Octo

— То що саме ти хочеш зробити?

— Знайти докази, що цей пацієнт справді існував. Потримай це, — Максим передав Олесі ліхтарик.

Вони стояли біля дверей, що вели до архіву. Без Альберта Георгійовича це місце здавалося не таким страшним та неприступним.

— І що це дасть? Хочеш помститися Василівні?

— Хочу помститися усім, хто причетний до цього або замовчує те, що тут відбувалося.

Голос Максима звучав суворо, й Олеся здивувалася.

— Ого, серйозно це тебе зачепило. А що тут роблю я?

— Бо ти ненавидиш це місце, так само як і я.

— Справедливо, — кивнула дівчина.

Лікарня давно спала, й він щиро сподівався, що у підвалі їм ніхто не заважатиме. Якоюсь мірою Максим й досі не вірив у те, що зараз робив: влазив вночі у психлікарню, з якої його вигнали, зламував замок, що взагалі-то підсудна справа. На мить йому захотілося кинути все це й втекти додому.

«Знов голову у пісок?»

Стиснувши зуби, він почав тихенько орудувати інструментами, які приніс з дому.

Брязнув замок.

— Ти страшна людина, — свиснула Олеся. — А так і не скажеш.

«Еге ж, сам від себе у шоку», — подумав Максим.

Років двадцять тому підвальне приміщення переобладнали під архів, не зважаючи на вогкість, яка не йшла на користь документам.

«Може, це було зроблено навмисно», — подумав Максим, обережно ступаючи у холодну кімнату.

Промінь ліхтаря вихоплював металеві картотеки, що тягнулися вздовж стін. Сперте повітря просякло гострим смородом плісняви та бетону, від якого лоскотало у носі.

— Не знаю, що вони зібралися зберігати у таких умовах, — протягнула Олеся, з цікавістю розглядаючи підвал. — То як шукатимеш?

Максим розгублено подивився на численні шухляди. Це могло легко зайняти усю ніч, якщо не більше.

— Розділімося? Шукай шістдесят перший рік, літо.

Вони розійшлися у різні боки й загуркотіли шухлядами.

— Нема.

— Не те.

— Ось, здається, а ні, не воно…

Пройшло понад годину, й Максим почав відчувати легку паніку. Скільки ще у них є часу? Які шанси, що тут взагалі щось є?

— А ну поглянь, — загукала Олеся.

Вона тримала у руці картонну теку з написом «Справа №576Б», звідки витягнула аркуш паперу. Максим пробігся очима: «Безуглий Андрій Васильович, 22 роки… Девіації сексуальної поведінки… Гомосексуальні стосунки з Петром М… Відмовляється визнати хворобу…»

— Це воно!

— То ось що ви тут робите, — прозвучав за спиною булькітливий голос.

Максим та Олеся одночасно повернулися й завмерли, заскочені зненацька. У дверях громадився Валера, який задоволено посміхався, потираючи шорстке підборіддя.

— Наші коханчики шастають, де заборонено, — він зробив крок уперед.

— Валеро… — почала було Олеся.

— Завались, суко. До першого ліпшого ладна стрибнути.

— Що ти мелеш?

— Я думав, що ти хороша дівчина, варта мене, а ти виявилася шльондрою.

— Та пішов ти! Забирай та ходімо, — розлючена Олеся кивнула Максиму.

Той міцно стиснув теку.

— Нікуди ви не підете, ні ти, ні твій хахаль, — очі Валери потемніли, в них блискало шаленство, наче сонце, що відбивається на дні колодязя.

— Дай пройти.

Валера зареготав. Його сміх луною відбивався від стін підвалу. Він вирвав з рук Максима теку й задоволено посміхнувся.

— Мало було забрати в тебе той аркуш, ти за ще одним прийшов?

— То був ти? — видихнув Максим. — Ти здав мене завідувачці?

Валера повагом кивнув.

— Я відразу зрозумів, що тобі тут не місце. Але якщо тобі так туго доходить…

Не замахуючись він вдарив Максима у скроню своїм величезним кулаком. Той скрикнув і впав на холодний бетон.

— Що ти робиш?

Олеся кинулася на Валеру, але він відштовхнув її з такою силою, що дівчина відлетіла до стіни й завмерла.

— Ти шукаєш правду? — забулькав Валера, сідаючи на Максима.

Він провів по його блідому обличчю товстим шкарубким пальцем. Максим забився, намагаючись скинути Валеру, але марно. Той обхопив його шию й почав повільно стикати. На обличчя Максима впало кілька лусочок шкіри санітара.

— Що ти… — захрипів Максим, вчепившись у дужі руки нападника.

«Це не насправді, це, мабуть, сон».

Валера важко хрипів, хлюпаючи носом. Він відкрив рота, наче старанна дитина, що захоплено грається улюбленою іграшкою.

«Він вб’є мене і заховає у лікарні, яку знає, як ніхто інший. Олесю він теж уб’є, а перед цим, можливо, і зґвалтує».

«Хороші хлопчики не лізуть у бійку».

Максим заревів, заборсався, намагаючись відірвати кам’яні руки Валери.

— Давай, пручайся, — зареготав той, пускаючи слину.

Сили були занадто нерівні. В очах Максима почало темніти, наче хтось поволі вимикав світло, затанцювали жовтогарячі кола. Зашуміло, у голові зазвучали голоси.

«От ти й збожеволів», — полегшено подумав Максим. — «Але чому так гучно?»

Напруживши волю, він розплющив очі й зрозумів, що говорив, а вірніше кричав Валера. Поряд із ним височила імлиста фігура, яка ледь торкалася підлоги ногами. Валера репетував від жаху й Максим із задоволенням слухав цей звук.

— Що це? Що це?!

Валера відпустив Максима, скочив на ноги так прудко, наскільки зміг, але привид був швидшим. Він наблизився до нього й обгорнув його сірувато-сріблястим маревом. Дикий крик Валери луною відбився від сирих стін підвалу; він кричав так, наче його живцем занурили у киплячу смолу. Максим на мить загадався, як це, доторкнутися до привида. Десь біля стіни застогнала Олеся й за мить вона закричала, побачивши те, що відбувалося із санітаром.

З нудотним тріском з нього злізла шкіра, оголивши скривавлені м’язи, немов у підручнику з анатомії. Паруючи, м’язи розтанули, залишивши по собі скелет, який беззвучно рухав щелепою, а за секунду безслідно зник. Привид повернувся до Максима, й той злякано поповз до стіни. Простягнувши руку, привид вказав на особову справу, що лежала на підлозі, й подивився Максиму у вічі. Той побачив на мить тонкі риси обличчя юнака, втомлені, але розумні очі, й це відразу зникло, розчинившись у мареві.

— Я обіцяю, — хрипко сказав Максим.

Привид доторкнувся до його лоба вказівним пальцем і перед очима Максима вибухнув калейдоскоп образів.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.