Лісовики
Лариса сиділа, підігнув під себе одну ногу. Інша звисала донизу і змітала ошурки під ліжко. Дівчина намагалась вирізьбити ножем сердечко на дерев’яному бруску. Нічого не виходило. Чи то ніж був не такий, чи брусок, а можливо причина в тому, що Лариса ніколи цим не займалась. Дівчина розчаровано закусила губу і жбурнула ніж у куток. Їй було нудно. Може вона б лягла спати, та наодинці страшно.
Сандр давно пішов і вже мав би повернутись. Лариса підвелась і вийшла в коридор. Тут висіла її сумка. Покопирсавшись всередині, дівчина витягла телефон. Може хоч відеоігри розважать. Та телефон лише блимнув і погас: він давно розрядився. Про електроприлади тут лише чули. Та і навіщо, як є магія?
Раніше чаклунка б розважила себе “вогняними бризками”, або зробила привида з ковдри, щоб той літав кімнатою. Та чарпилку і так небагато. Сандр сказав, що всі сили мають піти на лікування і Лариса відчувала, що хлопець правий. Врешті решт в неї вже не паморочилась голова і дівчина навіть виходила у двір. Так, справи йшли добре. Головне не вмерти з нудьги.
Назовні почулись кроки. Нарешті!
— Сандр! — чаклунка глянула у дзеркало і спробувала причепуритись. Очі хворобливо блищали, а колись шовковисте волосся злиплось. Ні, виглядала вона кепсько.
Кроки назовні стихли. Дівчина підійшла до дверей, вже готова відчиняти, коли зупинилась. Щось було не так. Сандр не подавав голосу, не просив відкрити. Якщо це взагалі був Сандр. Жахлива думка закралась у голову і дівчина відсахнулась. Саме вчасно.
Двері вилетіли в коридор і розбили дзеркало, в яке ще секунду назад дивилась Лариса. Зелена волохата лапа промайнула просто поруч з дівчиною і заскреготала кігтями, здираючи частину стіни.
— Боже!
Лариса схопила сумку і дременула в кімнату. На дні сумки дзвеніло Завмри-зілля. Останнє. Якщо лісовик один, цього вистачить. Тремтячими пальцями відкоркувала пляшку. Зелене чудовисько стрибнуло в кімнату. В лапах тримало шматок стіни.
Чаклунка кинула зілля. В ту саму секунду чудовисько кинуло шматок стіни. Пляшка розбилась, уламки розлетілись і завмерли, утворюючи дивний візерунок.
Чудовисько з подивом глянуло на прозору павутину зі скла, що врятувало дівчину. Лариса стояла в шоці: не спрацювало. Лісовик, хоча правильніше лішачиха: на голові у неї сплелися у вінок кульбабки, вишкірилась. Зелена шерсть настовбурчилася, як в кота, і чудовисько почало обережно обходити навкруги, намагаючись не потрапити під дію Завмри-зілля.
Лариса намагалась зібрати думки докупи. В неї є трохи чарпилку, та недостатньо. Цього не вистачить, щоб вбити, чи прогнати. Перше, що вчили у школі: спочатку думай, потім чаклуй.
— Думай, Лариса, думай!
Дівчина пригадала ще одну пораду. Гуляючи з Тарасом, Лариса частенько слухала історії хлопця. Одного разу, сплюнувши на землю і затягнувшись цигаркою, хлопець поділився з нею мудрістю:
— Коли нападають, бий першою! Хтось підозрілий: одразу готуй заточку під ребро!
Хлопець не був дуже розумним. Тоді Лариса зауважила, що з такою філософією, він точно потрапить у в’язницю. Тарас тільки хмикнув і знов затягнувся цигаркою:
— Що ти розумієш, мала? Наївна дура, ще життя не бачила. Та нічого, тобі те і не треба. В тебе ж є я, якщо що.
Тоді Лариса образилась і обізвала хлопця ідіотом. Вони посварились і тиждень не розмовляли. Та зараз, заточка під ребро — гарна ідея.
Зібрав весь чарпилок, і всі свої сили, чаклунка простягнула руку вперед. Ніж, що лежав у кутку, вилетів звідти, поранивши чудовисько. Поки Кульбабка озиралась, Лариса кинулась вперед.
Удар, ще удар. Крик. Біль. І щось тепле у руці. Кров. Багато крові. Ще удар. Вже слабкіше. Серце б’ється. Тук-тук. І в скронях теж. Багато крові. Крик. Жахливий, від нього все ціпеніє. Щось тепле і солоне на вустах. Чаклунка спробувала ковтнути. Кров? Вже не важливо. Лариса відчула, що втрачає контроль.
***
Сандр ще більше натягнув капюшон, схилив голову і похапцем побіг. Звісно вже сутінки, і навряд хтось його пізнає, та все ж…
Хлопець перекинув через плече сумку, в якій лежав амулет. Цього разу хлопець вже відкрито його подарує. З’явився привід. На відміну від свого попередника, золотий обруч мав смарагдове каміння. Не просто гарна забаганка (хоча дівчині неймовірно пасувало), а ще і надпотужне джерело енергії. Камінці множили чарпилок: це була новітня розробка Лушпайок.
