав розказувати про те, що він, нібито, знайшов шлях до Царства Небесного, де захована божествена сила. Своїми словами він затьмарив стільки юних ельфів і вони пішли за ним у цю експедицію. Серед них були і члени нашого клану. Я намагався вмовити їх, але ти ж знаєш, що я не авторитет серед вашого клану. Вони охоче б послухалися твого батька або тебе! Але тебе не було в цей важливий момент поряд і наші юнаки та дівчата побігли за іншими. Тепер вся експедиція зникла безвісти і імператор оголосив траур по тим, хто зник."

Вісс втомлено провела долонею по волоссю, відкинувши декілька пасм зі свого обличчя і тяжко зітхнула: "Я знала, що з цим лордом щось не так! Він явний богохульник і боги покарали його по заслугам. Шкода тільки, що стільки безвинних ельфів постраждали через його амбіції. Пробач, у мене було стільки особистих проблем, що мені було ніколи відвідати Лоріндол і я просто не знала про те, що у вас тут діялося". Камаліен суворо насупив брови і, підійшовши впритул до Вісс, подивився на неї своїм проникливим поглядом: "Значить, особисті проблеми для тебе важливіші власного клану? Ти дозволяєш собі відкинути заповіт вмерлого батька, зневажати все, чому тебе вчили і замінити все на безсенсовні блукання? Якщо б питали мене, то я сказав би, що Вісс Блекдеґер дійсно не варта називатися главою клану і рішення Ліндіреля було поспішним. Я розумію, що в тебе складний період у житті, Вісс, але у клана також справжні проблеми. Імператор утискає наші права, він починає придивлятися до своїх васалів все пильніше і йому видається змова з нашої сторони. Він думає, що ти можеш узурпувати трон імперії. Такий вже він ельф, що судить всіх згідно власній продажній душі. У клана Блекдеґер зараз темні дні. Коли наші юнаки та дівчата пішли з експедицією Ґатаріена та зникли безвісті, нас залишилося надто мало. Клан Ґрінліф, навпаки, зміцнився та заполонив собою все місто. І, бути мені білкою, якщо я не правий, але вартові з клану Ґрінліф шпигують за кожним членом нашого клану. Вісс, вони побоюються змови! Імператор після провалу експедиції робиться все більш небезпечним параноїком! Він боїться, що ти будеш мститися за свого батька!"

Ельфійка розлючено зашипіла та піджала губи: "Знаєш, а він же правий. Не стосовно свого клятого трону, ні, не його. За час моєї мандрівки я багато думала про те, що сталося зі мною і моєю родиною за всі ці роки. І зрозуміла, що я даремно звинувачувала у всьому камарантів. Але вони лише несвідомі виконавці плану, придуманого куди більш хитроумним розумом. Була б моя воля, так я б проткнула серце Оруела Чорним Кинджалом та пішла геть з цього злополучного містечка. Влада мене не цікавить. Його радість, що в мене повно своїх проблем! А що не задовольняє тебе, Камаліен?". Сердитий ельф невдоволено похитав головою та відповів: "У тебе задатки мудрої володарки, але ти все ще гаряча голова. Я не засуджую твоє призначення на посаду глави клану, але не погоджуюся з твоєю безвідповідальністю в останній час! Проти Оруела тобі не можна виступати. Наш клан надто малочисельний, у тебе ніяких шансів подолати імператора. Він з легкістю зітре Блекдеґерів з обличчя землі, якщо ти хоч на краплинку підтвердиш свою ворожість до нього. Зараз нашому клану потрібен мудрий та справедливий лідер, який буде приймати розважливі рішення, вигідні всім. Ти повинна змиритися з думкою про те, що твого батька не повернути. Твоя мати сама пішла від нас і її не треба силою змушувати до повернення. А твій брат Сейдан вирушив у власне плавання. Ти повинна відпустити їх всіх, Вісс, та не повторювати помилок своєї родини. Твій батько думав про благоустрій клану,  але мати з братом віддалися особистим почуттям. Я сподіваюся, що ти проявиш ціломудрість і припиниш метушитися поміж особистим життям та правлінням нашим кланом. Я б, навіть, наполягав на тому, щоб ти прийняла пропозицію про заміжжя з принцем Фелегормом та поріднила наші клани. Тоді б імператор забув про свої страхи і застереження, і нам всім стало б куди як легше жити далі!"

Цих слів Вісс не змогла більше витерпіти. Справедливі слова Камаліена роздратували горде серце ельфійки. Несвідомо для себе, дівчина гнівно зашипіла і вдарила високого ельфа кулаком у ніс, від чого той охнув та зігнувся навпіл, закриваючи долонями своє обличчя. Вісс вже жалкувала про сплеск свого гніву, але все ж таки холодно відрубала, зверхньо дивлячись на чорноволосого ельфа: "Не тобі вказувати мені, що я повинна робити для благоустрою клану, Камаліен! Можливо ти й правий і нашому клану буде набагато краще укласти вигідний союз з кланом Ґрінліф. Але точно не такою ціною. Ти знаєш прекрасно параноїка Оруела, який зрадив дружбу мого батька. І ти ж знаєш, що являє собою його син Фелегорм. Він справжня гадюка у вигляді прекрасного ельфа. І він ще більше жадібний до влади та величі, чим його батько. Я стільки разів бачила, як він дивився на мене, нібито я його бажана іграшка, яку він хоче отримати. Я вільна жінка і ніколи не вийду заміж за цю мерзену тварюку! І ніхто не наважиться мені вказувати в чому я права, а в чому ні! Це моє життя і мені вирішувати, що робити! А за клан Блекдеґер ти можеш не турбуватися. Я серцем та душею за нього і дорого віддам життя за своїх соратників. Але ми не будемо підлабузниками Ґрінліф! Ніколи! А тепер відійди, Камаліен, у мене тут невідкладні справи."

Камаліен випростався та відвів руки від обличчя. По його носу стікав струмочок крові. Вісс зі злорадством відмітила, що її удар був сильним і збив пиху з відчайдушного ельфа. Чоловік деяку мить здивовано дивився на розгнівану співрозмовницю, а потім відійшов з легким уклоном, сказавши: "Хоч не всі твої вчинки послугували клану, Вісс Блекдеґер, але я тепер розумію за що тебе обрав твій батько. Ти варта бути нашою главою. Твоє серце хоробре, горде та незламне. Вибач мої сумніви, в мені просто говорила біль про загублених ельфів. Серед зниклих був мій син. Йому б жити та радіти красі світу, а він пішов ганятися за новими знаннями у вічність... Ти права, Блекдеґери повинні триматися зараз разом та проявляти обачність. Хоча клан Ґрінліф більш багаточисельний, але ніхто не наважиться сумніватися в чесності і мужності клану Блекдеґер!". Ще раз вклонившись Вісс, Камаліен пішов в сторону маєтку, на шляху зачерпнувши з маленького фонтанчика у дворі води та плеснувши її на розбитий ніс.

Дівчина провела його довгим поглядом і її обличчя освітилося похмурою посмішкою. Свою позицію вона довела до відома свого доброго приятеля. Камаліен був непоганим ельфом. Він служив ще її батькові, а тепер часто допомагав Вісс з різноманітними справами, коли вона подовгу була відсутньою у маєтку. Він був вірним, чесним, сміливим, гордим, але характер в нього непростий та важкий. Вісс тяжко зітхнула і сперлася втомлено спиною до стіни одного з камінних будівель, де жили раби. Насправді, вона відчувала великий сором за те, що покинула свій клан, не зайнялася справою лорда Ґатаріена та пустила все за течією. Можливо, що це і справді її вина, що тепер більшість юних ельфів з клану Блекдеґер розплатилися своїм життям за довіру лорду. Хоча дівчина не уявляла, що б вона могла вдіяти проти впливового лорда Деймоса за спиною якого маячила фігура його покровителя Оруела. Але хоча б юнаків та дівчат вона могла зупинити, знаходячись поряд у відповідний момент. Тепер нічого не можна було змінити, вона зробила свій вибір. І, навіть, якщо б перед нею з'явився в даний момент Сейдан і запропонував мандрівку в часі задля виправлення помилок, то Вісс відмовилася від подібної затії. Що відбулося, те відбулося, і значить така доля, так думала собі ельфійка.

Від думок її знову відволікла поява масагетської рабині. Це була кремезна, товстувата дівчина, одягнена в грубу полотняну сукню, поверх якої виднівся брудний білий фартух. На голові в неї був маленький чепчик з-під якого вибивалися пасма каштанового волосся, які спадали на смаглявого лоба, затьмареного густими бровами з-під яких на Вісс дивилися втомлені тьмяні сірі очі. Круглі щоки жінки додавали їй милоту, хоча ніс з горбинкою та повні губи трохи псували вигляд рабині. Дівчина була ще молодою, але Вісс розгледіла на її обличчі перші зморшки на лобі та в куточках очей і рота. Які ж, все-таки, дивні створіння ці люди. Вісс багато разів ставала свідком того, як більшість масагетських дітей зростала, старіла, втрачала колишню красу і силу, повільно згасала та переходила до іншого світу. Люди такі квапливі створіння і, навіть, в плані смерті залишають цей світ набагато швидше вічно молодих та довгоживучих ельфів. Ось і зараз Вісс приїхала з поспіхом до Лоріндолу, тому що один друг, дорогий її серцю, написав тремтячою рукою тривожне письмо, в якому благав дівчину побути поряд з ним в свої останні хвилини. Як же масагети відчувають, що настає їхній час покинути цей світ? Цього Вісс не знала, але її серце обливалося кров'ю при вигляді смерті своїх рабів. Для неї вони були такою ж частиною сім'ї, як і ельфійські члени клану. Але у Вісс була гірка доля довгожителя і тому вона пережила всіх своїх рабів за всі довгі роки, поки вона правила своїм кланом. На її очах змінилося вже багато поколінь рабів і вона нічого не могла вдіяти, відчуваючи прихильність до кожного із своїх рабів. В цьому Вісс разюче відрізнялася від інших ельфів для яких раби були лише знаряддям, тваринами для розваги і нічим більшим. Вісс Блекдеґер бачила в рабах дещо більше- живих істот з душею і характером. Але її прихильність до масагетів відкликалася в душі повторенням глибокого болю, який виник у неї після смерті батька. Вона вже стільки разів була присутньою у смертного ложа своїх рабів та прощалася з кожним особисто, знаючи, що вони більше не побачаться ні в цьому житті, ні в наступному. Ельфи потрапляли до царства Аланхейї, а масагетам судилося було йти за своєю рогатою богинею Мореною про яку було заборонено говорити серед ельфів. Люди приходили у цей світ, проживали коротке метушливе життя та відгорівши свій строк, ніби свічка, повільно згасали і покидали цей світ. А Вісс була приречена дивитися на їхнє згасання, розуміючи, що її життя буде протікати ще дуже довгі століття, поки вона помре і зможе об'єднатися зі своїми предками в Царстві Небеснім поряд з ельфійськими богами.

Рабиня трохи засоромилася, побачивши відсутній погляд своєї ельфійської пані, яка знову поринула в свої похмурі роздуми. Поправивши мозолистою долонею своє волосся, дівчина низько вклонилася ельфійці. Вісс тепло посміхнулася їй і помахом руки дала знати рабині, що та може випростатися та сміливо подивитися їй в очі. "Вітаю, Маріє! Як ти виросла за цей час, адже коли я виїжджала з маєтку, ти була ще зовсім маленькою дівчинкою!" :весело відізвалася ельфійка. Марія скромно стиснула в своїх пальцях фартух і, несміливо дивлячись у дивовижні ельфійські очі, пробурмотіла: "Я дуже рада бачити вас, пані Вісс! Дуже багатьом рабам тут не вистачало вашої присутності та вашого дружелюбного ставлення до таких, як я. Це ж треба, а ви нітрохи не змінилися з тих пір. Признаюсь, в дитинстві ви мені здавалися казковою богинею, коли я бачила вас як ви скакали на олені через ліса і луки. Та і зараз від вас віє таємничістю та величчю!". Ельфійка засміялася дзвінким сміхом і, підійшовши до дівчини, ніжно притисла її в обіймах. Марія була кремезнішою ельфійки по тілобудові, але головою ледве діставала їй до грудей, настільки ельфи були вищими за масагетів зростом. "До чого ж у вас, людей, цікава фантазія! Я ніяка не богиня та не виділяюся нічим серед інших ельфів. Просто, на жаль, багатьом з масагетів не дозволено вивчати нашу магію і нашу культуру, щоб зрозуміти нас. Це було не моїм рішенням зробити з твого народу, Маріє, рабів, але я не можу йти супроти волі цілого ельфійського суспільства. Як би я хотіла, щоб ми з тобою зустрілися в іншій реальності, де ми могли б бути рівними та не боятися бути засудженими за свої погляди. Але, на жаль, в імперії Ефілнуар не можна товаришувати масагету та ефілнуарцю. Як говорить наш імператор Оруел Ґрінліф: "Для ельфів все тільки піднесене, а для масагетів- все приземлене!"":смутно сказала Вісс.

Обидві жінки тяжко зітхнули, але в їхньому погляді промайнуло взаємне розуміння та довіра. Вони могли б бути хорошими подругами, хоч Марія і годилася Вісс в далекі прапраправнучки по мірилам ельфів. Трохи помовчавши, ельфійка спитала: "Ти щось хотіла передати мені, Маріє? Кажи швидше, тому що мені ще треба зайти до декого. Хоча, скоріше за все, ти вже знаєш про кого йде мова". Рабиня озирнулася по сторонам і, нахилившись до Вісс, тихо прошепотіла: "Так, я все знаю. Значить, його лист досяг вас, пані. Яка радість, що ніхто не став його відкривати. Нам довелося упакувати послання у конверті з печаткою Блекдеґерів, щоб всі думали, нібито це наступний лист по справам клану. Якщо б ельфи дізналися, що листа написав та відправив масагет, та ще й раб.... Страшно уявити, щоб вони зробили з усіма нами!"

Очі Вісс гарячково заблищали і вона відвернулася, нібито дивлячись на траурні ліхтарі, що летіли по небу. По її щоці покотилася сльозинка і вона заговорила повільно та смутно: "Значить це правда? Він дійсно залишає цей світ? Залишає мене раз і назавжди? Після стількох років вірної служби... Адже я пам'ятаю його ще хлопчиком. Він ... Ще тут?". Вісс повернулася до Марії та з надією подивилася на дівчину. Та нервово закусила губу і надломленим голосом відповіла: "Так, пані Вісс! Але Роланд не протягне довго. Він вже надто старий, а ельфи не розуміють цього, змушуючи його виконувати тяжку фізичну працю. Єдине, що тримало його дух в цьому тлінному світі, це бажання побачити вас в останній раз, потримати за руку і подякувати за гарне відношення, як до рівного!"

Обличчя ельфійки смертельно зблідло, але вона справилася із собою і твердим голосом сказала: "Веди мене до нього. І, нехай, нас всі залишать на самоті. Це важливо для нього .... І для мене також!". Марія з розумінням кивнула, вклонилася і, підібравши свої  матер'яні спідниці, смішно подріботіла попереду, супроводжуючи ельфійку до бараків рабів. Час від часу вона зупинялася та озиралася на Вісс з таким болем в сірих очах, що здавалося, ніби вона заплаче прямо тут і зараз. Від цього рана в душі Вісс ще більш сильно розпалилася. Їй здавалося, нібито Марія провадить її до будівлі, де варто тільки відчинити двері і вона побачить на постелі свого батька в крові з ритуальним кинджалом в грудях. Скинувши з себе ману, ельфійка йшла тихим беззвучним кроком за своєю рабинею. Плащ тихо шурхотів по землі, а ельфійські чоботи не залишали слідів, настільки легкими були кроки дівчини.

Марія пройшла до одної з невеличких червонокам'яних хаток, в яких розмістилися інші раби та коротко постукала в двері. Їй їх відчинила старенька жінка з втомленими очима, а за її спиною виднілися й другі раби. Всі вони виглядали смутними, зламаними і явно відчували себе не в своїй тарілці. Кинувши погляд через плече, Марія пошепки заговорила хаотичною скороговоркою на масагетській мові, звертаючись до людей в приміщенні. Клан Блекдеґер був одним з небагатьох ельфійських кланів, хто таємно дозволяв рабам зберігати рідну мову та вчити їй своїх дітей, але з умовою приховування цього. В інших же куточках імперії мови рабських народів були заборонені і їхнє використання каралося відрізанням язика.  Закінчивши перемовлятися, Марія віддала короткий поклін Вісс та побігла по своїм справам. Слідом за нею вийшли й інші люди. Вони кланялися, але не наважувалися подивитися в очі високорідної ельфійської леді, навіть знаючи, що вона дозволяє їм багато свобод. Але за добре ставлення Вісс тут поважали та вважали, що вираження відповідної пошани перед такою світлою жінкою вповні заслуговується нею.

Дочекавшись, щоб всі люди вийшли, Вісс нервово ковтнула і переступила зловісний поріг, прикривши за собою двері. Вона опинилася в маленькій кам'яній хатці, яка більше нагадувала собою хлів, чим нормальне житло. Стеля тут була низькою і дівчині довелося зігнутися, щоб не вдаритися своєю головою об неї. В каміні жеврів маленький вогник, на столі лежала миска з якимсь овочевим супом, а всюди висіли сушене листя та обдерті тушки фазанів. З меблів в хаті були дерев'яний стіл, пара стільців, груба лава в темному кутку і солом'яна постіль. Невеличкий вогник від каміну та свічки на столі освітлював полутемну хатку. Але очі Вісс були неймовірно пильними і вона прекрасно бачила в темноті все, що діялося в цій полутіні. На солом'яній підстилці закутаний в шерстяне простирадло лежав старий чоловік. Його обличчя було вкрите павутинням зморшок, волосся та борода ніби посипані снігом, а карі очі затьмарилися і дивилися втомлено на світ. Вісс дивилася на цього бідного старця і її очі розширилися від тривоги та смутку. Їй не вірилося, що перед нею лежить її самий вірний раб, з яким вона проводила більше всього часу. Це був той самий Роланд, який шістдесят років тому шукав ельфійку в засніженому лісі, над яким вона жартувала і з яким по справжньому товаришувала. А тепер він став таким глибоким старцем, що вона б його і не впізнала.

Побачивши ельфійку, що увійшла до хати, старий чоловік захвилювався і зробив спробу сісти в своїй постелі. Але він лише безпомічно махав зморшкуватими долонями та плутався у простирадлі. Вісс ураганом кинулася до Роланда і допомогла йому сісти, підперши спиною до стіни, а під голову підклавши подушку. Дідусь вдячно затис в своїх долонях ніжні руки дівчини з довгими тонкими пальцями. Він гладив їх, цілував, з його очей потекли сльози, коли його погляд перехрестився з бурштиновим блиском ельфійських очей. Нарешті він приглушено заговорив, здригаючись від плачу: "Леді Вісс! Нарешті ... Нарешті! Я боявся, що мій лист не дійде до вас, що я дуже переоцінив свої сили та відтягнув момент. Я боявся, що не доживу до того дня, коли знову зможу побачити вас, побалакати з вами в останній раз. Як ви бачите, роки до мене були безжальними. Проте ви все така ж, як і в перший раз!". Вісс також заплакала та міцно обняла свого постарівшого друга, а він незграбно гладив її по спині та волоссю. Дівчина засміялася крізь сльози: "Роланд, мій вірний друже, як ти міг подумати, що я не приїду побачитися з тобою? Ти вірно мені служив, був мені кращим приятелем, куди більш відвертим, чим всі ельфи, яких я знаю. Я сама боялася, що не встигну до тебе приїхати, що ти підеш раніше, чим я доїду до Лоріндолу. Я б ніколи не пробачила собі того, що не попрощалася з тобою!"

