Хроніки Аквілону

Сонце повільно підіймалося з-за горизонту, заливаючи своїм промінням землю. В його жовтому сяйві сліпуче заблищали покриви снігу, який вкривав старий сосновий ліс. Самі сосни хиталися із сторони в сторону, скрипіли стовбурами, а їхні зелені колючі віти згиналися від важкості бурульок та снігу. Допитливі білочки снували туди-сюди по маківкам сосен, підбираючи випадково скинуті шишки. Повітря в лісі було кришталево-чистим, як в горах, і таким же морозним. На чисто-блакитному небі не було видно жодної хмаринки. Ніщо не сповіщало про ті похмурі події, які скоро повинні були трапитися. Ці події по праву отримали назву "самої темної і жахливої сторінки хронік ельфійського народу" і більшість вчених при вивченні цих епізодів історії завжди схиляються до того, що саме тут можна побачити як погасли слава та велич ефілнуарського народу, рівному якому нікого ніколи не було і вже не буде.

Але ми з вами повернемося знову в той чудовий морозний день в лісі, з якого і почнеться наша розповідь про ті часи. На одній із сосен сиділа висока худорлява ельфійка. Здалеку її можна було навіть не помітити та пройти повз, нічого не запідозривши. Ельфійка сиділа тихо на самій товстій гілці дерева, зхрестивши ноги під собою. Її очі були міцно закритими, губи тихо рухалися в беззвучній молитві. Красиве блискуче чорне волосся ніжно ворушив вітерець. Дівчина розпустила їх по своїм плечам, залишивши частину волосся зібраним на потилиці. Біля її гостроконечних вух вилися два чорних локони, які ельфійка заплела у вигляді колоску. На голові в мандрівниці, що медитувала, блищала красива срібна діадема, яка граціозно охоплювала голову дівчини.

Ельфійка була неймовірно гарною та чарівною в цьому таємничому лісі. Одягнена вона була в чорний шкіряний обладунок, який підкреслював її тонку, ніби дитячу, фігурку. Поверх обладунку на дівчині був темно-синій плащ, оздоблений візерунками та сяючим бісером, а у горла він схоплювався брошкою у вигляді маленького чорного кинджала. Зі зброї у ельфійки за спиною виднівся лук і сагайдак зі стрілами. Там же стирчала рукоятка ельфійської шаблі, але більше всього в очі кидався кинджал, який висів у неї на поясі без всякої піхви. Цей кинджал був весь з чорного металу, який яскраво блищав в проміннях східного сонця. По його рукоятці тягнулися візерунки з пташиного пір'я та таємничі руни, а сама рукоятка закінчувалася майстерно зробленою головою ворона. Це був легендарний Чорний Кинджал, символ роду Блекдеґер, засновників однойменного клану. Колись він належав багатьом ельфам, а останнім його власником був Ліндіріель Блекдеґер. Той самий, який приймав участь в стількох експедиціях, хто відкрив для свого народу всю Ефілнуарію та Фалінестійські острови. Той, на чиїй крові підвелася Ефілнуарська імперія. Великий лідер загинув, вбитий власною зброєю в руках брудної камарантської дикунки. Він помер на руках у своєї дочки Вісс, якій і передав правління кланом. Він помер, а інший пожинав плоди слави і оголосив себе імператором. Оруел Ґрінліф, який вважався другом Ліндіріеля, просто використовував свого більш активного товариша для досягнення власних цілей. І тепер він возвеличився як імператор, а Ліндіріель пішов в небуття. Чи більш возвеличений той, хто святкує разом з богами в Царстві Небеснім? На це ні в кого не було відповіді.

Раптом, чутливі вуха ельфійки вловили гучний тріск і кроки, які лунали знизу дерева, на якому вона сиділа. Дівчина скривилася від цих неприємних звуків. Тим часом, на поляну вийшов чоловік, з трудом продираючись крізь хащі. Він був середнього віку, досить міцної тілобудови, засмаглим. Його коротко пострижене каштанове волосся стирчали їжаком над головою. Підборіддя ховала борода середнього розміру, теж вся каштанового кольору з легкою сивиною в ній. У чоловіка були серйозні карі очі, орлиний ніс та густі брови. Одягнений він був у хутряну куртку і великі чоботи, які залишали в снігу купу слідів. Продираючись через гілки та снігові замети цей чоловік створював стільки шуму, що його можна було почути на багато миль довкола. Як би сумніваючись в цьому, чоловік склав руки рупором і прокричав в лісову тишу: "Леді Вісс! Пані Вісс Блекдеґер! Де ви? Я вас всюди шукаю!". Вісс в цей самий час якраз сиділа прямо над головою цього дурня, що насмілився порушити її звичайну ранкову медитацію. А Вісс дуже не любила, коли її денний розпорядок руйнують всілякі кретини. Відкривши очі, ельфійка спритно схопилася на ноги, потягнулася, щоб розправити застигле тіло та закуталася краще в плащ. Висмикнувши з-за поясу чорний кинджал, дівчина, як кішка, зіскочила на землю позаду чоловіка і, приставивши холодне лезо до його горла, по зміїному зашипіла йому на вухо: "Коли шукаєш свою пані, немає сенсу кричати та сопіти, немов дикий кабан. Побачивши людину, яка ходить без справи, будь-який ельф вправі вирішити, що у когось зірвалася з ланцюга дика тварина. А, скажи мені на милість, раб, що може завадити мені підстрелити тебе?".

Чоловік здригнувся, смертельно зблід і, не наважуючись озирнутися, швидко заговорив, підбираючи слова з ламаною ельфійською вимовою: "Щиро вибачаюсь, леді Вісс! Моя вина, я б не турбував вас в цей час, але я отримав наказ і повинен був розшукати вас". Вісс розсміялася та плеснула боковою стороною леза кинджалу чоловіка по спині, перед тим як прибрати зброю знову за пояс. Відчувши, що небезпека частково минула, чоловік озирнувся до ельфійки. Він поводив себе так, як і властиво було рабу, дивлячись у землю і тільки на ноги Вісс, які були взуті в гарні шкіряні чоботи з високим горлом. Чоловік опустився на коліна і вже було хотів поцілувати ноги ельфійки, але та вилаялася і, схопивши його за шкірку, різко поставила знову на ноги, перед тим як пробурчати: "Роланд, ми вже обговорювали з тобою це багато разів! Я не терплю того, як ти лижеш мені ноги і тим більше не поважаю тебе, коли ти боїшся подивитися мені в очі. В мойому домі раби повинні приносити користь, а не витрачати час на дурні забобони. Цілувати чоботи будеш тим білоручкам з клану Ґрінліф, вони подібне ставлення просто обожнюють. Особливо цей вискочка Фелегорм, син імператора, який вважає, що весь світ обертається довкола його особи. "

Вісс зневажливо пирхнула та відмахнулася рукою. Вона, як і всі знатні ельфи, завела рабів з числа масагетів для того, щоб вони допомагали виконувати важку працю в її маєтку. Але, купивши рабів, Вісс одразу вирішила прояснити відносини з ними і суворо виховала людей, щоб вони відчували себе в її домі не кімнатними тваринками, а просто звичайними слугами. На шляху до справжнього взаємопорозуміння перед Вісс та масагетами стояли великі труднощі. Інші ельфи не були настільки лояльними до рабів, як члени клану Блекдеґер, і коли у Вісс бували гості з вищих кол, то нерідко виникали конфлікти. Згадати хоч ту ситуацію, коли у неї гостювала Сейлонія Омані з однойменного клану. Ця леді завжди носила на своєму обличчі такий вираз, ніби в повітрі чимось смердить. І зрозуміло, що вона прямо з порогу почала критикувати рабів Вісс за те, що чоловіки насмілювалися нахабно її розглядати. Сейлонія вирішила, що Вісс дуже м'яко ставиться до цих шолудивих псів і ледве не побила нещасних рабів батогом, але хазяйка дому вчасно втрутилася. Вісс пояснила дамі, що у кожного своє право на виховання рабів і тільки їхній власник має право випороти порушників батогом. А якщо гість намагається лізти не в свою справу, то він тільки зневажає цим самим самого хазяїна. Сейлонія нервово пожувала губами, окинула Вісс зневажливим поглядом, але відступила від свого. Взявши з неї слово, що вона поб'є тих нахаб, які образили її гідність леді, Сейлонія Омані пішла геть з гордо піднятою головою.

Але Вісс обмежилась тільки виховною бесідою і після цього всі раби навчилися добре прикидатися. Коли Вісс була одна, вони спілкувалися як члени сім'ї, але коли в гостях був хтось з інших ельфів, раби не провокували сварок та задовольняли всіма способами потреби високорідних осіб. Але більшість рабів, ось як Роланд, були настільки вдячні своїй пані за нормальне ставлення, що забувалися і починали проявляти рабський етикет по відношенню до неї, через що вона постійно сварилася з ними і соромилася.

"Вибачте, пані! Я забув, зовсім вилетіло в мене з дурної голови. Напевно, я просто злякався вашої тихої появи позаду мене": винувато пробурмотів Роланд, почесавши потилицю та несміливо кидаючи погляди у бурштинові очі ельфійки. Вісс склала руки на грудях і поцокала язиком, виражаючи свою незгоду: "Ти ж знаєш, Роланде, що мій батько ніколи не рвався до влади та не хотів ніким командувати. Він просто виконував свій обов'язок і вів за собою наш клан до нових знань та відкриттів. І він же виховав в мені жагу пригод і лідерські якості. Справжній лідер не той, хто сидить на троні і віддає накази, а той, хто сам бере участь в цих самих наказах нарівні зі своїми підлеглими. Не всі ельфи  погодяться зі мною в такій точці зору, але те, що поміж нами, тут і залишиться. Так що ти хотів мені передати? Сподіваюсь, щось важливе, що заради цього довелося перервати мою медитацію?"

"Ще раз вибачаюсь, леді Вісс! Але поки ви були на прогулянці, наш маєток відвідав один почесний гість і у нього до вас ділова пропозиція": одним духом відрубав Роланд.  "Почесний гість? І хто ж це?": похмуро сказала Вісс і її чорні, правильної форми, брови полізли догори від здивування.  "Це його освітлене Сонцем, Місяцем та зірками величність, принц Фелегорм Ґрінліф і він очікує вас у вашому маєтку без затримок, леді Вісс!": поважно поклонився чоловік, явно задоволений тим, що передав послання.

