4
– Якого… – прошепотіла Роксана, виходячи зранку з квартири, аби винести сміття.
Ремонтниця точно пам’ятала: вчора ввечері, за хвилину після того, як Галя пішла, вона зачинила двері на обидва замки. То як же так сталося, що зараз вони просто причинені?! Той чоловік в шкіряному плащі… вона ж замінила двері зовсім нещодавно! Він не міг, просто не міг мати ключів від її нових замків!
Все це настільки знервувало Роксану, що вона навіть не звернула увагу на дядька Семена, який саме запалював смердючу цигарку дорогою від своєї квартири до виходу з під’їзду. Втім, він би все одно залишився б глухим до її зауваження і прохання не палити тут.
Коли ж жінка, позбувшись чорного сміттєвого пакета, поверталась до своєї квартири, дорогу їй перегородила Юлька – алко-мати родини, що жила навпроти. Дідько, схоже, цей під’їзд дійсно був затісний!
– Ви щось хотіли? – насторожено запитала Роксана, дивлячись на жінку, яка моторошно хиталась збоку вбік, та дивилась на неї затуманеними, залитими горілкою очима.
– А-а-е-е! – протягнула Юлька, очевидно намагаючись скласти звуки в якісь слова.
Старі брудні штани, поношена кофтина та порвані гумові капці; розтріпане в’юнке світле волосся, пострижене так коротко і криво, ніби вона сама поралась з ножицями, можливо навіть без дзеркала.
Поборовши хвилю морозу, який пробіг по шкірі, Роксана спробувала обережно обійти жінку та дістатися своїх дверей. Вона завжди не любила п’яниць, і навіть трохи їх боялася. Огида, жаль, острах… все це вона відчувала, дивлячись на п’яних людей, а особливо на тих, що вже давно не просихали. Не те щоб в її дитинстві був якийсь пов’язаний з цим епізод… а якщо й був, то вона його не пам’ятала. Але зі своєю настороженою відразою до таких людей Роксана нічого не могла подіяти і намагалась просто обходити п’яних десятою дорогою. Саме тому сусідство з такою сімейкою стало для неї мало не пеклом. Щоправда рятувало її те, що ці люди сиділи у своїй просяклій перегаром нірці, а якщо з неї колись і вилазили, то з Роксаною якось не перетиналися… Досі не перетиналися.
– Слу-у-у… – протягнула Юлька, немов слова були гумкою, яку вона незграбно жувала. І хитаючись ще сильніше, поперла напереріз Роксані.
– Чого вам треба?! – відсахнулася ремонтниця, а наступної миті аж позеленіла від огиди, коли сусідка схопила її зап’ястя брудними зсудомленими пальцями, які не припиняли трястися.
– Зайди, – пробурмотіла жінка, тягнути Роксану за собою.
– Відпустіть мене! – обурилась ремонтниця, марно намагаючись вирватись: пальці алкоголічки тримали її напрочуд міцно.
– Та ходи ж, – сказала жінка, незграбно махаючи другою рукою в напрямку відчинених дверей своєї квартири. – Йди сюди, тре побалакати…
– Я не хочу з вами балакати, відчепіться!
– Ні, нам тре побалакати, – наполягала Юлька.
– Навіщо?! – твердо просичала Роксана, нарешті вирвавши руку.
– Бо я не можу заснути! – істерично вигукнула п’яниця та з гуркотом сіла просто на брудну підлогу під’їзду. – Я п’ю, багато п’ю. Відтоді я завжди той, багато пила, і це завжди допомагало. Ми от завжди напивались та засинали вчасно. Ну а зараз чогось це не допомагає. Просто не сплю і не сплю! – проскиглила жінка, витираючи шмарклі та сльози.
– І що з того? – оторопіла Роксана, не знаючи що робити: сусідка перегородила їй дорогу що до власної квартири, що до сходів.
– А те, що ми все одно безсилі! – белькочучи, схлипнула Юлька. – Я безсила, мій чоловік безсилий, наш довбень-син безсилий. Що б там не відбувалось, що б ми не розуміли, ми безсилі! І це доводить до відчаю, розумієш, га? Все, що нам залишається, це надудлюватись, аби забутися та поснути.
– Мені дуже шкода, але…
– Я вже бачила це вчора, – продовжувала скиглити сусідка. – Вже придивлялося до мене, а може й заходило, коли я нарешті вже заснула, розумієш? Того… я не знаю, що з собою зробити, чого напитися, чим обкуритись чи обколотися, щоб заснути. Я хочу спати, правда хочу спати! Мені все то не треба, не треба те розуміння різної дурні, яка заважає спати, навіть коли нап’єшся! Я хочу спати, спати, спасти, спати, спати… Не займай мене, погань, я спатиму! Чесно! Дайте мені нарешті поспати! – загорлала Юлька, хапаючись за своє коротке волосся.
Цієї миті Роксана чомусь згадала про шприц, який їй дала Галя. А й справді… якщо ця жінка так хоче заснути, то може він їй більше знадобиться?
Намагаючись пробратися до дверей своєї квартири, Роксана докладала чималих зусиль, аби п’яна як чіп сусідка знову її за щось не схопила. Але, на щастя, та була надто заклопотана власною істерикою, тож ремонтниці вдалося пробратися до своєї оселі. Щойно перетнувши поріг, жінка одразу кинулась шукати той самий шприц, який, як виявилось, лежав в аптечці.
Ну от, треба просто віднести його в коридор та вколоти тій навіженій! Просто віднести геть та вколоти чужій людині.
Жінка розвернулась та перелякано скрикнула. Вона не могла розгледіти, що ж то був за темний силует у дверях! Піддавшись паніці, вона замружила очі… а коли нарешті наважилась поглянути знов, там уже нікого не було.
Руки Роксани несподівано затремтіли і мало не випустили невеличкий білий шприц з прозорою рідиною. Стиснувши зуби, жінка поклала його назад до аптечки – так, щоб у випадку чого швидко знайти. А потім повернулась до вхідних дверей своєї квартири. Повернулась заради того, щоб зачинити їх на обидва замки.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!