По тебе прийде Сновида

Роксана читала. Багато, жадібно, зі сльозами на очах. Хроніки, статті. Стінки в патріотичних соціальних мережах, запис за записом, повільно опускали її в бездонний колодязь минулого, поступово наближуючи до дня, коли вона вирішила заховатись від реальності. Коли ж очі нарешті наштовхнулися на вже знайомі записи – ті самі, які стали останніми, прочитаними нею в березні – жінка дозволила собі розревітися.

Тільки коли напад довгого, виснажливого істеричного плачу відпустив її запалену свідомість, жінка зрозуміла, що не спала та не їла дві доби. Сил не було ні на що, тож Роксана впала на ліжко просто в одязі та заснула. На ранок вона не пам’ятала сновидінь, лише відчувала їх тягар, від якого голова йшла обертом.

– Міно… пробач, – мляво прошепотіла Роксана до кішки. Тварина терлася об її руку, очевидно випрошуючи їжі, якої не бачила понад два дні.

В холодильнику знайшлося трохи гречаної каші та дві курячі відбивні, одну з яких вона віддала зголоднілій кішці. Смаку їжі жінка майже не відчувала і навіть їла просто на автоматі. Тимчасом мозок намагався обробити та усвідомити тонни отриманої інформації, і це йому майже не вдавалося.

Як же їй хотілося спати! Просто заснути, і продовжувати жити в цьому чудовому сні! Стерти пам’ять і більше ніколи не повертатися до цієї теми!..

Пролунав набридливий, противний дзвінок, який цієї миті дратував значно сильніше, ніж коли-небудь раніше. І від цього звуку Роксану несамовито затрусило. Цікаво, хто б це міг бути? Галя? Пришелепувата Зіна разом з усіма своїми дітьми? Алкаші, які не виходили з запою всі ці місяці? Чи може та істерична бабця, яка знову намагається зібрати кошти на пам’ятник вождям СРСР у дворі? Хто б це не був, Роксана підвелася з єдиною метою: послати цю людину під три чорти.

– Я така рада тебе бачити! – заплакала Роксана, побачивши на порозі Юру. Насправді вона не хотіла ні плакати, ні кидатись обіймати його. Але так вийшло.

– Ти давно не виходила на зв’язок, не брала трубку, не відповідала на повідомлення. Все гаразд? – запитав чоловік, делікатно зачиняючи за собою вхідні двері.

– Важко сказати, – прошепотіла Роксана. – Просто я трохи… навіть не знаю, як це назвати. Проходь.

Зараз було надто спекотно для чаю. Тому жінка, всадивши Юру на кухні, ввімкнула вентилятор та поставила перед ним піалу з морозивом.

– Зрозуміло, – проговорив Юра. Тільки зараз Роксана помітила, що залишила ноутбук увімкненим, а сторінки браузера були відкриті на тих самих стінах соціальних мереж, де вона жадібно читала новини. – Але знаєш, навіть там все описують надто оптимістично. Що вже казати про офіційні телеканали, – додав чоловік.

Здригнувшись, Роксана заплющила очі та порахувала до десяти, а потім наклала в піалу морозива для себе та сіла поряд з Юрою.

– Ти як взагалі? – стурбовано поцікавився чоловік.

– Навіть не знаю, як це описати, – зітхнула жінка. – Розгублена, спантеличена, налякана… здається, навіть у відчаї. Знаю, що все те пекло сконцентрувалось в межах тієї зони на Сході і до нас не докотиться, але вже стільки наших хлопців поховали!

– По-перше, не хочу тебе лякати, але я б поки не був такий впевнений щодо того, що до нас докотиться, а що не докотиться. По-друге… ти бачила лише урочисті похорони для натовпу. А тепер уяви, скільки полягло хлопчаків із сіл, батьки яких навіть не вміють завантажити відео на ютуб, – фиркнув Юра. – Як думаєш, під тим самим Зеленопіллям справді загинуло лише дев’ятнадцять чоловік? Там же «Градами» просто все випалили вщент, три бригади розгромили! Не знаю, яким треба бути наївним ідіотом, щоб в це повірити. Але ж багато хто дійсно вірить, чорт забирай! Як, ну як можна бути такими сліпими?

– Просто в деякі речі хочеться вірити, – відсторонено прошепотіла Роксана, тримаючись за крижану піалу. – Хочеться спокійно спати, бачити солодкі сни, в яких все добре, і не прокидатись.

– Прокидатись доведеться. Усім, – зітхнув Юра. – Рано чи пізно, але всі та кожен в цій країні колись відкриють очі. Всього-на-всього хтось прокинеться не просто пізно, а занадто пізно.

Юра просидів у неї майже весь день і пішов тільки о третій, щоб до четвертої бути біля гіпермаркету на зборі гуманітарної допомоги для фронту. За проведені з ним години тривога Роксани зросла, але водночас стало трохи легше. Чоловік міцно обіймав її за плечі, сидячи разом на дивані, та розповідав, як вижити за екстремальних умов, як поводитись під час артобстрілу, як діяти в разі воєнних дій в межах міста. Однієї лише думки про те, що подібні речі обговорюються цілком серйозно – як знання, що дійсно можуть стати в нагоді – вистачало, аби збожеволіти. Але присутність поряд Юри допомагала покласти все це на потрібні полички в голові, приймаючи як факт і просто сподіваючись, що їм, все ж, може пощастити.

Тому, можна сказати, завдяки Юрі їй стало трохи легше прийняти страшну реальність. Реальність, в якій була цілком можливою загроза краху залишків звичного життя – коли ще можна хоч частково вдавати, що особисто в тебе все добре, що все це тебе не стосується і може не торкнутися твого повсякдення.

…І тільки проводивши друга, Роксана усвідомила один факт, на який в пориві емоційне звернула уваги: коли вона зранку відчиняла Юрі, двері не були замкнені. Просто причинені.