Роланд теж щасливо засміявся і, ніби не вірячи, гладив пальцями витончене ельфійське обличчя своєї пані. Потім він посерйознішав та сказав Вісс: "Будь-ласка, подайте мені мій костур. Хотів би я повихвалятися перед вами, леді Вісс, але боюся, що я далеко вже не молодий, щоб ходити на своїх двох ногах, не відчуваючи при цьому болю. Я хочу вийти з вами на ґанок і в останній раз разом подивитися на маєток, де я служив вам та на славетний Лоріндол, наш чарівний ліс.  Я хочу, щоб поряд зі мною в ці хвилини були саме ви, леді Вісс!". Дівчина коротко кивнула своєму другові, поглядом виражаючи повне розуміння. Відвернувшись до камінної полички та шукаючи біля неї костур, Вісс шморгнула носом і долонею змахнула свої срібні сльози. Вона не хотіла, щоб друг бачив її смуток, не бажаючи затьмарити його останні хвилини своїм власним болем. Для масагета ця коротка мить була більш важливішою, чим для довгоживучої ельфійки, перед очима якої пройшли цілі століття. Вісс стиснула пальці на кострубатій ясеневій палці, яка й була потрібною Роланду опорою. Підійшовши до свого немічного товариша, дівчина обережно вклала в його неслухняні мозолисті пальці костур та допомогла підвестися на слабких тремтячих ногах. Роланд випростався, але скривився від болю і, похитнувшись, поточився на Вісс. Ельфійка встигла спіймати старця і допомогла йому втримати рівновагу. Той кректав і винувато бурмотав: "Ви пробачте мене, леді Вісс! Я не хотів ... Випадково ноги підкосилися. Підводить мене ця старість, не вистачає колишніх сил!". Підтримуючи старого чоловіка під руку, ельфійка повільно вивела його з дому і посадила Роланда на ґанок, а сама сіла поряд з ним на сходинці хати. Поки дідусь зручно влаштовувався і укладав свій костур собі на коліна, Вісс недбало відмахнулася від його бурмотіння: "Ти для мене не тягар, Роланд! Це не в твоїй владі бути вічно молодим та спритним, тому я розумію, що зараз ти дуже слабкий і немічний. Але скажи мені, ти б хотів повернути собі колишню молодість, силу, бути як всі ельфи довгоживучим створінням?"

Старець тяжко зітхнув і глибоко замислився, підперши обличчя зморшкуватим кулаком. В його очах відбивалися вогні траурних ліхтарів та нічних зірок. Через деякий час він відповів, серйозно поглянувши в очі Вісс: "Я про це багато думав, коли мене підкосили роки. Але, нехай, мої судження будуть сказані не в осуд вам та вашому народові, пані. Я прожив непогане життя лише завдяки вам і вашому доброму ставленню до мене та моїх співплемінників. Але я ніколи не знав іншого життя, вільного, де масагети могли б претендувати на рівноправність з ельфами. Навіщо мені бажати вічної молодості, довголіття, повернення моїх сил? Щоб затриматися в цьому світі на довше? Але за що в ньому хапатися, пані Вісс? Цей світ красивий, привабливий, величний, чарівний, таємничий. Але ельфійське суспільство, яке живе в ньому, почало нав'язувати свої правила та закони іншим народам, змушуючи підкорятися беззаперечно! Що, змусите мене хапатися за рабське життя? Це мені пощастило, що я народився в маєтку клана Блекдеґер і ви завжди нормально ставилися до всіх рабів з числа масагетів. А якщо б не пощастило? Якщо ти народжуєшся в Ефілнуарії масагетом, то ти приречений бути твариною, безвладним рабом просто через те, що ти не такий, як інші. Тому що в тебе маленькі вуха, дикунське виховання та відсутність почуття піднесеного і прекрасного. Ні, леді Вісс. Я б не обрав вічну юність та довголіття. Краще прожити гідно одне коротке життя і піти на заслужений спокій до іншого світу, чим тягнути довге існування та мучитися від того, в який хаос світ повільно поринає на твоїх власних очах, а ти безсилий що-небудь змінити!"

Душевні і відверті слова Роланда зачепили Вісс за чутливу струну. Вона дивилася в спокійне обличчя товариша і, раптом, гостро відчула, що з них двох їй куди більш гірше. Адже якраз її доля лежить в тому, щоб бачити цей самий хаос самовладдя, який охоплює Ефілнуарську імперію як хвороба і вона не в силах що-небудь змінити. Вона залишилася без свого батька, її мати вирішила залишитися наодинці із собою, а брат перервав всі контакти з нею. А довкола неї немає справжніх гідних друзів, а лише ельфійські підлабузники та брехуни. А справжні друзі в неї завжди були лише серед рабів, але вона змушена була приховувати цю заборонену дружбу ефілнуарця з масагетом і всі її друзі повільно залишали дівчину один за одним. Вона була приречена на самотність, вічно юна та смутна ельфійська дівчина в місті інтриг, жадоби, омани та фальшу. Насупившись, Вісс сказала: "Думаю, ти правий, як завжди, мій дорогий Роланд. Істина криється в словах того, хто має таке коротке життя. Воістину, ви, люди, вмієте цінувати саме краще в житті більше, чим ми, ельфи. Наше довге життя призводить до того, що все нове стає знайомим, а потім будь-яка краса стає нудною, тьмяніє і ми тягнемо сіре існування, не знаючи, що на нас чекає попереду. Більшість ельфів пишаються своєю вічною юністю та довголіттям, вважають це даром від богів, а над масагетами знущаються. Хоча, можливо, наше довголіття- це не дар, а прокляття? Якщо дати одному масагету довголіття, то він спочатку буде щасливим, подібно до нас, ельфів. Але потім світ стане йому тісним та нудним, а страшніше за все, коли всі його рідні і друзі відійдуть на спокій, а він буде неспроможний піти за ними та повільно вигоре зсередини від страждань і довге життя стане немилим такому масагету!"

Роланд пристукнув своїм костуром по землі та гірко розсміявся після слів ельфійки. Він повернув до неї своє обличчя і на мить в його очах спалахнули веселі іскорки, які Вісс пам'ятала у нього в юні роки. "Щось нас обох потягнуло на філософію і роздуми над сенсом буття та цінностями довгого життя. Ну їх, до біса, ці смутні теми! Ось, скажіть мені краще, леді Вісс, чи пам'ятаєте ви, як один хлопчисько сильно плакав, коли ви скинули з нього штани та пліткою публічно випороли в цілях виховання?". Несподівано Вісс пирснула від сміху і покотилася по ґанку, сміючись на всю горлянку та забувши про скорботу. Ельфи, що проходили мимо, несхвально хитали головами, вважаючи, що їхня пані впала у дитинство, спілкуючись з цими дивними масагетами. Відсміявшись і відновивши дихання, дівчина дружньо плеснула свого товариша по плечу та відповіла: "Звісно пам'ятаю, як же не пам'ятати! Був такий хлопчина, син Конрада, на ймення Роланд. Маленький такий, мені до коліна ледве діставав. І справжнє чортеня в своїй забрудненій сірій сорочці і подертих штанях! Не було й дня, щоб він не потрапив до наступної біди. Один такий день я до сих пір пам'ятаю, ніби це було тільки вчора. Кожним вечором я полюбляла виходити до нашого фруктового саду. Там завжди було тихо, зелено, співали красиві пташки, а віти вкривали соковиті рум'яні плоди. Мене заспокоювала благодать природи в цьому райському куточку і я годинами медитувала там, відволікаючись від похмурих думок. В той день я грала на флейті оду "Найлаване Нуарніан" або як вона називається на мові масагетів "Ом дет бломстренде ландет"/ "Про квітучу землю". Красиві та ніжні звуки флейти повністю займали мій слух.  Але, раптом, я почула як одне з дерев затремтіло, гілка з тріском відчахнулася і прямісінько з крони на галявину впав хлопчик-раб з повними кишенями персиків. Злякавшись мене, він кинувся тікати, сподіваючись бути не спійманим. Але він ще мало знав про ельфів та нашу спритність. Я, ніби кішка, підвелася на ноги і догнала його. Кинувшись на хлопчину, я звалила його на землю і, придавивши коліном, почала навмисно гратися своїм чорним кинджалом. Хлопчик злякався та почав виправдовуватися, говорити, що він крав персики не для себе, а для всіх рабів, тому що не на всіх вистачає нормальної їжі. Я ж спитала в нього чи знає він яка кара за крадіжку в саду своєї пані. Він не знав, але ні в якому разі не хотів називати імена тих, хто його послав до мого саду. Тоді я високо оцінила благородство хлопчика. Навіть серед ельфів немає, по справжньому, чистих душею. А він був готовий прийняти будь-яке покарання, але не видати нужденних. Я взяла хлопчиська з собою, а персики особисто віднесла всім рабам без виключення. Після цього, я переговорила зі своїми управителями, щоб рабам видавали нормальний пайок та не утискали їхніх прав. Ну а хлопчина все рівно отримав від мене батогами прямо в центрі нашого двору. Але навіть тоді він не видав тих, хто його надіслав і зберігав мовчання. Правда плакав тихо від болю та приниження, але не посрамив своєї честі. Потім я довго його не бачила, але коли грала знову в саду смутні мелодії, мені, раптом, почав підігравати веселий мотив. Озирнувшись, я побачила цього самого хлопця. Він боявся мене, не знав чи можна йому дивитися мені в очі, чи ні, але він грав на саморобній сопілці та зачаровано слухав звуки мого голосу, що виспівував пісень. Ми познайомилися з ним і з тих пір я взяла хлопчика Роланда під своє крило і він вірно служив мені довгі роки!"

Слухаючи смішну оповідь, старець теж весело сміявся та втирав долонею сльози, які текли з його очей. Заспокоївшись, він через силу промовив: "Так правильно ж ви мене батогами то провчили, леді Вісс! Мені треба було не красти тихцем, а наважитися підійти до вас та просто попрохати. Але серед старших масагетів в ті часи ходили забобони, що ельфи не слухають масагетів, а квапляться їх принизити, образити, показати зверхність власної раси. Яке щастя, що ви зовсім інша, леді Вісс. Я щасливий, що життя мене звело з вами.  І зі спокійною душею можу піти на спокій. Сьогодні прекрасний вечір. Лоріндол гарний, як і завжди. Всі ці ліхтарі, смутні співи, магія ... Ельфи- дивовижний народ! Сподіваюсь, що одного разу хтось з наших нащадків буде сидіти ось як я, милуючись зоряним небом та вільно спілкуючись зі своїм ефілнуарським товаришем. І нашим нащадкам не доведеться боятися бути засудженими за якісь слова, а ельфи стануть м'якішими та не будуть соромитися дружби з вільним масагетом, який більше не буде нічиїм рабом! Яка шкода, що я вже не доживу до цієї прекрасної миті..... Може бути, що ви, пані, доживете до таких часів! Тоді я б хотів, щоб ви розшукали мою могилу, постояли на ній і розповіли про мою мрію, що сбулася!"

Вісс кинулася на шию свого постарівшого приятеля і міцно його обняла. Плач, який вона довго стримувала, нарешті вирвався на волю, струснувши плечі ельфійки. Вона плакала, не соромлячись сліз, і говорила з легким докором: "Ну як ти можеш говорити таке, Роланд? Мені не хочеться відпускати тебе, хоча я розумію, що ти заслужив спокій більше всіх інших! Але мені не буде вистачати тебе в моєму житті! Я буду сумувати за твоїм поглядом, за твоїм голосом, за нашими таємними милими бесідами. Я ніколи не замислювалася про те, як це важко товаришувати з масагетом. Ось він ніби поряд із тобою, а в наступну мить вас вже розділяє непереборна межа світів. Адже наш ельфійський рай так відрізняється від вашого і ми не зможемо зустрітися навіть після смерті! Роланд, друже мій, я присягаюся тобі, що якщо твоя мрія сповниться.... Коли вона сповниться, то я обов'язково тобі все розповім! Я прикладу всі сили, щоб добитися для рабів звільнення, щоб всі стали рівними! Я хочу побачити при своєму житті державу, де кожна жива істота буде мати рівні права та обов'язки з усіма іншими, де ніхто не буде дивитися зверхньо на іншого і пишатися своїм дурним високим походженням, придуманим ними самими. Мені тяжко повірити, Роланд, що ти помираєш, що ти підеш від мене. Серце моє стікає кров'ю коли я розумію, що повинна видати зі своїх уст слова: "Прощай, дорогий друже!". Ти завжди будеш в моєму серці і я тебе ніколи не забуду!"

Вісс плакала і все говорила й говорила ніжні слова своєму приятелю, якого пам'ятала від маленького п'ятирічного хлопчини до трухлявого восьмидесятидев'ятирічного старця. Поки ельфійка говорила, вона відчула, що її друг більше не відповідає їй. Пальцями вона відчувала, що він охолов, задубів в її обіймах, останнє тепло виходило з в'ялого тіла старого чоловіка. Підвівши погляд заплаканих очей, Вісс побачила, що Роланд вже помер. На його губах застигла добра щаслива посмішка, а очі, що більше не бачили, здавалося, в останній раз хотіли помилуватися своєю пані, якій Роланд так вірно служив. Одне з бажань старця виповнилося. Він бажав померти поряд з другом дитинства та всього його життя, а таким другом була завжди лише Вісс Блекдеґер. Тремтячою рукою ельфійка закрила очі старому чоловікові. Плач душив дівчину зсередини, гарячі гіркі сльози струмками лилися з її бурштинових очей. Вісс до останнього не хотіла вірити в смерть Роланда. Вона ще довго гладила його обличчя, шепотіла йому ніжні дружні слова, говорила з ним, але він пішов і більше не відповідав нічого своїй пані.

Поки ельфійка плакала над тілом Роланда, довкола неї повільно збиралися раби. Масагетські чоловіки зняли свої солом'яні брилі та смутно дивилися в землю. Жінки тихо плакали, але боялися голосити відкрито, адже хто знає як інші ельфи поставляться до цього вираження жалоби. Дітей швидко забрали до хат, щоб вони не дивилися на цю скорботну сцену. Крім людей до дому Роланда підійшли і декілька допитливих ельфів з клану Блекдеґер. На деяких красивих обличчях застигло невиразне засмучення, на інших красувалися непорозуміння і цікавість, а були й такі, хто своїм поглядом виражав байдужість або зневагу. Вісс довго плакала та все звала Роланда по імені, не звертаючи ні на кого уваги. Пара ельфів підійшла до дівчини і спробувала забрати в неї тіло старця. "Що ви робите?": спитала Вісс, втираючи долонею сльози, та міцніше вчепилася в тіло друга. "Тіло треба вивезти за місто і скинути до братської могили. Раби не мають права на ефілнуарський похорон!": похмуро відповіли ельфи. Їхні слова викликали гнів на обличчі Вісс. Вона закричала і, вихопивши з піхов ельфійську шаблю, грізно почала нею розмахувати, відганяючи ельфів геть: "Назад! Назад! Ви його не заберете. Його місце не в братській могилі, це не практика клану Блекдеґер! Мої раби- така ж частина клану, як і ви всі. Ми всі тут- одна родина. І ви повинні це знати!"

Ельфи злякано кинулися в сторони, здивовані гнівом своєї пані. Один з них, підіймаючи догори беззбройні руки, прокричав Вісс у відповідь: "Я розумію ваше горе та вашу прихильність до масагетів, пані Вісс! Але Роланд- раб і його не можна поховати згідно ефілнуарському звичаю. Це буде святотатство і жерці інших кланів одразу ж засудять нас. Роланд був рабом та масагетом, він іншої віри! Його Аланхейя не прийме до себе, масагети навіть називають нашу богиню якоюсь Аґнією, подумати тільки! Нехай Роланда забирає до себе масагетська богиня смерті Морена, але ви не маєте права гнівити Аланхейю прахом масагетського раба!". Вісс декілька хвилин дивилася ельфу, що говорив, прямо в очі із занесеною у руці шаблею, але потім втомлено присіла навпочіпки біля тіла товариша, заховавши зброю у піхви. Помовчавши, вона підвела очі на Марію, яка стояла серед рабів, а потім перевела погляд на ельфів, що збиралися довкола: "Ви праві. Він- масагет, а не ефілнуарець, і наші боги відкинуть його від себе. Але хто сказав, що я буду ховати його по ефілнуарському звичаю? Він був мені другом і я проведу Роланда в останній шлях по масагетському звичаю! Я знайду йому місце для могили та викопаю її сама, власноруч, без магії, як данину поваги моєму приятелю за вірну службу. І ніхто не наважиться засуджувати мене за таке рішення!"

Раби схвально загуділи, а Марія легеньким кивком підтвердила правильність такого рішення своєї пані. Але деякі з ельфів були все рівно невдоволені з того, що їхня пані стане принижуватися до якихось дикунських звичаїв масагетських рабів і повсюди чулися крики: "Нечувано!" та "Не гідно ефілнуарця таке вчиняти!". Вісс було глибоко плювати на точку зору своїх співплемінників. Єдине, що зараз займало її- це гідно проводити Роланда в його останню дорогу. Дівчина випросталася і, обернувшись до Марії, сказала їй: "Принеси мені заступ і накажи приготувати мою кобилу. І нехай ніхто мене не супроводжує! Я все зроблю сама!". Рабиня вклонилася пані та кинулася виконувати наказ. В скорому часі вона повернулася з лопатою, яку передала Вісс, а інші раби привели з собою кобилу ельфійської леді. Вісс спритно прив'язала лопату до сумки на сідлі, а потім, перекинувши тіло старця, немов він був пушинкою, заскочила й сама у сідло. Окинувши холодним поглядом своїх співплемінників, вона зневажливо кинула їм в обличчя: "Навчилися б краще бути більш добрішими та людянішими, а то пиха та зверхність знищать вас ізсередини, як гниль поглинає зрілий плід! Стережіться, в моєму клані не місце гордині!". Її слова трішки засоромили пихатих ельфів, які зібралися довкола і тепер вони стояли, опустивши погляди до землі.

Вісс ще раз гнівно блиснула очима і, пришпоривши коня, зірвалася з місця геть від міста. Вона знову проскакала через міську площу та житлові квартали, але всі були настільки охоплені своїм трауром, що зовсім не звертали уваги  на дивну ельфійку і її незвичайну ношу. Дівчину невимовно радувала ця байдужість, тому що їй не хотілося вислуховувати зайвий раз осуд зі сторони інших ельфів, які вважали, що з масагетами церемонитися немає чого. Зазвичай, більшість кланів просто скидали тіла померлих рабів в один спільний візок, вивозили їх за місто та залишали там в братській могилі, зовсім не хвилюючись, що за ніч дикі звірі можуть розтерзати ці тіла. Але Вісс хотіла вчинити по іншому. Часто спілкуючись зі своїми рабами, вона дізналася багато чого про сакральні звичаї масагетів, про те, що в них прийнято ховати тіла своїх померлих у просторій труні та засипати її землею. Саме так масагетські мерці знаходять свій повний спокій. Спочатку Вісс дуже дивувалася тому, як богиня Морена взагалі забирає душі у масагетів, але потім дізналася, що душа йде з богинею раніше, а вже потім тіло ховають відповідним чином. У ефілнуарців, навпаки, тіло спалювалося і прах розвіювався по вітру і тоді тільки вважалося, що Аланхейя, богиня вітру, підхопить душу померлого та на своїх крилах доставить її до Царства Небесного.

Роздумуючи про такі різні звичаї у ефілнуарців та масагетів, Вісс не одразу помітила, що залишила Лоріндол далеко позаду та проїхала більшу частину лісу. Опам'яталася дівчина тільки коли опинилася на великому засніженому пагорбі, який височів над межею крижаного озера. Спішившись, Вісс озирнулася довкола. Це було тихе та гарне місце. Пагорб був вкритий ніжною шапкою блискучого снігу і оточений щетинистою купою вічнозелених сосен і ялинок. А у його підніжжя полого починався спуск, який закінчувався великою запрудою крижаного озера, води якого зараз були скуті міцним панцирем крицевого льоду. Вісс смутно посміхнулася та тихо сказала: "Ось гідне місце для тебе, друже мій. Весною, коли сніги зійдуть геть, твою могилу вкриють дивовижні лісові квіти, а води озера загомонять знову, співаючи про тебе. Кращого місця і побажати неможливо!". Шморгнувши носом, Вісс взяла лопату і почала розчищати снігову шапку з вершини пагорба. Вона легко могла б призвати собі на допомогу магію землі, щоб викопати могилку, але не стала цього робити. Її товариш був рабом, який все своє життя багато працював та служив їй, не маючи шансу на володіння магією і ельфійськими знаннями. Тому Вісс вважала своїм обов'язком власними руками копати могилу. Відкидаючи лопатою купи снігу, дівчина не жалілася і не подавала виду, що втомилася. Її обличчя палало спекою та обливалося потом, мороз кусав ельфійку за щоки, але вона не звертала на ці незручності жодної уваги. Її лопата впевнено вгризалася в замерзлу землю та відкидала тверді холодні купки в сторону. На копання могили у Вісс витратилися цілих три години, але вона була задоволена своєю працею. Яма вийшла глибокою і рівною, якраз такою, якою і хотіла її зробити ельфійка.