"О, ні! Що йому ще може бути потрібно від мене? Якщо він знову буде наполягати на заміжжі, то я йому багато разів вже давала чітку та ясну відповідь. Ні і ще раз ні! А якщо він приготував якісь там незвичайно розкішні подарунки, то у тебе, Роланде, з'явиться багато роботи на сьогодні. Все знову зібрати в одну купу і спалити!" : почала жалітися Вісс, поки вона разом зі своїм рабом пробиралася по засніженому лісі до ельфійського міста. Принц Фелегорм Ґрінліф був сином імператора Оруела і, нарівні зі своїм батьком, був до неймовірності нахабним та наполегливим. Він то вимагав від Вісс невідкладної відповіді, яка стосувалася її заміжжя, то дивився на неї так, нібито вона вже його власність, подібно якійсь неживій речі. А були випадки, коли нахабний принц ельфів надсилав Вісс коробки солодощів, великі букети квітів, неймовірно дорогі прикраси та змушував рабів ховати все це добро по всім закамаркам маєтках дівчини або плентатися всюди, де буде ходити Вісс, поки вона не отримає подарунки особисто. Ще юну ельфійку дратували серенади від Фелегорма. Той наймав групу ельфійських бардів і ті могли заявитися прямо серед ночі та почати горлати сльозливі зворушливі балади і вірші. Вісс пообіцяла собі, що якщо ще раз побачить рабів з подарунками або ельфів з лірами у себе під вікнами, то вона перестріляє їх усіх і плювати вона хотіла на закон.

Так, віддавшись приємним думкам про те, як вона могла б придушити цього Фелегорма, Вісс пройшла через ворота столичного міста та крокувала по його мощеній вуличці. Це був Лоріндол, перлина в короні нинішнього імператора Оруела. Зараз сонце красиво відбивалося від білосніжних куполів високих будівель, по вуличкам прогулювалися високі стрункі ельфи, ланцюжком слідували за ними раби в лахмітті, похмуро опустивши голови. В очі Вісс кинулася будівнича площадка на якій наглядач безжально бив батогом камарантів, а мерзенні змієлюди стійко терпіли побиття. Стиснувши зуби, раби ограняли камінні блоки, будували дерев'яні опори та обережно підіймали цеглу нагору. Красиве обличчя Вісс спотворила зловісна посмішка при виді страждань камарантів. Кожного разу, коли вона бачила цих змієлюдів, у неї стискалися кулаки, а пальці намацували рукоятку чорного кинджала. Саме через цих мерзенних аборигенів, які населяли Фалінестійські острови, життя дівчини пішло шкереберть. Хоч пройшло вже багато років з моменту смерті її батька, але перед внутрішнім зором Вісс все ще вставало його побите обличчя, вираз муки і болю на ньому. Але Ліндіріель Блекдеґер знав на що йшов і навіть будучи на смертному ложі не розгубився. Він передав Вісс владу над кланом і тепер вона ось вже як двісті років являється главою клану Блекдеґер. В цілому, це досить нудне становисько в суспільстві. Вісс займалася судебними процесами всередині клану, вислухувала прохання сокланівців, передавала їх імператору, розподіляла земельні ділянки, проводила статистику в рядах клану про те скільки ельфів народилося, скільки померло, скільки рабів на утриманні у членів клану і тому подібне. З тих пір як камаранти були розбиті, а бунт масагетів придушений, в Ефілнуарській імперії почалися нудні сірі дні і дівчина часто тяжко зітхала, сидячи на якому-небудь дереві та милуясь красивими пейзажами. Вісс хотіла пригод, хотіла бути в русі, стати в центрі хоча б якихось  справжніх цікавих подій, щоб бути вартою свого батька. Але, можливо, що це нездійснені мрії і їй так і судилося було стирчати в цьому місті палацових інтриг та дамських пліток.

Мати Вісс не розділяла намірів своєї дочки. Тамаріель Блекдеґер також брала участь в тому клятому поході на Фалінестійські острови. Мати дівчини була в загоні свого чоловіка і потрапила до камарантського полону. Там вона пережила страшні часи, коли повсюди були ці жахливі створіння, лунала їхня груба мова, сміх і спиною вона відчувала гострі кінці списів змієлюдів. Вісс встигла прийти на допомогу ельфам і більшість в той день уціліли завдяки їй та вибралися з того пекла. Але Ліндіріель Блекдеґер загинув, вбитий камарантською жрицею. Тамаріель не одразу дізналася про смерть чоловіка. Коли дочка розбила її кайдани, вона схопила меч і почала вбивати своїх катів одного за другим. А коли все закінчилося, вона побачила Вісс на вівтарі Зміїної Королеви і в її руці блищав Чорний Кинджал. А позаду над тілом її чоловіка схилився син Сейдан, який все ще плакав.

Помітивши тіло Ліндіреля, повністю вкрите кров'ю та синцями, Тамаріель видала крик, сповнений болем, гнівом та розпачем. Вона кинулася догори по сходам і схилилася над своїм загиблим чоловіком. Сльози текли по її щокам, вона цілувала та гладила обличчя Ліндіреля, але він більше не реагував на свою жінку і був байдужим до її слів та молитв. Він пішов і між ними утворилася непроникна завіса. Після цього, Тамаріель змінилася раз і назавжди. Вона замкнулася у собі, більше ніхто не чув її мелодичних пісень, вона уникала прогулянок по саду і, подібно мармуровій статуї, часто стояла на якому-небудь дереві. В той час як Вісс виражала свій біль через помсту камарантам, Тамаріель грала більш пасивну роль у всьому. Побувавши на похороні Ліндіреля, його жінка з першим кораблем повернулася до Лоріндола і не бажала брати участь в наступних експедиціях. Довкола неї будувалася ціла імперія, ельфи завоювали камарантів та масагетів, її дочка очолила цілий клан, а від сина не було ні звістки, ні духу. Але Тамаріель, як і раніше, стояла на своєму балконі та байдуже дивилася погаслими очима перед собою.

Вісс намагалася заговорити з матір'ю, допомогти їй подолати горе, повернути її до світу живих, але розуміла, що це безрезультатно. Якщо навіть у самої Вісс всередині кипіла болюча рана від втрати батька, то у його жінки був біль ще сильніший в сто разів. В один з дней Тамаріель все ж таки заговорила і вона попрохала в дочки можливість виїхати з маєтку та оселитися в невеличкому ельфійському селищі, де вона хотіла пожити простим життям і обдумати все, чому вона стала свідком. Вісс не хотіла відпускати матір, відчуваючи серцем, що якщо вона піде, то вони можуть більше і не побачитися. Але Тамаріель справді потребувала зцілення від своїх ран і життя простого ельфа пішло б їй на користь, на відміну від галасу та проблем родового маєтку. Тому дівчина відпустила рідну матір куди очі дивляться і та, зібравши необхідні речі, вирушила в далекий шлях, оселившись в західному селі під назвою Наймерія. По можливості, Вісс намагалася частіше відвідувати свою матір, але обов'язки глави клану зв'язували їй руки і вона не могла надовго залишати столицю для особистих справ.

Слідуючи за своїм вірним рабом, юна ельфійка пройшла вже половину міста та досягла його розкішної площі. Тут шуміла колоритна ярмарка, на якій ельфи продавали свої дивні вироби- незвичайну зброю, обладунки, книги заклять, нові еліксири та інші цікаві речі. В центрі площі височів гарний фонтан з яскраво-блакитною водою, а біля фонтану стояли дві велетенські статуї благородних ельфійських володарів, які взялися за руки. Проходячи повз однієї із статуй, Вісс смутно доторкнулася долонею її мармурового коліна. Це були статуї першовідкривачів Ефілнуару нинішнього імператора Оруела Ґрінліфа та його вірного товариша Ліндіреля Блекдеґера. Іноді Вісс приходила на площу під покривом сутінок і, дивлячись на обличчя батька, застигле у мармурі, говорила з ним, ділячись своїми горестями та радощами. Хоч дівчину і готували все свідоме життя до посади глави клану, вона все рівно вважала себе не вартою цього і їй дуже не доставало батька поряд з собою, щоб порадитися з ним про більшість речей.

Обійшовши статуї, мандрівники увійшли до багатого кварталу, де повпроживав цвіт ельфійського дворянства. Дома тут були всі повністю з золота, срібла, бронзи та міді. Кожен прикрашав свої житла чим тільки міг - від дивовижних квітів до магічних знарядь. І лише маєток клану Блекдеґер скромно височів над всіми цими домами розкоші. Ліндіріель побудував його з чорного мармуру та прикрасив різьблені колони у входу рунами і квітковим орнаментом. Вхід уявляв із себе велику арку з решітчатими воротами. Побачивши свою пані, варта підняла решітку і, з поклонами, впустила її всередину. Зсередини двір був вимощений мармуровою плиткою, кольоровою галькою, а вздовж головної будівлі тягнулися смарагдові сади з різноманітними яскравими квітами і в них лунав спів птахів. Зліва від будівлі починалися казарми варти та загони рабів, а справа були конюшні і пасовиська, де паслися розкішні коні та олені клану. Роланд, на здивування Вісс, не залишив свою пані, а вирушив слідом за нею до входу в будівлю. Вартові біля масивних дубових воріт привітливо махнули довгими гострими списами і, потягнувши за великі кільця, відчинили важкі стулки. Ельфійка подякувала їм легким кивком голови та піднялася по мармуровим сходам до великої зали. Її мантія тихо шелестіла, підмітаючи чисту підлогу за дівчиною, а її кроки не видавали жодного звуку в цьому велетенському приміщенні. Пройшовши декілька драбин, мандрівники досягли інших дверей, меньших, ніж попередні, але з гарною позолотою і зображеннями воронів. Роланд кинувся вперед і відчинив двері, галантно вклонившись своїй пані. Вісс злегка посміхнулася йому і величаво поклала руку на голову своєму відданому слузі. Вона увійшла до просторої зали, а за нею прокрався і сам Роланд. Опинившись всередині, Вісс завмерла та напружилася. Вся кімната була освітлена свічками, їхнє холодне блакитне сяйво відбивалося на мармурових стінах нечітким блиском. Прекрасні ельфійські картини прикрашали деякі з цих стін, а по підлозі стелилися шовкові килими. Все було в цій кімнаті таким знайомим, таким рідним, але Вісс відчула неприємний холод. І їй було від чого мати неспокій. Попереду, прямо по центру зали, височів знайомий різьблений трон з чорного мармуру. Його спинку прикрашала скульптура ворона, а підлокітники закінчувалися головами цих птахів, теж всіх з мармуру. Скульптор настільки майстерно виконав свою працю, що його творіння здавалися живими. Ще одна мить і вони б закаркали та полетіли до високої стелі. Це був родовий трон Блекдеґерів. Вісс стільки разів пам'ятала на ньому свого батька під час свят, коли вони тільки здійснювали свої перші відкриття і ніщо не віщувало зловісної біди в ті щасливі часи.

