Sex

На цьому запис закінчився, хтось відірвав шматок аркуша. Максим кілька разів перечитав цю історію, гадаючи, чи ж все закінчилося. Жорстока трагедія трапилася у цій лікарні тридцять років тому. Максим тоді ще не народився, коли когось примусово вкинули у божевільню, свідомо накачували ліками, мучили, лише тому, що ця людина любила свою ж стать.

Максим пригадав, як у шостому класі хлопці знущалися з новенького. Він мав ніжну чисту шкіру, великі очі й гарну й гарну зачіску. Грав на фортепіано.

«Голубий!» — реготали йому в обличчя, поки інші нагороджували підсрачниками.

Максим у тому участі не брав, але й не намагався їх зупинити. Він сидів на своєму місці і якоюсь мірою радів, що знущаються не з нього.

«Будь слухняним», — казала бабуся. — «Хороші хлопчики не лізуть у бійку».

«А ще вони не мають попускати злу», — зітхнув Максим, ховаючи записку у шухляду столу.

За вікно сірів жовтневий ранок, зміна закінчувалася, але йому треба було поділитися знайденим з Олесею.

— Ти не повіриш, що я знайшов!

— І тобі доброго ранку, — відповіла Олеся, здивовано дивлячись на схвильованого Максима.

Він заледве дочекався її приходу.

— Ходи сюди.

Заінтригована Олеся підійшла до столу. Максим грюкнув шухлядою і за мить скрикнув:

— Він зник!

— Хто?

— Уривок із щоденника, що я знайшов вчора в одиночці.

— Ти знов ходив у зачинене крило? — докорила Олеся. — Дограєшся.

— Так, знаю, але нічого не міг вдіяти. Боявся, що я… Неважливо. Я знайшов там шматок паперу, один із пацієнтів описав свою історію. Жахливу, неймовірну історію.

Максим перевернув усе, що було у шухлядах, поперекладав усе на столі, але записки ніде не було. Він застогнав, відкинувшись у кріслі.

— Йолоп, знайшов де ховати.

— Може, знайдеться? — співчутливо запитала Олеся. — То що там було?

Максим коротко переказав їй історію невідомого пацієнта. Пересмикнувши плечима, Олеся сіла на край столу, торкнувшись коліном руки Максима. Вони цього не помітили.

— Нічого собі. Я підозрювала, що тут могло відбуватися все, що хочеш. Архіви тих часів лише почали відкривати, мабуть, почуємо ще гірші історії.

— Я мушу дізнатися, хто то був, — сказав Максим, дивлячись попереду себе.

Його обличчя загострилося, губи вперто підтиснулися.

— Нащо?

— Це… — зам’явся Максим. — Спокутую старий гріх, мабуть. Не знаю, ця історія зачепила мене. Не можна так чинити з людьми, які нічого не зробили.

— Скажи це йому, — з відразою кивнула в бік Валери Олеся, який безшумно підходив до них.

— Чого розсілися? Роботи немає?

— Тебе не спитали, — буркнула Олеся. — Ти нам не начальник.

— От я розповім Василівні, що ви тут туркочете разом, замість того, щоб працювати, — підло посміхнувся Валера і пішов геть.

— Терпіти його не можу, — сказала Олеся.

— Те саме. Не скажеш, де можна знайти записи про пацієнтів?

— Тобі не йметься? Якщо це шістдесяті, то це в архіві у підвалі. Але як ти спокусиш Альберта Георгійовича, щоб дістатися до них, гадки не маю.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.