Відклавши лопату в сторону, дівчина витерла брудною долонею лоба і тяжко зітхнула, переводячи дух. Її тіло все боліло з незвички, а руки безжалісно ламало і здавалося, ніби їх викручують. Трохи відпочивши, Вісс перейшла до наступного етапу своєї справи. Підійшовши до кобили, ельфійка обережно зняла з її спини тіло друга та опустила його на землю. Потім, склавши руки старця на грудях, ельфійка зняла з себе плащ і вкрила ним тіло, подібно до савану. Смутно посміхнувшись, Вісс прошепотіла: "Це мій останній дарунок тобі, Роланд. Ти б не прийняв його, але я наполягаю. Пробач, що не можу зробити для тебе справжню труну, ця подія застала мене зненацька. Але, сподіваюсь, і те, що я вже зробила, подарує тобі довгоочікуваний спокій!". Піднявши на руки дивовижно легке тіло старого чоловіка, ельфійка повільно опустила його на дно своєї ями, поклавши його так, що здалеку здавалося, ніби старець приліг відпочити після довгого шляху. Вибравшись з ями, Вісс стала у її краю, зачерпнувши долонею горстку землі. Серце дівчини неприємно боліло зсередини, обливалося кров'ю, а очі зрадницьки почало щипати, коли її погляд впав на згорблену фігурку у ямі. Вісс плакала тихо та жалісно, а потім сказала: "Найламан іфір катал, аманді!", що означало "Спочивай у мирі, друже!". Постоявши ще деякий час, ельфійка додала ще декілька слів: "Я пам'ятаю твоє бажання, Роланд. І я присягаюся тобі, що повернуся до твоєї могили та розповім потім все. Я прикладу всі свої зусилля для того, щоб твоя мрія про вільний світ виповнилася!". Зціпивши зуби, дівчина кинула перший шмат землі до ями. Тихий шелест шматочків землі викликав нову хвилю сліз у нещасної дівчини, але вона мужньо змусила себе продовжувати свою працю. Взявши до рук лопату, ельфійка повільно почала засипати яму. Ретельно утрамбувавши створений пухкий пагорб землі, Вісс витягнула шаблю і нарубала в лісі дві товсті дубові гілки. Перев'язавши їх шкіряним ременем, дівчина збудувала подобу хреста і, увіткнувши його в землю у могили, проговорила: "Символ Файнока- дубовий хрест, нехай вкаже тобі правильний шлях до іншого світу. Нехай Морена проведе тебе в свої палати, друже мій, де ти отримаєш заслужений спокій. І.... Дивись зрідка на нашу грішну землю та на мене теж. Я тебе не забуду, Роланд!". Вісс присіла навкарачки біля земного пагорба і довго плакала у нього, шепочучи: "До чого ж у масагетів шалене та швидке життя. Вам випала доля рабів, ви боретеся кожного дня за своє існування, радієте коротким хвилинам щастя, засмучуєтеся, сваритеся, знову все прощаєте, важко працюєте для свого блага. І заради чого це все? Щоб потім піти та стати байдужими для цього світу? Щоб залишити після себе тільки ось такий байдужий земляний пагорб, над яким інші нещасні проливають сльози? Але я знаю, що є у масагетів, чого немає у ефілнуарців. Ви проживаєте настільки коротке життя, щоб своїми вчинками  залишити після себе пам'ять. Для масагетів така пам'ять дорожче золота та інших матеріальних скарбів. Пам'ять про добрі вчинки робить померлого вічним у віках. Але для ельфів пам'ять про померлого масагета подібна до блискавиці. Був такий і немає його. А ми живемо далі і наступні століття стирають пам'ять про людей, що пішли. Але я не забуду тебе, Роланд. Я буду пам'ятати тебе навіть через століття!". І Вісс Блекдеґер затягнула жалобну пісню, прощаючись зі своїм вірним товаришем.

Мабуть, ми залишимо Вісс у спокої та дозволимо дівчині у повній мірі виразити свою скорботу по померлому другу Роланду. Вона не знала про те, що попереду на неї чекають нові втрати, нові труднощі та наступні розчарування. Поки що наша славна героїня про це не знала і її горе по втраченому товаришу було дуже свіжим, щоб думати про інші речі. Але зло не спало, а ворушилося в земних глибинах, бажаючи виплеснутися на поверхню та спалити все своєю всезнищальною злобою. Давайте тимчасово залишимо світовий простір Ефілнуару і звернемо свій погляд до нижніх вимірів. Там весь цей час знаходився ще один світ, про існування якого ефілнуарці навіть не підозрювали. Це був новий світ зла, багряний Інферно, житло проклятих ельфів-вигнанців. Але вони давно як перестали бути ельфами, а отримали собі нове ім'я, ставши Демонами Інферно, а найбільш небезпечні їхні представники- то червоношкірі демони Дарнзайр, охоплені жагою крові, помсти, руйнувань, катувань, воєн та плюндрування.

Велике багряне сонце тьмяно світило над цією жорстокою та безжальною землею. Все небо було брудно-бурого кольору, всім своїм виглядом виражаючи глибоку хворобу. Сама земля була спаленою та вкритою багаточисельними тріщинами. Через ці земні рани до неба скеровувалися міазми скверни. Цілі стовпи чорного диму клубочилися, проникали крізь тріщини, стелилися по неродючій пустці і тягнулися навіть до хворобливого неба. Де-не-де пустку перетинали ріки лави, яка горіла яскраво-червоним сяйвом та ліниво текла по утвореній кальдері кудись в далину. Але пустка не була безлюдною. Повсюди в ній метушилися, як мурахи, якісь істоти. Вони були високими, зі шкірою темно-червоного кольору, їхні голови прикрашали великі загострені роги, чорне волосся розсипалося по плечах, їхні очі палали в сутінках світу багряними вогнями, а на обличчях застиг вираз жорстокості та ненависті. У істот були когтисті руки, а також ноги вони взували у залізні чоботи, від чого їхні кроки грімко лунали по всій рівнині. За спиною у них виднівся великий червоний хвіст, оздоблений шипами і на його кінці списоподібним наростом. Створіння без упину хлестали своїми хвостами по землі і навіть одне по одному. Вони сварилися поміж собою, щерили гострі ікла, але, все ж таки, єдина воля стримувала їхній гнів, змушуючи працювати на цій пустці. Це були демони раси Дарнзайр і тут вони рівняли свої дороги, працювали над будівництвом нових укріплень, відводили лаву по новим рукавам та будували свої машини для вбивств. Далеко за пусткою, де метушилася вся ця галаслива маса демонів, виднілося місто. Але яке це було місто. Воно було побудоване на великій скелі, з усіх сторін оточеною киплячою лавою. Через лаву були перекинуті міцні мости з червоного, як кров, каменю. Самі будівлі являли собою потворні кривобокі вежі з чорного обсидіану та височіли прямо до небес. Їхні маківки прикрашали гострі шипи, ніби кожна вежа була рукою з гачкуватими пальцями, яка бажала схопити небо і розтерзати його в шматки. Вікна всіх веж світилися моторошним багряним сяйвом. По всім мостам рухався безперервний потік червоношкірих демонів. Вони кричали, мерзенно сварилися, штовхали велетенські потворні машини, один погляд на які одразу говорив про їхнє пряме призначення- вбивати, руйнувати і катувати. В самому місті теж не було ні свят, ні веселощів, ні метушні міщан, настільки звичних у світі смертних. Це було місто демонів, столиця Дарнзайр під назвою Зарзел. Всюди демони сновигали по вулицям, кували обладунки та зброю, тренувалися, моторошно сміялися, їли якусь гидоту в своїх сірих тавернах, пили напої ще гірші, ніж їхня їжа, і чинили свої чорні справи. В центрі Зарзелу височіла одна із самих велетенських веж, чия тінь лякала навіть Дарнзайр. Всі, хто минав цю вежу, дрібно тремтіли або ж падали ниць, не в силах підвести свій погляд вище. Це був Дайторіум, приватний палац Диявола, верховного правителя всіх Дарнзайр і їхнього головного божества. Але боялися демони не тільки свого жахливого та кровожерливого володаря. Почувши несамовитий крик, що лунав з вежі, тремтіли, навіть, і самі злостиві з демонів. В одній з кімнат Дайторіума була збудована кімната катувань з великою кількістю інструментів для цієї лихої справи. В цьому напівтемному раю для садистів на всіх стінах висіли різноманітні інструменти для тортур. Їхні леза холодно блищали в світлі невеликого лавового ліхтаря, що стояв на столі. Такі ліхтарі вміли робити тільки в Інферно з міцного скла, лави та темної магії. Підлога і стіни кімнати були забризкані засохлою бурою кров'ю та свіжою червоною. Під стелею тягнулися змащені ланцюги, оздоблені грізними гачками. На одному з них виднівся гнилий шматок тіла, який жадібно поглинали мерзенні товсті білі черви.

Трохи оддалік розташовувався великий дерев'яний стіл, на якому стояли різні отрути і пляшки з незрозумілим вмістом. А по центру кімнати була постіль, яку вкривали дрібні шипи. На ній зараз лежала сама дивовижна істота, яку тільки можна було б уявити. Це, безсумнівно, була дівчина або жінка, судячи по фігурі та округлостям грудей. Колір її шкіри був блакитно-сірим, але вона ніби тьмяно світилася зсередини теплим сяйвом. Волосся жінки було золотавим і колись дуже гарним, але тепер спуталося від крові та виглядало жахливо. З лоба дівчини виростали милі ріжки білого кольору, ніби бивні молодого слона. Її очі були прикритими, але крізь тремтячі повіки можна було побачити бурштиновий білок та вузьку кошачу зіницю ока. У жінки було дуже привабливе і гарне обличчя, якщо не звертати уваги на сильне побиття, подряпини та синці, які пошкодили дивовижну красу дівчини. Сильні м'язисті руки жінки були скуті крицевими кайданами. Вона судомно згинала та розгинала свої тонкі пальці, які закінчувалися гострими чорними пазурами, намагаючись вирватися на волю, але у неї нічого не виходило. Самим дивовижним в дівчині було те, що замість людських ніг у неї були вигнуті щиколотки, як у коня і ступня являла собою парне копитце. Грізний хвіст, оздоблений гострим кінцем та шипами зараз був примотаний міцною мотузкою до ліжка і жінка не могла ним скористатися. Ця істота була арназійкою, ще одним видом демонів Інферно. Арназійці або демони Арнзайр були м'якими, смутними та красивими створіннями з благородним і чистим серцем, такими відмінними від своїх жорстоких червоношкірих співплемінників. Ці демони були більш близькими з природою та полюбляли своїми ніжними руками творити прекрасне. За це демони Дарнзайр жорстоко ненавиділи своїх співплемінників та намагалися зруйнувати все, що вони створювали, одночасно перебивши якомога більше арназійців.

Дівчина знову спробувала визволитися зі свого полону та засмикала руками. Але кайдани, ніби зажими, утримували її руки за головою. А кожен рух тіла призводив до того, що шипи на ліжку впивалися у ніжну шкіру, до м'яса роздираючи її. Нещасна арназійка знову закричала від болю. Несподівано з темного кутка зі свистом вилетіла чорна плітка і болюче вдарила дівчину по губах, розбивши їх до крові та викликавши новий придушений крик. Засміявшись, з кута на світло вийшла червоношкіра демонеса. До цього її не було помітно у оксамитовому кріслі, з якого вона могла спостерігати за стражданнями своєї безпорадної жертви. Демонеса була високою, кістлявою, її хвіст гарячково рухався за спиною, б'ючи по підлозі у відповідь справжньому батогу, який вона стискала в своїй когтистій руці. Обличчя садистки було жорстоким, безжальним, на ньому зараз сяяла божевільна посмішка, яка відкривала на огляд гострі білі ікла. Чорні роги двома гострими кінцями підіймалися уперед прямо над лобом, але їхній початок ховався у волоссі. У демонеси було гарне блискуче чорне волосся, яке вона розпустила по плечах, а частину зібрала в невеликий розкішний хвіст на потилиці. З-під волосся на світ визирали гострі кінчики вух. Тонкі чорні брови ховали під собою злостиві червоні очі, що роздирали сутінок своїм моторошним сяйвом. Вузькі зіниці жінки збуджено розширилися. Одягнена червоношкіра демонеса була в легкий пластинчастий обладунок, а ноги в неї закривала розкішна спідниця з міцної тканини. Цю жінку знали та боялися всі в Інферно. Колись вона була ефілнуаркою на ім'я Сейлонія Омані, вірною помічницею лорда Деймоса Ґатаріена. Вона боготворила свого начальника і без зайвих слів корилася його волі. Навіть, коли лорд пішов проти богів, Сейлонія його не покинула та пройшла весь шлях до кінця. І разом з ним вона зненавиділа богів та була проклятою на віки-вічні стирчати в Інферно. Коли лорд Деймос став відомим під іменем Диявола, Сейлонію всі запам'ятали як Сатанію Ураніан, його саму жорстоку союзницю у всіх темних та небезпечних справах. Ніхто з демонів не бажав потрапити до рук Сатанії, тому що від неї ніхто ніколи не повертався живим. Тортури для неї були улюбленим мистецтвом, справжньою поезією для спотвореної душі демонеси. Тому для арназійки, що потрапила до полону, ситуація складалася препогано і вихід з неї не намічався.

Сатанія підійшла впритул до своєї бранки і взяла її обличчя в свою пазуристу долоню. Вона з силою стиснула щоку арназійки та провела кігтем по ній, сильно подряпавши ніжну шкіру. Мерзенно посміхнувшись, демонеса заговорила низьким шовковистим голосом, від якого мурашки по спині  починали бігати: "Яка красива, яка благородна та горда. Все то вам залишили боги, чи не так, Камі На'лія? Поки ми тут тягнемо своє сіре існування, по сусідству з нами танцюють бездумні гарненькі мордочки. Я ненавиджу все ваше мерзенне кодло, козлоногі тварюки!". Сатанія прийшла у раптовий гнів і, гнівно скрикнувши, вдарила бранку по грудях декілька разів пліткою. Батіг болюче опалив шкіру арназійки і вона не змогла стримати свій крик. Але, тим не менш, дівчина, яку звали Камі На'лія, змогла знайти в собі сили, щоб зневажливо прошипіти крізь зціплені зуби: "Що, заздриш нам, Спотворена? Ти то назавжди позбавилася своєї колишньої краси, для вашого народу немає вороття. Арназійці мають хоча б шанс на спокуту власних гріхів, подарований нам милосердними Старими Богами!". Ці слова серйозно розлютили Сатанію і вона зашипівши, зціпила свої кістляві пальці на крихкому горлі полоненої. Але передумала і ослабила свою міцну хватку: "Мовчати, наволоч. Смерть для тебе буде дуже легкою втечею з рук Сатанії Ураніан, а я не відпускаю свої жертви так легко. Ти можеш купити собі життя та свободу дуже просто, припинити одразу всі ці муки. Навіщо страждати? Ти просто скажи мені, що робили арназійці так близько до нашої столиці? Що ви тут шукаєте? Це землі Дарнзайр, тут ми владарюємо. Розкажи мені, що замислила Мандрі Архі, здай мені повністю свою королеву. Вам не вистояти проти натиску наших легіонів!". Але Камі не збиралася здаватися так легко своїй супротивниці. Бурштинові очі дівчини спалахнули гнівом та гордістю, вона спробувала підвести голову якомога вище і сказала: "Можеш мучити мене скільки завгодно, дарназійський виродок! Я не боюся смерті, адже нам судиться перероджуватися у Вічному Полум'ї! Я не продам життя нашої королеви в обмін на моє нікчемне життя. Не для твого розуму справа, що роблять тут інші арназійці. Ми завжди стежимо за вами і одного дня ми знищимо всі ваші міста, ми всіх вас відправимо на довге переродження! А Мандрі Архі підніме високо на списі голову вашого улюбленого Диявола!"

Сатанія слухала мову бранки з холодною посмішкою, а тим часом шукала щось серед своїх інструментів для тортур. І коли Камі закінчувала свою тираду, демонеса раптово встромила їй під чорний кіготь голку та забила її ударом маленького молоточка ще глибше в податливу плоть під нігтем. Дівчина закричала від нестерпного болю, а її тіло ще сильніше забилося на голках, роздираючи шкіру на спині. Сатанія гнівно прошипіла: "При мені не наважуйся паплюжити нашого Володаря! Я тобі відріжу твого брудного язика, арназійка, та кину його пекельним хортам! І ніхто тебе не врятує, ти в моєму царстві, в моїй владі. І твої крики стануть музикою для моїх вух! Ти можеш нічого не говорити мені, я все рівно про все дізнаюся. Будь-яка ваша атака на нас захлинеться в арназійській крові. Так було завжди. Скоро Дарнзайр будуть правити всім Інферно!". Камі На'лія ще більш гнівно забилася в своїх кайданах і, плюнувши в обличчя своєму кату, вигукнула: "Мандрі Архі ніколи не здасться! Арнзайр відстоять Інферно, ти, дарназійська купа гною!"

Знову блиснули білосніжні ікла, коли Сатанія закинула свою голову до стелі та засміялася крижаним божевільним сміхом. Демонеса простягнула руку і взяла зі столу, на цей раз, чорний обсидіановий меч. По бокам від меча відходили потворні шипи, які надавали йому ще більш зловісний вид. З любов'ю погладивши меч пазурем, Сатанія ніжно промовила: "Це мій вірний меч, Айзелорн, або Кровопускач. Він, як і я, завжди голодний та жадає пити кров моїх ворогів. По ньому мене впізнають у будь-якій битві і всі ваші Арнзайр тремтять від страху, коли я очолюю легіони мого Повелителя. Ах, як я люблю насолоджуватися чужим страхом, жахом в глибинах їхніх очей. Я хочу, щоб і ти боялася мене, дорогенька!". Підійшовши до полоненої, Сатанія схопила грубо дівчину за волосся і, як пилою, відрубала їй одне з гострокінечних вух своїм жахливим мечем. Кров бризнула в обличчя демонесі, а несамовитий крик Камі змусив Сатанію танцювати у танці шаленої радості. Піт вкривав обличчя нещасної арназійки, кров текла по її щоці. Очі несамовито крутилися в орбітах, вона хрипіла та звивалася, впавши у божевілля від болю. Камі ослабла від втрати крові, всюди з її ран текли в'язкі червоні краплі та дзвінко вдарялися об підлогу і жахливе ліжко. "Мені цього мало, недостатньо! Більше крові, бійся мене! Ти заговориш, ти здасиш всіх своїх співплемінників. Я особисто спотворю твоє миле личко!": кричала в захоплені Сатанія і меч блищав раз за разом, коли вона рубала полоненій ріжки, хвіст та пальці на кожній руці. Але Камі не збиралася здаватися. Їй було нестерпно боляче, вона страждала, кричала, але вперто мовчала і з ненавистю дивилася в очі своїй супротивниці.  Губи Камі тихо шепотіли молитву: "Старі Боги, збережіть та врятуйте мене, не дайте піддатися спокусі. Я каюся у всіх злодіяннях моїх предків та своїх власних та молю вас, заберіть мене швидше! Вкиньте мене до Вічного Полум'я, щоб я переродилася і змогла помститися своїм катам! Старі Боги, молюся вам від всього чистого серця ....". "Замовкни! Замовкни! Є лише один Бог у світі - це Диявол!": злісно завищала Сатанія Ураніан та почала хлестати своїм батогом дівчину по обличчю, роздираючи на ньому шкіру.

Хто знає чим би закінчилися ці тортури, але в наступну мить в двері хтось вимогливо постукав. Спочатку Сатанія не почула цей стукіт, оскільки за своїми криками та галасом бранки вона нічого довкола не помічала, несамовито катуючи безпорадну полонену. Але стукіт все продовжувався та продовжувався, наростаючи в своєму звучанні. Це змусило Сатанію завмерти на місці, а потім вона гнівно прошипіла: "Я ж сказала не турбувати мене по всяким дрібницям! Хто там?". Двері відчинилися і на порозі з'явився червоношкірий демон. Він був дуже високого зросту і його витягнута фігура займала собою весь дверний отвір. Прибулець був одягнутий в чорні обладунки, поверх яких він накинув старий коричневий плащ. З глибин каптура видавалися роги, криваві очі та жахливе обличчя, ніби вирізьблене з валуна. Все обличчя демона вкривали багаточисельні шрами, ніби його обплутало павутинням. Демон з огидливістю поглянув на полонену арназійку, потім перевів погляд на Сатанію, яка нависала над своєю жертвою, а вже згодом неохоче вклонився та заговорив грубим голосом: "А коли я вас турбував по дрібницям, пані Ураніан? Це я, ваш капітан Блаторій з важливим донесенням!"

