Кодове слово: волейбол

          Сандр сидів біля ліжка. Повз пролітали склянки, скриньки, варені овочі і пучки трав, перев’язані стрічками. В одній руці хлопець тримав зошит з рецептом, а в іншій каструлю. Вода всередині кипіла, а смачний запах розлітався по кімнаті.

 — Напевно, ти правий, — Лариса зітхнула, — Мені потрібен відпочинок. Зранку я спробувала чаклувати і ледь не втратила свідомість.

 — Навіщо знадобилось чаклувати?

 — Я подумала, всяке в житті буває.

 — Ти в безпеці, — Сандр зітхнув і тихо додав, — Сподіваюсь. 

 — До речі, як твоя родина? Та й інші, як у них справи?

 — Я з ними не спілкуюсь, це небезпечно.

 — Да ти знущаєшся! Зовсім? А якщо треба допомога?!

 — Фан знає, де нас знайти, — збрехав хлопець. Він нарешті закінчив чаклувати і простягнув миску дівчині, — Поїж.

 — Суп? — Лариса замовкла, пережовуючи, — Смачно!

 — Звісно смачно. Я розповідав, чому мого брата назвали Фаном? — Лариса заперечливо похитала головою, — Саме через цей суп. Його ж відкинуло вибухом, шкіру порвало на шмаття. Батьки казали, що спочатку не могли навіть зрозуміти, чи то дитина, чи цуценя.  Але нічого, вилікували.

  — І до чого тут суп?

 — А чим ти думаєш його лікували? Сімейний рецепт! То брат на нього і підсів. На сніданок, обід і вечерю. Просто ФАНатично його любив.

 — Аж настільки? Суп звісно смачний, та все ж.

 — Як батьки остаточно його всиновили, припинив, — Сандр всміхнувся, згадуючи, —Може хотів сподобатись, не знаю. 

 — Непогано! Тепер як схочу стати членом сім’ї, знаю, що робити! — Лариса простягнула миску і кокетливо затріпотіла віями, — Чудовий суп! Фантастичний! Просто неймовірний!

 — Згоден! Можеш змінювати прізвище.

          Друзі засміялись. Сандр взяв речі і поніс їх на кухню, залишивши дівчину одну. Лариса поправила подушку і лягла на бік. Бинти на шиї чухались і тхнули спиртом: у дівчини вже паморочилась голова від цього. В оселі Сандра дуже затишно, проте нудно. Лариса не могла навіть прогулятись — одразу перед очима темніло і дівчина втрачала рівновагу. 

          Щось зашаруділо за вікном. Спочатку Лариса не звернула увагу, адже Сандр був вдома. Та шарудіння посилилось і ґанок зарипів від важків кроків. Здається, хтось прийшов.  Лариса прислухалась: двері зачинені. Отже цей хтось стоїть на ґанку. 

Вікно здригнулось. Лариса побачила за склом величезного павука. Вона сіла, але плями побігли перед очима.

 — Сандр, — пальці стиснули ковдру, — Сандр!

 — Що? — хлопець вбіг до кімнати, — Що? Це лише гілка.

 — Справді? — плями пройшли і тепер дівчина теж побачила. Стара, суха гілка. Засохле листя тріпотіло, наче вусики, — Лише гілка?

          На очах Лариси виступили сльози. Їй було соромно. За те, що відволікає, за те, що така безпорадна. Сандр прикрив очі і полегшено зітхнув. Він згадав двох лісовиків. Вони перетворилися на попіл просто на очах у хлопця. Можливо було достатньо зв’язати їх, знерухомити? Та вже нічого не зміниш.

 — Я тут подумав, — хлопець присів на підлогу, поруч з ліжком. Тепер він дивився прямо в смарагдово-зелені очі, — Принесу амулет, щоб ти могла чаклувати.

 — Угу, — схлипнула дівчина, — Ти підеш? Зараз?

 — Завтра.

 — Залиш Завмри-зілля.

 — Добре, — Сандр наблизився і тепер його чуб торкався лоба Лариси. Пальці обережно відвели волосся назад і потягнули край бинта, — Ходімо, вмиєшся і я заново перев’яжу. 

 — Угу, — Лариса сперлась на плече хлопця і пошкандибала до вбиральні. Вона навіть не звернула увагу, що ґанок знову заскрипів. Тінь промайнула за вікном і зникла.

***

          Спортивна форма, пляшка з водою, бутерброди, мобільний і зарядне. Все це було абсолютно не потрібно, та конспірація вимагала. Христина лягла на диван, зосередившись на застібанні ґудзиків. Думки літали далеко: десь поруч з нявками, лісовикам та іншими потворами. Попередні зустрічі з лісовими мешканцями закінчувались погано, та цього разу все буде інакше. Чи не так?