Але тепер на троні хтось вже сидів. Вісс насупилася і попрямувала широким кроком до свого власного трону, щоб роздивитися цього нахабу, який насмілився хазяйнувати в її маєтку, нібито це його власна резиденція. Побачивши новоприбулих, ельф ліниво схилився на підлокітники трону та трохи подався вперед. Це був гарний юнак зі світлим волоссям, витонченим обличчям з легким рум'янцем, тонким аристократичним носом і яскраво-блакитними очима. Так, його можна було б вважати самим красивим чоловіком на світі, якби не деякі деталі його зовнішності, які псували подібні враження. Очі не привертали до себе, їхнє льдисто-синє сяйво завжди було холодним, гордим, лукавим та зовсім не добрим. А посмішка, яка прикрасила обличчя ельфа при виді мандрівників, повинна була бути добродушною і світлою, але нагадувала більше змію, яка гіпнотизує мишу. Це був не хто інший як син імператора, принц Фелегорм Ґрінліф.

Роланд підійшов до трону, схилився і поцілувавши ельфу золотаві пантофлі, урочисто сказав: "Ваша світла величність, принце Фелегорм Ґрінліф, майте честь бачити перед собою главу клану Блекдеґер, її зіркову велич пані Вісс Блекдеґер!". Опустивши голову, щоб поглянути на раба, Фелегорм в ту ж мить змінив вираз свого обличчя. Із доброчинного воно зробилося маскою ненависті, зневаги та огиди. Він підскочив як пружина на троні і з усього розмаху вдарив Роланда в обличчя ногою, відкинувши нещасного чоловіка від трону. "Пішов геть, людський пес! Ти виконав свою справу, тепер забирайся звідси туди, де б мої світлі очі не змогли бачити таке брудне і нікчемне створіння. Я хочу говорити з пані Вісс наодинці, без твоїх підступних маленьких вух!" : прогарчав люто ельф, буравлячи очима нещасного масагета. Роланд встав, витер розбиту губу, але не поспішав слухатися наказу принца. Замість цього, він запитально поглянув на свою хазяйку. Побачивши, що Фелегорм зараз закипить ще страшніше та зарубає нещасного Роланда, Вісс легенько кивнула своєму слузі, щоб він пішов. Вступати в сварку з сином імператора не входило до планів ельфійки і тим паче вона не бажала, щоб в її домі пролилася чиясь кров просто через дурну примху. Винувато кланяючись, Роланд пішов геть до дверей і вийшов із зали.

Позбавившись від непотрібної перешкоди, Фелегорм розслабився і, опустившись на трон, перевів погляд своїх блакитних очей на Вісс, що стояла перед ним. Його обличчя знову прийняло спокійний вираз та приємну посмішку, але Вісс не сподобався його погляд, яким він пожирав її жадібно, нібито вона була його власністю.

"Вісс Блекдеґер, гарна троянда, прикрашена отруйними шипами. З усіх ельфієк, яких я знаю, ти єдина така- горда, незалежна, велична та сувора. Я завжди жагуче бажав оволодіти цією дикою трояндою клану Блекдеґер. Сама подумай, союз зі мною відкриє перед тобою стільки можливостей, увесь ельфійський народ буде у твоїх ніг та присягне у вірності своїй імператриці!" : улесливо казав Фелегорм, з радістю дивлячись на дівчину, що стояла перед ним. Вісс відповіла йому такою ж прихильною посмішкою, але її відповідь вразила ельфа наповал: "Ти сидиш на моєму троні в моєму маєтку. Хоч ти і син імператора, Фелегорм, але хто назначив тебе главою клану Блекдеґер? Наскільки я пам'ятаю, главою клану є саме я і ти знаходишся у мене в гостях. Поступися троном справжній хазяйкі цих володінь!". Декілька хвилин обличчя Фелегорма то блідло, то червоніло, але він справився з собою. Вставши з трону, він досить єхидно вклонився та простягнув руку, щоб допомогти ельфійці піднятися на помост та сісти їй на трон. Зручно влаштувавшись, Вісс поправила свою мантію і, підперши рукою щоку, хитро подивилася на принца, який все ще буравив її поглядом.

"Якщо ти прийшов сюди знову вимагати від мене згоди про заміжжя з тобою, Фелегорм, син Оруела, то ти повинен знати, що моя відповідь зовсім не змінилася з тих пір. Я все ще відмовляю тобі в твоїх намірах!" : холодно сказала ельфійка, зневажливо скрививши своє гарненьке личко. На цей раз принц не зміг справитися з собою та вскипів. Він кинувся вперед до трону і, опустивши дві руки на підлокітники, грізно навис над Вісс. Але та навіть не здригнулася та не відвела свого погляду від нього, тільки витягнула Чорний Кинджал і почала навмисно недбало вертіти його в своїх руках. Вид кинджалу змусив ельфа остудити свій запал, але він все ж таки гнівно прошипів в обличчя Вісс: "Не зазнавайся, вискочка з Блекдеґер! Мій батько -  імператор, і по будь-якому його слову ми можемо і стерти ваш клан з обличчя землі. Нам не потрібні такі "друзі", які відчувають себе важливішими та значнішими від клану Ґрінліф. По клацанню моїх пальців цей маєток і всі землі клану Блекдеґер стануть моїми, а твій трон буде моїм. І як ти тоді насмілишся примусити мене покинути його?"

"А ось і справжнє обличчя нашої королівської гадюки! Цього варто було чекати. Я відповім тобі, в свою чергу. Нам не потрібні, також, такі "друзі", які лише використовують нашу працю собі на користь. Думаєш, я не знаю, що твій батько вибився в імператори лише завдяки справам та жертві мого власного батька? А чи згадав він про нього хоч раз після його смерті? Ні, він насолоджується своєю владою і вона затьмарила йому власний розум. Якщо ти прийшов мені погрожувати, Фелегорм, то теж знай, що якщо імператор оголосить війну моєму кланові, то Блекдеґер повстане і відбере своє право на вільне життя подалі від вашої імперії. Ми не хочемо бути васалами того, чий син насмілюється відкрито погрожувати нашому благополуччю або нав'язувати свої жорстокі вимоги. Ти з'явився сюди лише задля цього? Якщо так, то забирайся геть, тобі тут не раді!" : сказала Вісс, насупивши свої чорні брови правильної форми.

Принц трохи оторопів від її спокійного впевненого тону, з яким вона відкрито погрожувала йому заколотом у відповідь на його погрози. Все ж Фелегорм знав, що його батько не погладить по головці за те, що він насмілився зачепити цей бунтівний клан Блекдеґер. Поки народ бачить, що два клани товаришують поміж собою, до тих пір буде стабільність в імперії. І імператору було незручно похитувати свою позицію, навіть задля задоволення амбіцій свого рідного сина. Фелегорм лише блефував, погрожуючи Вісс, але він же тільки сильніше жадав підкорити горду ельфійку, зломити її та примусити її прохати його про милосердя. Але доведеться почекати на ці приємні події. Утамувавши свій гнів, Фелегорм знову мерзенно посміхнувся своєю солодкою посмішкою і сказав: "Ні, я прийшов не тільки за цим, Вісс Блекдеґер. Сьогодні ввечері мій батько влаштовує розкішний бал. На ньому збереться весь квіт суспільства - дворяни, майстри та вчені. Я думаю, що тобі було б цікаво побувати на цьому балу, так мовити, в цілях особистого саморозвитку."

"Це ще навіщо? Що цікавого може бути в наступному святі при дворі імператора?": похмуро спитала ельфійка, відразу нашорошившись. Фелегорм навмисно розтягував інтригу, не договарюючи чогось, і тепер насолоджувався своєю перевагою перед володаркою клану. Але довше тягнути було неможливо і ельф нарешті виклав всі карти на стіл:  "Тобі буде цікаво відвідати цей бал. Наскільки я знаю, то ти не бачилася понад двісті років з одним блискучим, трохи дивакуватим вченим. Він прибув сьогодні вранці до двору імператора після довгих мандр. Я думаю, що ти прекрасно з ним знайома. Це твій брат, Сейдан Блекдеґер!".

Вісс витягнулася в струну, обличчя її виражало крайнє хвилювання та стурбованість. Вона дійсно не бачила свого брата від часів тієї зловісної експедиції і ні разу більше з ним не спілкувалася. "Сейдан? Він тут?": змогла вичавити із себе ельфійка, перед тим, як схопитися на ноги та почати нервово ходити по залі. "Так, я так і думав, що тебе зацікавлять такі новини. Твій брат Сейдан буде сьогодні на цьому балу, де він хоче познайомитися з іншими вченими. І варто гадати, що він буде не проти того щоб перекинутися парою слів зі своєю гордою та крижаною сестричкою!" : задоволенно кинув Фелегорм і з глумом вклонившись, ельф залишив палати, явно задоволений собою.