Не встиг демон навіть договорити, як Сатанія опинилася вже прямо перед ним, приклавши меч до його горла. Для цього демонеса встала навшпиньки, а своїм хвостом вона скинула каптур з обличчя Блаторія, дивлячись немигаючим поглядом зміїних очей в його холодні байдужі зіниці. Блаторій навіть не тріпнувся, тому що вже звик мати справу зі своєю пані, яка славилася різкими перепадами настрою та дуже небезпечними спалахами гніву. Деякий час вони так стояли, потім Сатанія заговорила першою: "Що може бути настільки важливим, що ти наважився відірвати мене від улюбленої роботи?". "О, вас дуже зацікавить ця інформація, пані. Моє донесення стосується певного прогресу в ЦІЙ СПРАВІ, як ви можете зрозуміти мене": улесливим тоном сказав капітан Блаторій. Зіниці Сатанії збуджено затремтіли, вона відвела руку з мечем і почала міряти кроками свій кабінет. Стурбовано, вона відкинула пасмо чорного волосся зі свого червоношкірого обличчя, а потім знову повернулася до свого слуги та різко звеліла: "Чекай мене назовні, я закінчу свої справи і вийду до тебе!". Демон знову відвісив єхидний уклін та закрив за собою двері. Сатанія вся тремтіла, її ніздрі розширялися від почуттів захоплення та невідомості, що переповняли єство жінки. Невже зараз вона почує те, про що стільки разів мріяла почути? Але стогін її бранки змусив демонесу згадати про незакінчену справу. Перехопивши зручніше рукою свій зазубрений меч, Сатанія поглянула в очі арназійки з презирством та вдаваною жалістю: "Як жаль, що ми так мало погралися разом, Камі. Я б розважалася з тобою годинами і цілими днями. Але тобі дуже сильно пощастило. У твоєї подружки Сатанії є справи куди важливіші, чим гратися зі зламанною арназійкою. Тому я тебе відпускаю! Вважай, що тобі вдалося пом'якшити моє спотворене серце. Вирушай у Вічне Полум'я, перероджуйся там в новому тілі, щоб я змогла зі справжнім насолодженням повідрубувати знову твої солоденькі пальчики і милі копитця! Тільки спочатку трішки затримайся в нашому тлінному світі та постраждай. Це тобі привіт від Сатанії Ураніан!". З цими словами червоношкіра демонеса з силою перерізала вени на обох руках арназійки. Та лише хрипло забулькала, не в силах що-небудь сказати. Тіло полоненої дрібно тремтіло. Дуже скоро вона вся спливе кров'ю та помре, вирушивши на переродження, яке судилося всім загиблим  демонам Інферно.

Розібравшись з бранкою, Сатанія відвернулася від неї, заховавши меч у піхви, які вона причепила собі за спину. Вийшовши з кімнати тортур, демонеса коротко кивнула Блаторію, який стояв, подібно до статуї, біля дверей. Вони разом пішли по довгому чорному коридору, який був освітлений лавовими світильниками, чиє червоне світло створювало довкола них жахливі тіні.  Сатанія повернулася до свого супутника та задала питання, що її турбувало: "Ну, Блаторій? Я чекаю з нетерпінням на ваше донесення. Невже успіх?". Капітан демонів задоволено посміхнувся, зрозумівши, що справив на свою пані бажаний ефект. Посмакувавши декілька хвилин інтригу, він нарешті відповів: "О, так, повний успіх. Наші маги працювали не покладаючи рук, як ви і Володар нам наказували. Вони пройшли самі через стільки страждань, стільки невдалих спроб. Якось, одного разу, мага просто розірвало на шматки м'яса і це було досить неприємним видовищем! До сих пір його витрушую зі своїх нових чоботів. Але сьогодні маги знайшли дещо незвичайне. Ми ухопилися за нитку. Вона тонка, слабка, але все ж хороша нитка. Маги зміцнили її, розширили дірку у вимірах. І ви не повірите, але ми побачили, ніби в кривому дзеркалі все- ліси, зірки, ріки, моря, білосніжні міста і, навіть, Місяць!"

Сатанія, буквально, вся затремтіла від навісного захоплення, вона муркотала від приємних думок, а її очі хитро блищали у вогнях ламп. Але демонеса взяла себе в руки і, повернувшись до Блаторія, обережно сказала: "Ваші новини втішають моє чорне серце, капітан. Але ви точно впевнені, що знайшли саме те місце, про яке я думаю? А якщо, навіть, вам і вдалося знайти цю, як ви говорите, нитку, то наскільки зв'язок з нею міцний? Розумієте, не варто турбувати Володаря по будь-яким дурним дрібницям. В гніві Повелитель жахливий, ми не маємо права на помилку. Він поклав на мене та на всіх вас свої самі великі сподівання. Якщо наші спроби закінчаться успіхом, тоді сам Диявол нагородить нас всіх. Ми зможемо правити не тільки над Інферно, але й втраченим Верхнім Світом теж!". Капітан з розумінням захитав головою у відповідь на слова демонеси та махнувши призовно рукою, почав вести Сатанію по заплутаному лабіринту похмурих коридорів. Дорогою, він продовжив запевняти свою пані в успіху: "Я розумію ваші страхи і не хотів би накликати гнів Володаря на наші нещасні голови. Тому ми все ретельним чином перевірили. Сумнівів немає, це дійсно Верхній Світ, це Ефілнуарія, наша втрачена перлина. Ті ж зірки, ті ж світила, навіть міста все такі ж прекрасні. Зв'язок поміж Інферно та Верхнім Світом спочатку був поганим. Наші маги помирали як мухи, коли намагалися пройти через тканину вимірів. Але ми зміцнили зв'язок, розширили прохід. Поки що лише один наш маг побував у Верхньому Світі, трохи дослідив околиці та розповів мені, що наш портал з'явився в якійсь печері на межі моря. За печерою можна побачити ліси і ще є якесь невеличке рибальське селище ефілнуарців. Але наш маг не захотів ризикувати наодинці, адже у нього не було прямого наказу вступати в бій з ворогами. Тому ми, поки що, маємо елемент неочікуванності в разі атаки!"

Сатанія злостиво вишкірила свої акулячі зуби і зайшлася крижаним сміхом, який луною відбився від вогких склепінь темного замку. Відсміявшись, вона потерла задоволено свої пазуристі руки: "Добре, капітан Блаторій, дуже добре. Ви гарно справилися із завданням і я обов'язково замовлю за вас словечко перед Повелителем. Але, поки що, немає потреби його турбувати. Ви кажете, що там розташовується рибальське селище? Просто неймовірно! Нас прокляли боги, відкинув власний народ, нас позбавили законних земель та законної влади. Ефілнуарці думають, що можуть забути про нас? Вони сліпо сподіваються на захист своїх милих богів? Але ми повернулися і тепер нагадаємо про себе. Їхні красиві біломармурові міста тепер на собі відчують весь гнів Інферно, ми втопимо їх у власних крові та стражданнях. Вони підкоряться нам або будуть знищені. Капітан Блаторій, готуйте бойовий загін. Я особисто очолю атаку. Наша ціль - знищити це селище, вирізати всіх, окрім одного ефілнуарця, щоб він ніс іншим звістку про наше прибуття. Щоб вони тремтіли від страху в своїх палацах, всі ці дворяни, які багатіють на мирному та прибутковому житті. Не довго їм святкувати і співати в своїх лісах. Сатанія Ураніан вже йде зі своїм легіоном!". І демонеса знову зайшлася злостивим сміхом від якого, навіть, бувалий Блаторій відчув себе незручно.

"Слухаюся та корюся, пані Ураніан!": урочисто вклонився своїй володаркі капітан Блаторій та покрокував в зворотньому напрямку. Його залізні чоботи створювали такий галас, що звук кроків демона луною віддавався від чорних замкових стін. Блаторій був щасливим, що, хоч на якийсь час, позбувся своєї божевільної пані і таємно очікував вже майбутню різню з новими супротивниками. Сатанія Ураніан довго та холодно буравила поглядом спину свого воєначальника, поки його велетенська фігура не зникла за рогом. Так, він не підведе її. Ніколи не підводив та завжди був вірний лише їй одній. Разом вони вкриють свої імена славою, завоювавши Верхній Світ для свого Повелителя. Уявивши як Диявол буде щасливим, дізнавшись про їхній успіх, Сатанія не змогла стримати напад нового тріумфуючого сміху. Від обожнювання свого володаря на очах у демонеси, навіть, виступили сльози захоплення. Але спочатку вона особисто все перевірить, переконається в успіхі на власному досвіді. Обличчя Сатанії знову стало схожим на маску жорстокості, пихи та байдужості. Склавши руки на грудях, вона продовжила спускатися швидкими кроками по заплутаним підземним коридорам Дайторіума, поки не опинилася перед велетенськими дверима із свинцю. Підійшовши ближче до них, Сатанія вхопилася за масивне кільце і п'ять разів постукала ним по поверхні, подаючи умовний знак. Зсередини почулися кроки, невдоволене бурмотіння, брязкіт тисячі засувів, а потім двері з неприємним скрипом відчинилися і з них визирнула чергова рогата голова з похмурим обличчям. "Кого там знову чорти принесли? Що ви тут товчетеся? Сказав же, інформація секретна! Ніхто тут не кричав захоплено. Вам здалося!". Але, раптом, вартовий запнувся, закашлявся та заховався за двері, побачивши, хто перед ним. 

Ударом ноги Сатанія відчинила двері ширше і увійшла всередину приміщення, насуваючись на безвідповідального вартового та злостиво блискаючи очима. Підійшовши до нього, вона здавила демона за горло когтистою рукою і підняла його над землею, від чого нещасний відчайдушно засмикав ногами. "Кого це принесло, питаєш? Самі чорти привели до тебе мене, Сатанію Ураніан! Ти тут тільки по моїй вказівці. А вже наважуєшся щось казати? Можливо, мені варто розрізати тобі пузо та придушити твоїми ж кишками такого телепня?": моторошно прошипіла демонеса, витягнувши свого меча і лоскочучи ним наляканого демона. Той намагався прохрипіти якісь виправдання, але тут увага Сатанії перейшла на те, що було за спиною чоловіка. Вона відкинула його в сторону, як мішок муки, і зневажливо сказала: "Забирайся геть з моїх очей! Твоє місце в моєму легіоні, повернешся сюди з усіма! І не думай дезертирувати, інакше я тебе знайду, від мене не заховаєшся ніде!". Бурмочучи незграбні вибачення і кланяючись, вартовий вихопився до коридору та зачинив двері за собою.

Сатанія вже й думати про нього забула. Її червоні очі здивовано розширилися при виді роботи магів. Вся кімната являла собою велику підземну арену, де міг би розміститися цілий собор. Але замість нього у центрі кімнати височіла велетенська обсидіанова арка. Її вершина губилася десь в сутінках стелі. Края арки прикрашали руни невідомих заклять і якісь малюнки черепів з вишкіреними пекельними мордами, які навіювали незрозуміле внутрішнє тремтіння. Довкола арки бігали крихітні фігурки дарназійських магів. Це були демони у великих чорних рясах з каптуром, які бігали, замордованими, по всій кімнаті, щось читали співоче, чаклували і через це вся кімната мерехтіла вогнями райдуги. Але більше всього увагу Сатанії прикував центр арки. Здавалося, що в центрі повинна виднітися задня стіна велетенського приміщення. Але замість цього весь простір арки займала завіса фіолетової енергії, яка клубочилася та нагадувала собою стурбовану каменем воду, від якого розходяться у всі сторони кола. І в цих загадкових вихорах енергії очам здивованої Сатанії являлися давно забуті пейзажі - зелені пагорби, красиві квіти, далекі ліси та обриси величних гір. Демонеса вся затремтіла від дикого збудження і нетерплячки. Вона не готова була чекати, її душа рвалася туди. Вона хотіла швидше опинитися по іншу сторону арки.

Сатанія перевірила чи надійно піхви меча причеплені до її спини, а потім підхопила з якогось гачка на стіні старий чорний плащ під яким вона заховала свій обладунок. Дівчина прикрила обличчя та роги своїм каптуром і рішучим кроком вирушила до арки. Маги її помітили та схилилися в урочистому поклоні, але демонеса ледве й побачила нещасних слуг. Лише один молодий дарназійський чаклун наважився перегородити шлях цілеспрямованій Ураніан. Насупившись, він суворо заговорив: "Пані, не поспішайте! Ми ще перевіряємо чи вірні всі наші розрахунки. Один з наших, також, поспішив влізти до порталу, так його розірвало на шматки. Краще дочекайтеся, поки що, свого легіону та наших висновків, а потім йдіть до порталу стільки разів, скільки забажаєте!". Сатанія на мить зупинилася перед магом, холодно окинула його з ніг до голови проникливим поглядом, а потім, скрикнувши, знесла йому голову одним помахом меча. Тіло без голови впало як скошений сніп. Сатанія ударом ноги відкинула геть рогату голову і прогарчала: "Я не збираюся сидіти та чекати, склавши руки! Я чекала цілих шістдесят років можливості повернутися до Ефілнуару! Я заради знань і могутності позбавилася всього, навіть своєї колишньої краси. Тепер - тільки вперед до нових завоювань на честь Диявола!"

Інші маги від жаху кинулися хто куди, намагаючись заховатися від гніву пані в темних куточках приміщення. Сатанія все йшла та йшла уперед, а над її головою височіла могутня арка. Демонеса ніжно погладила чорними кігтями надійний шорсткий камінь будівлі. Фіолетова мряка коливалася у неї прямо перед обличчям, ледве не торкаючись її носа. Сатанія збуджено поглинала розширеними очима вечірнє небо, оповите хмарами, траву, яка коливалася на пагорбах і не могла відірватися від цього забутого видовища. Зціпивши свої ікла, демонеса сміливо пройшла крізь завісу і відчула як її тіло ніжно гладять та приємно колють магічні вихори. Ногами вона ніби ковзала по легким хмарам. Але ось Сатанія нарешті відчула під собою твердий ґрунт та змогла випростатися у весь свій зріст і озирнутися. Вона знаходилася у невеличкій печері, підлогу якої вкривали пісок та морські мушлі. За її спиною в рівній гранітній стіні був портал, який здавався тут такою маленькою фіолетовою плямою. Тремтячи всім тілом та нервово постукуючи по землі хвостом, Сатанія вибралася з печери назовню і здивовано завмерла. Перед нею простягалося безкінечне море, над яким кружляли, жалісно стогнучи, білі чайки. По ліву руку від дівчини розташовувався невеликий лісок, де співали радісні трелі веселі птахи. По праву руку знаходилася далечінь з пагорбами і там же виднілося маленьке білосніжне ельфійське селище. Сатанія стояла на скелястій височині, де знаходилася її печера, і повними грудьми вдихала чисте морське повітря. Вона вже й забула, що це означає жити по справжньому. В Інферно демонеса вже звикла до важкого повітря, наповненого димом та попелом. Приємний бриз обвівав червоношкіре обличчя мандрівниці з іншого світу, ворушив під каптуром її довгим чорним волоссям, яке привітно блищало в променях слабкого сонця, яке ховалося за хмарами. Сатанія нахилилася та зірвала у себе під ногами велику гарну ромашку. Підносячи її до свого носу, дівчина з насолодженням вдихнула легкий духмяний аромат. На одну коротку мить, зазвичай жорстоке божевільне обличчя Сатанії змінилося. На ньому відбилися біль, сумніви, жаль, невиразна скорбота, смуток за втраченою батьківщиною. Обличчя демонеси пом'якшало та придбало втрачені ельфійські риси. Стиснувши в своїх грубих пальцях квітку, Сатанія закусила нервово губу. В куточку її червоного ока блиснула маленька іскорка. Невже божевільна і жорстока Сатанія Ураніан може плакати?

Але, раптом, хмари затягнули останні промені сонця, почався проливний дощ, спалахнула блискавка та заревів далекий грім. За своєю спиною дівчина відчула наростаючий тупіт сотень та сотень ніг у залізних чоботях. І обличчя Сатанії Ураніан знову озлобилося, божевільне полум'я затанцювало в її червоних очах. Вишкіривши ікла, демонеса загарчала. Вона кинула ромашку на землю і роздавила її своїм залізним чоботом. Витягнувши меч, дівчина скинула каптур та повернулася обличчям до входу у печеру. Перед нею вже стояв її вірний капітан Блаторій, а за його спиною через портал виходили все нові й нові дарназійці, шикуючись квадратом на скелястому виступі. Всі, як на підбір, високі, одягнені в свої червоні обладунки, озброєні великими шипастими мечами, тугими луками та списами. Голову демонів прикрашали шоломи, які закривали все їхнє обличчя, окрім моторошних червоних очей, які злісно палали у мороці непогоди, гострих ікл та загнутих назад рогів. Їхні хвости хлестали від нетерпіння. Легіон був готовий до завоювання цих земель. Сатанія підвела до неба свої руки. Вогонь блискавиць відбився на лезі її чорного меча. Наростаючий вітер безжально ворушив чорним волоссям демонеси. На її обличчі з'явилися кровожерливість та екстаз, так що, навіть, демони боялися дивитися в очі своєї пані. Сатанія гучно прокричала, перекрикуючи гуркіт грому: "Чуєте, Дарнзайр? Це боги нас вітають у новому світі! Вони хотіли нас проклясти, відкинути, приректи нас на вічне гниття в Інферно! А тепер вони тремтять від жаху, побачивши, що Дарнзайр повернулися куди більш сильнішими, могутніми, сміливими та шаленими. Їм не зупинити нас. Подивіться туди, воїни!". І Сатанія показала когтистим пальцем вниз, вказуючи на долину з пагорбами та вогні рибальського селища у ній. "Там ніжаться в теплі та добрі справжні ефілнуарці! Ті, хто побоявся прийняти участь в наших пошуках всемогутності! Ті, хто відкинув вплив нашого істинного Володаря! Вони не більше, чим вірні безпорадні ягнята своїх жорстоких самозванців-богів, їхні дурні раби. Так, можливо, це не вони ефілнуарці? Можливо, вони завжди паплюжили славетне ім'я цієї нації першовідкривачів та мудреців? Це ми ефілнуарці, ми, а не хтось інший! Але вони і їхні боги відібрали у нас все- нашу красу, наш світ, наш народ, наші домівки, нашу расу. Тепер ми - Дарнзайр, Прокляті! Але ми з гордістю носимо це ім'я. І тепер Дарнзайр прийшли за тим, що належить нам! Ефілнуар буде належати Дияволу! Ефілнуар - це батьківщина Дарнзайр! Вперед, у бій, мій вірний легіон! Напоїмо цю землю кров'ю цих розбещених виродків!". Слова Сатанії були зустрічені дружнім ревом та брязканням зброї об щити воїнів армії Інферно. Демонеса гнівно закричала в обличчя сутінкового неба, яке роздирали спалахи блискавок. Розмахуючи мечем, вона кинулася вниз в долину, а за нею біг безжалісний та жахливий легіон демонів.

Тамаріель Блекдеґер сиділа у вікна своєї скромної хатки, розташованій в маленькому селищі під назвою Наймерія. Ельфійка схилила голову над тендітним шитвом, яким вона займалася весь цей час. Колесо тихо скрипіло, веретено сновигало в спритних ніжних пальчиках, а голка робила рівні стьожки. Під майстерними руками ельфійки виходив неймовірний візерунчастий рушник. Білосніжна тканина була по краям оздоблена зеленими орнаментами, а по центру Тамаріель виткала ягоди калини, квітки бузку, віти тополі та ельфійське джерело, з якого ключем била вода. Працюючи, ельфійка тихо співала собі під ніс та похитувала своєю головою. Чорне волосся гарно спадало по тонкій спині, охоплене на лобі легкою срібною діадемою. Розумні очі смарагдового кольору не відривалися від шитва, губи були зосереджено стиснутими. Тонку ельфійську талію охоплював золотавий пояс, а тіло вкривала легка повітряна сукня теж смарагдового кольору. По сукні всіма кольорами райдуги переливалися блискітки, відбиваючи в собі вечірнє світло та полум'я  вогню.