 — А йому не буде жарко? — Кіра оглянула свого іграшкового медведика, — Навіщо ти застібнула на всі ґудзики?

 — Ти права, — ледь всміхнулась Христина, — Я надто замислилась.

 — Про що?

 — Про волейбол? — батько Кіри присів поруч. Дівчинка поклала голову йому на коліна і закрила очі, — Змагання це справжня пригода. Батьки і не здогадуються, наскільки це важливо.

 — Угу, — дівчина відчула, що має виговоритись, — Їх не було вдома і тільки тому я змогла взяти речі. Насправді, вони не знають, куди я їду.

 — В твоєму віці у всіх з’являються власні таємниці. Це норма.

 — Напевно, — погодилась Христина і подумки додала: “Не певна, що похід на лісовиків можна назвати нормою”.

 — Тож, волейбол, — повторив чоловік, — Виявилось, що ти маєш хист?

 — Ні. Я на лаві запасних.

 — Що ж, теж непогано. Знаєш, насправді безталанні люди досягають більшого. Своєю працею. 

 — І то правда..

 — Принаймні, якщо їм не заважають, — продовжив батько Кіри, — В тебе є хтось, хто заважає?

 — Напевно ні.

 — Усунула всіх конкурентів? Непогано!

 — Вони самі усунулись. Подруга вже кілька тижнів не приходить на тренування. Та і друг разом з нею.

 — Чудово! — зловив здивований погляд Кіри, батько додав, — Зможеш проявити себе!

 — Сидячи на лавці?

 — Чому б ні? Встань, приєднайся до гри.

 — Ви взагалі читали правила? — засміялась Христина, — Я підведу всю команду.

 — Впевнена, що граєш за тих? 

 — Що? 

 — Не зважай, — сусід скривився, — Просто мій друг грає в протилежній команді. тож не зичитиму тобі перемоги. На мою думку, та команда краща. Принаймні, ми не зважаємо на талант людини, лиш на її бажання і плідну працю.

 — Вмовляєте мене перейти?

 — Можна і так сказати.

 — Я подумаю, — засміялась Христина, — Як хоч команда зветься?

 — “Непереможні”.

 — Як зухвало! — дівчина подивилась на годинник, — Ох, вже треба йти! Дякую, що допомогли зібрати речі.

 — Будь ласка. Звертайся, як потрібна допомога.

 — Бувай, — сонно прошепотіла Кіра.

          Христина схопила непотрібний, проте дуже важливий для конспірації, рюкзак і вийшла з квартири сусіда. Телефон задзеленчав — це прийшла СМС-ка від тренерки. 

Виїжджаємо о десятій вечора, без запізнень. Початок змагання наступного ранку 11:00. Дві гри: проти “Білих левів” і “Вогнярів”. З собою ОБОВ’ЯЗКОВО мати спортивну форму і перекус

          Дівчина навіть не прочитала повідомлення і пішла у протилежну сторону від місця збору. Врешті-решт волейбол був лише прикриттям. 

***

          Ліхтарі на візку хиталися, розбризкуючи сяйво на лісову доріжку, вкриту ледь прим’ятою травою. Стовбури чардерев то з’являлися з темряви, то відступали назад безголосими тінями. Лісом розносився скрип візку, тупіт і важке дихання. Іноді хтось з натовпу підходив ближче і пошепки питав, чи ще довго. Святослав, візок якого закріпили ліворуч від Христини, лише хмурився і дивився кудись уперед:

 — Як зустрінемось з лісовиками, відпочинимо.

          Чугайстер йшов попереду. Його ноги вже боліли від втоми, а рот відкривався, позіхаючи. Та скоротити дорогу і піти через струмок він боявся: не вистачало ще наскочити на русалок. Лісовиків вони не чіпатимуть, а от люди. Чугайстер уявив, що його чекає, якщо хтось втопиться чи просто зникне. 

          Старий вже почав жалітися на свою тяжку долю, коли нарешті побачив лісовиків. Вони вже давно чекали. Люди недовірливо оглядали кремезних істот.

 — Не подобаються вони мені, — Адріана зазирнула у віз і витягнула меч, — Я б їм не довіряла.

 — Тоді можеш повертатись, — відрізав Святослав. Та все ж поправив сріблясті браслети на руках. 

 — Гей, прислухайтесь! — прошепотіла Христина і пригальмувала візок.

Посеред галявини стояло величезне дерево. Його гілля хиталось і наче пульсувало, а з верхівки чулися смішки. Сміх ставав все гучніше, тепер всі почули. Хтось з магів підняв над натовпом вогняний шар. Тисячі зелених очей хижо блимали, а руді пасма виблискували полум’ям:

 — Ох, — збентежено видихнули всі присутні. Навіть лісовики ніколи не бачили стільки нявок в одному місці.

