Хроніки Аквілону

Як вже мовилося раніше, боги створили красивий дивовижний світ, заповнивши його ріками, рослинами, звірами, горами, лісами та расами, наділеними розумом. Серед розумних рас виділялись звірораси, до числа яких належали Камаранти та кітцуне, а, також, поряд із ними існувала гуманоїдна раса, відома під назвою гігантів.

Під кінець Вранішньої Епохи весь світ складався з великого безкрайнього материка, що простягався із одного кінця океану до іншого. Він мав різні назви у кожного народу: Сайкен(у Камарантів), Фалекон(у кітцуне) і Татр(у гігантів). Також, слід зауважити, що звірораси та гіганти раніше майже не стикалися поміж собою. Змієлюди і люди-лисиці населяли ліси та долини материка, в той час як гіганти знаходили собі домівку посеред гірських вершин і печер.

Довгий час гіганти жили племінним устроєм, поділеним на різні клани, котрі очолював свій вождь. Стародавні гіганти, зазвичай, не будували собі домівку, а шукали природні карнизи або комфортні печери для життя, хоча є докази того, як гіганти під час полювання, розвідки або переміщення вміли будувати примітивні намети з дерева чи шкіри. Життя гігантів являло собою довгий та нудний цикл- пошук домівки, створення сім'ї, клану, походи на полювання та добуток, кланові війни за територію, і після них слідувало або розширення території вигравшого клану, або вихід уцілівших членів програвшого клану з ціллю знайти нову домівку.

Інструменти гігантів також були досить примітивними. Взагалі, всі вони створювалися з дерева, каміння, або ж, кісток звірів. Гіганти користувалися кам'яними сокирами для рубки лісу, кирками для розчистки своїх печер, а із стовбурів тиса або дубу вони робили міцні луки для полювання. Кравецька майстерність також мала місце в суспільстві гігантів і кам'яними голками із шкір звірів створювались одежа та взуття.

Тепер, коли ми трохи познайомились із життям гігантів, перейдемо безпосередньо до нашої історії, назавжди змінившої світ і соціальний устрій гігантів. В одному клані гігантів жив-був парубок на ймення Елспет. Він був такий же, як його співплемінники-гіганти- міцний, сильний, швидкий, спритний, вмілий, а, окрім цього, цікавий і сміливий. Слід, також, описати і зовнішність парубка. Він був зростом вісімнадцять метрів, з довгим каштановим волоссям, іскристими сірими очима та серйозним обличчям, яке час від часу прикрашала замислена півусмішка. Борода в Елспета ще не росла, та і він вважався досить молодим гігантом по міркам свого народу. Одягався хлопець в міховий панцир з леопардових шкір і чоботи із вепрової шкіри, а зі зброї носив із собою тисовий лук, сагайдак з камінними стрілами, легку сокиру та довбню з камінним наконечником.

Спочатку, Елспет дуже полюбляв полювання і розвідку, тому часто прохав дозволу у вождя і своїх батьків, щоб його відпустили у похід разом із іншими гігантами. Хлопець добре розумівся на рослинах та звірях, а також був чудовим слідопитом. Але більшість гігантів насміхалась над ним, вважаючи його мрійником. Поки його товариші оббіловували туші звірів, Елспет міг годинами стояти на якому-небудь пагорбі і довго дивитися на небо, безкрайню блакить моря, ліси, рівнини та поляни. Лише на гори він не озирався, тому що прожив там більшу частину свого життя. Основне питання, яке вертілося у мозку в Елспета під час таких мрій було таке: "Що ж знаходиться за межами наших володінь?"

Але поки що Елспету було не приречено отримати заповітну відповідь. Одного разу, повертаючись з полювання, його загін зіштовхнувся з ворожим кланом, який знайшов їх селище і прийнявся випалювати звідти співплемінників Елспета. Юнак не залишився осторонь і прийняв бій, вбивши багатьох гігантів та змусивши їх відступити. Але трагедія встигла відбутися- в сутичці одна із печер обвалилась і поховала під собою батьків Елспета, які були загнані в куток переважаючими силами супротивника. Після цього випадку душа Елспета затьмарилась, він більше не сміявся і не займав свою голову дурницями. Йому хотілося лише тільки помститися за смерть батьків, він бажав повісити в своєму домі голову вождя ворожого клану. І Елспет почав вимагати від вождя зібрати загін та небавом вирушити обшукувати всі гори і печери, щоб відшукати ворогів, атакувавших їх селище і всіх знищити, захистивши таким чином своє житло.