Тут, в Наймерії, Тамаріель почала знову повертатися до життя після смерті чоловіка, подібно до квітки, що прокидається після зимового сну. Спочатку їй здавалося, що вона не в силах справитися з втратою свого вірного супутника, з яким Тамаріель провела стільки щасливих днів у Вендірі та пережила стільки неймовірних пригод. Тамаріель страждала дуже сильно і, навіть, була готова кинути все, поплисти до Фалінестійських островів, розшукати там нескорених вільних камарантів та загинути в нерівній битві з ними. Але ельфійка знала, що це був би низький вчинок з її сторони, адже Аланхейя ніколи не прийме в своє царство душу самогубці. Та й хто б спалив її тіло у випадку смерті і допоміг звільнити душу? До того ж Тамаріель була матір'ю двох дітей. Вона потайки пишалася своєю старшою донькою Вісс, яка краще неї справилася зі смертю батька та несла на своїх плечах тягар відповідальності за цілий клан. Але й свого молодшого сина Сейдана Тамаріель любила не менше. В дитинстві він менше проводив часу зі своїм батьком, більше прислухаючись до легенд матері, вишукуючи в них відповіді на більшість незаданих питань. Сейдан був тихим, скромним мрійником, а пізніше став мандрівним вченим. Від Вісс Тамаріель знала, що поміж її дітьми трапилася якась сварка і тепер Сейдан зник у невідомому напрямку. Що ж з ним буде тепер? А що буде з Вісс? Серце матері тривожно стиснулося і вона раптово зойкнула від неочікуванного болю. Поринувши в свої роздуми, Тамаріель не помітила, як вколола собі палець голкою. Тепер, декілька плям крові забруднили білу тканину вишитого рушника, потворно розлазячись по красивим візерункам.

Тяжко зітхнувши, жінка відклала в сторону шитво та замисленно посмоктала поранений палець, щоб зупинити кровотечу. Вставши та розправивши сукню, що шелестіла, Тамаріель підійшла до однієї з шухляд комоду. Звідти вона витягнула невеликий шматочок тканини, яким обмотала поранений палець. Біль трохи уйнявся, але тканина миттєво пофарбувалася у червоний колір. Ельфійка зціпила тонкі безтілесні губи в німій тривозі. Чомусь вид цієї кривавої ганчірки сильно пригнічував її. Їй було неспокійно в цей день, ніби повсюди її оточували погані знаки. Можливо, вся проблема в її негативних думках? Всі ці тривоги через померлого чоловіка та турботи про двох дітей зовсім вибивали з колеї крихку жінку. Можливо, варто подихати свіжим повітрям і прогулятися по селищу?

Рішуче кивнувши самій собі, Тамаріель долонями розправила своє довге волосся та вийшла з дому. Зовні дім був таким же маленьким, як і всередині. Це була просто звичайнісінька рибацька хатка. Але Тамаріель не пригнічувала ця бідність, яка оточувала її у житті. Навпаки, тут, в нетрях вона відчувала себе вільніше, зручніше та незалежніше. Життя у Лоріндолі порядком набридло ельфійці. Всі її там знали, більшість любила попліткувати про її горе за спиною. Маєток чоловіка, а в особливості, його порожній трон діяли дуже кепсько на моральний стан розбитої жінки. А бачити імператора Оруела, який виражав вдаване співчуття, Тамаріель теж не хотіла. Їй було шкода, що вона не змогла залишитися з Вісс та допомогти дівчині пом'якшити її тяжкий тягар. Вісс намагалася з усіх сил відволікти свою матір і не бажала її відпускати від себе. Але, зрозумівши душевні рани рідної людини, дочка відпустила матір від себе. А в момент прощання Тамаріель чомусь, на коротку мить, здалося, що вона в останній раз дивиться у смутні бурштинові очі своєї дівчинки.

Підібравши подол своєї сукні, Тамаріель неквапливо йшла через селище. Повсюди височіли такі ж скромні хатки, як і її власна. По вузьким вуличкам крокували робочі-ельфи. Вони привітно кивали ельфійці, смішно піднімаючи свої солом'яні капелюхи в знак привітання. Тут ніхто не знав Тамаріель, вірніше, її знали та любили всі, але як добру і сердечну ельфійську жінку, а не заможну пані з другого по чисельності клану в імперії. На відміну від міст, де цінувалося родове ім'я, в ельфійських селах дивилися на те, що ти вмієш робити. Тамаріель збирала в лісі трави, готувала різноманітні зілля та примочки, допомагала лікувати хворих і поранених. За це вона швидко заслужила повагу місцевих жителів і, навіть, прізвище "Матінка Там" серед більш молодших ельфів. Зайвий раз Тамаріель переконалася, що ті, хто живуть у скромності найбільш чистосердечніші ніж ті, хто має великий дохід. Вочевидь, за золото можна купити все, окрім доброї душі, знань та кохання. Біля деяких хаток віднілися шовкові сіті, які виставили сохнути на сонці, але забули вчасно прибрати. На саморобних треногах висіла різноманітна риба, яка в'ялилася під вечірнім сонцем. У центрі селища загін рибаків схилився над магічним вогнищем, ретельно прокопчуючи на диму свій влов. А у ближнього кута ельфійці трапилася на очі бочка, наповнена рибою, яка була вкрита великою кристалічною сіллю. Ввічливо посміхаючись та кланяючись всім зустрічним, Тамаріель продовжувала свій звичний цілодобовий обхід Наймерії.

Уривчастий вітер налітав раптово, як шалений кінь. Він вдаряв ельфійку в обличчя, ворушив її волоссям та подолом сукні. В повітрі відчувались запахи вологості, риби і морської солі. Вийшовши за межу селища, Тамаріель підвела обличчя до неба та насупилася. Вітер гнав із заходу важкі свинцеві хмари, які затьмарювали проміння сонця. Втомлено протерши свої очі, ельфійка похмуро пробурмотіла: "Аланхейя сьогодні гнівається сильніше, ніж коли-небудь. Боги, що не так? Я відчуваю як повітря робиться важким, як мені стискає груди невідомий тягар. Я не відчуваю себе спокійно. Щось повинно трапитись. Щось точно трапиться!". Розгладивши руками сукню, Тамаріель обійшла селище ще один раз та пішла до скелястої ущелини, яка розташовувалася за поселенням. Це було одним з її улюблених місць, де жінка могла побути на самоті та віддатися своїм роздумам. В цей день Тамаріель відчувала себе дуже незручно і сама на себе сердилася, не розуміючи, від чого її так пригнічує невідома сила. Підійшовши до ущелини, ельфійка здалеку почула басовитий рев водоспаду. А підійшовши ближче, її очам явилося хвилююче видовище. З велетенської гранітної скелі, з висоти дванадцяти метрів, зривався бурхливий потік води. Водоспад весь іскрився магічними вогниками, його води переливалися перламутровим блиском, який різав очі своєю яскравою сліпучою красою. Бурхливі течії води, як золотий дощ, опускалися в широку бірюзову річку, яка протікала вздовж західного берега селища. По бокам ріки росли ясени, граби та кущі ялівцю.

Тамаріель підійшла до невеликого валуна, який за своєю формою нагадував пласку поверхню столу, яка лежала на зеленому мохові. Піднявшись на камінь, ельфійка сіла на нього та скинула з ніг  легкі шкіряні черевички. Вона опустила білосніжні ніжки в течію теплої ріки, яка несла свої води в море. Замислено плескаючись у водичці, Тамаріель думала про своїх дітей, які знаходилися від неї так далеко зараз. Може, варто поговорити з Вісс та повернутися разом з нею до міста? Що, якщо тривожні почуття, які пригнічували її сьогодні - це материнський інстинкт, який попереджав її про якесь майбутнє горе? Раптовий гуркіт грому змусив жінку здригнутися. Вона побачила лінію блискавиці, яка пробороздила собою темні небеса. А потім їх, нібито, прорвало і з неба пішов проливний дощ. Вода радісно співала, доторкаючись до дощових крапель, а водоспад схвально бурчав. Волосся ельфійки злиплося від вологи, по її щокам, як сльози, текли важкі краплі дощу. Сукня пом'ялася та виглядала тепер не розкішно, а жалюгідно. Але Тамаріель навіть не думала йти зі свого місця. Вона просто витягнула ноги із води і, підібгавши коліна під себе, продовжила роздумувати про своє добровільне пустельництво. Тамаріель тихенько співала собі під ніс смутну пісню, не звертаючи уваги на пануючу довкола негоду.

В цей же самий час на іншому краю селища прогулювався ельфійський вартовий. Село було маленьким, ворогів ніколи не було, так що послуг одного охоронця було більш чим достатньо. Тому ельф Сімерон полюбляв свою небрудну роботу. На ній він міг потайки поспати, а при нагальній потребі Сімерон ухитрявся вкрасти рибку-другу у своїх односельців. Всі про це знали і ніхто не сердився. Добродушного хлопця всі любили та обожнювали, адже він ніколи й пальцем нікого не чіпав. Ось і зараз Сімерон звично гуляв на кордоні поселення, стискаючи в руках рукоять своєї алебарди. Коли почалася гроза і пішла злива, ельф натягнув собі на голову зелений каптур. Тепер він здавався схожим на смішного зеленого чоловічка, в якого з-під каптура стирчали довгі, тонкі, мокрі, гострі вуха. Незадоволено бурмочучи, ельф вирішив швидше закінчити свій обхід, а потім заховатися в якому-небудь теплому сараї, де можна без відому хазяїна заритися в духмяне сіно та хорошенько виспатися. Але в цей день Сімерону вперше було неспокійно. В моменти коротких спалахів блискавиць йому здавалося, ніби він розрізняє на скелястому виступі страхітливі фігури. Здалеку ці фігури скидалися на ельфів і він міг би спокійно вирішити, що хтось з селян не встиг повернутися додому до початку зливи. Але щось в цих фігурах було відразливе, жахливе. До того ж вони були шипастими, рогатими, зловісними та потворними. Але коли мерехтіння блискавок припинялося, Сімерон вже нікого не бачив на багато миль уперед. Розсміявшись з власної фантазії, яка, вочевидь, розігралася в цей день, ельф помітно розслабився. Він вже хотів було повернутися до селища і пошукати нарешті свій заповітний сарай, коли ясно почув за шумом зливи та гуркотом грому якісь хриплі крики, брязкіт заліза та тупіт сотень ніг. Стурбувавшись сильніше, ніж перед тим, Сімерон перехопив алебарду зручніше і знову закрокував крізь завісу дощу до лісочку, що був близько поселення. Розсуваючи зброєю мокрі кущі та послизаючись у багнюці, він посиленно вдивлявся у туманну далечінь, силкуючись що-небудь розгледіти в ній. Сімерон все далі й далі заглиблювався в ліс, прислухаючись до кожного підозрілого шороху. Але він чув лише дзвінке капання зливи та гуркіт сердитого грому, а більш нічого. Можливо, йому лише здалося? Він що, боягузом став і почав боятися сильної негоди, що, навіть, мариться всяке? Сімерон сердито вилаяв сам себе за дурість і рішуче повернувся, щоб піти звідси та повернутися до села. Але повернувшись обличчям до виходу з лісу, він, раптом, побачив прямо перед собою нечітку високу фігуру. Подол чорного розірваного плаща майорів від сильного вітру і обвисав донизу від води, що стікала по ньому. На незнайомці були залізні чоботи і невідомий пластинчастий обладунок. В одній зі своїх рук фігура стискала загострений потворний меч неймовірної довжини. Сімерон здригнувся від несподіванки, але не розгубився. Все ж таки, приємно нарешті бачити перед собою реального ворога. Націливши на фігуру вістря алебарди, ельф гнівно викрикнув: "Стояти! Кидай меч, руки вгору, щоб я їх бачив! Хто ти, чужинець? Назовися! Ми - мирне поселення рибаків, тут нам не потрібні проблеми!"

Незнайомець не відповів, але ледве помітно здригнувся, почувши голос ельфа. Він підійшов ще на декілька кроків ближче. Через завісу доща Сімерон все ніяк не міг розгледіти обличчя небезпечного чужинця. Але довгов'яза фігура точно була ельфійською. Витонченість талії та граціозні обриси тіла підказали ельфу, що незнайомець, який стояв перед ним, вочевидь, жінка. Але вона навіть і не думала кидати свій меч, а просто мовчки дивилася на вартового. Сімерон почав дратуватися від мовчання іноземки і знову закричав, перекрикуючи гуркотання грому: "Я сказав - кидай зброю! З якого ти клану? Ім'я? Назови ім'я, чорти б тебе задрали!". Але, раптом, з темряви зі свистом вилетів якийсь червоний батіг та розсік одним ударом алебарду в руках ельфа. Сімерон здригнувся від неочікуваності та позадкував назад. Справа кепська, він не був готовим до такого повороту подій. Але його рука намацала за поясом надійну сталь мисливського кинджалу і ельф заспокоївся. Несподівано, блискавка спалахнула яскравіше попереднього і в її світлі Сімерон зміг нарешті роздивитися нападницю. Він закричав від жаху, а його руки затремтіли від страху. Це було обличчя смерті. Він роздивився червону шкіру, гострі ельфійські вуха, довгі чорні роги, багряні очі з вузькими зіницями, моторошну зубасту посмішку цієї незрозумілої істоти. Сімерон розвернувся і кинувся тікати через мокрий чагарник, силкуючись добігти до селища та підняти тривогу. Але він не зміг добігти. Удар незрозумілого батога збив ельфа з ніг і він упав обличчям у багнюку. Розвернувшись, Сімерон рубанув мисливським кинджалом по своїй супротивниці, але та блокувала його удар своїм моторошним мечем. Здавивши ніжну кисть ельфа своєю потворною пазуристою рукою, істота змусила Сімерона впустити свою єдину зброю. Своїм батогом ворог обвив шию ельфа і підняв його вище. Захрипівши та силкуючись визволитися з мертвих тисків, вартовий з острахом зрозумів, що його тримає зовсім не батіг. Це був живий теплий хвіст створіння, прикрашений шипами і який закінчувався потворним списоподібним наростом. Приблизивши обличчя Сімерона до своєї потворної фізіономії, істота зачаровано погладила ельфа по його обличчю. В очах жахливої жінки танцювали іскорки веселощів, божевілля та кровожерливості. Потворна істота заговорила заморожуючим душу голосом: "Ефілнуарець. Справжній живий ефілнуарець. Як же я давно не бачила таких ідеальних екземплярів. Ти питав про моє ім'я та мій клан? Колись, у мене було і те, й інше, коли я жила серед вам подібних. Але тепер я дещо більше. Друже, тобі випала честь привітати одним з перших пані Інферно Сатанію Ураніан, праву руку великого володаря Диявола. І повір мені, ти в мене помреш від щастя!". Задерши свою рогату голову, Сатанія засміялася моторошним сміхом і її обличчя озлобилося до мурашок на спині. Розкрутивши свого меча, демонеса з силою встромила його декілька разів в груди та живіт ельфа. Вона різала і рубала його, поки він не впав замертво. Відкинувши в сторону покалічений труп, Сатанія кінчиком язика торкнулася закривавленого леза свого меча. "Солодка кров ефілнуарців. Як же мені не вистачало нашої помсти їм! Вперед, знищити цих слабкодухих лісовиків! Нас ніхто не зупинить!": закричала в глибину лісу Сатанія і побігла в напрямку до далеких вогнів селища. За нею слідом показувалися все нові й нові демони, які жадали смертовбивства. Своїми чоботами вони топтали вбитого ельфа, навіть не турбуючись переступити через нього.

Тамаріель медитувала біля водоспаду, коли до її чутливих вух долинули крики Сімерона та галас ворога, що наступав із лісу. Ельфійка бувала в багатьох походах зі своїм чоловіком, а Фалінестійські острови залишили на її душі незабутній відбиток. Тому у неї не було жодних сумнівів, що на мирне поселення Наймерію напали невідомі вороги. Підскочивши на ноги як струна, Тамаріель відірвала від своєї сукні подол, відкривши красиві довгі білосніжні ноги. Тепер вона могла бігти вільно, не плутаючись у подолі непотрібного зараз одягу. Ельфійка зірвалася з місця та кинулася в селище. По дорозі вона прикладала руки рупором до рота і кричала: "Ельфи, до бою! На нас напали! Нас атакують! Всі до мене! Хапайте будь-яку зброю! Будемо захищатися!". Спочатку більшість не зрозуміла сенсу слів, які вигукувала Тамаріель, але їй вистачило видовища хмари чорних стріл, яка розсікала грозове небо, щоб зрозуміти що до чого. Деякі стріли пронизали нещасних роззяв, але інші ельфи захистилися від них, пірнувши в свої дома. 

Тамаріель добігла до своєї хати і каменем вибила вікно. У неї не було часу розбиратися із  засувами. Птахом стрибнувши в розбитий віконний отвір, ельфійка витягнула з-під свого ліжка срібну ельфійську шаблю. Вона яскраво світилася блакитним кольором. Це означало лише одне - тут вороги і вони наступають. Озброївшись, ельфійка вискочила надвір та замахала розгубленим ельфам, щоб вони збиралися на площі. На щастя, більшість селян колись служили в імператорській армії, тому вони дістали свої потерті обладунки та гострі шаблі. Але були й такі, хто ніколи в своєму житті зброї не брав до рук. У таких ельфів в руках були вила, лопати та кухонні ножі. Більшість не розуміла що відбувається та що їй робити. Тамаріель оглянула свою скромну армію і в цю мить в ній прокинувся дух сміливих Блекдеґерів: "Всі - шикуйся! Не піддаватися страху. Це наш дім, наша земля. Будь-яких чужинців ми змусимо кров'ю заплатити за кожен шматочок нашої землі. До бою! Ті, в кого є луки, нехай заряджають стріли. Чекайте мого сигналу!". Лучники швидко приготували свою зброю, а інші воїни похмуро вдивлялися крізь завісу дощу. Раптом, морок розірвали силуети потворних рогатих істот, які були закуті в червоні обладунки та озброєні велетенськими мечами та сокирами. Істоти хрипло кричали і сміялися, їхні очі налилися кров'ю та світилися, пронизуючи пітьму. Тамаріель мимоволі здригнулася, але на її обличчі залишилася колишня рішучість. Вона лише сказала: "Боги, які потворні тварюки. Але з нами боги і ми не відступимо! Лучники! Цілься! Готуйся! Вогонь!". І ельфійка рішуче махнула своєю шаблею.

Лучники випустили цілу хмару срібних стріл. З дзвінким співом вони полетіли до грозового неба та накинулися на армаду дарназійців. У війську демонів пролунали крики болю, більшість впала замертво. Але інші навіть не похитнулися та не зупинилися, продовжуючи бігти вперед. Очі демонів світилися злісним тріумфом і бажанням дістатися до своїх недругів. Тамаріель насупилася і нервово стиснула рукоять шаблі: "Молодці! Раз їм можна нанести біль та вбити, значить вони такі ж смертні, як ми з вами. Не бійтесь, ми будемо стояти до останнього! Не віддамо на поталу цим невідомим тварюкам нашу землю. Зімкнути ряди! Приготуватися до ближнього бою! Списоносці, виставити уперед зброю! Подивимося як вони пройдуть через наш бар'єр!"