Дівчина була дивовижно приголомшена і не знала що їй робити. Перед її внутрішнім зором з'явилося обличчя її брата, такого ж чорноволосого ельфа, як і вона. Це обличчя то плакало через смерть батька, то дивилося на Вісс з німим докором, коли вона вирізала камарантів на Фалінестійських островах. Її брат був проти безсенсовного кровопролиття, вважаючи, що так батька не повернеш. Але вона не рахувалася з його точкою зору і через це їхні шляхи розійшлися. Їй судилося було стати главою клану, воювати з чужими расами, а він був мандрівним винахідником, якого хвилювали більше таємниці світу. Вісс вирішила, що піде на це свято тільки заради того, щоб поговорити зі своїм братом. З трудом дочекавшись вечора, вона прийшла в свою гардеробну та плеснула долонями. В ту ж мить з темних кутків кімнати вискочили три масагетські служниці. Низько кланяючись, вони розчесали своїй пані волосся, заплели його в тугий пучок на потилиці, вмили їй обличчя, наклали красивий макіяж  та приступили до одягання. Вісс одягли у витончену чорну сукню, яка своєю довжиною досягала підлоги. Вся сукня була оздоблена зірками з дорогоцінного сапфіра. На шию ельфійці надягли золоте намисто з рубінами, а її обсидіановий перстень начистили та знову одягли на палець. Зі зброї Вісс взяла з собою тільки Чорний Кинджал, родову зброю, завдяки якій пізнавали її клан. Зібравши ельфів свого клану, процесія виїхала верхи на красивих сніжно-білих оленях і попрямувала до замку імператора, який височів над всім основним містом. Інші ельфи радісно співали, махали руками та кланялися Вісс і її домівникам. Раби з числа людей просто падали ниць і боялися підвести погляд, поки їхні спини не огрівав батіг наглядача. Камарантські раби на мить теж відірвались від своєї праці та похмуро дивилися на особисту процесію клану Блекдеґер, спираючись на свої лопати. Один із змієлюдів похмуро пробурчав собі під ніс: "Сайтано камарантіс". Таким прізвиськом вони прозивали Вісс ще під час її битв на Фалінестійських островах. Дослівно воно перекладалося як "Бич камарантів" і говорилося з повагою та страхом. В очах змієлюдів Вісс була запеклим ворогом, але вартим поваги, без тіні страху та слабості. Вона була воїном, а камаранти могли в повній мірі оцінити всі її якості і бойову майстерність. Змієлюди мріяли, що якщо їм вдасться повстати проти ельфів, то той, хто схопиться у битві особисто проти Вісс Блекдеґер, вкриє себе вічною славою. Навіть якщо вони загинуть, Зміїна Королева посміхнеться тому, хто загинув в гідній битві та прийме його в свої Вічні Джунглі, де він разом із богинею буде святкувати, полювати і воювати незліченні віки.

Поки Вісс проїзджала повз багаточисельні вулички Лоріндола, вона постійно всім відповідала на привітання, махала руками, кивала та посміхалася. Але частіше всього її погляд скеровувався на палац імператора і тоді вона робилася серйозною та задумливою. Оглядаючи вогні нічного замку, вона згадувала всі свої візити туди. Вона була частим гостем по важливим справам свого клану, але кожного разу після відвідин замку Оруела почувала себе брудною і розбитою. Для неї замок виглядав як центр зла, таким собі зміїним гніздом, де народжувалися слухи, плітки, брехні та інтриги. Вірити тамтешнім придворним не варто було ні на йоту. Вісс куди легше спілкувалася з простим народом, чим з дворянськими особами, у яких була просто першочергова життєва ціль кого-небудь оббрехати і обгадити, бажаючи вислужитися перед імператором. Дівчина не їхала б і в цей раз сюди, але їй необхідно було побачитися з рідним братом, якого вона так давно не бачила.

Перед входом до замку зібралися вартові та раби. Варта подала знак, щоб процесія зупинилася, вислухала Вісс, потім перевірила списки запрошених і погодилася пропустити дівчину та її клан. Виявляється, Фелегорм поклопотався над тим, щоб точно внести Вісс у список і відкинути всілякі шляхи для її відступу, якщо вона раптово передумає прийти на бал. Після своїх перевірок, вартові подали знак рабам і ті, з видом покорності, взяли оленей і повели їх до імператорських конюшень. Поклонившись, варта пропустила Вісс всередину. Опинившись у дворі замку, Вісс повільно пішла по внутрішньому двору, озираючись на всі сторони. Двір прикрашав великий розкішний сад фруктових дерев, повсюди текли фонтани, сяяли нічні ліхтарі, грала приємна музика, а ельфи тихо співали і танцювали на кожному розі. Тут була сама яскрава спільнота, яку тільки доводилося бачити ельфійці за все довге життя. Тут були скоморохи, ковалі, зброярі, шевці, вчені, мандрівники, маги, придворні та купці. Всі вони з'їхалися із самих далеких куточків імперії, щоб обговорити важливі угоди і показати імператору свої нові ідеї.

Вісс тихо крокувала поміж танцюючих і розмовляючих ельфів, уважно роздивляючись гарні обличчя, намагаючись побачити свого брата. Пару разів її намагався запросити до танцю якийсь нахабний ельф, але дівчина лише нетерпляче відмахнулася від новоспеченого прихильника. Одного разу офіціантка хотіла всучити їй стакан міцного ельфійського червоного вина, але Вісс потайки ухитрилася вилити його у горщик якоїсь пальми, не бажаючи напиватися в лігві змій. Поділ сукні ельфійки ніжно шарудів по зеленому полозі саду, поки вона вибиралася із цього смарагдового лабіринту живих насаджень. Побачивши здалеку золоте сяйво дверного отвору, Вісс поквапилася туди і, піднявшись по сходам, увійшла до палацу. Тут розкіш була в кожному предметі інтер'єру. Дорогі картини і цінні гобелени прикрашали всі стіни, на підлозі були не менш дорогоцінні шовкові ковдри, меблі були всі із золота, срібла та оздоблені дорогоцінностями. Тут зібралося все дворянство ельфійського народу, починаючи від клану Ґрінліф і закінчуючи менш значущими, але такими ж гордими та самовпевненими кланами. Всі вони шумно веселилися, співали, танцювали і були неймовірно п'яними. Деякі, все ж таки, озиралися на ельфійку, що йшла мимо них, і починали шепотітися в неї за спиною, а інші намагалися позвати Вісс та запросити її в своє коло спілкування.

Дівчина тільки мовчки кивала всім придворним та ввічливо кланялася їм, не бажаючи  витрачати свій дорогоцінний час на підлесників і лицемірів. Почувши з одної невеличкої кімнатки тиху вчену бесіду, Вісс зупинилася та зазирнула в трохи відчинені двері. Там стояло двоє ельфів і одна ельфійка. Вони шепотілися поміж собою і про щось гнівно сварилися. Вісс вони навіть не помітили, настільки захопилися своєю бесідою, що повністю абстрагувалися від оточуючого довкілля. Обпершись об дверну раму, дівчина отримала можливість роздивитися сперечальників. Ельфійку вона впізнала одразу ж по виразу обличчя, яке говорило про те, нібито їй щось не подобається в оточуючому повітрі. Це була  Сейлонія із маленького клану Омані, та сама зарозуміла знатна леді, яка частенько відвідувала дім Вісс та любила карати її рабів за випадкові погляди на її особу. Сейлонія розпустила своє чорне волосся по відкритим плечам, її зелені очі палали хитрістю, кирпатий носик вона зневажливо наморщувала, а тонкі губи підтягувала ниточкою. Ельфійка була одягнена у коротку зелену сукню, а одну з її тонких рук охоплював важкий золотий браслет зі смарагдами.

Її співрозмовника Вісс бачила вперше і не знала хто це такий. Це був харизматичний чоловік з чорним волоссям, розумними срібними очима, серйозним виразом обличчя та м'язистою фігурою як для ельфа. Одягнений він був елегантно у багату чорну робу, оздоблену золотими нитками, на його пальцях блищали багаточисленні перстні, які чоловік замріяно крутив тонкими охайними пальцями. Він слухав своїх співбесідників дуже уважно, часто кивав, рідко говорив, але більшою частиною тільки слухав. Цей незнайомець викликав прихильність та довіру, але Вісс відчувала, що ця довіра може бути дуже небезпечною. Скоріше всього, перед нею якийсь вчений маг, а вони всі до крайності небезпечні в своїх бажаннях відкрити нові види магії і отримати необмежені знання.

А ось третій співрозмовник.... Коли Вісс поглянула на нього, то вона навіть зі спини зрозуміла хто це. Проста сіра роба, яка протерлася в багатьох місцях, чорне скуйовджене волосся, худорляве видовжене обличчя, руки всі у мозолях і подряпинах, відсутність яких-небудь прикрас. І звичайна шкіряна торба на плечі, в яку він, зазвичай, складував свої рукописи, книжки і цікаві зразки. "Сейдан, ти де був?" : закричала радісно Вісс, забувши на мить, що вона знаходиться у палаці імператора на балу та перервала своїм вторгненням важливу наукову бесіду трьох ельфів. Не встиг її братець обернутися, як Вісс вже підбігла до нього і міцно його притисла до себе. Він трохи оторопів, але потім сильно притулив її талію до себе своїми мозолистими долонями. "Пробач, пробач мені! Я була такою грубою з тобою, ми двісті років не бачилися з тобою від часів смерті батька!" :із очей дівчини бризнули так довго стримувані сльози.

"Ну-ну, сестричко, що було, то було! Ти що ж, думала я залишив тебе через сварку, яка стосувалася війни? Які дурниці. Ти сповнювала свій обов'язок, а я свій. Я повинен був піти, щоб побачити світ особисто, вивчити все до дрібниць, провести необхідні розрахування. Тому це і зайняло стільки часу. За працею я зовсім не помічаю часу!" :засміявся Сейдан, по дружньому плескаючи сестру по спині і незграбно намагаючись її заспокоїти. Раптом, хтось за спиною у рідні тихо кашлянув і Вісс, здригнувшись, відскочила від брата та нервово озирнулася. Витираючи сльози, вона сварила себе за те, що забула про те, що в кімнаті вони не самі в даний момент. А тепер Сейлонія та незнайомий ельф стояли і серйозно дивилися на неї. Одна поглядала гордо та зневажливо, а другий дивився з неприхованою цікавістю. Кашляв саме незнайомець, який тепер підійшов до ельфійки, поцілував її в руку і галантно вклонився. Повернувшись до Сейдана, він діловито поцікавився: "Можливо ти нас познайомиш або мені особисто цим зайнятися?". Сейдан плеснув себе по лобі та розгублено засміявшись, відповів: "Вибачте мене, мілорд! Наша битва розумів та раптове вторгення моєї сестри цілком вибили мене з колії. Знайомтеся, це моя сестра, глава клану Блекдеґер леді Вісс Блекдеґер. Вісс, я хочу представити тобі лорда Деймоса Ґатаріена, главу клана Ґатаріен та його вірну помічницю в наукових дослідженнях пані Сейлонію Омані!"

