Quattuor

— Кажуть, ти бачив привида? — посміхнулася Олеся, тримаючи в руках чашку чорного чаю без цукру.

— Насправді, їх там було десятеро, — віджартувався Максим.

Майже всі вже розійшлися, залишивши лікарню для них двох. Олеся хотіла допрацювати документи, але Максиму хотілося думати, що насправді вона хотіла провести з ним час. Між ними утворилася особлива приязнь на основі спільного захоплення книжками та огиди до Валери.

— Десять не десять, а не ти перший, хто бачив привидів.

— Правда? — оживився Максим.

— Еге ж, це ж дурка! — зареготала Олеся.

Максим посміхнувся, але від натяку, нехай і жартівливого, на те, що привидів бачать лише божевільні, йому стало незатишно.

— Як ти тут опинилася? — запитав він, переводячи тему.

— Я? Як і ти, тільки без зручних зв’язків.

— А до цього чим займалася?

— Знаєш таку собі цікаву Варвару і що сталося з її нюхальним органом? — Олеся посміхалася, але в її очах блиснув сум.

— Вона жила довго й щасливо?

— Майже, офіцере Максиме, майже.

Прогулюючись темними коридорами, Максим думав про Олесю. Чому вона не відповіла йому прямо, а звела все до жарту? Чогось соромиться? Не вважає його таким вже й другом?

Під ногами скрипів лінолеум, й Максим не зчувся, як розмірковуючи про дівчину, дійшов до зачиненого крила. На дверях знов висів важкий замок, лише пилу на ньому стало менше. Ключ у нього відібрали, й Максим цьому певною мірою радів. Менше шансів потрапити у халепу.

«А що, як там зараз знов хтось ходить?»

Довкола дзвеніла тиша, й Максим чув власне дихання.

«Маячня, йди назад».

«А якщо насправді ти втрачаєш глузд? І то був не привид, а твоя галюцинація?»

«Мені просто здалося, не більше».

«То перевір. Чи боїшся дізнатися правду?»

Максим невпевнено подивився на ліхтарик та на двері. Зробив крок уперед, нахилив голову й прислухався.

Тихо.

Він полегшено зітхнув, коли почув з того боку обережні кроки, а потім здушений голос:

— Допоможи.

Максим відскочив від дверей. Серце застукотіло, луною відбиваючись у тиші коридору.

«Це неможливо. Цього не може бути».

«Допоможи».

Голос був чітким й реальним.

«Може, таки там заблукав пацієнт?»

«То ми домовилися? Ти не робитимеш того, що тобі заборонили?»

Перед очима виплив добрий вираз обличчя Валентини Василівни, який змінився обличчям бабусі.

«Ти слухняний хлопчик?»

Максим майже розвернувся йти назад.

«А якщо це слухові галюцинації до пари до візуальних?»

Він мотнув головою.

«Я не божевільний»

«То перевір, що там насправді».

«Я пообіцяв цього не робити».

«Тоді не скаржся потім, якщо втратиш клепку».

Максим видихнув, взяв до рук зв’язку ключів і потім згадав, що потрібного немає. Тремтливими пальцями він намацав на голові шпильку, яка стримувала довге, до плечей, волосся. Розламав її кількома рухами, загнув одну половину та засунув обидві в отвір замка. В дитинстві він обожнював детективи й довгий час розважався тим, що відмикав всі замки, які зустрічав. Довелося трохи згадати старі навички, але замок врешті піддався й Максим відчинив двері.

За ними нікого не було.

Він полегшено видихнув.

— Допоможи мені, — прошелестів вдалині голос.

Хлопець підстрибнув на місці, ледь не впустивши ліхтаря.

— Хто там? — тремтливим голосом запитав він у темряви.

— Допоможи.

Вагаючись, Максим постояв мить на порозі, а потім зробив крок уперед.

— Допоможи, — пронеслося коридором і розчинилося.

Максим поволі пішов вперед, готовий щомиті дати драла. Палати стояли порожні, жоден пацієнт не зміг би від нього заховатися.

«А привид?»

Так він дійшов до кінця коридору й зупинився. Там теж нікого не було, а отже він чув голос у голові. Це таки трапилося. Максим зійшов з глузду.

— Ні, тільки не це, — благально прошепотів він, стискаючи кулаки.

— Допоможи, — прозвучало зовсім поряд і зникло за дверима останньої палати.

Максим ледь стримався, щоб не закричати. Огляд палати крізь заґратоване віконце нічого не показав, але повертатися назад з усвідомленням того, що він божеволіє, не хотілося. Він повільно відчинив двері, які протяжно вискнули. Це була одинична палата, більше схожа на тюремну камеру. Іржаве ліжко в кутку, в стіні вище людського зросту тьмяніло крихітне вікно з решітками.

Зайшовши усередину, Максим поволі оглянувся, присвічуючи кожен куток. Нічого й нікого. Йому все здалося. Він безсило впав на ліжко, від чого застогнали пружини й здійнялася курява, та сховав обличчя у долонях.

Він збожеволів, як його бабуся. З ним сталося саме те, чого він так боявся. Бачити, як колись розумна людина, поводиться, наче дитина, забуває, белькоче, було найстрашнішим, що він бачив у своєму житті. І ось тепер це чекає і його.

— У ніжці ліжка, — прошепотів голос над самим вухом, й Максим різко повернув голову, підскочивши.

Нікого.

«Якщо я нічого не знайду, значить це галюцинації. Якщо знайду, то це привиди. Один результат кращий за інший», — криво посміхнувся хлопець.

Він опустився на коліна й заглянув під ліжко. Там було повно пилу та кілька висхлих тарганів. Ніжки ліжка виглядала звичайно. Закашлявшись, Максим заліз аж до пояса, забруднившись, як дідько, й впритул оглянув усі ніжки. Одне з них, яке було ближче до стіни, тріснуло й зсередини щось біліло. Затамувавши подих, Максим витягнув звідти тісно скручені аркуші пожовклого паперу.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.