По тебе прийде Сновида

Коли Роксана не бачилась з Юрою деякий час, їй іноді вдавалося переконати себе, що все поки не так погано. Зрештою, навіть ті новини, які писали в мережі джерела, що позиціонували себе як критично налаштовані, були значно оптимістичніші за інформацію, яку розказував її друг. Попри сумні звістки, там також публікували і жарти, що підбадьорювали, і аналітичні статті, які переконливо доносили, що армія стала потужна, боєздатна та достатньо сильна, щоб подолати загрозу. Треба просто організовано підтримувати її всім тилом. Це було те, в що Роксані хотілося вірити, і в що вона дійсно вірила… аж поки знову не зустрічалася з Юрою, який нещодавно зв’язувався з колишніми бойовими товаришами, що досі воювали в добровольчому батальйоні.

Але попри все Роксана зрозуміла, що звикла до стану перманентного психозу. Звикла жити, відчуваючи страх мало не кожної миті. В неї на душі не було спокійно жодної хвилини, але вона продовжувала працювати, продовжувала робити домашні справи та облаштовувати свою оселю на заощаджені гроші.

В першу чергу, жінка замовила нові броньовані двері – якщо той загадковий чоловік звідкись мав ключі від чужих квартир, то тепер він не зможе не тільки відчинити двері її оселі, а й вибити їх, виникни в нього раптом така думка! Таким чином, Роксана чекала на мить, коли її замовлення виготовлять і встановлять, щоб почуватися в безпеці хоч трохи більше.

Крім того, вона вже витратила одні вихідні на те, щоб побілити стелю, обдерти старі шпалери в кімнаті, пошпаклювати стіни та пофарбувати їх в приємний жовтий колір. Наступним в планах було замінити лінолеум в усій квартирі, поміняти сантехніку та зробити недорогий, але охайний ремонт у ванній та кухні. А далі вже можна буде подумати і про купівлю нових меблів та побутової техніки.

Плани на майбутнє добряче допомагали їй впоратися зі стресом. Вони створювали ілюзію контролю над власним життям – так, ніби просто не може бути обставин, які від тебе не залежать. Завдяки ним ставало значно легше засинати вечорами.

– Зараз, почекай трошки! –гукнула Роксана до кішки, яка наполегливо нявкала в передпокої.

Як завжди, за день, поки хазяйка була на роботі, Міна чимало зголодніла і тепер просто не знаходила собі місця від запаху обрізків, які жінка купляла для неї в м’ясній лавці. Розуміючи це, Роксана спішила скоріше нарізати для неї їжу шматочками та покласти все це в миску. Але кішка, схоже, не бажала чекати жодної хвилини! Її нявчання ставало все нав’язливішим, гучнішим та активнішим. Вона навіть почала шкрябати лапами по дверям кухні.

– Міно, заспокойся! – не витримавши, прикрикнула Роксана, та озирнулась.

Спокійно спостерігаючи за хазяйкою, Міна сиділа на табуретці та мовчки облизувалась.

Нявчання та шкрябання кігтів у коридорі не стихало ні на мить.

Обережно поставивши миску на підлогу, Роксана підійшла до дверей кухні та уважно розглядала передпокій. Порожній передпокій, у якому хтось голосно нявчав та шкрябав кігтями.

А Міна тим часом, ніби ні в чому не бувало, підійшла до своєї миски та почала з апетитом жувати своє м’ясо.

Аж раптом хтось подзвонив у двері! Від цього бридкого звуку серце Роксани підскочило до горлянки. Але, як не дивно, нявчання в коридорі стихло – ніби це противне дзижчання обірвало стару плівку магнітофону.

– Хто там? – обережно гукнула Роксана, зазирнувши у вічко. Той, хто стояв з того боку дверей, виявивсянизеньким, згорбленим, але повнуватим. На голові, схоже, була зав’язана хустина.

– Сусіди! – відповів мерзенний, скрипучий голос. – Відчиняйте! – додав вечірній гість і ще раз натиснув на кнопку дзвінка.

Слухати і цей голос, і дзвінок одночасно було для Роксани занадто, тож довелося відчинити двері.

– Чим можу допомогти? – поцікавилась жінка, відчуваючи недобре: на порозі стояла ніхто інша, як баба Ніна.