На цей раз уперед пропустили ельфів зі списами та вилами. Впавши на одне коліно, вони виставили вперед вістря своєї зброї. Їхні ясні очі пильно та гнівно дивилися на наступаючих супротивників. Ельфам було страшно, але рішучі команди Тамаріель Блекдеґер заспокоїли їх і не давали кинути свої позиції. З гучним ревом червона хвиля дарназійців зіштовхнулася зі смарагдовими ефілнуарцями. Більшість демонів з виттям повисла на списах і вилах. Так ельфам вдалося скосити перші три ряди ворожого воїнства. Але інші демони швидко опам'яталися від несподіванки і почали ударами своїх мечей та сокир ламати зброю ворогів, часто відрубаючи її прямо разом з руками. Дарназійці увірвалися в серце ельфійського спротиву і багатьох вбили там. Ельфи боролися відчайдушно, оточуючи своїх супротивників і добиваючи їх ударами мечей і списів. Але демони воювали без страху, кровожерливо та по звірячому. Не один і не два рази Тамаріель бачила, як ці потвори терзали на шматки ніжні тіла ельфів, пускаючи в хід свої пазурі, роги і гострі ікла. Одній дівчинці попереду Тамаріель демон вигриз ніжне горло. Розгнівавшись, ельфійка одним помахом шаблі відрубала цю мерзенну пику з плеч. Викрикуючи рішучі накази, Тамаріель кинулася на передову. Вона вертіла своєю шаблею як справжній майстер фехтування. Кожен демон, який ставав на її шляху, в ту ж мить падав. Але ельфійка розуміла, що вони не вистоять так довго. Ельфів робилося все менше, а демонів, навпаки, прибавлялося. З лісу до селища вривалися все нові й нові злі чудовиська. Вони ламали хати, вбивали худобу, топтали посіви, різали на шматки захисників. Цю хвилю неможливо було зупинити. Тамаріель тримала оборону, але вона сама вже вкрилася кров'ю і подряпинами, а її руки нестерпно боліли від напруги. Шабля здавалася неймовірно важкою. Як би їй зараз стала в нагоді допомога клану Блекдеґер! Але до Лоріндолу дуже далеко. Вона не встигне попередити всіх. Невже Вісс та Сейдан загинуть у вогні, який принесли із собою ці демони? Ні, цьому не бути. Вислідивши серед свого війська одного молодого ельфа, зовсім ще хлопчиська, Тамаріель притягнула його за лікоть до себе і швидко заговорила: "Ти ще дуже юний, щоб помирати, хлопче! Я хочу дати тобі важливу та невідкладну місію. Ти повинен розшукати в Лоріндолі мою дочку Вісс Блекдеґер. Лише її одну! Тобі потрібно передати їй, що наше село атакували демони. Йди і ніяких заперечень! Коли це все переживеш, ще дякувати мені будеш!". Хлопчина хотів було протестувати, він рвався до бою, але, побачивши гнівний погляд смарагдових очей ельфійки, разом затих. Коротко кивнувши, він вискочив з натовпу і, свиснувши, підізвав до себе коня. Спритно заскочивши в сідло, хлопець, в скорому часі, зник за далекими пагорбами.

Тамаріель знову кинулася на допомогу своїм ельфам, відкинувши далеко назад червону хвилю дарназійців. Але, раптом, її шаблю заблокував такий жахливий удар, що кисті ельфійки охопив сильний біль. Налякана ельфійка побачила, що перед нею виросла фігура самого великого та самого страшного демона. Його обличчя було вкрите шрамами, очі гарячково світилися, але він був самим спокійним і обачним серед своїх співплемінників. Це був не хто інший, як капітан Блаторій. Демон підступно посміхнувся та з силою вдарив кулаком Тамаріель в груди. Ельфійка відлетіла на декілька кроків від свого супротивника і зігнулася від болю. Кашлянувши, Тамаріель виплюнула кров. Блаторій галантно вклонився та віддав честь крихкій жінці.

"Як твоє ім'я, ефілнуарка? Я хочу знати з ким маю честь зійтися в битві!": єхидно сказав демон зі шрамами на обличчі, грайливо підкинувши свого великого меча та порівнявшись із ельфійкою. Хапаючись за груди, які зсередини ніби палали пекельним вогнем, Тамаріель змогла підвестися на свої ноги. Вона люто поглянула крізь скуйовджене волосся на свого недруга і очі жінки спалахнули смарагдовим блиском: "Мене звати Тамаріель, дочка Літаель, і я- останнє, що ти побачиш в своєму житті, демон!". Очі ельфійки спалахнули яскравіше і, раптом, вона викинула одну руку уперед і схрестила пальці у складному знаку. З руки вирвався потік бурхливої води, вдарив Блаторія в груди, підхопив його у вир і почав жбурляти демона в різні боки.

Але Тамаріель було важко втримувати свою концентрацію через постійний біль у ребрах, тому її рука, якою вона скеровувала власне заклинання тремтіла. Блаторій борсався в середині водного потоку, його фігура здавалася великою чорною розмитою плямою. Демон гнівно закричав, але шум води перекрив його крики, а замість них з його рота вирвалися бульбашки. Дарназієць напружився і зміг, врешті, розрубати мечем свою водну тюрму навпіл. Вода останній раз сильно плесконула на дві протилежні сторони і зникла, поглинувшись землею. Блаторій стояв із мечем та відхаркував воду. Тамаріель теж важко дихала, зручніше перехопивши свою шаблю. Раптом, демон закричав і кинувся на ельфійку. Від першого його удару Тамаріель спритно ухилилася і на тому місці де вона стояла утворилася велетенська тріщина. Другий удар ельфійка заблокувала мечем. Шабля жалібно застогнала і трохи деформувалася, коли зіштовхнулася з чорним лезом ворожого меча. Деякі гострі шипи на рукоятці подряпали жінці лоба та щоку, через що кров струмочками потекла по її обличчю, яке сильно запекло від болю. З дзенькітом, ельфійка й демон роз'єднали свою зброю та розбіглися знову на попередню дистанцію одне від одного.

Блаторій і Тамаріель почали повільно кружляти одне навпроти одного. Довкола них вирувала битва, але здавалося, що весь світ зосередився навколо цих двох воєначальників. Маленька, граціозна ельфійка проти кремезного могутнього червоношкірого демона, очі якого палали гнівом та жагою вбивства. Іноді, щоправда, у бій супротивників вривалися інші учасники. Ось на допомогу Тамаріель прибігли двоє ельфів із кинджалами. Вони спробували оточити Блаторія, але капітан демонів легко розкидав їх, як сухе листя. Одному він викрутив руку і всадив свого меча ельфу в груди, від чого той болісно скрутився та одразу помер, насаджений на лезо як шашлик. Інший ельф гнівно закричав, побачивши смерть товариша і спробував вбити демона. Він підбіг і увіткнув свій кинджал прямісінько Блаторію у лопатку. Але демон лише розсміявся, він зламав ворожий кинджал як тростину, а потім його уламками виколов супротивнику очі, поки аж залишки кинджалу не вийшли з іншої сторони черепа.

На Тамаріель напали соратники Блаторія. Один демон в чорній мантії та каптурі на голові, почав шепотіти якісь мерзенні слова і махати руками. З його рук вирвалася полум'яна куля та полетіла прямо в обличчя Тамаріель. Ельфійка ледве встигла ухилитися, від її мокрої сукні неприємно запахло підпаленою тканиною. Намацавши на своєму поясі забутий срібний кинджал, Тамаріель спритно кинула його, попавши точнісінько в горло ворожого мага, від чого той захлинувся власною кров'ю, забився у судомах та впав на землю. Не встигла жінка випростатися та перевести дух, як на неї позаду з диким криком накинулася червоношкіра жінка. Її волосся розпатлалося, червоні очі палали люттю звіра, вона шкірила свої гострі ікла і намагалася ними перегризти ельфійці горло. З великим зусиллям Тамаріель перекинула через себе демонесу і та з гуркотом впала. Ельфійка хотіла її вже добити, але супротивниця досить швидко прийшла до тями. Демонеса миттєво підхопила свою чорну сокиру і болюче поранила ельфійку під пахвою, розірвавши їй сукню. Тамаріель скрикнула від болю, але, обхопивши двома руками рукоять шаблі, з силою вбила її в серце червоношкірої демонеси. Та закричала від болю, її зіниці розширилися, але противниця схопила пазуристою рукою шаблю і почала підійматися. Демонеса лізла прямо до ельфійки, добровільно глибше забиваючи в себе шаблю. Кігтями вона шкребла по лезу, підбираючись до Тамаріель. Нещасна жінка страшно злякалася. Вона ніколи не мала справи з такими ворогами, які терпіли біль і могли далі продовжувати боротися, навіть будучи смертельно пораненими. Здавалося ще трохи і демонеса дістанеться до Тамаріель. З її рота текли струмочки крові, вона важко дихала, але, тим не менш, вона тягнула пазурі до обличчя жінки, гарчала та клацала своїми іклами. Ельфійка раптом різко витягнула меч з грудей супротивниці і ногою відкинула її геть. Від інерції та впала на одне коліно, а Тамаріель швидко відрубала бестії голову, що нарешті вбило її остаточно.

За виключенням оцих нападів, Тамаріель та Блаторію більше ніхто не наважувався завадити в їхньому поєдинку. Всі інші ніби почували майстерність та могутність цих двох, тому й уникали їх під час битви. Важко дихаючи, два ворога знову почали кружляти одне перед одним. Час від часу то Тамаріель, то Блаторій робили маленькі напади, але одразу розходилися після кількох помахів меча. Демон вишкірив ікла у подобі доброзичливої посмішки і віддав салют власним мечем ельфійці, сказавши: "А ти гідний ворог, Тамаріель, дочка Літаель! Щоб ти знала, я- один з найкращих воїнів нашого народу. Мене ніхто не міг перемогти. З тобою приймати участь у танцю мечей така приємність! Я б хотів розтягнути нашу битву на віка, але розумію, що ти помреш раніше!".

"Певно, що ти кращий воїн серед балакунів, демоне! Хочеш заговорити мене до смерті? Краще стули пельку та готуйся до реальної бійки!": розлючено вигукнула Тамаріель і кинулася на Блаторія. Вона спритно його поранила у плече та під пахвою, ухилилася від двох ударів свого ворога, пройшла прямо під його мечем, викликала вогняну кулю і з силою кинула її прямо демону в груди. Той закричав від болю, але панцир на ньому витримав магічний жар і не піддався йому.

"Лісова суко, я випотрошу всю тебе як мішок з гноєм!": заволав Блаторій і почав наскакувати на ельфійку. Лезо його меча відтяло пасмо волосся жінки, коли вона невдало ухилилася від такої ворожої агресії. Демон, як вітряк, крутив та вертів без упину свій меч, намагаючись дістати спритну маленьку жінку. Але йому не вдавалося зачепити хоча б пальцем ельфійку. Гнів сліпив очі Блаторію, він впадав у кривавий шал, червона пелена стояла перед його поглядом. Натомість, Тамаріель була, по-ефілнуарськи, спокійною, вона тільки ухилялася від ударів і пильно стежила за ворогом, очікуючи відповідного моменту. І цей момент настав. Коли Блаторій опустив меч, ельфійка знову застосувала магію і земля розступилася, поглинувши велетенського меча, а потім стала твердою, не відпускаючи зброї. Поки демон смикав рукоять свого меча, Тамаріель ударом ноги розбила йому носа, а потім вдарила шаблею, відрубавши один ріг Блаторію. Ельфійка все била й била його, перетворюючи обличчя демона у криваву мішанину.

Нарешті, їй вдалося повалити Блаторія на землю, повністю його обеззброївши. Підійшовши до свого ворога, вона наступила йому ногою на груди і високо занесла шаблю, збираючись покінчити з цим поєдинком. Блаторій хрипло дихав, одне його око запливло фіолетовим синцем, а інше дивилося без краплі страху в смарагдові очі жінки. Демон закашляв і спробував щось сказати, але з його рота спочатку лише бризнула кров. Нарешті, він зміг вичавити з себе слова: "Що дивишся, ефілнуарка? Давай, ну вбий же мене! Я смерті не боюся, на відміну від тебе! Ви всі помрете, а ми відродимося у Вічному Полум'ї! Я буду знову тут через певний час, а ти на той момент перетворишся лише у прах. Всі ваші зусилля марні. Вам не спинити Дарнзайр. Ми- то карна долоня, ми зметемо вас усіх, ваші ліси, ваші храми та богів і збудуємо на ваших руїнах новий, кращий світ!".

Тамаріель обвела поглядом поле битви. Повсюди лежали вбиті ельфи, кров лилася рікою, а траву топтали багаточисельні демонічні орди. Вони все йшли та йшли, кричали та брязкали зброєю, кидали вогняні кулі в ельфів та будівлі. Довкола все палало, земля стогнала, коли по ній їхали машини для облоги. Під їхніми колесами падали молоді дерева Ці машини бризкали вбивчою лавою, яка спалювала саму землю. Всюди стояли крики болю, агонії та відчаю. Губи ельфійки затремтіли, а обличчя зблідло, вона прошепотіла: "Який же світ ви можете збудувати на кістках невинних ельфів? Як можна щось відновити, якщо ви знищуєте саму природу, все, що робили своїми руками наші боги і наші співплемінники? Якою ціною це буде коштувати? Демон, ти не бачиш головного! Ви не здатні створювати, ви тільки ламаєте від заздрощів те, що створювали інші! Ви принесли із собою лише пекельний вогонь, руйнацію, саму смерть на наші голови. Але, демон, ефілнуарці не здадуться так легко. Можете відроджуватися хоч мільйон разів, ми все рівно вас зупинимо будь-якою ціною. За нами боги, а за вами лише зло. Молися, демон, хоча кому ти можеш молитися? В тебе немає жодних богів, вони всі відвернулися б одразу від такої тварюки як ти!".

І Тамаріель почала опускати свою шаблю, плануючи відрубати демону його мерзенну пику. Але, раптом, щось сильно охопило зброю в руках ельфійки та сильно рвонуло її геть, ледве не викрутивши руки нещасній жінці. Слідом за цим в спину Тамаріель прилетів сильний удар, від якого вона втратила рівновагу та знову болюче впала на коліна. Ельфійка не встигла опам'ятатися, як її за волосся схопила пазуриста рука та сильно рвонула вгору, роздираючи ніжну шкіру на голові. Перед очима Тамаріель з'явилося нове моторошне обличчя. У демонічної жінки було справді гарне довге чорне волосся, яке блискучими пасмами опускалося по її плечам та спині. Воно було трохи опаленим та вкритим пилом. Частину свого волосся жінка стягнула шкіряним ременем на потилиці у розкішний хвіст, який майорів на вітру. З-під волосся виднілися гострі кінчики вух. Тонкі брови суворо зійшлися на переніссі, а над лобом нависали потворні виступи чорних ріжок. Червоні очі з вертикальними зіницями дивилися на полонену ельфійку з якоюсь маніакальною радістю і, водночас, з ненавистю. Саме обличчя демонеси можна було б назвати гарним, навіть закриваючи очі на її роги, червону шкіру та ікла у роті, під час її жорстокої усмішки. Але ця краса була моторошною, вона заморожувала кров в жилах і змушувала серце тріпотіти від страху та невідомості.

Іншою рукою демонеса сильно здавила вилиці Тамаріель, продовжуючи дряпати її білосніжну шкіру своїми кігтями. Улесливим голосом  демонеса задала тихе питання: "Що ти сказала? Повтори, не бійся. Повтори це мені в обличчя.". Тамаріель гнівно мотнула головою та просичала: "Я сказала, що у вас немає богів, демонське кодло! Ніхто вам не допоможе, коли наші боги дізнаються про ваше прибуття. За нами правда, за нами воля святая, а за вами лише смерть, пустка та вогонь. Це ви всі згорите у ньому, коли ми вас проженемо геть!".

Божевілля ще сильніше розгорілося в очах демонеси, її ніздрі роздулися від гніву, вона засичала, показавши гострі ікла. Розмахнувшись, вона вдарила кулаком Тамаріель, з хрускотом зламавши ельфійці носа. Та закричала і спробувала вирватися з хватки супротивниці, але та знову вдарила її двічі, а потім з силою кинула об землю і важким залізним чоботом вдарила жінку в спину знову і знову так, що аж кістки затріщали. Крики ельфійки змусили здригнутися всіх ельфів, які почали програвати битву і повільно відступати з селища. А демонеса, якою до речі, була сама Сатанія Ураніан, продовжувала штовхати ногами свою безпорадну жертву і кричала, вертячи своїми палаючими очима: "Ти, покидьок, виродок, який звик танцювати легковажно під місячним сяйвом та співати своїх дурненьких пісень! Ти хоч знаєш, що наважилася сказати? Це ваші боги- лише брехливі самозванці, вони всіх вас зрадять, лише щоб врятувати власне життя. За нами справжній бог- Диявол! Мій Володар прийде і він очистить цю землю у полум'ї війни, він дістанеться і до ваших богів, він скине їх звідусюди, де вони лише ховаються! Вони будуть повзати під його ногами та благати про милосердя. Але мій Повелитель не дасть їм його. Він всіх цих виродків спалить. А у вас, дурнів, ще є вибір! Ще є, ти чуєш мене?"

Сатанія схопила Тамаріель за плечі і змусила ельфійку підвести голову та подивитися своєму кату в очі. Ніс ельфійки зламався і тепер являв собою жахливу кров'яну пляму, синці та рани вкривали все її тіло, сукня стала брудною та розірвалася вщент, голова хиталася, а з уст виривався болісний стогін. Але в напівзакритих очах все рівно читалися гнів та нескореність. Сатанія, як навісна, засмикала Тамаріель за плечі та гарячково зашепотіла: "Ти можеш перейти на вірну сторону, втрачена сестра! Тобі лише варто прийняти віру в Диявола, побачити зрадливих богів ефілнуарців очима дарназійців! Не ми такими стали, а вони нас зробили потворами. Це їхніх рук справа. Тепер бачиш? Хіба справедливі боги ось так би понівечили життя свого улюбленого народу? За Дияволом майбутнє, мій Володар все розсудить по справедливості. Він прийме тих ефілнуарців, які відкриють для нього свої серця, свої душі, впустять його вогняний гнів до себе. Давай, сестро, тобі лише варто сказати, що ти приймаєш віру в мого Володаря. І весь цей біль закінчиться, ти будеш на боці правильної сторони.".

Ельфійка з жалем у очах дивилася на істоту, що була перед нею. Тамаріель тепер зрозуміла хто це. Ті самі ельфи, що хотіли отримати божествену силу та вважалися зникнувшими без вісті. Вона бачила перед собою ельфів, які були зіпсовані власною пихою та амбіціями, перетворилися на жалюгідних створінь. Із зусиллям розліпивши свої розбиті губи, Тамаріель рішуче відповіла: "Ви зрадили Закони Природи! Ви відвернулися від наших богів задля більшої могутності. Не боги вас зробили такими, а ви самі перетворили себе у потворів. Ці зовнішні зміни лише відобразили вашу сутність всередині. Поки ви самі не знайдете власну спокуту, ви такими назавжди будете. Мені шкода тебе, демонесо, але ти мені більше не сестра. Ти- загарбник, чудовисько, що прийшло на мої землі. І я бажаю лише одного- щоб мої брати та сестри і боги на їх чолі обов'язково покарали і тебе, і твого Диявола, закинувши вас в ту гнійну яму, звідки ви виповзли на світ божий!"

Декілька хвилин Сатанія мовчки слухала слова ельфійки. На якусь мить в її очах промайнула ніби скорбота, таємний смуток десь на одвірках її темної душі. Але все це перекрила маска жорстокості. Задерши рогату голову до неба, Сатанія закричала таким моторошним криком, що всі на полю битви впали на коліна та закрили вуха від жаху. Діставши з піхов власний страхітливий меч, Сатанія підійшла до ельфійки і декілька разів рубонула ним жінку в груди. Відкинувши смертельно поранену ельфійку, Сатанія прогарчала: "Ну тоді гний в землі разом зі своїми лісовими виродками! Що, немає богів, щоб покарати мене прямо тут і зараз? Де вони, ваші боги? А вони бояться завадити Дарнзайр та моєму Володарю Дияволу! Вони бояться нас так само, як і ви, жалюгідні пацюки у ніг справжніх правителів цього світу. Помри, знаючи, що ти не потрібна своїй Аланхейї та іншим богам!". Сплюнувши на Тамаріель, Сатанія дико засміялася та кинулася в нову битву, розмахуючи мечем та танцюючи на трупах вбитих ельфів. Через якийсь час над селищем пролунав її крик: "Спалити! Спалити все! Тягніть Ґард Арден, зрівняємо все тут з землею. В ім'я Диявола, ця війна тільки починається!".

Ґард Арденом виявилася велика демонічна машина, всередині якої пашів пекельний вогонь. З глухим ревом цей пристрій почав палити все- трупи, хати, худобу та ліс, навіть сама річка скипілася від його застосування. Сатанія шаленіла від радощів при вигляді руйнації та метушилася прямо серед вогню. Раптом вона почула якийсь приглушений стогін. Повернувшись на звук, демонеса побачила Блаторія, що вже встиг підвестися та кульгав їй назустріч. Капітан демонів спробував вклонитися пані Ураніан, але скривився від болю і замість цього сказав: "Схоже, що ми перемогли. Це було справді легко, пані! Диявол буде радий новинам, треба негайно його сповістити про наш успіх. Нехай Володар поведе нас уперед до остаточної перемоги над богами!".