"Ми знайомі з твоєю сестрою вже досить давно. Вона доволі м'яко ставиться до своїх жалюгідних рабів!" :процідила крізь зуби Сейлонія, насупивши брови та склавши руки на грудях.

"А ось я вперше знайомлюся з цією високородною леді! Моя повага, пані Вісс. Стало бути, ви частий гість у імператора, але ми ні разу не бачилися по тій причині, що я дуже багато часу проводжу в своїх підземних лабораторіях. Дослідження для мене важливіші світських заходів!" :задоволено посміхнувся лорд Деймос, все ще з цікавістю розглядаючи крихку ельфійку.

"І мені дуже приємно познайомитися з вами, лорд Деймос! Насправді, я теж не так часто буваю на світських заходах. Обов'язків перед кланом набагато більше, чим вільного часу. Ви також вчений? А чим ви займаєтеся?" :живо відізвалася Вісс, розглядаючи елегантного ельфа і роздумуючи над таємним питанням в глибині душі, від чого він її так лякає своїми ідеальними манерами та навіює на неї незрозуміле благоговіння.

Лорд розтягнув губи в ще більш широкій посмішці, нагадуючи зараз більше крокодила, який помітив наївну здобич. Він діловито закинув руки на плечі Вісс та Сейдана і, відвівши їх трохи в сторону, тихенько заговорив: "Ви зараз задали дуже важливе питання, юна леді. Звісно ж я вчений і цікавлять мене дуже фундаментальні науки. Я присвятив своє життя вивченню таїнств стихійної магії, вивчав самі потаємні секрети природи. І я все це засвоїв, але мені здалося, що це лише жалюгідна пилинка у морі необмежених знань. Тепер я вивчаю богів!". Очі Деймоса загорілися якимось жадібним вогнем, а його посмішка на мить здалася Вісс справжньою маскою звірячого гніву. Здригнувшись, ельфійка нервово ковтнула і теж знизивши голос, прошепотіла: "Так ви вирішили стати жерцем? Вивчити релігієзнавство та пантеони богів?"

"Ні, ні, і ще раз ні, моя юна недалекоглядна леді, вибачте мені за таку грубість! Жерці дуже сліпі та загублені ельфи, які можуть тільки трактувати волю богів, як вигідно їм самим, собі на користь, щоб поповнювати казну храмів і свої власні кишені. Релігієзнавство також порожня наука, не варта моєї уваги. Ні, я вивчаю самих богів, напряму, не через призму їх сприйняття смертними! Мені цікаво, як вони створюють світи, як вони роблять живих істот, як володіють своєю стихійною магією, звідки вони черпають енергію і в який період відчули себе всемогутніми богами. Я хочу дізнатися чи можливо знайти джерело божественної сили і скористатися ним, виключно в цілях науки, нічого більше!":захоплено відповів лорд Деймос, повертаючи голову то до сестри, то до брата, широко їм посміхаючись. Але Вісс все більше та більше не подобався цей ненормальний фанатик, який звихнувся на богах. Вирвавшись з руки лорда, Вісс здивовано підвела брову і спитала його: "Це все цікаво, але вам не здається, що смертним не варто лізти у справи богів? Що якщо вам вдасться знайти це джерело енергії, але ви не зможете ним керувати і тоді весь світ буде в непереливках через ваші дослідження? Що робити тоді іншим ельфам, коли боги розсердяться на них за те, що вони насмілилися посягнути на заборонені знання?"

Лорд смутно похитав головою і, прийнявши серйозний вид, відповів: "Вісс, ви мені нагадуєте всіх моїх вузьколобих опонентів, які так само як і ви тремтіли перед божественною карою, боялися розруйнувати свою уяву про віру, про порядок у всьому світі. Вони жахалися того, що весь їхній стабільний світ похитнеться та впаде через мої судження і цілі. Але я вважаю, що боги нас створили для високих цілей. Вони дали нам можливість вчитися, розширювати кругозір. Вони подарували нам стихійну магію. Вони готували нас до того дня, коли ми будемо здатні прийти і отримати божествену силу!"

Вісс вже було відчинила рота, щоб поставити на місце цього закорінілого богохульника, але всю цю нескінчену полеміку перервала поява принца Фелегорма. Ельф в розкішному костюмі рубінового кольору та вінком на голові з'явився якраз вчасно, щоб всі в кімнаті замовкли і подивилися на нього. Пару секунд принц і його гості мовчали та похмуро дивилися одне на одного. Але нарешті Фелегорм прийшов до тями першим. Він галантно поцілував руку Вісс, ніби й не було між ними ранкової сварки і, обдивившись зібравшихся, урочисто сказав: "Дуже добре, стало бути ви вже всі тут познайомилися. Втрачені брати знайдені, з забутими подругами помирилися, а нові знайомства завели. Я хотів би показати вам, леді Вісс, і вам, пан Сейдан, те, над чим вже встиг попрацювати наш поважний лорд Деймос та його помічниця леді Сейлонія. Чи не хочете провести нас, лорд?"

Вісс вже було почала заперечувати, бажаючи вирватися з цього дурдому і одночасно прихопити з собою брата для закінчення їхньої душевної розмови. Але, на жаль, Фелегорм дуже міцно схопив Вісс під руку та не відпускав її від себе. А Сейлонія з неприємною солодкою посмішкою повисла на плечі її зацікавленого брата, що виключало всі можливості для швидкої втечі. Так вони і вийшли з кімнати слідом за гордим лордом та попрямували за ним. Але замість того, щоб йти по напрямку до світла, галасу і веселощів, Деймос, здавалося, провадив їх все далі і далі від свята. Вони спускалися по тисячі різноманітних сходів, пройшли повз сотню коридорів і вражаючих залів, йшли по сирим підземеллям та нарешті опинилися на самому глибокому рівні.

Тут був тільки один вузький коридор, освітлений вогкими чадними смолоскипами. В кінці коридору були темні дубові двері. Лорд Деймос полапав свої кишені і нашаривши потрібний ключ, вставив його в замок. Двері зі скреготом відчинилися і він з улесливим поклоном впустив всередину принца, помічницю, Сейдана та Вісс. Ельфійка озирнулася по сторонам. Це місце було темним, холодним і жахливим. Повсюди було видно засохлі плями крові, якісь жовтаві кістки, порошки та зілля. На стіні висіли інструменти для катування і ціла колекція батогів, які Сейлонія з любов'ю гладила. В повітрі стояли запахи гнилі, поту, калу і ще чогось гіршого. Але більше всього Вісс здивувало видовисько величезних кліток. Всередині сиділи самі різноманітні звірі. Але чи звірі? Очі ельфійки здивовано розширилися. Перед нею були не звірі, а самі справжні відхилення у розвитку, жахливі потвори, яким не можна було навіть дати правильної назви.

"Що це? Що це за тварюки?" :з вимогою в голосі спитала Вісс, озирнувшись на лорда і його помічницю. В очах ельфійки вирували страх та гнів. Але Деймос навіть не помітив цього і, вказавши рукою на чудовиськ, гордо сказав: "Це майбутні вартові нашої імперії! Розвага для імператора на нашій майбутній арені. Коли ми завоювали народ камарантів, я був просто здивований. Як боги могли створити щось подібне? Вони поєднали звіра і ельфа в одне, створивши змієлюдів. Воістину дивовижне творіння наших всезнаючих богів. І я взяв на себе непосильну ношу розібратися в цій загадці у всьому. Стільки випробувань, стільки невдач, але я нарешті зміг вивести цікаві та небезпечні суміші. Тут вам і химери, і небезпечні медверси, і мінотаври, і хижі квітки, дракони та інші!"

Вісс раптово охопив панічний страх. Повсюди в клітках блищали кровожерливі очі, ікла, пазурі та рога. Вона дивилася на ці жахіття, глузування над природою, над богами. Озирнувшись, вона побачила, що лорд Деймос продовжує соловейком щебетати про свої творіння, що Сейлонія взяла в руки батога і почала хлестати одне чудовисько по лускатому боці, ще більше розпалюючи кровожерливість потвора. Вісс побачила схожу розгубленість на обличчі свого брата, разом із страхом та цікавістю. І помітила жадібний вираз на обличчі у принца Фелегорма з яким він обдивлявся потворів в клітках, бачачи майбутні можливості для себе. Більше дівчина витримати не могла. Подякувавши лорда за захоплююче видовище і детальну лекцію, ельфійка схопила під руку свого брата і поквапилася геть, тягнучи його за собою.

Вона все бігла та бігла по заплутаним коридорам, орієнтуючись тільки на галас гостей зверху. Увірвавшись знову у святкову залу, Вісс вибігла в сад і, знайшовши затишну альтанку, зупинилася там. Вона сперлася на стовбур ясена і, важко дихаючи, поправила свої розкуйовджені локони. Трохи прийшовши до тями, Вісс вилаялася: "Те скарін ма девла!/Щоб тебе покарали боги! Не можу повірити, що імператор фінансує цього божевільного вар'ята! Та він же вважає себе новоспеченим богом. А ці його монстри, в чому їх користь? Ту ман дікаф, Сейдан?/Ти їх бачив, Сейдан? Бачив? Це справжнє зло у фізичній прояві. І вони тримають ці глузування над творіннями природи у себе в підвалі, як милих кімнатних тваринок. Саво нашука!/Який жах!"

Сейдан сів поряд із сестрою і втомлено потер тонкими пальцями свої очі. Зібравшись з думками, він поглянув сестрі серйозно в очі та сказав: "Це справді було жахливо, Вісс. Але, раптом, все нове і покликано нас лякати своєю невідомістю та новизною? Кожний вчений відкриває щось своє. Можливо у цих потворів і знайдеться застосування для захисту нашої імперії від будь-якого зовнішнього ворога. У лорда Деймоса дійсно цікаві ідеї і, можливо, що за ним стоїть майбутнє нашого народу, коли йому вдасться знайти джерело божественної енергії та навчити ельфів ним користуватися. Це буде найвища форма магії, яка не снилася нікому з нас. Він геніальний!"