 — Пішли геть! — заволав Чугайстер, — Геть!

 — Як неввічливо! — засміялись дівчата і їх білі тендітні ніжки опустились на землю, — Ми лише хочемо спитати. 

          Одна з нявок вийшла вперед, хижо озираючись на Чугайстра. Лісовий дід насупив брови, але поступився.

  — Ти дівка з дурними загадками? — віжки вислизнули з рук Христини і нявка присіла на край візка, — Пограєшся з нами? Тільки тепер ти відгадуй.

 — Що?! — істерично зойкнула Христина, чим злякала коней, — Пррр! Стійте!

 — Скажи нам, — нявка навіть не поворухнулась, — Що це за дерево?

 — Дерево? 

          Нявка кивнула вперед: її подруги синхронно махнули рукою, підзиваючи дівчину. Христина стрибнула з візка, проте зупинилась: заходити всередину натовпу вона не наважилась.

 — Ану розійшлись! — Чугайстер нарешті оговтався, — Що там ще таке?

          Те на чому сиділи нявки виявилось далеко не деревом. У світі вогнів виблискувала величезна металева конструкція. Вона височіла над чардеревами, і антени на вершечку прямували просто в небо. Христина не втримала здивованого “Ох!”. Точно такі штуки вона бачила за містом, коли їздила до бабусі (тоді вона ще не жила з дівчиною). 

 — Один з вас посадив це: теж людина, — продовжила нявка на візку, — Хоча, він був не один. 

 — Радіовежа, — прошепотіла Христина, і продовжила гучніше, — Це ж радіовежа, чи не так?

 — Не знаємо, — нявка знизала плечима, — Та ми думали, ти любиш дурні загадки.

 — А часом не знате, — втрутився у розмову Святослав, — Що за людина зробила це? 

 — Гм… А що за це матиму?

 — Наприклад гребінець, — Святослав виставив вперед руку і з неї почали звиватися паростки. Вони перепліталися між собою, утворюючи візерунки квітів, а згодом темнішали і твердішали, утворюючи гребінець.

 — О! — нявка простягнула руки, проте гребінець щез.

 — Тож, що ти знаєш?

 — Небагато, — ображено набурмосилась дівчинка, — Лише, що ця штука тут вже кілька місяців. Коли вона була ще маленька, її ростили лісовики.  А ще… Ще іноді сюди приходить людина. Чи кілька людей? Не знаю, я не запам’ятала. Тепер віддай!

 — Це люди з поселення?

 — Угу, — нявка почала злитися. Вона нагострила свої ікла і нахилилась до чоловіка, — Віддай!

 — Прошу, пані.

          Нявка схопила гребінець і заходилась розчісувати волосся. Дівчинка сміялась і тупотіла ніжками у танці. Руді пасма спадали донизу, а дівчина крутилась навколо себе, милуючись вродою. Нарешті вона кинула останній погляд на людей і зникла геть. 

 — Що ж, — Святослав відкинувся на спинку крісла, — Ви її чули.

 — Ти знаєш що це? — один з магів підійшов до Христини, — Для чого?

 — Передавати інформацію.  Швидко і на великі відстані. Щось на кшталт миттєвої пошти.

 — Мене хвилює, що нявка казала про людей з поселення, — зауважив Фан, — Серед нас шпигун?

 — А мене хвилює місце, куди ми йдемо, — втрутився Білоцвіт, — Це доволі близько. Ми колись були там — жодних слідів. Здається ще вчора відстань була вдвічі довша.

 — Тобто?

 — Це пастка.

 — Може і так, — погодився Святослав, — Що далі? Ходімо назад?

 — Точно ні! — гаркнув лісовик, — Ви від природи боягузи, але цього разу втекти не дамо. Цей чоловік захопив наших рідних, хай йому грець! 

 — Чомусь раніше це вас не бентежило.

 — Як це правда і серед вас шпигуни, Алекс вже знає про нас. Що ми йдемо проти нього. Люди втечуть в поселення, а ми залишимось в лісі. Нас знищать.

 — І це ви НАС називаєте боягузами? 

          Христина гадки не мала, що робити, якщо лісовики відмовляться допомагати. Про дипломатію дівчина знала небагато, проте псувати відносини з союзниками здалось їй дурістю.

 — Якщо це пастка, — зауважила вона, — Там мають бути лісовики.

 — Звісно.

 — Тож в чому проблема? Хіба ми не планували з ними битись? 

 — Хочеш залишити план таким?

Христина опустила голову. Святослав роздивлявся свої браслети, які відблискували помаранчевим у світі полум’я. Він думав:

 — Тут є можливість обійти навколо? — звернувся він до Білоцвіта, — Вони очікують нас зі сторони поселення, а ми нападемо з лісу. 

 — Розділимось, і оточимо з різних боків.