Quinque

VI.1961

Вдалося вкрасти з кабінету завідувача аркуш паперу та уламок олівця. Хоч щось. Так, як наче щось залишиться після мене, якийсь доказ, спогад.

Посадили в одиночку. Якби не табличка на дверях, я б подумав, що це тюрма. Скрізь грати, нічого не можна, санітарів і тих понабирали із зеків. Відчуваю, що звідси не вийду. Таких як я не випускають.

Перший спогад, мені тринадцять, літо у дитячому таборі «Сонячний». Сусід по кімнаті, Стас, став мені близьким другом, найкращим. Все робили разом, не розлучалися, а я тоді й не знав, чому нас так тягнуло один до одного. Стас розповів, коли ми сховалися у чагарнику від вожатих. Він звідкись знав про це більше, може, тому що був на кілька років старшим? Між нами не просто дружба, як розповідали на піонерських зборах, а щось більше. І що це нормально, але треба ховатися, бо інші не зрозуміють. Тоді він мене вперше поцілував. Мені сподобалося. Всередині наче щось відкрилося, те, що було незрозумілим, стало чітким.

Я любив хлопців.

Стас казав, що це нормально, але треба ховатися. Ми намагалися. Одного разу, коли обнімаючись, лежачи на порожньому, як нам здавалося, березі річки, порослому густою травою, нас знайшли. Ті самі вожаті, яких я ненавидів. Здорові, нахабні, вони звели свої обов’язки до відбирання грошей та роздавання потиличників. Скаржитися марно, бо начальство робило те саме, але рівнем вище.

Стас крикнув, щоб я тікав, і я втік. Втік, як останній боягуз. Чув, як його били, як він скрикував, як хтось із гиканням ломився за мною. Досі можу пригадати ті звуки. Більше я його не бачив. Стаса забрала швидка, вожаті уникнули покарання, сказавши, що той сам упав з дерева. Я мовчав, б не міг зізнатися, що ми з ним там робили.

Стас мав рацію, треба ховатися. Цього я добре навчився, але, очевидно, не достатньо.

Було кілька випадкових партнерів, які боялися, як і я, а потім зустрів Петра. Вісімнадцять років, молодший за мене на чотири роки. Чудові були дні. Ми знімали удвох кімнату й видавалися «нормальними» хлопцями, що навчаються й ведуть спільний побут. Хто ж їх запідозрить?

Весь час проводили разом, гуляли, ходили у походи, ділилися мріями, лежачи на твердому ліжку. Не зустрічав настільки чисту душу, яку ще не спаплюжив радянський устрій. Тоді я вже знав, яка то нечисть. Суцільна брехня й насильство, й звідти не втечеш, як з цієї божевільні. Якби не Петя, я б, мабуть, купив собі мотузку й мило. Але він робив життя стерпним.

VII.1961

Не знаю, який сьогодні день. Мені нічого не кажуть, на всі запитання отримую лише удари. Не знав, що декому настільки легко бити інших людей. Люди огидні.

Люблю життя, воно завжди підкине щось новеньке. Коли ти думаєш, що, відбувається щось хороше, завжди чекай на підставу. Підгледіла нас у вікно цікава сусідка, класична тьотя Валя з газетних карикатур. Всюди їй треба пахти свого носа. Мабуть, це те, що робило її життя стерпним.

Пародійний суд призначив нам примусове психіатричне лікування. Не може радянський громадянин бути гомосексуалом, а отже з нами щось не так. Нас відразу розділили і я гадки не маю, що з Петею. Одна з медсестер добріша за інших наглядачів, каже, що він живий. Чи правда це, не знаю.

На сусідньому ліжку Чорт, не знаю, як його насправді звуть та скільки йому років. Він хоче продати душу дияволу, постійно вигукує імена демонів, а уві сні лепече псевдолатиною. Повторює без перестанку Tenebris invoco me, аж у вухах бринить.

Зустріч із головним лікарем, якщо його можна так назвати. Голомоза голова, схожа на горіх ліщини, чіпкі очі за товстими окулярами, обличчя прикрите білою маскою. Схожий на пана, який, сидячи за столом, вирішує долі інших. Не дуже комуністично, як на мене.

