Tres

— Ти знав, що там зачинено?

Максим кивнув, опустивши очі.

Валентина Василівна, завідувачка психіатричної спецлікарні, уважно дивилася на нього, схиливши набік голову. У кабінеті було душно, на відміну від решти лікарні, де гуляли протяги. У кутку тріщав обігрівач, ганяючи хвилі тепла. Жінка сиділа за столом, на якому були акуратно розкладені папери. На стіні позаду неї висіла картина лісового пейзажу, пронизаного косим сонячним промінням. Максиму вона нагадала благосні зображення щасливого життя, які розповсюджували Свідки Єгови.

— Те крило в аварійному стані й чекає реконструкції, — терпляче, наче рідна бабуся, проводила далі завідувачка. — Звісно, область з грошима для цього ніхто не поспішає, — вона суворо поглянула у вікно, блиснувши круглими окулярами.

— Мені здалося… Я чув кроки, подумав, раптом там пацієнт.

— Це дуже похвально, що ти відповідально ставишся до своїх обов’язків, — лагідно посміхнулася Валентина Василівна. Невисока й худенька, вона була більше схожа на бібліотекарку, аніж на сувору завідувачку, яку боїться вся лікарня. — Не дарма бабуся так тобою пишалася. Але туди ніхто не може залізти, окрім як через головні двері, які, як ти сам побачив, були надійно зачинені.

Максим кивнув, червоніючи. Він почувався справжнісіньким йолопом. Повірив, що чув кроки у зачиненому крилі.

«А сліди на запиленому лінолеумі?»

Навіяв собі, що бачив привида.

«Оте видовжене від болю обличчя, що світилося у темряві. Хіба ти не чуєш й досі його крик у вухах?»

І тепер його розпікають, як хлопчика, хоча Валентина Василівна ще з ним поблажлива.

«Оце б Валера розстроївся, дізнавшись, що мене не покарали, — посміхнувся про себе Максим, переводячи погляд на вазон зі свіжими герберами, що стояв на поличці шафи із документами.

Саме Валера зустрів його першим, коли Максим, репетуючи, вилетів із клятого крила. Збиваючись, Максим пояснив йому, що трапилося, забувши, кому він це розповідає. Валера свій шанс не упустив.

Максим мотнув головою, відганяючи Валеру із його скляним поглядом.

«Маніяк».

— То ми домовилися? — усміхнулася Валентина Василівна, знов схиливши голову на бік, наче пташка.

— Так, — щиросердно відповів Максим. — Вибачте, що так сталося, такого більше не буде.

— То й добре. Ну йди вже, у тебе зміна закінчилася пів години тому.

Виходячи з кабінету завідувачки, Максим стикнувся із Валерою.

— Щось тихо там було, — пожадливо подивився той на Максима. Від нього несло застарілим потом. Полущена шкіра обличчя надавала йому якогось шкарубкого вигляду.

— А ти б цього хотів? — не стримався Максим, дивлячись на санітара знизу вгору.

— Думає, твої зв’язки допоможуть? — облизав й без того лискучі губи Валера. — Я бачу тебе наскрізь, ще коли ти ступив на територію лікарні. Ти щось приховуєш і я це дізнаюся.

Максим пройшов повз нього, зачепивши санітара плечем, й здивувався власній хоробрості. Раніше він десятою дорогою обходив усіляких, хто був потенційно небезпечним, але Валера пробуджував у ньому особливу гидливість помножену на ненависть.

— Пішов ти.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.