По тебе прийде Сновида

Останнє, про що зараз думала Роксана, так це як вгамувати оскаженілий пульс. Єдине, на чому могла сконцентруватися її свідомість, це страх. Можливо їй просто привиділось… ні, скоріш за все їй просто привиділось! Але те, що нібито бачили її очі минулої хвилини, здавалось таким реальним! Саме тому їй так важко було відвести погляд від балкону, з якого на неї крізь тонке скло дивилося ЩОСЬ. Щось велике, темне, непропорційно довге. Щось з гнучкими руками, що волочили по землі величезні кулаки, та з блідою маскою обличчя, на якому аморфно плавав беззубий рот та два величезних блюдця очей.

Істота дивилася на неї кілька секунд, перш ніж прудко вислизнути з балкону та розчинитися в нічній темряві.

Щойно до Роксани повернулась можливість рухатись, вона підбігла до вимикача та увімкнула світло в кімнаті. І коли наступної миті задзвонив триклятий дзвоник, вона не змогла стримати знервований крик.

– Роксано, в тебе там все гаразд?! – одразу пролунало з-за дверей. Почувши голос Юри, жінка мало не заплакала від радості.

– Ні, – відповіла вона, важко дихаючи, щойно чоловік зайшов до квартири. – Я мабуть чи перенервувала, чи що… але я, здається, дожилася до галюцинацій. Останнім часом зі мною очевидно щось не так.

– Це ти серйозно?! – стурбовано видихнув Юра. – Слухай мене, негайно випий заспокійливе та йди в душ, а я поки зроблю теплий м’ятний чай. А потім ми сядемо і поговоримо. Бо той стан, до якого ти себе довела, мені не дуже подобається.

Тон, яким Юра говорив з нею, не залишив у Роксани ні найменшого бажання сперечатися. Тож за хвилину жінка вже ніжилася під прохолодними краплями води та вдихала аромат лавандового гелю для душу.

Але коли Роксана вийшла, на неї чекав не зовсім приємний сюрприз: жінка ж бо й забула, що перед тим, як побачити на балконі чудернацьку істоту, вона знову гортала ті фотоальбомчики, які через шок просто забула прибрати. І тепер Юра, стоячи біля столу, уважно дивився на старі фотографії. Багато, дуже багато старих фотографій маленької чорноволосої дівчинки.

– Що за малеча? – поцікавився чоловік.

– Це… моя донька.

– Не знав, що в тебе є донька.

– Була, – поправила Роксана, відводячи погляд.

– Пробач, – делікатно проговорив Юра, турботливо обіймаючи її за плечі.

– Це я б уже давно мала тобі розказати, – зітхнула жінка, важко сівши на диван. – Або просо перестати їх переглядати, щоб не вішати все це на тебе.

– Роксано, ти завжди можеш вішати на мене що завгодно, особливо якщо це не дає тобі спокою, – делікатно проговорив чоловік, сідаючи поряд. – То як, розкажеш?

– Гаразд, – видихнула Роксана. – Але, загалом, це доволі звичайна історія: на першому курсі завагітніла, на другому народила. Татусь – четвертокурсник з сусіднього факультету – накивав п’ятами, щойно я йому сказала, що вагітна. Після літньої сесії я його не бачила. Але вирішила, що буду народжувати. Було важко, дуже важко. Я жила в гуртожитку – на щастя, сусідка по кімнаті попалася хороша і трохи допомагала. Стипендії, звісно, і без того ні на що не вистачало, тому працювала весь вільний від пар час. Дитину брала з собою на роботу, а до семінарів готувалась, коли вона засинала, та випадала вільна хвилина. Але мені, все ж, вдалося і вивчитись, і дитину виростити! Щоправда ростити довелося недовго.

– Що з нею сталося?

– Сталися дурнувата вихователька в дитсадку, яка не догледіла, та покидьок на дорогій машині… здається, якийсь прокурор, чи щось таке, – прошепотіла жінка та спробувала відвести погляд, але Юра обережно торкнувся долонею її щоки та повернув обличчя назад до себе. – Деталей мені ніхто так і не сказав, – зніяковіло продовжила Роксана. – У справі просто записали, що водій зник з місця аварії і знайти його не вдалося. Діна пролежала в реанімації два дні, але лікарям нічого зробити не вдалося. Не знаю, чи вдалося б, будь у мене мішок грошей… та суті це не міняє. Мене просто проводили до моргу та сказали, куди подавати довідки, щоб отримати державну допомогу на похорони. От і казочці кінець. Толик радив мені прибрати фотографії куди подалі, але я не послухала його. Просто не хотіла, щоб було так… ніби її ніколи й не існувало.

– Знаєш, якщо колись ти схочеш розказати мені про неї більше – все, що тільки пам’ятаєш, що сама захочеш згадувати, – я вислухаю кожне твоє слово.

– Дякую, – тихо відповіла Роксана, дозволяючи Юрі обійняти себе.

– А що ти робила потім?

– Після того, як це сталося, я і вирішила поставити собі за мету назбирати на власну квартиру. Це був якийсь план – він заспокоював і певною мірою давав інструкції щодо того, як жити далі. Коли стає дуже важко, то з планом завжди трохи легше.

– Я так і думав, – зітхнув чоловік. – Знаєш, гадаю тобі нарешті пора трохи відпочити. По-справжньому відпочити. Не ховаючись від світу.

– І як же я зможу відпочити, не ховаючись від світу? – тихо проговорила Роксана. В пориві емоцій вона якось пропустила той момент, коли Юра допоміг їй лягти на диван, поклавши її голову собі на коліна. Його загрубілі пальці дбайливо масажували її скроні, і жінка несподівано відчула, що починає розслаблятися.

– Особисто я вирішив просто прийняти все як є, – зітхнув Юра. – Реальність завжди дражнитиме нас безумством, але саме в ній приховані відповіді на всі запитання. Тож я перестав тікати від реальності, яка мене лякала, та подивився їй в очі. Відтоді я чітко все усвідомлюю, знаю що на мене чекає; знаю, на що йду і чим ризикую. І розуміючи це, дію так, щоб не шкодувати ні про що; так, як того вимагають обставини. Без ілюзій, химер та рожевих окулярів. Допомагає.

– Думаєш, я так колись зможу?

– Ти? Зможеш, – тепло посміхнувся Юра і, нахилившись, лагідно торкнувся цією посмішкою її вуст.