— Ви знаєте, що гомосексуалізм то психічна хвороба? — свердлить мене поглядом.

— Не знав, — відповідаю.

— З такими людьми не побудуєш комунізму.

— Вам видніше.

— То ви у нас впертюх. Що ж, і не таких ламали. Ми вас вилікуємо, перетворимо на справжнього громадянина радянського союзу.

Тортури, а не лікування.

Ранок починається з пів десятка уколів, після яких я не можу стояти на ногах. Слабкість в тілі, так відчуття, наче спостерігаю за собою збоку, неспроможний контролювати власний організм. Паскудне відчуття. В голові паморочиться, важко думати. Ще якось тримаюся, веду записи, але навіщо? Хто їх прочитає? Що зможе змінити?

Нічого не зміниш.

Спочатку тримався по-бойовому, наче партизан у лігві ворога. Але одна справа книжки, а інша реальність. Ці «санітари», справжні тюремники. Вони обожнюють контроль та насильство. За кожне питання — удар. За неправильний погляд — удар. За невиконання наказів — удар. Інколи зв’язували мокрими рушниками, які, висихаючи, нестерпно стискали тіло.

Справжні кати.

Особливо Іван.

Він серед санітарів головний, зек зі стажем. Відсидів за подвійне вбивство. Що йому пацієнти, яких сюди насильно запхнули й накачали ліками? Ніхто нічого не питатиме, ось вони й не стримуються. Це його поїдене віспою жовте обличчя. Ненавиджу.

Дивно, він розповідав мені, як силою брав чоловіків у в’язниці, але це, очевидно, інший, більш прийнятний вид стосунків.

Ненормальний тут я.

Тримався, пам’ятаючи той літній день, коли я втік, а Стас залишився. Я не хотів більше тікати. Це мій шанс на спокуту.

— Чому ви не визнаєте свою хворобу? — блищить скельцями окулярів завідувач. — Визнайте, пройдіть лікування й поверніться назад у суспільство.

— Це пекло, а не суспільство, якщо воно допускає ось таке, — хриплю у відповідь.

— Мені огидні такі, як ви, — каже він. — Дорослі чоловіки, які зваблюють ще невинну молодь, зводять на шлях розпусти.

Він повертається до вікна.

— Коли мені було сімнадцять, я хотів стати монахом. Хотів присвятити життя Богу. Прийшов у монастир, про який стільки розповідали, й потрапив у послушники до знаменитого старця. Радів, як дитина, відчував подих святості за спиною. Але то був подих розпусника. Як легко авторитету підкорити своїй волі наївну людину. Я переконував себе, що це нормально, що така людина не може грішити. Шукав виправдання його діям у Біблії, наївний йолоп. Не було виправдання. Коли він помер, я всю ніч просидів поряд. Намагався молитися, але не відчував Бога, як колись. Лише бачив цього вдоволеного життям стариганя, який мирно лежав на твердому тапчані. Він звик отримувати своє. Навіть коли я попік собі обличчя, це не відвернуло його від мене.

Лікар здирає маску, показуючи старі глибокі шрами на щелепі й правій щоці.

— Тоді я все зрозумів. Немає Бога, немає виправдань тому, хто, користуючись владою, зваблює невинних. Як ти з тим юнаком. Ти мені огидний.

— Ми любимо один одного, — хриплю.

— Облиш. Твій Петро вже зізнався, ось тут все.

Кидає на стіл аркуш, списаний почерком Петі.

Серце падає.

— Брехня.

— Підійди до вікна, поглянь.

Заледве зводжуся на ноги, йду до вікна без ґрат, яка дивина. До воріт йде юнак. Зросту та фігурою, як Петя. Одягнений, як Петя. Ворота відкрилися, й він виходить на свободу.

— Він зізнався й отримав свободу. Зроби те саме, досить мучити себе.

— Я не вірю.

— Твій вибір. Але ти звідси не вийдеш. Відсьогодні підвищу норму атропіну й додам сульфозину. Дивно буде, якщо ти виживеш.

Сиджу тепер й думаю, що робити. Може, ну його все й зізнатися? Вірність нічого не варта. Або стати одним із них, щоб…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.