Duo

Максим перехопив міцніше важкий ліхтарик, який можна було використати як кийок, й рушив темним коридором. Вдень той виглядав якнайбуденніше: висока аркова стеля, пофарбовані світло-зеленою, немов нестигле яблуко, фарбою стіни, понизу викладені білими кахлями, що з часом пожовкли й почали відпадати. Крізь високі, забрані решіткою вікна падало безжиттєве світло. Під кросівками здиблювався й перекочувався жовтий вичовганий лінолеум з візерунком чорних ромбів.

Сама лікарня нагадувала витягнуту літеру Т. По центру знаходилися кабінети лікарів та процедурні, в лівому крилі розміщалися палати з пацієнтами. Праве крило було зачиненим.

Спочатку Максим уявляв собі шалених пацієнтів, які лементуватимуть та кидатимуться на заґратовані двері. Насправді всі поводилися спокійно й здебільшого гуляли асфальтованим двором, коли дозволялося, чи сиділи у палатах, стиха розмовляючи.

Зараз було тихо, коли-не-коли рипне ліжко чи хтось зітхне крізь сон. Траплялося, що пацієнт починав шуміти, тоді Максим мав викликати чергового санітара. Добре, якщо це був будь-хто, окрім Валери.

Максим встиг познайомитися з нечисленним персоналом лікарні, й здебільшого то було люди у віці, які спокійно виконували свою роботу й шли додому. Валера був іншим. Після того, як Максима офіційно оформили сторожем, він дещо послабив свої підозри, замінивши їх натомість невпинним переслідуванням. Він любив підсісти й почати розповідати жахливі історії з начебто власного досвіду роботи в лікарні, дихаючи у вухо гарячим смородом. Скільки він знає способів зв’язати людину так, щоб вона не могла й поворухнутися; як бити так, щоб не лишилося слідів; які нові види тортур він сьогодні придумав. Витрішкуваті прозорі очі жадібно стежили за реакцією Максима, і, якщо Валера сумнівався, що той його зрозумів, він переказував історію заново.

Було б простіше, якби Валера виявився типовим биканом і просто діставав його, як хлопці у школі. Але ці моторошні оповідки, немигтючий погляд очей, його поведінка із пацієнтами лякали не на жарт. Валера обожнював, коли хтось з пацієнтів починав буянити. Добре знаючи захвати й больові прийоми, він кидав людину на брудну підлогу й скручував, поки та не верещала від болю. На обличчі санітара грало непідробне задоволення. Максим приблизно таким уявляв собі наглядачів у концтаборі.

— Чого його тут тримають? — якось запитав він в Олесі, яка працювала адміністраторкою.

Та знизала плечима.

— Не так багато охочих працювати в дурці, мабуть. Або пов’язаний із Василівною.

Валентину Василівну боялися. Дрібна, з тонким безжиттєвим волоссям, акуратно укладеним у неможливу зачіску, вона тримала це місце під контролем. Її слово було законом, яке ніхто не наважувався порушити. Максим щиро радів, що знайомство його бабусі із завідувачкою лікарні посприяло поблажливому, як йому здалося, ставленню до нього. Все-таки роботи зараз катма, особливо, якщо ти недостудент, як він.

Дійшовши до кінця лівого крила, Максим поводив для годиться ліхтариком й пішов назад. Він збирався заварить міцного чаю й сісти за підручник з психології. Потім згадав, що Валера сьогодні черговий, й застогнав. Замість йти на пост із затишною настільною лампою та крихітним електричним чайником, він пішов у праве крило.

Максим не розумів, чому пацієнтами набивають палати лівого крила, коли є купа вільного місця у правому, але ніхто не зміг дати йому доладну відповідь. Воно було закрите вже давно й більшість персоналу до цього звикла. Ручки стулчастих дверей обплутував ланцюг, з якого звисав чималий замок. Обережно ступаючи, Максим підійшов ближче й присвітив — скрізь купа пилу, наче прибиральниці лінувалися сюди заглядати. Він зібрався повертатися на пост, де його чекав клятий Валера зі своїми історіями, коли почув за дверима звук.

Там хтось ходив.

Розважливі кроки, наче хтось прогулювався зачиненим крилом.

Ближче.

Далі.

Ближче.

Далі.

Кроки підходили до дверей й віддалялися. На якусь мить кроки підійшли зовсім близько й завмерли. Завмер і Максим, вчепившись у ліхтарик.

— Хто там? — здавлено прошепотів він і засоромився своєї стриманості. Він сторож, це його обов’язок дбати, щоб ніякий пацієнт не вештався коридорами, а персонал не крав ліки.

— Хто там? — повторив він гучніше.

Кроки віддалилися.

Максим зняв з пояса чималу зв’язку ключів і добру хвилину підбирав потрібний.

«Дідько. Краще забий на це».

«А якщо там пацієнт блукає?»

«Поблукає й повернеться».

«А якщо не повернеться? Десь впаде у судомах і помре?»

Клацання замка та брязкіт ланцюга прозвучали оглушливо у тиші закритого крила лікарні. Скрипнули незмазаними петлями двері, й Максим увійшов усередину.

Нікого.

Промінь ліхтаря прорізав темряву, вихоплюючи вже знайомі обриси лікарняного коридору. Максим зробив крок уперед, світячи під ноги, щоб не перечепитися. На запиленому лінолеумі виднілися чіткі сліди.

«Отже, тут таки хтось був».

Він пішов далі, оминаючи сліди невідомого або невідомої. У повітрі висів сморід старого ганчір’я та прострочених ліків. І ще чогось, чого він не ідентифікував, чогось важкого, з гнилистим душком.

Палати стояли давно порожніми. Ліжка вкриті пилом, як і все тут.

— Є хто? — негучно запитав Максим.

Його голос пронісся коридором і розчинився.

Тихо.

Сліди тягнулися до камери в кінці коридору й зникали за її дверима. Максим посвітив у заґратоване віконце. Ліхтарик двічі чхнув і погаснув.

«Дідько», — потрусив ним Максим, клянучи старі батарейки.

Очі мить звикали до темряви й, коли він підвів голову, з віконця на нього поглянуло бліде, неначе підсвічене із середини, обличчя. Невідомий розкрив рота аж до грудей й пронизливо завищав.

Максим закричав у відповідь й, впустивши долі мертвого ліхтаря, кинувся геть.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.