Але вождь був старим та мудрим, він не хотів поквапливих дій та засуджував гарячу голову юнака. Він говорив, що їм не відомо досконало, що це був за клан, а вилазка в гори або печери може обернутися сутичкою і з іншими кланами, а якщо вони розлютяться, то можуть і піти війною на клан Елспета. Зрозумівши, що йому не вдасться переконати вождя чи старих воїнів, хлопець почав підначувати молодиків, але вождь і тут перекреслив всі плани Елспета. Він прийняв єдине вірне рішення в даній ситуації- вони не будуть шукати війни з більш численним кланом, а просто підуть і будуть шукати нове місце для свого житла. І після цих слів вождя, почався вихід клану Елспета з рідних печер та пошук нового житла.

Елспет не міг пробачити вождя за подібне боягузливе рішення. В його очах це виглядало як втеча від ворога, нібито вони злякалися і вирішили здатися, віддавши свої землі зовсім без бою. Але йому нічого не залишалося, як мовчати та слідувати за своїми співплемінниками. Після цілого місяця блукань, клану нарешті вдалося знайти цілу купу печер під горним хребтом і поселитися там в надійному сховищі. Але Елспету весь час щось не давало спокою. Часто, під час полювання, йому здавалося ніби він чує крізь віхолу голоси та бачить високо на сніжних піках гір якісь темні фігури. Юнак вважав, що їх вислідили, що ворог йшов по слідам і ціллю ворожого клану є не їх землі, а повне знищення конкурентів в горах. З цими припущеннями Елспет кидався і до вождя, і до других воїнів, але вони лише сміялися та хитали головами. Всі вважали його гарячою головою, що в ньому, як і раніше, говорить помста, а також те, що хлопцю не лежала до душі нова домівка клану. Досвідчені розвідники декілька разів перевіряли таємні стежки і маскували вхід до печер, але ні разу не бачили присутності ворога або його слідів.

Дні минали, і здавалось, що справді все довкола спокійно. Навіть сам Елспет почав підозрювати що у нього надмірно розбурхалась уява. Але одного разу, коли він засинав, все в його житті змінилося. Йому прибачилось уві сні, що поки він пішов на полювання, на його клан напали вороги на чолі з самим великим та зловісним гігантом. Вони вчинили справжню різню і залили кров'ю всі печери, не помилувавши нікого. У цьому видінні в живих залишився лише він сам, приречений безсильно кричати та повільно впадати у шал від самотності та скорботи. Але тут, раптом, за спиною в Елспета, що плакав, загорілось яскраве світло і, озирнувшись, він здивовано ахнув.

Перед ним стояв велетенський могутній витязь з мудрим поглядом карих очей та довгою сідою бородою. Елспет знав, хто це- їх бог гір Анґреност. Юнак впав на коліна перед богом і почав прохати його, бажаючи допомоги та знань як захистити клан і зупинити міжусобні війни гігантів. Анґреност поклав важку руку в латній рукавиці на плече Елспета і юнаку здалося, ніби великий валун впав на нього. Бог заговорив і його грімкий голос нагадував гул гірської лавини: "Елспет, зупинити кланові війни я доручаю тобі. Хоча ти повинен знати, що ти не врятуєш свій клан. Він уціліє, якщо ти поквапишся, але буде блукати в тіні безвісті та безвладдя, позбавлений лідера і цілі. Ти повинен очолити гігантів, але вже не як вождь, а як король, єдиний лідер, за яким підуть і інші гіганти, забувши всі чвари. Адже ж ви не відрізняєтеся один від одного, хоч і розділені на клани. Ти повинен бути могутнім, мудрим, прозорливим, сміливим, відповідальним та розважливим. Одні підуть за тобою по добрій волі. Але будуть і незгодні, яких тобі доведеться переконати словом або ж силою".