– Треба ваш підпис, і щоб пожертвували гроші! – активно затараторила бабця.

– Що за підпис і які ще гроші? – насупилась жінка. – Комусь з сусідів на похорон, чи що? –уточнила вона.

– Тьху на тебе, який похорон! – забубоніла бабка. – Не на похорон, а на вічну пам’ять!

– Яку ще вічну пам’ять? Кого?

– Сталіна, – відповіла баба Ніна, важно піднявши вказівний палець. І цієї миті Роксана навіть розгубилась, не знаючи як відреагувати: чи то заскрипіти зубами, чи то цинічно підвести очі до небес. – Чи знаєте ви, що в нашому селищі немає жодного пам’ятника Сталіну? Та що там, навіть Леніна ніколи не було! Так от, – продовжувала бабця, противно плямкаючи ротом зі вставними щелепами, які, схоже, весь час намагалися з нього випасти. – Я отут підготувала петицію, щоб відновити та поставити в нашому селищі пам’ятник Леніна, який в місті повалили ті кляті бандерівці. А поряд з тим пам’ятником поставити бюст Сталіна, на нього пожертвувати гроші можна в оцю скриньку, – повідомила баба Ніна, трясучи перед носом в оторопілої Роксани червоною дерев’яною скринькою з серпом та молотом.

– Господи, які в цьому селищі турботливі люди живуть! Ми ще переживали, що в місті було так мало пам’ятників Леніна – їх ж бо так хотілося валити знову і знову! А тут такий подаруночок – не тільки ще один Ленін, а й Сталін! От наші хлопці зрадіють, хоч якесь хороше свято буде!

– ФАШИСТ!!! – заверещала бабка, наче недорізане порося, в той час як Роксана – попри всю напруженість, яка зводила її з розуму кілька хвилин тому, – пирснула сміхом в кулак.

– Так-так, фашисти, бандерівці, майдауни, карателі, укропи та інші хороші люди, – цинічно хмикнув Юра, дивлячись на бабцю згори вниз буквально – з висоти своїх двох метрів зросту.

– Шоб ви всі передохли! – загорлала бабця голосом, що нагадував скрип ножівки по іржавій трубі.

– Не дочекаєтесь, – фиркнув Юра та легким рухом делікатно відсунув бабку вбік. – Я ще на вашій могилі власноруч пам’ятник Бандеріпоставлю.

Схоже, з останнім Юра трохи перестарався, бо від його слів бабка посиніла так, що Роксана злякалась, чи не відкинеться вона з люті просто тут та зараз! Але пронесло. Вірніше як… баба Ніна зайшлася ще більш противним криком, але з цим самим криком вона поповзла до дверей своєї квартири. І закінчувала палку промовувона вже з-за цих самих зачинених дверей.

– От такий я поганий, нема на мене Сталіна, – посміхнувся Юра, обіймаючи Роксану за зачиненими дверима. І це була перша його посмішка, яку жінка побачила після того, як він повернувся з АТО.

– І не кажи, – радісно прошепотіла Роксана, пригортаючись щокою до його грудей. Стукіт серця, яке билося в них, чомусь дуже сильно її зачепило. Воно було… ніби матеріальне підтвердження того, що Юра дійсно живий, дійсно поряд з нею. – Не чекала на тебе.

– Та я й сам не чекав, – зітхнув чоловік. – Просто закінчив зі збором гуманітарки і подумав: а чому б до тебе не з’їздити?

– Тоді переночуєш в мене на кріслі, бо зараз ти вже звідси не виїдеш, останній автобус від’їжджає за кілька хвилин.

– Згода, – кивнув Юра, проходячи на кухню.

– Довго засиджуватися не будемо, повечеряємо і спати. Бо я сьогодні сильно втомилась, та й завтра на роботу.

– Нема питань, – посміхнувся чоловік, зручно всівшись на кухонному диванчику. – І швидше вже йди сюди, обійму тебе! Так за тобою чомусь скучив!

– Чого б це раптом? – засміялась Роксана, ставлячи на стіл тарілки з кашею.

– А й сам не знаю, – повідомив Юра і несподівано згріб жінку в обійми.