Сатанія ніжно усміхнулася і підійшла до свого капітана. Вона його пригорнула однією рукою до себе, від чого той сильно здивувався, а другою ласкаво погладила по волоссю та щоці. Легенько вкусивши іклами капітана за вухо, Сатанія промуркотіла: "Так, ми перемогли, Блаторій! Завдяки мені! А що зробив ти? Замість того, щоб покінчити з одним лісовим виродком, ти почав танцювати на мечах із нею, гратися та тягнути час. Колись між нами палало пекельне кохання, невже ти забув? Ти змусив мене дуже сильно розгніватися. Мій коханий і самий кращий капітан лежить у ніг якоїсь примари з Верхнього Світу. Невже сентиментальність настільки охопила тебе, що ти вирішив зрадити мені з цією почварою? Сатанію Ураніан відкидати було нерозважливо. Але у тебе, солоденький, буде ціла тисяча років для того, щоб подумати над своєю поведінкою та вибачитися переді мною. А поки що. ... Такий бездарний капітан мені більше не потрібен!". З цими словами Сатанія всадила в шию Блаторію маленький кинджал, який вона ховала в своїй долоні. Демон захрипів та витріщив очі, а Сатанія поштовхом свого хвоста відкинула його на землю і безжальними очима дивилася на його останню агонію. "Ти думав, що я розділю любов Володаря із тобою, Блаторій? Бідний, ти, бідний, друже! Мій Диявол кохає тільки свою Сатанію і тільки я йому розповім про свої успіхи!". Сміючись, демонеса відвернулася від капітана демонів, що конав у її ніг, та пішла крізь завісу дощу закінчувати руйнування селища.

Ось так вперше у Верхньому Світі, як називали демони Інферно Ефілнуар, з'явилися червоношкірі Дарнзайр і з собою вони принесли ельфам війну. Перша битва була програна ефілнуарцями, бо вони не очікували нападу зі сторони ворога, про якого вони раніше нічого не чули і не бачили. А тепер пам'ятаєте того юнака-ельфа, якого послала Тамаріель передати послання для Вісс про напад? Так, він уцілів, але сильно втомився, пробираючись на коні через ліси, степи та гірські хребти, скеровуючи свій шлях до Лоріндолу. Прибувши  до міста він одразу, не зволікаючи навіть на їжу та сон, почав розпитувати ельфів, що зустрічалися йому на вулиці про те, де знаходиться маєток Блекдеґерів. Йому все показали і ось наш гонець вже проходить із вартовими до тронної зали маєтку з чорного мармуру. Звичайнісінький сільський ельф рідко бував у великих містах і тепер зачаровано дивився по всім сторонам, не бажаючи пропустити дивовижні подробиці оточення. Але сильніше всього його увагу привернула саме жінка, яка сиділа на троні. Здалеку, вона здавалася за обличчям та статурою більш молодшою подобою своєї матері Тамаріель, але з бурштиновими очами  та в чорній розкішній мантії, що облягала її стан. Жінка спиралася ліктем на підлокітник свого трону і однією рукою ліниво підкидала у руці Чорний Кинджал, сімейну реліквію Блекдеґерів. Нещасний рибак підійшов до жінки, невпевнено поглянув на вартових, що його супроводжували, а потім схилився та пробурмотів одне слово: "Леді...".

Вісс підкинула знову кинджал вгору і спритно вловила його кінчиками пальців за вістря, навіть не подряпавшись. Опустивши свої світлі очі на прибульця, вона заговорила приємним доброзичливим голосом, але з нотками нудьги в голосі: "Все, накланявся вже? Можливо, досить? Вставай, вставай! Я тут не за церемоніями сиджу. Що в тебе за такі невідкладні справи з'явилися, незнайомцю, що ти так сильно хотів розшукати саме мене, Вісс Блекдеґер? До речі, яке ім'я у тебе?".

Ельф трохи посміливішав після таких простих слів ясної володарки, яких він не сподівався від заможної ельфійки, та підвівся на ноги. Кинувши на неї погляд своїх синіх, як небесна блакить очей, юнак заговорив, намагаючись втриматися від розпачу, що наповнював його голос ізсередини: "Мене звати Ейліном. Без жодного родового імені, бо мої батьки- прості рибалки, без роду-племені. Я ... Я прибув.... Мене послали .... Там були ... На нас ... ". Хлопець не зміг справитися із собою і заплакав, його плечі струшувалися від невтримних ридань.

Вісс підхопилася на ноги, жестом відіслала геть вартових, а сама підійшла ближче, трохи пригорнула до себе рукою юнака, а іншою підвела його обличчя за підборіддя. Юнак дуже здивувався, побачивши на обличчі високородної особи розуміння глибокого горя хлопця, бажання розділити його страждання. В цих жовтих  очах була невимовна скорбота. Вісс тихо заговорила: "Заспокойся, Ейліне. Все буде добре. Ти в безпеці, серед надійних друзів. А тепер розкажи звідки ти прибув, хто тебе прислав та що з вами трапилося?"

Ейлін трохи заспокоївся, витер долонею сльози, а потім почав оповідати свою історію: "Ніхто не міг передбачити, що станеться щось подібне. Це був звичайний день, під вечір почалася темна бурхлива злива. Ми з батьком квапилися додому, перевозили у візку наш вранішній влов. І тут раптом ми почули гучний клич, який закликав кожного ставати до зброї. Це кричала пані Тамаріель! Ми схопили перше, що трапилося під руку і вибігли на міську площу. Там на нас накинулися жахливі потвори. Таких я ніколи ще не бачив. Здалеку, вони скидаються на ельфів. Але зблизька у них червона шкіра, люті очі, гострі ікла та пазурі, роги на головах. І вони безжальні, не бояться ні болю, ні смерті. Ці.... демони репетували, сміялися, вбивали все живе, що траплялося на їхньому шляху. З собою вони привели темних магів та машини для облоги. Всього за декілька хвилин бою ми понесли значні втрати. Жителі селища билися відважно під проводом пані Тамаріель, але ... Наші помирали, а тварюк не ставало менше. Вони все бігли і бігли з лісу та їм не було кінця. Вони ... Розрубали сокирами мою матір навпіл ... А батька просто розчавила їхня страхітлива машина. Стільки ельфів, тварин та рослин просто за мить перетворилися на попіл під натиском цієї темної орди на Наймерію!".

Голос хлопця урвався і він похнюпився, не в силах продовжити розповідь, його срібні сльози тихенько капали на мармурову підлогу. Вісс раптом сильно вдихнула повітря, її ніздрі затремтіли, очі розширилися, а обличчя зблідло. Руки ельфійки затремтіли і вона цупко затисла в руці Чорний Кинджал. Через деякий час вона грізно спитала: "Ти сказав Наймерія? Пані Тамаріель? Ти впевнений? Ти з Наймерії? Повтори ще, які вороги атакували селище? Ти знаєш Тамаріель Блекдеґер? Коли ти її залишив?"

"Декілька днів назад, світла леді. Так, це моє рідне селище Наймерія. Вірніше, було моїм селищем, бо сумніваюся, що хтось там уцілів. Я б і сам хотів полягти на рідній землі разом з батьками, але саме пані Тамаріель суворо наказала мені піти до вас і передати інформацію про напад. Вона сказала, що ви все зрозумієте і приймете правильне рішення свого часу!" : відповів Ейлін, заламуючи руки у тривозі.

Вісс впустила Чорний Кинджал і він з брязкотом покотився по холодним мармуровим плитам підлоги. Дівчина похилилася на трон, ніби новини її добряче розвалили ізсередини. З її стиснутих губ зірвався довгий болючий стогін, вона вчепилася в свої груди, немов бажаючи вирвати своє серце звідти.

"Ні, це не може бути правдою! Але ж.... Моя мати.... Вона ж в Наймерії! Треба негайно вирушати на допомогу. Зараз ніколи прохати про допомогу імператора та його клан. Це особиста справа Блекдеґерів! Я повинна знайти мою матір. З мене досить втрат, я не можу повірити в це. Я дістануся до цих потворів і вони за все мені заплатять!": вигукнула Вісс, все ще хитаючи головою, а потім підхопилася на ноги і поквапилася до виходу з тронної зали. Її чорний плащ, немов крила, замайорів позаду дівчини.

"Стійте, я теж з вами! Я хочу помститися за батьків, не кидайте мене у безпечному місці, я благаю!": закричав юнак, побігши слідом за Вісс.  Ельфійка спинилася і грізним поглядом окинула Ейліна, але її тон звучав тепліше, ніж очікувалося: "Добре, юначе. Ти зброю тримати вмієш? Тоді йди до кращих ковалів Блекдеґер, нехай одягнуть тебе як належить справжньому солдату Блекдеґерів. З цього моменту ти Ейлін Блекдеґер і твоя нова сім'я допоможе тобі помститися ворогам! А тепер вперед, треба зібрати сили клану та вирушити на розвідку до цього селища!"

З цього моменту клан Блекдеґер прийшов до руху. Новина про напад почалася стрімко поширюватися між всіма ельфами. Дехто не вірив і вважав це плітками, щоб привернути увагу  більшості відвідувачів до якогось далекого селища. Але інші, в основному Блекдеґери, вірили своїй пані, тому збиралися як на серйозну битву. Вісс теж озброїлася в чорний обладунок із вороном на грудях, її голову прикрашав шолом із крильцями, а на спині висів легкий шкіряний щит. З першим сходом сонця загін клану Блекдеґер вирушив через землі імперії до селища Наймерії. Через декілька днів вони побачили здалеку стовп диму, що піднімався високо до неба. Вісс смертельно зблідла і наказала загону йти без перепочинку, щоб встигнути дістатися до поселення якомога скоріше. Проїжджаючи через ліс, дівчина була в шоці. Перед її очима простягалася лиса спалена земля, стовбури дерев були викорчувані з коренем, а їхні гілки перетворилися на чорний прах. По всій землі тягнулася глибока колія, а пташки, олені, зайці були замордовані і темним килимом покривали всю землю. "Амайлінда, девла, амайлінда/Боги, помилуйте, помилуйте! Які потвори могли сотворити з тобою таке? Найтіель та Аланхейя, захистіть та збережіть нас, благаю!": відчайдушно шепотіла тихі молитви Вісс, роздивляючись на звірства, спричинені появою демонів в ельфійських землях.

Інші ельфи теж притихли і лише міцніше стискали в своїх долонях рукоятки списів та мечей. Вигляд мертвої природи сильно пригнічував ельфів, всюди у повітрі відчувався подих невимовного зла. Заїхавши у селище, Вісс спішилася і пішла далі, провадячи за віжки із собою коня. Дівчина не вірила своїм очам. Колись вона була в Наймерії, всього декілька років назад. Вона запам'ятала це поселення як красиве зелене місце з блакитною річкою, чарівним лісом, спокійним мрійливим морем. Тепер нічого з цього тут не залишилося. Стеля у більшості хат просіла всередину, а від будинків залишилися лише чорні остови з порожніми отворами вікон, які нагадували моторошні зіниці черепів. Напівспалені трупи тварин огидними купами височіли по вузьким вуличкам. Їхні білі кістки блищали на ранковому сонці, а мухи гуділи довкола трупів, збираючись у темні зграї. 

Пройшовши трохи далі, Вісс та її загін побачили розбиту площу. Колись красивий фонтан був вщент розтрощений, а довкола нього тут і там лежали трупи. Впізнати їх не було можливості, настільки сильно вони обгоріли. Одні були просто чорними купами, від яких несло паленим м'ясом.  А інші згоріли до стану напівскелетів і щерилися до прибулих ельфів. Лежали тут і трупи ворога, огидні рогаті тварюки з червоною шкірою та іклами. Вісс шаблею обережно перевернула труп одного з них і оглянула істоту. Відкинувши волосся з вух, вона побачила, що вони такі ж гострі, як і в будь-якого ельфа. "Що це таке? Нові експерименти Деймоса? Або ж ... Але ні, це неможливо. Вони загинули!": невпевнено пробурмотіла Вісс. 

Декілька годин весь загін тільки тим і займався, що досліджував згорілі трупи, ворожу зброю та зруйновані хати в пошуках хоть якої-небудь інформації про те, що тут відбулося. Вісс перейшла на мову жестів і почала показувати іншим ельфам знаки, що означали: "Обережно, треба дослідити чи вороги все ще тут! Не розділяємось, тримаємося купи, пильно дивіться по сторонам!". Дівчина зайшла до наступної хатки. Вона була найбільш уцілілою з усього селища, тут навіть зберігся невеликий дерев'яний столик та один стілець. В кутку приміщення лежав якийсь обгорілий труп у залишках того, що могло бути розкішною сукнею. Труп дивно похилився на бік, а одну руку тримав у грудей. Якесь незрозуміле тривожне почуття змусило Вісс наблизитися до цього бідолахи та присісти біля нього. На пальці трупа дівчина побачила знайомий перстень і її серце від болю стиснулося. Тремтячою рукою Вісс потягнулася до каблучки, щоб зняти її і роздивитися. Аж раптом труп схопив її за руку і різко, важко задихав. Ельфійка закричала і кинулася в сторону. Але через якусь мить вона зрозуміла, що перед нею не труп, а лише хтось тяжко поранений, хто випадково міцно заснув у цій хатці. Обличчя жінки все запливло від синців, чорне волосся було сплутаним, а з однієї сторони згоріло, відкриваючи жахливі залишки вушного отвору. Але в смарагдових очах читався розум та внутрішня сила. З трудом, поранена розліпила свої чорні губи і прошепотіла слабким голосом: "Вісс.... Донечка ... Чи це справді ти? А може це якась ілюзія? Я втрачаю сили ... Не витримаю... довше ... Магія.... води ... допомогла витримати декілька днів ... Вороги ... Спалили .... Десь ходять.... Вісс ... Вся надія на Вісс, потрібна допомога!".

Вісс кинулася до жінки, міцно обняла її, почала гладити вкрите сажею обличчя, поливати його своїми сльозами. Дівчина дивилася у зелені очі власної матері: "Мамо, мамо, дивися на мене! Це я, Вісс, це справді я! Я так за тебе хвилювалася .... Яка ти молодець, ти всім їм показала. Я тебе благаю, потерпи ще трошки, ми зможемо тебе вилікувати!". Тамаріель з великим зусиллям змогла зосередити свій погляд на бурштинових очах дочки, а потім схопила її за долоню, її очі тривожно розширилися і вона захитала головою: "Ні, ні, я вже чую як Ліндіріель мене кличе! Я скоро буду з ним у Царстві Небеснім. Але я повинна сказати тобі, Вісс.... Сказати дещо.... Ти і тільки ти єдина надія всіх ефілнуарців! На нас напали ті, хто пішов проти богів, вони постали пекельними потворами і їх не спинить навіть смерть. Вони будуть повертатися знову і знову, поки весь наш світ не згорить в їхньому полум'ї. Оруел .... імператор слабкий, він прийме невірне рішення, він буде сліпо воювати до останнього ельфа.... Поки весь наш народ не загине. А коли нас знищать, Диявол... Він дістанеться й до богів, він знищить весь цей всесвіт, весь божествений задум розвалиться. Він не розуміє, що не здатен творити, як боги, він несе лише смерть із собою. Вісс .... Ти- лідер, тепер твоє завдання не просто очолити клан, а повести за собою ельфів правильним шляхом. Нехай Аланхейя та Найтіель дадуть тобі сили пройти цим важким шляхом. Забудь про вогонь помсти, що палав в твоїй душі. Відпусти мене і пробач смерть батька камарантам. Перед обличчям демонів ми всі рівні- і ефілнуарці, і масагети, і камаранти. Вони знищать всіх, якщо ти будеш зволікати. Настав час тобі врятувати Ефілнуар. Знайди спосіб спинити цю пекельну орду.... Спини їх, поки не пізно. І захисти свого брата, Сейдана. Пробач і йому будь-які чвари. Наша пиха призвела до того, що ми створили найжахливіших монстрів із самих себе. Це- наша вина і боги покарали ельфів за їхню зверхність та неповагу. Моє останнє прохання.... Вісс, врятуй всіх!".

Раптом, Тамаріель важко задихала, викашляла з грудей згусток крові і навіки завмерла, її очі погасли, а обличчя придбало вперше спокійний вираз людини, яка нарешті знайшла свій відпочинок після тяжкого дня праці. Сльози бризнули з очей Вісс, вона пригорнула до себе тіло матері і закричала від болю та гніву: "Ні!!! Ні!!! За що ви забрали від мене ще одну дорогу людину? Скільки ще буде втрат? Боги, що я вам зробила такого, що ви мене так катуєте безжально? Присягаюся, що ті тварюки заплатять дорого за все, мамо! Їм не треба було переходити дорогу Вісс Блекдеґер!".

Але часу на горе у дівчини не було. Її шабля засвітилася блакитним кольором, а зовні долинули налякані крики ельфів. Зціпивши зуби, Вісс схопила меч і вискочила з хати. Загін клану Блекдеґер вже шикувався перед уламками площі, виставляючи списи та алебарди, готуючись зустрічати наступаючого ворога. Здалеку до селища знову наближалася червона орда, яка марширувала широким кроком, а сонце блищало на демонічних обладунках та ворожій зброї. Вісс приклала долоню до очей, щоб захистити їх від сонячного променя і змогла розгледіти обличчя більшості демонів. Бачити цих тварюк живими було ще моторошніше, ніж мертвими, вони шкірили свої ікла, лаялися, плювалися та насміхалися з ефілнуарців. Їхні очі палали шаленством та бажанням вбивати. Демони почали бити у власні щити та кричати, намагаючись залякати ельфів. Але Вісс була не з таких. Заскочивши в сідло коня, вона схопила довгого списа і, махнувши ним, закричала: "За мною, браття та сестри Блекдеґер! Не бійтеся цих потворів. Перед вами ті ефілнуарці, які зрадили наших богів заради власних амбіцій. Подивіться до чого це їх призвело! Вони стали потворами, чудовиськами з темними серцями. Вони прийшли до нашого світу з однією ціллю- зруйнувати його, вбити нас та наших богів! Не треба здаватися. Ми покажемо їм, чого варті справжні ефілнуарці! Станьмо на захист наших земель! Згадаємо вчення Найтіелі та Аланхейї! До бою, Блекдеґер!"

Ельфи зустріли слова Вісс дружнім ревом і кинулися вперед. Засвистіли стріли, полетіли списи. Перші шеренги демонів закричали від болю та почали падати, а їх чавили чоботями власні ж співплемінники. Вертячи списами, ельфи верхи на конях врізалися в демонів і почали їх рубати наліво й направо. Спочатку наступ Вісс йшов добре і ельфам вдалося увірватися в саме серце ворожого натовпу. Але потім демони оговталися і почали оточувати ефілнуарців, не даючи їм можливості вирватися із засідки. Дарназійці спустили з ланцюгів якихось потворних сірих істот, схожих на собак, але великих, з червоними очима та вогняними пащеками, вкритими гострими іклами. Це були пекельні хорти, спеціально розведені дарназійцями за допомогою темної магії у жорстокості та ненависті. Хорти кидалися на коней та зубами розривали їм черево, випускаючи нутрощі та терзаючи їх. Багато ельфів болюче впали на землю, вилетівши з сідел наляканих коней, а їх на землі безжально добивали дарназійці, рубаючи голови та тіла струнких лісових жителів. Вісс скакала по всьому полю битви, віддавала накази і намагалася допомогти всім, чим могла. Своїм списом вона вбивала одного дарназійця за другим, з'являючись на різних ділянках поля битви. Час від часу, по знаку Вісс лучники накривали ворога стрілами, але й дарназійці не залишалися осторонь, стріляючи з тугих великих луків. Раптом перед Вісс вихопилася якась демонеса в чорному плащі. Вона дико засміялася, мотнула своїм довгим волоссям і сміливо кинулася назустріч юній Блекдеґер. Вісс розмахнулася списом і захотіла пробити обладунок нахабної супротивниці. Але та одним ударом меча розбила дівчині спис на друзки, а потім плигнула прямісінько під кінські копита і з навіженим сміхом всадила меч в ніжне черево та розрубала його навпіл. Прямо на демонесу полилася кров та кишки з нутра коня, а та сміялася та продовжувала рубати його. Кінь заржав та впав набік, Вісс вилетіла із сідла та клубком покотилася по землі. Падіння було настільки болючим, що в дівчини аж іскри із очей посипалися. З великим зусиллям Вісс змусила себе підскочити на ноги та встати у бойову готовність. Демонеса спритно за декілька стрибків опинилася перед ельфійкою і їхні мечі схрестилися. "Блекдеґер!": прогарчала рогата тварюка, вишкіривши ікла. "Ми знайомі?": здивовано спитала Вісс, вдивляючись в червоне обличчя супротивниці, оскаженіле від гніву. Раптом вона зрозуміла, хто перед нею: "Сейлонія Омані? Що ти з твоїм Деймосом накоїли? Ти знищуєш цілий народ, це геноцид! Мою матір вбила ти! Ти заплатиш!": закричала Вісс, вдаривши в груди демонесу і ударом меча розрізавши їй плащ.