Елспет був шокований, почувши такі слова свого бога і тремтячим голосом сказав: "Адже ж я не лідер, не вождь і навіть не король. Я просто Елспет з народу гігантів. Елспет, втративший батьків і рідний дім. Як я можу повести за собою мій народ? Вони підуть за справжнім вождем чи воїном, а не за таким молодиком, як я".

Анґреност посміхнувся батьківською посмішкою і відповів хлопцю: "Скромність- гарна риса. Значить гордість не загубить тебе на шляху до влади та величчя. Ти правий, зараз ти ніхто. Але я зроблю тебе тим, ким ти станеш після. Я відкрию тобі таємницю гір, про яку не знає, поки що, ніхто, окрім мене. Ти повинен дізнатися про один мінерал, який весь час був поряд з тобою, буквально в тебе під ногами".

І бог гор почав навчати Елспета про те, як добувати залізну руду з земних глибин, як виплавляти з неї злитки, а із злитків створювати дивовижні знаряддя. Анґреност розповів юнаку про мечі, щити і міцні непробивні панцирі. Після цього, бог наказав Елспету поки що все зберегти в таємниці, здійснити паломництво до самої високої гори, принести там жертву своєму богові і саме в таємній гірській печері побудувати свою першу кузню та зайнятися виготовленням зброї, яка допоможе йому врятувати свій народ і зібрати його під одним стягом.

Прокинувшись, Елспет знав тепер, що перед ним лежить серйозна та відповідальна справа. Він попрохав у вождя можливість здійснити паломництво в гори для того, щоб вклонитися Анґреносту. Вождь дозволив хлопцю вирушити в подорож, вважаючи, що він заспокоївся і невеличка прогулянка на горному повітрі піде йому на користь. Зібравши необхідні пожитки в торбу, Елспет вирушив в мандри. На шляху йому зустрічались різні перешкоди- то провалля, то лавини, то камнепади, то сніжні бурі або напад диких звірів. Але Елспет стійко витримував всі випробування, тому що вірив в свого бога і знав, що той, не заведе його до погибелі. За час подорожі юнак загартувався душею, отримав багато шрамів і синяків, але не відступав від страху назад. Піднявшись на самий високий пік необхідної гори, він піймав двадцять горних баранів і приніс їх в жертву Анґреносту, дякуючи його за надіслане видіння.

Після цього, Елспет опустився чуть нижче і побачив на гірській площадці, дійсно, ту саму таємну печеру про яку йому розповів бог гір. Не гаючи ні секунди, Елспет увійшов до печери і почав довбати киркою там дно, поки не знайшов блискучу залізну руду. Юнак побудував з каміння велику кузню, зі шкури козла- міхи і приступив до подальшої роботи. Перші злитки виходили в нього досить грубими та некрасивими, але з них він виплавив собі нову залізну кирку замість старої камінної, котра розбилась, коли познайомилася з родовищем міцної руди. Так, працюючи в своїй кузні, Елспет виплавив ще багато нових інструментів, які були краще його попередніх- залізний лук та стріли з гострими наконечниками, нова залізна сокира для рубки, залізні щипці і наковальня. Покращуючись в новому ремеслі, хлопець робив все кращі та кращі вироби. Нарешті, він викував собі довгий двуручний меч замість старої непотрібної довбні. Цей меч був просто неймовірних розмірів і такий же важкий. Його рукоятка була обтягнута чорною шкірою вепра, якого піймав напередодні Елспет, а по гострому лезу меча тягнувся жолоб для стікання крові, а по сторонам від нього хлопець вибив молотом рунічну  в'язь, в котру вклав все полум'я свого серця і бажання об'єднати клани в один народ, рідний йому. На додачу до меча, Елспет викував міцний залізний панцир і одягнувся в нього. Його броня  сяяла сліпучим блиском, поглинувшим в собі багряний отблиск полум'я та закатнього сонця. Шолом нагадував морду кровожерливої пантери, з якою приходилося зустрічатися на полюванні Елспету в його ранні роки. Цей шолом повністю ховав обличчя молодого воїна, лише тільки очі блищали гарячковим блиском в прорізах шолому.

