Unus

Не до кінця зачинені двері тролейбуса торохтіли, погрожуючи викинути Максима на подовбаний асфальт. Він міцніше ухопився за масний поручень і зітхнув. Вони їхали приватним сектором, вздовж невеликих будинків з дворами, увитими виноградом, які змінювалися гаражами під іржавими дахами та порослими пожухлою травою пустирями. Північніше тягнувся залізничний шлях, яким час від часу гуркотіли потяги.

Максим крадькома поглянув на пасажирів. Зайняті всі місця, стояв лише він, поступившись місцем старій, що зайшла двома зупинками раніше. Вона заледве злізла на першу сходинку, смикаючи одною рукою неслухняну кравчучку й тримаючись іншою за поруччя. Двері зашипіли, погрожуючи розчавити стару, то ж Максим зіскочив зі свого місця й одним рухом затягнув її разом із візком. Вона вдячно зашамотіла, вмощуючись на ще теплому сидінні, а Максим ухопився за поручень й червонів, дивлячись у замизкане скло дверей. Він відчував на собі погляди пасажирів й соромився свого уміння легко червоніти.

«Кому ти в біса треба?» — запитав себе.

Він знав відповідь, але легше від цього не робилося. Мозок — загадкова річ, яка при всій своїй потужності може легко підкласти свиню. Наприклад, змусити соромитися інших людей, коли ти зробив щось у них на очах.

Добре, що виходити було на наступній зупинці. Максим легко зіскочив з підніжки й почув, як за спиною хряснули стулчасті двері й зашаруділи щебінкою шини. Хлопець дістав схему, намальовану на аркуші в клітинку, який вирвав зі старого шкільного зошита. Від зупинки вниз, потім повернути направо на першому перехресті і йти до кінця вулиці. Хвилин десять ходу.

Він дійшов за вісім. Видовжена триповерхова будівля з червоної цегли сховалася в кінці провулка. Вікна забрані решітками — деякі частими, що й руки не просунеш, а деякі класичним «сонечком», що пускало промені з правого нижнього кутка. Периметром тягнулася висока огорожа, пофарбована сірим. Наварені впоперек металеві смуги утворювали візерунок, єдиною задачею якого було відвернути погляд від вертикальних прутів, крізь які не могла б протиснутися й дитина.

Рухаючись вздовж огорожі до центральних воріт, Максим уважно розглядав будівлю. Три поверхи мототонної червоної цегли. Порожній асфальтований двір нагадав йому дитячий табір, куди бабуся відправляла його кожного літа. Огорожа та всюдисущий асфальт — це все було дуже схоже.

Важкі ворота були зачинені.

«Логічно», — подумав Максим, гадаючи, як увійти на територію. — «Щоб ніхто звідти не вийшов. Але як зайти?»

Він подивився направо та наліво. Суцільна сіра огорожа, жодного натяку на хвіртку для своїх.

Наручний годинник «Монтана» показав, що до запланованої зустрічі залишилося три хвилини. Валентина Василівна через телефон звучала приязно, але він уявляв собі сувору дебелу жінку, яка одним важким поглядом вижене його геть за запізнення.

Він посмикав надійно зачинені ворота й зітхнув. Потім обережно постукав по широкій металевій смузі, що оперізувала прути. Нічого. Постукав ще раз, цього разу гучніше. Дві хвилини. Максим ковтнув слину, видихнув й загепав кулаком. Глухий дзвін пронісся порожнім двором лікарні.

Одна хвилина.

Він розпачливо озирався, коли почув, як хряснули двері й хтось зачовгав черевиками.

— Агов! — загукав Максим.

З-за рогу з’явилася згорблена постать у білому. Коли вона наблизилася до воріт, Максим розгледів, що то був чоловік, якому можна було дати й тридцять, й п’ятдесят років, із глибокими залисинами, що оголювали опуклий лоб, й невдоволеним поглядом світлих очей. Шкіра на обличчі лущилася. Він був одягнений у колись білу медичну форму, зараз жовтувату із застарілими плямами на грудях та штанях.

— Чого кричиш? — пошипів він. — Тут люди лікуються.

Максим відчув, як в горлі запурхала запобіглива пташка.

— У мене домовлено… Я маю зустрітися з Валентиною Василівною.

Чоловік скептично підтиснув губи, оглядаючи Максима, наче оцінював, чи можна йому вірити.

Брязнув засув і ліва половина воріт зі скрипом розчинилася.

— Дуже дякую.

Чоловік нічого не відповів, впускаючи Максима, зачинив ворота й мовчки повернув назад. Максим пішов за ним. На потертих дерев'яних дверях, які вели у будівлю, висіла гравійована табличка.

«Новопаська спеціальна психіатрична клініка».

Всередині пахло йодом та хлоркою. На вході знаходилася рецепція, за якою шаруділа паперами молода дівчина. З блідим обличчям та каре темного волосся, трохи коротшим, ніж у нього, вона чимось нагадувала Мію Воллес із «Кримінального чтива», і Максим зрозумів, що дівчина дуже гарна.

— Стій тут, — санітар штовхнув його товстим пальцем у груди.

Максим завмер.

Дівчина підняла очі на шум і короткозоро примружилася.

— Валеро, що там?

— Та якийсь до нас ломиться. Може, добровільно прийшов лягти, — захихотів Валера з хрипким бульканням у горлі.

Максим відкашлявся і, як на зло, тонким голосом сказав, звертаючись до дівчини:

— Я до Валентини Василівни, у мене запланована зустріч.

— Ви Максим? Щодо роботи сторожем?

Хлопець кивнув.

— Ходімо зі мною.

Дівчина вийшла з-за стійки й поманила Максима пальцем. Той, як заворожений, рушив услід за нею, уловлюючи квітковий аромат її парфуму, який так і не зміг побороти сморід лікарні.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.