Вісс скептично поглянула на брата і легенько торсонула його за плечі: "Він божевільний, Сейдан! Невже ти цього не бачиш? Цей вар'ят збирається піти проти богів, висміяти їх прямо в обличчя. Через таких як він на багатьох впаде прокляття, але назад не буде повернення. Не можна дозволяти таким вченим затьмарити нам свідомість своїми брехливими теоріями, перетворити на зло всі починання нашого народу! Для богів- все божествене, а для ельфів- все тільки ельфійське! І так повинно бути завжди. Нам не можна втручатися у справи наших богів!"

Сейдан тільки мугикнув і декілька хвилин два ельфа сиділи мовчки. Вісс з тривогою вдивлялася в обличчя свого брата, а він дивився замріяним поглядом прямо перед собою. Нарешті, він зібрався з духом і, повернувшись до сестри, випалив: "А ти б назвала мене єретиком, якщо б я поділився з тобою деяким секретом?". Брови у ельфійки знову полізли догори і вона здивовано подивилася на свого брата, перед тим як відповісти: "Ні, ти ж мій брат. Хоч у тебе теж були досить дивні теорії, але...". Сейдан не став чекати кінця її фрази. Брата вже не терпілося поділитися з сестрою своїми працями і він витягнув з торби невеликий жовтуватий пергамент. Розгорнувши його перед сестрою, він гордо погладив лист паперу. Вісс схилилася над пергаментом і роздивилася, що це незрозуміла схема, зроблена рукою її брата. Він нагадував дівчині якусь будівлю циліндричної форми, а вершину вежі прикрашала надбудова, яка нагадувала своїм виглядом гігантську далекоглядну трубу.

"Що це за будівля? Ти захопився архітектурою?" :весело розсміялася Вісс, коли проглянула весь сувій. У неї від душі відлягло. Творіння її брата, по крайній мірі, не йшли всупереч загальноприйнятим порядкам і зовсім не навіявали на неї страху. Але її полегшення як рукою зняло, коли Сейдан серйозно відповів їй: "Це не архітектура, це міжвимірна астрономія. А ця будівля- Часова Обсерваторія. Якщо я вірно все розрахував, то якщо цю штуку побудувати, то наш батько буде жити. Завдяки їй можна все виправити, якщо діяти з розумом та належними знаннями."

"Як батько буде жити? Про що ти говориш, Сейдан? Він помер, ти сам бачив. Ми розвіяли його прах, він отримав спокій. Це святотатство порушувати спокій мертвих. Про що ти говориш?":зашипіла як зла кішка стурбована Вісс в усі очі витріщившись на свого брата.

Але той заспокійливо поклав їй на плече свою долоню і відповів з легкою посмішкою: "Так, наш батько помер. І в теперішньому часі ти його ніяк не зможеш повернути. Але що, якщо ти уявиш на мить, що наш батько ніколи не помирав? Що він разом з нами благополучно повернувся додому? Що можна все виправити і ти будеш готова до того, що камарантська жриця його вб'є? І зможеш зупинити її руку раніше, чим вона нанесе роковий удар?"

"Але це ... Це ж неможливо! Але... Як ти...?":пробелькотіла здивована дівчина, витріщивши на брата очі, нібито у нього раптово виросли дві голови.

"Я ж говорив тобі, що час- це як шовкова нитка. І нічого неможливого в світі магії та божествених чудес немає! Я довго підходив до цього питання, довго проводив розрахування, вивчав теорію і зрозумів, що при правильному збігу обставин можна мандрувати у часі. Це небезпечна подорож, яка містить у собі ряд жахливих наслідків. Ми можемо врятувати нашого батька, змінити історію, але тільки в розумних межах, не порушуючи рівноваги часу. Якщо ж хтось вирішить підкорити сам час і влаштовувати під себе його течії.... Що ж.... Наслідки цього можуть бути жахливими і відізватися на багато епох попереду!":з легкою посмішкою розповідав Сейдан, сміючись над здивуванням своєї сестри.

На деякий час знову запанувала тиша, під час якої Вісс намагалася справитися з бурею емоцій, що накотили на неї. Вони можуть врятувати батька, вони можуть вилікувати всі свої душевні рани та уникнути стількох втрат. Але якою ціною? Обдумавши все ретельно, Вісс знову поглянула на свого брата. В ній знову прокинулася холодна владна ельфійка, глава клану Блекдеґер і вона суворо сказала: "Твій винахід дуже цікавий, Сейдан. Але краще тобі про нього нікому тут не говорити. І не намагайся показувати його комусь ще. Якщо такий засіб потрапить в погані руки, то жахливо уявити до чого це може привести. А що до того, щоб керувати часом, змінювати події, повернути батька ... Я сама жагуче цього бажаю, але як глава клану я повинна нести відповідальність за всі свої рішення та подавляти особисті бажання. Ти думаєш батько погодився б на свій порятунок? Ні, він би бився, потрапив знову у полон і помер би смертю хороброго. Так вирішили боги та доля. Так трапилося в цьому часі. Ми не боги, щоб змінювати час, змінювати свої долі. Володіння твоїм винаходом може потьмарити будь-яку душу. Одна безвинна зміна потягне за собою наступну, більш значну. Краще тобі спалити свої схеми та забути про цю ідею, поки твій винахід не постав зброєю масового ураження!"

Ось цього Сейдан не міг винести. Він очікував від сестри розуміння, допомоги, думав, що вона розділить його цілі і бажання, адже він хотів зробити світ кращим. Ельф схопився на ноги і недовірливим поглядом зазирнув сестрі прямо в її глибокі бурштинові очі з мигдалевидним розрізом.

"Ти просто дуже слабка духом, дуже богобоязна, щоб користуватися Обсерваторією Часу! Тобі плювати на нашого батька, начхати на нашу сім'ю! Ні, ти насолоджуєшся своїм важливим становиськом, ходиш тут така горда, всіми командуєш! Такі як ти призводять до застою та загнивання всього ельфійського суспільства. За вченими реальний прогрес, нові можливості. Мені не треба твого признання, щоб виконати всі мої мрії та виправити всі мої минулі помилки! Я знаю, що я роблю і вважаю це правильним. Хто як не боги дають нам  подібні знання і відкриття? Нам їх і реалізовувати та використовувати в своєму життю! Даремно я вірив в те, що ти зрозумієш. Життя при ельфійському палаці перетворило тебе в повну дурепу!":гнівно вилаявся Сейдан і, різко розвернувшись, залишив альтанку, зникнувши в натовпі святкових ельфів.

Вісс кинулася слідом за братом, намагалася зупинити його, покликати, але він вже зник і вона знову не бачила його довгі роки після цієї сварки. Заплакавши, дівчина залишила палац імператора, бажаючи скоріше заховатися за стінами свого маєтку і дати волю своїм почуттям. Ельфійка відволіклася на проблему зі своїм братом та зовсім забула думати про лорда Деймоса, його богохульні слова і жахливих потворів, захованих в підземеллях під палацом імператора. Вісс не знала, що в скорому часі більшість з ельфів піде по слизькому шляху прогресу і це змінить їхнє життя назавжди. Зайнята своїм горем і спробами розшукати брата Вісс Блекдеґер не помічала цих дивних подій, які відбувалися в той час в імперії Ефілнуар. Поки ельфійка мандрувала по світу, зло і гординя почали повільно поглинати душі ельфів і потрібна була тільки іскра, щоб розпалити в них небезпечну жадобу, яка навіки б прирекла їх до темного шляху.

І ця іскра ховалася в дослідженнях та словах лорда Деймоса. Амбіціозний ельф проводив все більше і більше часу в своїх підземних лабораторіях, створюючи нових потворів та вивчаючи божествені таємниці. Через деякий час мудрий ельф і його вірна помічниця відчули, що вони оволоділи потрібною магією, яка відкриє їм доступ до Царства Небесного та дозволить оволодіти божественною силою. Але ніхто не знав, що задумав підступний ельф в своїх далекоглядних планах. Ніхто, крім самого лорда Деймоса та його помічниці Сейлонії Омані. Їх ціллю був не пошук джерела сили богів, а бажання забрати всю силу у самих богів. Деймос і Сейлонія жагуче бажали стати богами і владарювати не тільки над всіми ельфами, а й над цілими світами і всесвітами.

Коли приготування були закінчені, Деймос почав все частіше виступати публічно перед народом ельфів і запалювати в них жагу нових знань, пригод та випробувань. Хитрий ельф своїми словами знаходив ключ до душ недосвідчених ефілнуарців і вони йшли за ним. Довкола Деймоса почала збиратися група прихильників. Самим вірним і амбіціозним ельфам Деймос відкривав свій план та обіцяв їм силу, владу, справжнє безсмертя і становище в сонмі нових богів. Але були й ті, хто на початку слабо піддавався на вмовляння вченого і ставився до них нейтрально. Такими були хоробра войовниця Мандріель Арайні та її відважний клан. Вони були дуже релігіозними і доброчинними ельфами, тому теорії та дослідження лорда Деймоса досить турбували цих ельфів і вселяли в їхні серця сумніви та недовіру. Але Деймос був хитрим та лукавим, він почав обіцяти клану Арайні, що його подорож погоджена богами і що в кінці шляху їх чекає відповідна нагорода у вигляді божественої сили. І ельфи повірили йому, бажаючи на власні очі побачити своїх улюблених богів та поспілкуватися з ними.

Так, Деймос зміг отруїти більшість юних ельфійських розумів і переманути їх собі на службу. Перед імператором ельф вирішив не рапортувати і обмежився лише тим поясненням,  що це його звичайне дослідження. Сам же Деймос потайки мріяв про становище бога та жадав скинути імператора і владарювати над всіма ельфами особисто. І ось настав день подорожі. Всі ельфи наточили свою зброю, одягли кращі обладунки, підготували сильнішу магію. Деймос та Сейлонія разом прочитали нове заклинання і відчинили портал в міській аркі. З криками радощів всі ельфи кинулися туди. Лише Мандріель та її клан деякий час вагалися, відчуваючи, що тут щось неправильно, щось не так.  Але й вони з часом поквапилися за іншими. Заклинання вдалося на славу і всі ельфи опинилися в іншому дивовижному вимірі. Вони як зачаровані дивилися на незнайомі сузір'я і біломармуровий палац з золотими куполами перед ними. Замість звичного ґрунту у них під ногами були м'які хмари.

Пройшовши по широкому мосту, ельфи опинилися перед величезними воротами. Мандріель вийшла вперед і запропонувала постукати у ворота та почекати, поки хтось з богів відкликнеться на їх стукіт. Але Деймос був не з терпеливих і з'явився він сюди не для того, щоб чекати та спілкуватися з богами. Він прийшов сюди за силою і владою. Тому він вихопив ріг у одного із своїх сокланівців і просигналізував початок атаки. Осмілівши, ельфи забули про свій страх перед богами і з ревом кинулися на приступ палацу Аланхейї.   Магія та вогонь почали хлестати по масивним стулкам і кіптява забруднила красу воріт. Їх петлі жалібно застогнали і раптом впали. Видавши переможний клич, бунтівні ельфи увірвалися всередину. Вони намірилися відшукати богів, скинути їх і поглинути всю їхню силу, магію та знання. Почувши галас нападників, у двір вийшли двоє ельфійських привидів, одні з тих, хто помер колись. Але вони навіть нічого не встигли зрозуміти, коли на них обрушилися магічні удари мечей лорда Деймоса та його соратників. Від цих мечей душі кричали і щезали назавжди із всесвіту. Коли інші душі, що святкували, почули крики і побачили пожежу в святому місці, то вони розлютилися. Озброївшись, мертві кинулися на золоту терасу, плануючи дорого продати і своє друге життя, захищаючи богів в їхньому царстві.

На мить два воїнства завмерли одне перед одним. Живі і мертві ельфи холодно та злостиво розглядували своїх супротивників. Мертві почали кричати, щоб святотатці забиралися геть і молили богів про пробачення. Інші з них пізнавали серед воїнів своїх близьких або нащадків і з гіркотою в голосі волали до їхньої совісті. Більшість живих ельфів завагалася і невпевнено озирнулася на свого лідера. Але Деймос відчував, що він близько до своєї мети і групі мертвих його не злякати. Його гарне обличчя спотворила жадібна посмішка. Натягнувши лук, він однією стрілою знищив душу ельфа, яка стояла попереду всіх та розвіяв її. Війська знову гнівно закричали і кинулися одне на одного. Живі та мертві ельфи зіштовхнулися і почалася бійня. Але, на жаль, мертві в цьому мирному раю були слабкими та легкими як подих вітерця. Вони не могли нанести суттєвої шкоди загарбникам. А ельфи Деймоса не давали милосердя померлим предкам і знищували їх душі одну за одною.

В скорому часі, душі вимушені були відступити до внутрішніх палат, а заколотники увірвалися слідом за ними. На шляху вони перевертали святкові столи, знищували дорогоцінні ковдри і вбивали навіть дивовижних птахів. І боги не витримали цього хаосу. Палати здригнулися і перед здивованими загарбниками з'явилися Файрос, Ватера, Еарс, Аґнія, Лайт, Філарель, Файнок та Морена у всьому сяйві величі. Боги здавалися ельфам сліпуче яскравими, велетенськими, страхітливими, непереможними та могутніми. Більшість від жаху кидали зброю та падали ниць. Але лорд Деймос зайшов надто далеко в своїх планах, щоб сдатися ось так жалюгідно. Він закричав і кинувся в атаку, за ним ринулися всі його вірні прихильники, а по праву руку від нього бігла вірна Сейлонія Омані, яка верещала як божевільна та хлестала своїм батогом, знищуючи душі і цінний посуд на столах. Лише ті ельфи, якими командувала Мандріель залишилися на місці і демонстративно викинули на підлогу всю свою зброю. Ці ельфи думали, що їх приведуть до богів спілкуватися та вчитися, а замість цього їх втягли до зради і різні, яка знищила стільки їхніх предків і яка образила самих богів. Мандріель не збиралася битися за бунтівного лорда і відкинула його командування.

Боги ж спокійно дивилися на шалених ельфів, які знищували душі та прокладали собі шлях до них. І коли Деймос дістався до Аґнії, то він сміливо замахнувся мечем та почав читати заклинання, яке було здатне витягнути магію богині.  Але богиня тільки посміхнулася і одним ударом свого срібного меча вона розколола меч бунтівника на друзки. Другим ударом вона з розмаху вдарила його і він по коліно загруз в підлозі залу. Інші боги втихомирили заколотників просто розкидавши їх як дітей та позбавивши всьої зброї. І ось всі бунтівники лежали на підлозі, не в силах підвестися, поганьблені та зламані. Аґнія смутно похитала головою, дивлячись на них з висоти свого росту як на нашкодивших дітей. Потім вона підійшла до полоненого лорда Деймоса і, взявши його за підборіддя тонкими пальцями, богиня підняла його обличчя, вдивляючись в очі ельфа.

"Такі амбіції, така гордість. Дивись до чого вони привели тебе, Деймос. Ти програв, ти зламаний, ти зрадив свій народ та своїх богів. А нещасні, кого ти привів за собою тепер приречені на страждання за те, що повірили твоїм брехливим словам і обіцянкам! Як міг ти думати, що здатен перемогти богів та забрати нашу силу? Як міг ти бажати стати богом і вирішувати долі багатьох? Не ми себе зробили богами. Навіть над нами владна велика Доля і нам не чужі людські емоції. Це велика відповідальність перед всім Всесвітом! Деймос, я даю тобі шанс все виправити. Для тебе і твоїх прихильників. Молися, прохай пробачення, спокутуй свої злі діяння! І я дарую тобі пробачення!":грізно пророкотала Аґнія, насупивши свої світлі брови. Її очі спалахнули іскрами.

Більшість ельфів з надією подивилися на свого хороброго лідера. Але він лише злісно посміхнувся та плюнув прямо в обличчя ненависної богині. А поки та рукавом втирала своє обличчя, Деймос божевільно засміявся і прокричав на всю залу: "Ви, боги, слабкі та ще більш горді, чим ми, смертні! Якого біса я повинен принижуватися перед вами, молити про якесь пробачення? Мені не треба пробачення від брехливих богів. Вам просто пощастило першими знайти велику силу! Але ця сила повинна належати ельфам, вашим спадкоємцям! Ми сильна та велика раса, ми досягли всього в своєму світі і настала пора забрати собі те, що належить нам! Ти можеш зробити зі мною, що хочеш, злостива Аланхейя, але я присягаюся, що ні я, ні мої ельфи ніколи не заспокоїмося! Ми дістанемося до вас і відберемо наше законе становище у всьому Всесвіті! Ми знищим вас, брехливі боги, ви чуєте? Ельфам буде належати все! Це все буде належати мені! Навіть якщо доведеться знищити все створене вами та розпочати з самого початку, я готовий до цього!"

По залі прокотився лемент. Душі дивилися гнівно на бунтівного лорда, боги нервово переглядалися одне з одним, прихильники лорда підтримали його своїми криками, а Мандріель дивилася з недовірою і глибоким болем. Декілька хвилин боги радилися, потім Аґнія вийшла вперед і, піднявши догори свою сяючу долоню, богиня заговорила і її голос гримів як ураган: "Я почула тебе, Деймос! Але і ти вислухай мене. Якщо ти не збираєшся покаятися, то я виношу тобі свій вирок. Ти і твої прихильники пішли проти богів. За це ви всі будете прокляті на віки-вічні! Ви втратите колишню красу, ви не зможете більше створювати і вас відішлють до холодного і порожнього світу, де ви будете ув'язнені навічно. Світ Ефілнуару закритий тепер для вас і немає вам туди вороття. Ви більше не будете ельфами!"

І богиня різко опустила руку, відкривши портал. Всі прихильники Деймоса гнівно закричали та спробували вирватися, але портал вже їх поглинув. Сам лорд дивився з ненавистю в очі богині і встиг прокричати їй наздогін, перед тим як портал поглинув і його: "Я знайду тебе, Аланхейя! І всіх вас, боги брехливого світу! Я знищу всі ваші іграшки, всі ваші творіння! Я повернуся за своїм!". І більше Деймоса не бачили ні в світі богів, ні в світі смертних. Проклятих ельфів Аґнія перенесла в той самий мертвий світ, де вона зустріла в свій час нових богів. Той вимір був сірим, неродючим, а сонце над ним було велетенським та багряним. Коли лорд Деймос і його прихильники потрапили туди, вони почали стрімко змінюватися. Прокляття забрало їхню ельфійську красу. Їхня шкіра стала червоною, на лобі виросли довгі чорні роги, очі спалахнули багряним сяйвом,  а зіниці звузилися до вертикальних. В їхньому роті з'явилися гострі ікла, на руках виросли чорні пазурі, на ногах вони отримали ще один набір гострих кігтів, а позаду у них виріс пікоподібний хвіст, прикрашений шипами. Побачивши які зміни з ними відбулися, більшість ельфів злякалися, але Деймос втихомирив їхню паніку. Він сказав, що вони ще знайдуть спосіб повернути собі і Верхній Світ, як вони прозвали Ефілнуар, і помститися всім богам. Після цього Деймос став відомий під іншим іменем- Диявол. Він став володарем свого народу і їхнім улюбленим божеством, якому вони поклонялися і перед яким благоговіли.  Його вірною правою рукою в більшості темних справ залишилася Сейлонія Омані, яка після трансформації стала ще більш жахливою та божевільною. Вона взяла собі нове ім'я- Сатанія Ураніан, і всі тремтіли від жаху при її появі і боялися її кривавих катувань. А сам народ проклятих ельфів взяв собі нове прізвисько і вони стали відомі в пізніших хроніках під назвою "Дарнзайр", що означало дослівно як "Прокляті". Вони перетворили своє прокляття в свою гордість і сильно ненавиділи богів та жителів Верхнього Світу.