Сандр замовив його задовго до свого зникнення. У той самий день, як Лариса розбила попередній. Хлопець боявся, що Лушпайки розкажуть про все Елізі і його схоплять, як тільки наблизиться до вчених. Та близнюки вміли зберігати таємниці.
Борис і Олена розповіли про похід на лісовиків. Сандр хвилювався за брата: що як Фан отримає поранення, і нікого не буде поруч? Якби не Лариса, Сандр точно пішов би разом з усіма. Та хіба він може залишити дівчину одну? Обирати між Фаном і Ларисою? Сандр не хотів обирати. Може дати дівчині амулет і спробувати наздогнати всіх? А як пояснити?
Думки стрибали в голові, як жабки у болоті. За звичкою хотів смикнути манжети, та згадав, що залишив пальто вдома. Дім.
Якщо він розкаже про похід, Лариса захоче приєднатись. Сандр цього не хотів. Хоча з медичної точки зору, дівчина вже була здорова, та хлопець викрав дівчину, щоб захистити. Але все це було неправильно, хлопець розумів. Він просто вирішив за Ларису, навіть не спитав.
Сандр все ще думав, коли підходив до свого таємного складу. Може він затримається ще, і подумає, може…
Двері. Відкриті двері. Хлопець забув про докори совісті і помчав всередину. Може Лариса просто вирішила прогулятись? Але розбите дзеркало в вітальні розвіяло сподівання. Щось сталось. Брудні сліди лап, розтрощені стіни…
Посеред спальні застиг шматок стіни, а на підлозі лежало щось зелене і пухнасте. І кров. Все ліжко в крові, вся підлога, і навіть стіни де-не-де обляпані кров’ю. Сандр кинувся до чогось зеленого. Це була величезна туша лісовика. Свіжа і пошматована: клаптики шкіри звисали зі спини, живота, а голова взагалі нагадувала сітку. Сандр напружився і відкотив тушу вбік. Під ліжком він почув схлипи.
— Лариса? — хлопець схопив за край сорочки і потягнув до себе.
Дівчина притисла ніж до грудей, вона здригалась, і ніж робив маленькі надрізи. Вся у крові, та здається, це кров лісовика. Лариса широко розкрила очі, дивилась кудись у стелю і часто дихала.
Сандр знав ці симптоми: панічні атаки були жахливою, проте цілком звичайною практикою останній рік. Проте цього разу хлопець сам відчув, як його колотить.
— Заспокойся, — звернувся він до себе, — Цим ти їй не допоможеш.
Хлопець розтиснув долонь дівчини і витягнув ніж. Швиденько оглянув тіло подруги: серйозних ушкоджень не було. Проте варто перевірити. Чистим краєм ковдри хлопець почав витирати кров.
— Я помру? — Лариса все ще дивилась у стелю. Її очі зволожились.
— Ні.
— Ти всім так кажеш. Я точно помру.
— Щось болить?
— Я не можу дихати. Без повітря я помру.
— Якби ти дійсно не дихала, то не змогла б сказати не слова. Не хвилюйся, скоро все пройде.
— І я помру?
— Можливо в старості, та не зараз, — треба було чимось відволікти, — Я ходив до Лушпайок. Вони зробили, що я просив.
— М?
— Дивись який гарний, — Сандр витягнув з сумки обруч і вдягнув на голову Ларисі.
— Ого, — спрацювало. Дівчина сфокусувала погляд на хлопці, — Він потужний?
— Найпотужніший з усіх!
Лариса клацнула пальцями і тіло лісовика зникло. Розчинилось в повітрі. Дівчина аж підскочила від несподіванки.
— Настільки потужний?! — від панічної атаки не лишилось і сліду. Дівчина відштовхнула Сандра, що все ще намагався витерти її ковдрою. Побігла у вітальню і через секунду дзеркало висіло на звичному місці.
— Воу! Я маю показати це всім! Пішли в поселення, я все одно вже одужала.
— Стривай, — Сандр зітхнув. Немає сенсу брехати, — Я саме хотів тобі розповісти дещо.
***
Стрижень був батьком Вітра і Кульбабки. Щоправда про своє батьківство він згадував нечасто, та зараз був саме той випадок. Лісовик боявся. Він знав, що доведеться вбивати: Білоцвіт робив все, щоб зменшити кількість жертв, та без них не обійтись. Стрижень це розумів. Йому залишалось лише сподіватись, щоб серед жертв не було його дітей.
Дмухнув вітерець, і морда лісовика скривилась: тхнуло людьми. Це запах смерті, страждань і поневолення. Та зараз люди на їхньому боці. Начебто. Стрижень не вірив людям, та він вірив Білоцвіту.
Нещодавно частина відділилась і дихати стало легше. Кілька лісовиків і Чугайстер пішли разом з людьми. Стрижень не довіряв Чугайстру, занадто дід був схожий на людину. Навіть ширились чутки, мовляв раніше старий жив у поселенні.
— Увага! — Білоцвіт свиснув, — