6

– Росканочко, мила, ти мене дуже непокоїш, – проговорила Галя, знервовано посміхаючись. Сусідка знову зайшла до неї ввечері після роботи, саме коли ремонтниця закінчила витирати чергову калюжу на кухні.

– Та невже? – примружилася Роксана, свердлячи жінку поглядом.

– Так! – поспішила кивнути Галя. – Мені здається, що ти вже чудово все розумієш. Але… якщо так, то чого ти не завжди спиш коли треба? Навіщо так ризикуєш? А якщо не можеш заснути, то чого не скористаєшся моїм подарунком?

– Тому що я не збираюсь обколювати себе якимись алхімічними розчинами невідомо навіщо.

– Як це, невідомо навіщо? – охнула Галя, поклавши руку на груди. – Просто щоб… щоб все було добре.

– І що ж може бути НЕДОБРЕ? – наполегливо процідила Роксана і, скориставшись зручним моментом, зачинила двері за Галиною спиною. – Що станеться, якщо я не спатиму коли треба?

– Роксаночко, послухай…

– Що станеться?! – злісно прошипіла жінка, психологічно втискуючи Галю в стіну. – Хто той чортів чоловік в чорному шкіряному плащі?

Сусідка мовчала. Лише розгублено бігала очима туди-сюди.

– Галю, відповідай!

– Знаєш, я мабуть краще піду…

– Ні, Галю. Відповідай! – наполегливо процідила Роксана, нависнувши над переляканою сусідкою. – Хто він такий?

– Сновида, – прошепотіла жінка голосом настільки тонким, що він здався писком. – Так ми його називаємо.

– Уже краще, – холодно кивнула Роксана, не виказуючи власного хвилювання; власного бажання впасти на підлогу та забитися в куток, обхопивши коліна. –І як багато з місцевих про нього знає? – запитала вона, хоч відповідь уже була для неї очевидна.

– Всі. Все селище, – обережно відповіла сусідка – так, немов боялася власних слів. – Роксаночко, зрозумій, я не казала тобі про нього просто тому, що ти б не повірила! – несподівано затараторила Галя. – Хіба в таке може повірити людина при здоровому глузді, яка от просто нещодавно сюди переїхала? Яка не жила тут все життя, змалку? Ти б мене засміяла! Вирішила б, що я зі своїми пацієнтами забагато часу проводжу. Тому ми всім селищем про цю істоту і мовчимо, ніхто в цивілізованому світі просто не повірив би нам. Вирішили б, що тут масовий психоз. І навіть якби всіх нас виселили та завезли в селище нових людей, навіть якби вони почали зникати, а потім знаходитись з кулею в потилиці, то просто стали б шукати якогось серійного вбивцю. Нам би ніхто ніколи не повірив, і якісь Вінчестери рятувати нас не приїхали б. Тому все, що нам залишалось, це мовчати та дотримуватись єдиного правила: спати з опівночі до четвертої ранку. І тоді, навіть якщо він зайде до твоєї квартири… він нічого не зробить, просто постоїть собі та й піде. Якщо, звісно, ти раптово не прокинешся, поки він стоятиме над твоїм ліжком.

– А якщо не спати? – прошепотіла Роксана, вже й сама не розуміючи, чи контролює вона себе, чи виглядає не менш істеричною за Галю.

– Я не знаю, що і як тоді станеться. Просто… нікому було розказати. Але люди, які не сплять коли треба, рано чи пізно зникають. А через деякий час – день, тиждень, місяць – їх знаходять мертвими. Коли голова залишається цілою, в ній знаходять кулю. Іноді ж голови загиблих – як от у Юльки – просто розтрощені. Може й тих так само застрелюють, просто слідів від пострілу не знайдеш, і куля десь губиться.

– І ви з цим просто взяли та й змирилися?

– А що нам іще залишалось зробити? – застогнала Галя. – Хто отримував можливість виїхати з селища – виїжджав, але… я знаю про щонайменше два випадки, коли люди, які переїжджали до міста, так само зникали, а потім знаходились з кулею в потилиці. Ми насправді не знаємо точно, як воно де ходить та шукає жертв. Він просто блукає селищем без якоїсь мети, всього лиш тиняється туди-сюди зі зв’язкою ключів від усіх дверей. Міняй ти замки хоч кожного дня, до опівночі він все одно матиме ключ і зможе увійти, якщо випадково зайде до твого під’їзду і випадково захоче відчинити твої двері. Його чомусь не зупиняють ні ланцюжки, ні залишені в замковій шпарині ключі, ні замки, які не можна відчинити ззовні, якщо закриєш всередині. І так триває вже роками, розумієш? Роками! Скільки я себе пам’ятаю, він завжди був тут. З самого дитинства мама слідкувала, щоб я лягала спати вчасно. Навіть немовлятам батьки тут дають заспокійливе перед сном, щоб ті раптом не прокинулись посеред ночі. Не здивуюсь, якщо Сновида тут стільки ж, скільки стоїть саме селище. А ми взагалі нічогісінько про цю істоту не знаємо, окрім одного: якщо ти спатимеш, він тебе не займатиме. Мабуть це тому, що сам він спить, тож нападає лише на тих, хто відрізняється від нього. А отже… немає нічого страшного в тому, що він ходить селищем! Достатньо просто спати коли треба, і все буде добре.

– Невже для вас це дійсно нормально?

– Мила моя, що ж в цьому ненормального? – сумно зітхнула сусідка. – Ми просто знаємо своє місце, от і все. Кожна людина, яка хоче мати шанс прожити життя щасливо, у власній маленькій ніші, повинна знати своє місце. Не робити і не думати зайвого, всього лиш заплющувати очі та солодко засинати, коли потрібно. Для таких, як ми, це завжди було питанням життя та смерті. Тому це селище насправді не дуже й відрізняється від решти світу. А все інше – то просто красиві ілюзії, не більше. Розумієш?

– Але ж… – знесилено видихнула ремонтниця.

– Добре, Роксаночко, – проговорила Галя нерівним голосом. – Уже пів на дванадцяту, я піду скоріше… прийму душ з лавандовим гелем, щоб краще спалося, вип’ю заспокійливого, і до ліжка. Чого і тобі раджу. Добраніч, і спи солодко. Будь ласка, просто лягай скоріше спати.

Востаннє знервовано посміхнувшись заціпенілій Роксані, Галя вислизнула з квартири. За мить ремонтниця почула, як хряснули її двері.

Здавалось, хтось всередині її голови оббив стінки черепа ватою і тепер лупить по ним важким молотком. Думки плуталися, тіло тремтіло і встояти на ногах було важко. Марно намагаючись усвідомити почуте, жінка сіла за кухонний столик та обхопила голову руками. Минуло бозна скільки часу, перш ніж вона зрозуміла, що її шкарпетки намокли від великої калюжі, яка знову натекла в куточку кухні.

– Дідько!.. – прошепотіла Роксана на межі нервового зриву. Треба було це якнайшвидше прибрати…

Через спеку, яка досі не відступала, вікно залишалось відчинене. І тому жінка ясно почула, як звідкілясь із темряви долинуло моторошне шаркання важких ялових чобіт.

ЛЮБІ ЧИТАЧІ! Якщо вас зацікавила історія - придбати друковану книгу з автографом можна через гугл-форму! https://forms.gle/ZL62LFsEr9x1iyiS9

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.