Тепер Елспет був готовий до того, що заповів йому бог. Та і він змінився, дійсно, до цього часу. Робота в кузні зробила його м'язи сталевими, а чорна борода вкрила його молоде і впевнене обличчя. Він став широкоплечим, видним та величним мужем. Зібравши свої пожитки, Елспет вийшов з таємної печери і завалив до неї хід, щоб ніхто, поки, не користувався його інструментами. Мандруючий по горам озброєний витязь сам здавався на живу гору, закуту в залізо, і гром гримів від його кроків.

Коли Елспет підходив до нового житла свого клану, то він вже здалеку помітив дим і його серце тривожно закалатало. Він боявся, що видіння з віщого сну відбудуться і він залишиться останнім уцілілим із свого клану. Але воїн відкинув страхи, він голосно викрикнув ім'я свого бога та дмухнув в залізний рог, викуваний ним самим. Стародавня і грізна мелодія покотилась по гірським схилам, ніби сама грозова стихія вирішила спуститися і помилуватися на справи смертних. Викрикнувши бойовий клич, Елспет увірвався до печер і почав рубати ворожих гігантів наліво та направо. Вони здригнулися від страху перед натиском мужнього воїна. Їх тіла розрубались мечем як перезрілі кавуни, а дерев'яна та камінна зброя розсипалась об залізний панцир Елспета. В жах прийшли гіганти ворожого клану і лише тільки їх лідер чорнобородий гігант Утмоґ Лютий не похитнувся.

Утмоґ вже давно знав про клан Елспета і планував не тільки розширити свою територію, а й знищити весь ворожий клан, щоб вони не відбили після того у нього землі. Тому він, як дикий пес, переслідував своїх ворогів і готовий вже був торжествувати момент повної перемоги, коли увірвався цей дивний воїн в незвичайному озброєнні. Але Утмоґ не боявся і готовий був побитися з ним. Але яким би могутнім він не був, він був гігантом минулого століття в своїх ведмежих шкурах і з камінним топором. Елспет просто відрубав Утмоґу дві руки і розбив йому череп своїм мечем.

Побачивши смерть свого вождя, ворожий клан впав на коліна і почав прохати помилування. Спочатку Елспетом оволоділа кровожерливість і він хотів помститись всім ворогам за смерть батьків і лихоліття свого клану. Але згадавши заповіти Анґреноста, воїн опустив меч і взяв у полон здавшихся. Після цього, Елспет навідався до свого клану. Всі радісно вітали його, як героя, дивувалися з його м'язів, панцира і незвичайної зброї. Більшість знайомих Елспета загинули під час несподіваної атаки ворогів, але сцена зі сну відбулася не в повній мірі, завдяки своєчасній допомозі Елспета. Пройшовши далі, юнак зустрів свого вождя, котрий був смертельно поранений. Він попрохав пробачення в Елспета за те, що не вірив його передчуттю, що він так довго уникав сутичок і хотів вберегти клан від війни. На смертному ложі, старець заповів Елспету взяти в свої руки кермо правління і тепер з висоти своїх молодих років вирішувати долю свого народу і не повторювати тих же помилок в старості.

Після смерті вождя клан Елспета почав кричати та вітати свого нового вождя, але юнак підняв руку і змусив їх затихнути. Він повернувся до печери, де знаходились полонені гіганти з ворожого клану і запропонував їм простий вибір: вмерти і бути знеславленими або ж приєднатися до нього в складі народу гігантів і вкрити себе безсмертною славою. Всі полонені бачили доблесть витязя і в один голос згодилися битися з ним поряд. Печера наповнилася криками: "Хай славиться вождь Елспет!" і два клани забули ворожнечу, поставши одним народом. Але Елспет знову підійняв руку і всі звернули на нього свої сяючі очі: "По волі нашого спільного бога Анґреноста, я оголошую титул вождя минулим століттям. З цих пір я король всіх гігантів! Ті, хто мені скоряться отримають велику славу! Ті ж, хто спротивиться моїй волі дізнаються прагнення крові мого меча і важкі іржавілі кайдани рабства!". І його новий народ, який він почав об'єднувати в один, викрикнув нове прізвисько, під котрим Елспета запам'ятали всі на сторінках хроніки: "Хай живе Залізний Король! Слава і честь!"