Тим часом в Царстві Небеснім тривав божествений суд. Після того, як Деймос був вигнаний, в палатах залишився ще один загін ельфів, які не стали воювати під час вторгення до палацу. Аґнія поманила пальцем до себе Мандріель і та, нервово ковтнувши, підійшла до богині та схилилася перед нею, не наважуючись підняти свій погляд. Так само, як і лорду, богиня підвела обличчя дівчини і довго вдивлялася в її зелені очі. Нарешті, вона спитала: "А що керувало тобою і твоїми союзниками, Мандріель? Чи жадала ти могутності, безсмертя, статусу богині, слави? Але відповідай чесно, тому що боги бачать тебе наскрізь!". Ельфійка трохи посміліла і, поглянувши на свою богиню, сказала твердим голосом: "Якщо когось і звинувачувати, пані, то тільки мене. Відпустіть, будь-ласка, моїх товаришів! Вони не знали до чого нас провадить бунтівний лорд. Ми всі бажали лише побачити на власні очі вашу велич, ваші дивовижні палати, поспілкуватися з вами та з предками. А обманом нас втягнули до кровопролиття і через мене мій клан впав перед настільки жахливим гріхом. Винна я, тому проклясти потрібно лише мене!"

Аґнія розсміялася і одним рухом легко підвела крихку ельфійку на ноги. Все ще сміючись дзвінким сміхом, богиня заговорила: "Значить готова взвалити на себе всі гріхи свого народу? Навіть не боїшся прокляття? У тебе чесне серце, Мандріель, але я не можу відпустити твій клан знову до світу смертних. Вступивши в мої палати раніше призначеного строку, ви самі себе прирекли на прокляття. Але ви не повинні боятися! Я бачу справжню покуту на ваших обличчях, відчуваю провину у ваших серцях. Всі, хто залишився тут, відчувають сором за свої дії. Тому я пом'якшу для вас прокляття! Ви будете прокляті, але ваша ельфійська краса залишиться при вас і ви зможете створювати нові дивовижні творіння. І боги не відвернуться від вас, ми будемо чути всі ваші молитви. Я відішлю вас в той же вимір, де ув'язнені заколотники, але не тому, що я вас ненавиджу. Ні, у вас є шанс виправити всі свої гріхи та послужити богам на славу. Ви будете приглядувати за бунтівниками і захищати богів та Верхній Світ від їх нападок, які безсумнівно будуть траплятися. Але Верхній Світ буде закритим навічно і для вас теж. Ви не будете мати права знаходитися там, поки ваш світ вигнання буде існувати. І вам дозволяється стримувати лише сили заколотників! Втручатися в справи інших рас вам більше не можна. Вам доведеться звикнути до того, що ельфи більше не будуть вашим народом, що ви самі станете чимось іншим і до цього доведеться призвичаїтися!"

Богиня знову махнула рукою і портал, що відчинився, поглинув Мандріель і всіх її вірних союзників. Портал їх переніс в той же самий сірий неродючий вимір з вмираючим сонцем. І коли ельфи опинилися в ньому, вони також почали стрімко змінюватися.  Їхня краса дійсно збереглася, але все інше змінилося. У них виросли білі роги, очі їхні придбали вертикальні зіниці, але не втратили свого зіркового сяйва, в роті у них з'явилися ікла, на руках виросли пазурі, замість ніг з'явилися кінські копита, а позаду у них виріс довгий пікоподібний хвіст, вкритий шипами. Шкіра перетворених ельфів стала синьою, сірою або бронзовою. Роздивляючись одне одного, вони не злякалися, а прийняли трансформацію як справедливе покарання від богів. При цьому їх ельфійська краса залишилася при них і ці дивні створіння випускали приємне сяйво від своїх тіл. Їх лідером залишилася Мандріель, яка взяла собі нове ім'я, відмовившись від ельфійського. Її стали називати Мандрі Архі. А її народ прозвав себе "Арнзайр", що означає "Золотошкірі" в честь свого незвичайного кольору шкіри, яка світилася ніби золота. 

Разом, народи Арнзайр та Дарнзайр складали єдину групу, яка отримала назву "Демони". В ту ж пору, два народи вирушили досліджувати свій вимір, де їм судилося було провести своє вигнання. Поки Арнзайр вивчали західну сторону нового світу, Дарнзайр працювали на півночі та півдні. І ось, через випадок, робітники двох народів зійшлися в центрі світу і, раптово пробивши кам'янистий ґрунт, викликали із недр земних велетенський стовп полум'я, яке палало темно-блакитним вогнем. Всі демони були здивовані цим дивним видовищем та відчули неймовірну силу, що надходила до них від цього полум'я. Було вирішено побудувати великий храм довкола полум'я, який повинен був стати місцем паломництва для всіх демонів та нейтральною зоною, адже в других місцях вже точилися бої поміж Арнзайр та Дарнзайр, які ненавиділи одне одного взаємною ненавистю. Як наслідок, новий храм отримав назву Храм Вічного Полум'я. Вічне Полум'я відігравало важливу роль в суспільстві всіх демонів. Воно дарувало їм безсмертя, вічну юність, від нього вони черпали свою магію, в ньому відроджувалися душі тих, хто загинув і всі демони могли спілкуватися з душами своїх предків. Але, в той час, як Дарнзайр сприймали Вічне Полум'я як джерело своїх сил, для Арнзайр воно носило сакральне значення і було таким же важливим, як і боги.

Дарнзайр втратили можливість щось створювати, тому їхні нові творіння були жахливими і гротескними. Повсюди виростали їхні страхітливі чорні вежі, оточені шипами, криваві вівтарі та нові машини для катувань. Червоношкірі демони розводили небезпечних потворів, виковували жахливу зброю і любили війни також сильно, як і катування. Той, хто потрапляв живим в руки Дарнзайр не сподівався на повернення. Його закривали в застінках вежі і там він потрапляв під владу Сатанії Ураніан та її слуг, які могли століттями продовжувати агонію своєї жертви. Дарнзайр настільки сильно забруднювали свої поселення темною магією, відходами і пекельними кузнями, що їхня земля стала спаленою, чорною, абсолютно неродючою. Повсюди текли ріки розплавленої магми і над будівлями клубочився чорний душний туман, який закривав собою похмуре небо. У вежах весь час кричав який-небудь нещасний полонений, який підлягав катуванням. Замість богів Дарнзайр поклонялися своєму володарю Дияволу.

В свою чергу, землі Арнзайр буквально розквітали під їх працьовитими руками. Ці демони будували красиві будинки з білого мармуру, золоті вежі, своїми руками висаджували неймовірні сади, де виростали нові види квітів. Вздовж багатьох домів йшли городи, повні велетенських грибів, що яскраво світилися містичними вогнями та видавали приємний дзенькіт, нібито дзвіночки дзвонили на вітру. Ці гриби Арнзайр вживали в їжу через недостачу овочів та фруктів, які були у них у Верхньому Світі. Арнзайр полюбляли гуляти по своїм квітучим землям, складати смутні пісні про втрачену батьківщину та своє прокляття і те, що в них більше всього збереглося ельфійських рис. Демони були досить мирними, за зброю бралися лише тоді, коли передбачали загрозу, що надходила від Дарнзайр. В їхньому суспільстві розквітав матріархат і до мудрих жінок дуже часто прислухалися всі без винятку. Особливо шанованою була королева Мандрі Архі. Казали, що її боїться навіть сам Диявол. Релігія Арнзайр складалася із культу, який отримав назву Старі Боги. Демони віддавали шану милосердним богам та завжди молилися їм і дякували за подарований шанс спокутувати свою провину. Але, крім Старих Богів, в релігії демонів Арнзайр дуже щільне місце займало Вічне Полум'я, яке для них було джерелом життя, знань, магії і серцем їхнього виміру. Більшість паломників з народу Арнзайр та Дарнзайр відвідували Храм Вічного Полум'я і там нікому не дозволялося підіймати зброї або згадувати колишню ворожнечу. Це було священе місце для віддання шани і молитв.

Арнзайр були більш близькі до природи та стихій, а з часом навіть відкрили магію Космосу, яка дозволяла їм керувати невагомістю і здійснювати подорожі поміж зірками та вимірами. Добрі демони не втратили можливості створювати, за що їм дуже заздрили Дарнзайр. Червоношкірі демони ненавиділи своїх золотошкірих сусідів і всюди, де тільки могли, нападали на них, вбивали та спалювали їхні міста. Арнзайр не залишалися в боргу і вчиняли контратаки, знищуючи вежі Дарнзайр. Прокляття, що нависало над двома народами не давало їм померти назавжди. Демони були безсмертними і коли їхня тілесна оболонка пошкоджувалася, душа вирушала до Вічного Полум'я, де перероджувалася та втілювалася в новому тілі, продовжуючи своє життя.

Всюди, де перемагали Дарнзайр все в'януло, ставало неродючим, вогонь пожирав саму землю. А там, де червоношкірих демонів тіснили Арнзайр, з'являлася трава, розквітали квіти та лікувалися земні рани з допомогою добрих і чуйних рук золотошкірих демонів. Через деякий час Арнзайр та Дарнзайр зустрілися на території Храму Вічного Полум'я і вирішили дати назву світу, де їм судилося тепер жити. В честь джерела їхньої енергії світ отримав назву Інферно, що значило "Вогняний".

В світі Інферно битва поміж двома народами демонів не припинялася ніколи. Дарнзайр жагуче бажали знищити золотошкірих сусідів, які нагадували їм про їхнє втрачене ельфійське минуле. А Арнзайр ненавиділи червоношкірих за їхню зраду перед обличчям богів та за забруднення світу. Кожен з двох народів мріяв знищити інший під корінь, але цьому не судилося було статися через їхнє взаємне безсмертя. Але сам Диявол не забув про свою присягу, яку він дав богам в Царстві Небеснім. Він не збирався стирчати у вигнанні та мріяв повернути собі Верхній Світ для початку. Його думки і погляд скерувалися до Ефілнуару. Диявол та його слуги почали вивчати темну магію, бажаючи знайти спосіб повернутися до Верхнього Світу і почати його завоювання. Для ельфів Ефілнуару наближалися темні дні, але вони ще не знали про загрозу, що надходила неминуче з Інферно.

https://youtu.be/XsjckemVXmY