Відскочивши в  сторону, демонеса зірвала з плечей плащ та відкинула його в сторону. Її обличчя спотворила злостива посмішка і вона сказала: "Сейлонії Омані більше немає! Вона була зраджена тиранічними богами та вбита ними. Тепер є лише Сатанія Ураніан! Ми нічого не накоїли, а нарешті прозріли! Скоро на ці землі прийде Диявол і мій Володар все виправить на цих землях. А ти, Блекдеґер, лише така ж перешкода на шляху до великих змін, як і твоя матір!  Як же вона скавчала, немов жалюгідна собака під тином, коли я її вбивала!".

Вісс не витримала та гнівно закричала. Кинувшись на Сатанію, вона сбила демонесу з ніг. Дві жінки загубили зброю і тепер билися на кулаках та тягали одна одну за волосся. Сатанія болюче вкусила Вісс за руку і, нарешті, змогла дотягнутися до меча. "Я тебе всю пошматую, гарненька, кожен пальчик відрубаю, ти в мене будеш кричати! Я завжди тебе ненавиділа, пихата, довгобраза суко!": просичала демонеса, замахнувшись шаблею. Але Вісс змогла ударом ноги скинути свою супротивницю, підхопила свою шаблю і накинулася на Сатанію. Дві жінки зійшлися в епічній битві. Синя шабля блищала та схрещувалася із чорним шипастим мечем, сталь дзвеніла об сталь, а бурштинові очі невідривно стежили за червоними. Дарназійка і ефілнуарка майстерно фехтували, висікаючи іскри своїми мечами, їхні руки граціозно мелькали, не спиняючись ні на хвилю. Здавалося, що ця дуель буде тривати вічно, адже сили супротивників були рівними.

Але, раптом, тишу розірвав звук рогу, ніжний та мелодійний. Ельфи з надією поглянули на горизонт, а демони стривожилися не на жарт. І ось з-за горизонту показалася нова армія ельфів із зеленими прапорами та в золотих обладунках. З криками та піснями нові ефілнуарці з клану Ґрінліф кинулися на ворогів, змітаючи їх вщент та розтоптуючи кінськими копитами. Сатанія гнівно вилаялася та плюнула під ноги Вісс, вона почала відступати назад та закричала: "Легіон! Ми відходимо! Але ми ще повернемося. Ти моя, Блекдеґер, моя! І я ще з тобою пограюся з насолодою, коли захоплю тебе живцем!".

"Стій!": закричала Вісс, але Сатанія вже проказала якесь темне заклинання, кинула сферу бурхливої енергії під ноги та миттєво непроглядний морок охопив все поле бою. Ельфи панічно закричали та заметушилися, деякі маги кинули заклинання блискавиць та полум'я, щоб розвіяти морок. Коли він зник, то від демонів лишилися тільки сліди на землі. Вісс озирнулася довкола та гнівно вилаялася. Але інші ельфи бурхливо раділи своїй маленькій перемозі, хоча фактично це була нічия, ще й така мізерна та жалюгідна.

Вісс закотила очі до неба та пішла прямо до лав зелених ельфів. Один з них спішився з коня, скинув свій шолом, граціозно розпустив по плечах світле волосся та підморгнув ельфійці. Це був Фелегорм Ґрінліф. "Ну що, я годжуся на роль принца-рятівника, моя леді? Схоже в тебе тут були певні непереливки!": жартівливо засміявся дзвінким сміхом принц ельфів. "Йди ти, знаєш куди зі своєю допомогою!": стиснула кулаки Вісс та пройшла мимо принца, який одразу прикусив власного язика від такого неочікуваного нападу зі сторони дівчини.

Вісс йшла все далі, поки аж не спинилася перед ельфом в пишних обладунках, яким був особисто імператор Оруел Ґрінліф. Недбало вклонившись володарю Ефілнуару, Вісс підвела погляд гнівних очей на нього та випалила: "Дякую за допомогу, звісно, але це була особиста справа клану Блекдеґер! Як ви дізналися, що ми тут?".  Імператор неквапливо зліз із сідла, здійняв з голови шолом, тяжко зітхнув, втомлено провів долонею по обличчю та тихо заговорив заспокійливим голосом: "Тихо, дівчинко, тихо! Звідки стільки злості? Якби не я, ти б зараз була мертвою разом із більшою частиною свого клану. Невже захотіла об'єднатися разом зі своїм батьком і всю провину на мене знову скинути? Схоже, що це сімейне у Блекдеґерів ось так ризикувати власним життям! Місто плітками повнилося. Та й ви не так вже й добре ховалися, мої вартові вчасно заздалегідь мене повідомили про вашу місію у віддаленому селищі. А тепер, можливо, ти мені нарешті поясниш, що тут таке, до біса, відбувається? Чому якісь червоношкірі потвори нападають на моїх підданих, а клан Блекдеґер намагається приховати важливі речі від самого імператора? Я вимагаю негайних пояснень!"

Вісс нічого не залишалося, як розповісти імператору про все, що їй стало відомо останнього часу. Вона розповіла і про напад демонів на Наймерію, і про прибуття гонця від матері з лихою звісткою, і про самостійну битву клана Блекдеґер з демонами-дарназійцями, і про загибель матері від рук загарбників. Ця вся розповідь зайняла певну частину дня, тому продовжувалася далі вже в шатрі імператора, який той розбив неподалік спаленого селища. Сидячи за столом, уставленим їжею та ельфійським кращим вином, імператор ні до чого не торкався, а був блідим і гнівно крутив великими пальцями, схрестивши руки на столі та не відриваючи погляду від Вісс. Через якийсь час Оруел гнівно стукнув кулаком по столу, від чого всі тарілки задзвеніли і вигукнув: "І ти мовчала про таку небезпечну загрозу, замість того, щоб одразу сповістити свого імператора? Дівчинко, про що ти думала? Ти своїми діями так легковажно розкидалася ельфійськими життями, своїм власним кланом, замість того щоб об'єднатися з кланом Ґрінліф! Твої дії могли призвести до того, що про прибуття демонів ніхто б не дізнався, а вони розібравшись з вами, знищили і нас усіх, коли ми були не готовими! Ти просто егоїстична, самозакохана особа!". Вісс дуже сильно гнівалася, але розуміла, що при розмові з імператором будь-яке необережне слово може коштувати життя, тому дівчина лише мовчала, прикривши свої очі. Через деякий час правитель ельфів заспокоївся, встав з-за столу і, заклавши руки за спину, почав нервово міряти кроками приміщення намету, знову розмовляючи тихим голосом: "Значить ти кажеш, що ці істоти.... демони Дарнзайр, чи як вони там називаються, це наші співплемінники, що зникли під час експедиції лорда Деймоса? І ти дійсно впізнала одну з них? Сейлонію Омані, яка вважалася зниклою безвісті, а тепер ти мене переконуєш, що вона з'явилася у образі потвору і з прізвиськом.... якоїсь там Сатанії Ураніан? Що це за нова напасть на наші голови? Що хотять ці демони?".

Вісс теж встала з-за столу і підійшовши до імператора, кинула на нього проникливий погляд знизу-вверх: "Імператор Оруел, я справді не жартую, це дійсно повернулися ефілнуарці, спотворені жахливим прокляттям. Вони більше не ті, якими ми їх знали. Це- моторошні чудовиська з темною душею.  Вони прийшли сюди лише для того, щоб вбити кожного ефілнуарця, захопити всі наші міста, знищити, навіть, і наших богів. Я боюся, що Деймос живий і він вас зрадив, імператоре. Він став Дияволом, фігурою, якій фанатично моляться ці спотворені істоти. Якщо лише самі дарназійці настільки могутні, то мені страшно уявити що станеться, коли до нашого світу повернеться сам Диявол. Ми не зможемо справитися з ворогом у випадку його появи. Тому зараз, перед обличчям спільного ворога я раджу припинити колишні чвари і укласти союз, щоб разом прогнати ворогів з наших земель! Ви згодні?".

Ельфійка рішуче простягнула імператору долоню з тонкими пальцями. Для неї це був важкий крок, але вона пам'ятала про слова матері, що на її плечах лежить відповідальність за весь народ, а не лише за один власний клан. Оруел сам здивувався дуже від пропозиції Вісс і довго роздивлявся її, ніби шукаючи якихось хитрощів. Не побачивши їх, він потис ельфійці руку і з тих пір два клани знову стали відданими союзниками, пробачивши одне одному колишні чвари.

З тих пір пішли довгі місяці підготовки до битви. Демони почали з'являтися все частіше на віддалених кордонах Ефілнуарської імперії і їхнє вторгення закінчувалося повним знищенням ельфійських селищ та великими жертвами серед ефілнуарців. Часто, то Оруел, то Фелегорм або Вісс виїжджали зі своїми патрулями на допомогу, але змінити хід війни вони не могли. Орда дарназійців була подібна до гірської лавини і ельфи могли лише тимчасово її стримувати для того, щоб більшість мирного населення змогла втекти до захищених міст. Вісс від імені імператора скликала членів інших кланів і всі ефілнуарці почали єднатися задля спільної перемоги над багаточисельним ворогом.

Тим часом в Інферно йшли свої приготування. Арку з порталом зміцнили та розширили і тепер днями й ночами туди й сюди ходили легіони демонів. Маги весь час перевіряли стабільність порталу та надавали підтримку своїм співплемінникам власною магією. Сатанія Ураніан була вимушена повернутися до Інферно, щоб сповістити свого Володаря про завершення всіх необхідних приготувань. Демонеса йшла рівною ходою по темним похмурим залам Дарторіуму, а всі зустрічні демони схилялися перед нею в поклонах. Сатанія від такої шани дуже пишалася. Її всю розпирало зсередини щастя. Все йшло, як і було заплановано. Чорний обладунок тихо шелестів при рухах її граціозного тіла, а спідниця підмітала підлогу. Хвіст з гострим кінцем збуджено хлестав по полу та стінах. Демонеса похитала головою, розправляючи своє волосся, а руками тугіше перев'язала шкіряний ремінь, що утримував частину її волосся у розкішній косі. Затамувавши подих перед велетенськими червоними дверима, вона постукала і увійшла всередину.

Кімната була напівтемною і освітлювалася лише чотирма смолоскипами, що висіли по кутках. Пол вкривав старий але розкішний килим, розшитий золотими нитками. На стінах висіли якісь похмурі картини, але на них все зображалися то якісь тортури, то просто червоне криваве небо. По центру кімнати стояв великий трон з обсидіану, але зараз він був порожнім. Перед троном стояла кадильниця, з якої по землі тягнувся дим, який пахнув якимись таємничими незнайомими травами. Підійшовши до кадильниці, Сатанія вдихнула повними грудьми приємний запах. Він завжди сильно її збуджував. Опустившись на землю ниць, демонеса тихо заговорила: "Це я, ваша вірна слуга, Сатанія Ураніан, мій Вогняний Володарю, Правитель Інферно та майбутній імператор Верхнього Світу! Я прийшла з дуже гарними вістями!". Спочатку здавалося, що в кімнаті нікого немає. Але, раптом, позаду Сатанії прямо з пітьми вийшла висока струнка фігура.

Чоловік був одягнений у чорну розкішну мантію, каптур повністю ховав його обличчя, але руки з чорними кігтями та пікоподібний хвіст видавали в ньому демона. На одному з пальців демон носив обсидіанову каблучку з якимись таємничими знаками. З-під каптура виступали довгі чорні роги, а також було видно красиве обличчя, але спотворене зміїними крижаними очами і гострими іклами. Довге чорне волосся вкривало плечі чоловіка, спадаючи з-під каптура. Підійшовши до своєї підлеглої, Деймос, він же Диявол, а це був саме він, ніжно погладив свою слугу по волоссю, а потім жорстоко смикнув її за хвоста, відриваючи від підлоги та притягуючи ближче до себе.

Посміхнувшись, Диявол жадібно впився в уста Сатанії, а жінка замурчавши, вчепилася кігтями йому в спину та відповіла ще більш палким поцілунком. Але Диявол згодом відсторонився від своєї фанатичної подруги і спитав: "Я чув, що ти вже встигла порозважатись без мене у Верхньому Світі, моя кішечка. Невже тобі так не терпиться урвати шматочок від моїх володінь для себе?".

"Що ви, Володарю, я й не думала нічого забирати від вас! Я лише хотіла завоювати для вас цей втрачений світ та подарувати його весь лише для вас, щоб ви панували там, а я буду служити вам і далі все моє життя!": запротестувала Сатанія, опустивши очі вниз, як дівчинка, що не слухалася старших.  Диявол обійшов довкола Сатанію, а потім сів на свого трона і спитав: "Так що ти бачила там? У Верхньому Світі? Про мене хто-небудь там ще пам'ятає?".

"Ні, Володарю! Наскільки я чула, вони всіх нас приписали до безвісті зниклих, так що нас почали забувати. Але я встигла декого зустріти- Блекдеґер, матір та дочку. Одну я вбила з великою насолодою, а ось іншу замордувати мені завадили війська Оруела Ґрінліфа. Він все ще імператор там!": розповіла демонеса, намотуючи пасмо волосся собі на палець.

Диявол широко посміхнувся і його червоні очі спалахнули дикою радістю: "Одні знайомі обличчя, як же мені їх не вистачало! Значить старий мій товариш Оруел вже й думати про мене забув? Нічого, скоро я з ним особисто привітаюся! Тому, нагальна потреба, імператора не чіпати! І Блекдеґер теж залиш в живих. Вона- моя. Через неї можна вийти на її брата Сейдана. А в нього в голові ті знання, які потрібні мені для перемоги над богами!".

"Але навіщо вам потрібна ця Вісс, Володарю? Від неї ніякої користі, ви ж знаєте! Вона свавільна, дурна, всюди пхає свого носа, вважає себе такою правильною та благородною особою, що мене верне від неї! Я її ненавиджу та ладна розтерзати на дрібні шматки!" :обурилася Сатанія, гнівно спалахнувши очима.

Диявол лише підняв ліниво свою руку, а демонеса вже впала на коліна, хапаючись за горло, не в силах вдихнути повітря. Вона хрипіла та вигиналася гадюкою на підлозі, а Повелитель Інферно байдуже спостерігав за її муками, поки вони йому не набридли і він не припинив дію заклинання. Спокійним голосом Верховний Демон продовжив: "Я ж сказав, Вісс Блекдеґер мені потрібна для того, щоб виманити її брата Сейдана та схилити його до співробітництва зі мною. Коли ми знищимо богів, я віддам тобі твою Вісс для розваг. А поки що, цукерочко, не втручайся в справи дорослих і тоді я закрию очі на твої маленькі ігрища у Верхньому Світі! Можеш йти зараз, продовжуй робити те, що тобі вдається найкраще! Веди мої легіони уперед до перемоги. Підготуй місце для мого прибуття, захопи яке-небудь велике місто для свого Володаря! І коли моя нога знову ступить на землі Ефілнуару,  настане час рішучих дій. Велике Очищення наближається. Тягни час до мого прибуття, мордуй ефілнуарців на повну, щоб я не витрачав своїх сил на таку комашню. Моя ціль - то боги і я готовий їх знищити. Чекай сигналу від мене, я прибуду в скорому часі через портал!"

Налякана Сатанія швидко вклонилася і, хапаючись за горло та підібгавши хвоста, кинулася навтіки, якомога швидше подалі від свого Повелителя, якого вона кохала і ненавиділа одночасно. Диявол проводив її довгим та зловісним холодним сміхом. Скоро, дуже скоро він виповнить свій план помсти.

У Верхньому Світі тим часом палала повним ходом Війна Демонів. Дарназійці наступали по всім фронтам, а ельфи під проводом Фелегорма, Оруела та Вісс намагалися відкидати їх всіма зусиллями. В хід йшла вся зброя та магія, які були в розпорядженні ефілнуарців. Але демони брали на полю битви витривалістю та великою кількістю. Сама Вісс часто зустрічалася з Сатанією Ураніан, але їхня битва все не знаходила продовження, бо демонеса почала уникати бійки, лише висміюючи ельфійку у своїй безсилій злості. Але самою кривавою битвою стала битва при Вендірі. Дарназійці зібралися великою ордою, прийшли на Розпуття, взяли штурмом ельфійську фортецю, багатьох вбили або закатували, все спалили і отримали вихід до східної частини Ефілнуару.

Вісс, дізнавшись про марш демонічних орд, одразу здогадалася, що вони йдуть цілеспрямовано саме до Вендіру, намагаючись знести це місто руйнівною хвилею своєї живої маси. Оповістивши Оруела, дівчина почала наполягати на тому, що ельфам самим не вистояти у битві і потрібна допомога масагетів та камарантів, але імператор з великою сваркою відкинув пропозицію Вісс, оскільки вважав небезпечним дати зброю в руки низьким расам.

Тому знову лише армія ефілнуарців зустрічала ворога на стінах Вендіру. Демони знизу били в щити та кричали погрози, роблячи жести перерізання глотки та опускаючи великі пальці вниз, принижуючи супротивників. Ельфи ж суворо дивилися на них зі стін міста та стріляли з луків, вбиваючи особливо нахабних демонів. Військом Ефілнуару командували Оруел, Фелегорм та Вісс, а військом дарназійців- Сатанія Ураніан. Демонеса одягнулася в розкішні чорні зі срібними візерунками шати, красиво розчесала своє волосся і гордо походжала між шеренгами свого війська. Побачивши на стіні Вісс, вона сердито блиснула очима та хижо клацнула гострими іклами. Махнувши рукою, Сатанія відіслала на приступ своїх демонів. Дарназійці з криком кинулися хаотично вперед. Перші лави ворога ельфи зустріли киплячим маслом, виливши його на голови ворогам. Крик агонії демонів змусив здригнутися всіх ельфів. Але це не спинило загарбників, адже вони почали знову йти на приступ із великими драбинами. Ефілнуарці почали ногами скидати драбини зі стін, рубати їх мечами та підпалювати вогняною магією, але, на жаль, вони не встигали всюди. Деякі демони з'явилися на міській стіні і зав'язалася битва на мурах. Ельфи списами протикали наскрізь ворогів, шаблями рубали їм руки та голови, алебардами відганяли назад, але вороги все прибували. Вісс особисто зарубала сорок демонів, поки захищала критичні місця ельфійських флангів.

Здавалося, що ефілнуарцям вдалося стримати наступ ворога, але тут приїхали жахливі потворні машини дарназійців. Вони своїми великими колесами валили дерева, а вогняними снарядами почали закидати стіни Вендіра. Ельфи намагалися хоч якось магією втримати велетенські ядра, але більшість все рівно прорвалася через магічний бар'єр та пробила діру в стіні. Частина ельфів впала разом з кам'яною кладкою і розбилася насмерть, а інша частина була підпалена вогнем Інферно та помирала в жахливих муках. Сатанія Ураніан задрала рогату голову до неба і закричала від тріумфу, а потім першою побігла до пролому у стіні. За нею бурхливою червоною хвилею потекли дарназійці. Оруел та Фелегорм скликали свої загони і кинулися боронити вхід до міста, але дарназійці зустріли ельфів пекельними хортами та власними мечами. Оборона ефілнуарців захлинулася, багато їх загинуло, розірвані ворогами на шматки. Сатанія реготалася як шалена відьма та власноруч рубала ельфів наліво та направо, а хвостом душила ще того більше. Зрозумівши, що сили нерівні, імператор Оруел затрубив сигнал до відступу. Похнюплена та знекровлена армія ефілнуарців була вимушена залишити Вендір на поталу ворогам та відійти до Лоріндолу. Вслід ельфам ще довго доносився зневажливий сміх демонів.

Роки йшли, а війна тривала. За весь час рішення Вісс та Оруела часто розбігалися і імператор своїми тактиками руйнував надії ельфів на успішний контрнаступ. Землі заходу, сходу та півдня були захоплені дарназійцями і тепер орди демонів збиралися на північ і врешті обложили саму столицю імперії білосніжне місто Лоріндол. На цей раз імператор так сильно злякався, що одразу ж віддав Вісс у руки повні повноваження по командуванню об'єднаною армією всіх кланів. Вісс одразу ж привела свій план в дію та мобілізувала до війська рабів з числа масагетів та камарантів. Свої дії вона аргументувала тим, що демони не дадуть пощади нікому, неважливо від раси походження. Тому всі раси мають право на захист. Раби розуміли, що без ефілнуарців їм не вижити, тому були змушені воювати на боці ельфів.