Septem

Спокушання не допомогли. Альберт Георгійович не схотів навіть слухати якогось сторожа, відправляючи Максима до завідувачки.

— Нема дозволу, нема ходу, ясно?

Розчарований Максим поплентався назад.

«Де ще можна знайти цю інформацію?» — сушив він голову. — «Міські архіви? Теж непросто. Попросити дозволу? Валентина Василівна добра, але сумніваюся, що її доброта тягнеться настільки далеко».

Тут він мав рацію.

Після обіду його викликали до завідувачки психіатричної лікарні.

— Це що таке?

Біла від люті Валентина Василівна кинула на стіл знайомий пожовклий аркуш.

— Звідки він у вас? — вразився Максим.

— Звідки він у тебе? — загриміла завідувачка, й Максим зрозумів, чому її так бояться.

— Я…

— Я… — передражнила вона. — Знов лазив до зачиненого крила? Я попереджувала тебе, думала, що ти хороший хлопець. А ти що? Що б сказала твоя бабуся?

Максим зашарівся, йому стало спекотно.

— Ганьба! А чого тебе ще до архіву потягнуло? Що ти там забув?

— Це ж все про історію цього хлопця, — збуджено показав пальцем на аркуш Максим. — Ви читали її?

Валентина Василівна не відповіла, свердлячи його поглядом, від якого завмирало дихання.

— Цю історію треба розповісти, щоб усі знали.

— Навіщо?

— Як це навіщо? То ж був злочин!

Максим щиро не розумів, чому завідувачка цього не розуміє. Та втомлено поглянула на нього, взяла записку невідомого пацієнта й кількома швидкими рухами розірвала на шматки.

— Ніхто нічого не дізнається. Якщо ти сам настільки тупий, щоб це зрозуміти, то я поясню — тебе звільнено. Забирай свої манатки й геть з моєї лікарні!

Кінець речення вона проревіла, бризкаючи слиною.

— Що робитимеш? — запитала Олеся, проводжаючи Максима до воріт.

— Не знаю, — просипів він.

У голові гуло й дзвеніло. Ще жодного разу на нього так не кричали.

«Невдаха, не впорався із роботою сторожем».

«Будь слухняним хлопчиком».

— Ось мій номер, дзвони, якщо буде потрібна допомога.

Олеся тицьнула йому у руку маленький аркуш паперу. Максим поклав його до кишені, не поглянувши.

— Ти занадто класний для цього місця. Повір, ти ще радітимеш цьому.

Вона на мить замовкла й продовжила, дивлячись за плечем Максима.

— Знаєш, років п’ять потому у мене стався психічний зрив. Забагато працювала, у журналістів скажене життя. Нічого не могла робити, навіть руки підняти. Провела кілька років у психіатричній лікарні. Не такій, як ця, то був скоріше санаторій, а все ж таки. Мені стало краще, але писати більше не могла. Влаштувалася сюди, де треба просто перекладати документи в тиші. Стільки разів хотіла звільнитися і не могла, боялася світу. Але, можливо, твій вчинок мене надихне.

Максим слабко посміхнувся й кинув прощальний погляд на лікарню. У вікні першого поверху біліло кругле обличчя Валери.

Він задоволено посміхався.

Решту дня Максим провів у квартирі. Зчинив усі замки, вимкнув телефон та світло, ліг на ліжко й лежав із заплющеними очима.

«Я не виправдав сподівань. Підвів людину, яка була до мене доброю».

«Вона була доброю лише настільки, наскільки це було їй вигідно».

«Нащо я взагалі в це вліз? Історія якогось чувака, чийого імені я навіть не знаю. Що мені з цього? Працював би тихенько й по тому».

«І все життя так тихенько будеш? Закриватимеш очі на несправедливість, як тоді у класі, радіючи, що це відбувається не з тобою?»

Максим застогнав, відчуваючи до себе огиду. Він розплющив очі й подивився на велике фото бабусі, яке стояло на верхній полиці з книжками. Воно було зроблене за кілька років до її хвороби.

«Я ніколи… Що я можу зробити?» — звернувся він до портрета.

«Хороші хлопчики не лізуть у бійку. Живи спокійно, нікого не чіпай. Поскаржся вчителю, якщо тебе ображають».

Максим криво посміхнувся, згадавши ці поради. Для дорослого життя вони не підходили. Доросле життя було жорстоким й безжальним, воно прямо питало: ти людина чи злякана тварина, якій найдорожче власний комфорт? Ці правила не захистять від того, що хтось може закинути тебе у божевільню й робити з тобою, що завгодно. Ті ж вчителі, ті, хто знаходяться над тобою, вони це й підтримуватимуть, поки такі як Валера робитимуть із тобою немислиме.

Максим застогнав й сів на ліжко, обхопивши обличчя долонями. Він почувався втомленим і водночас відчував, що має зробити важливий вибір у своєму житті.

— Алло, це я. Ти ще хочеш мені допомогти?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.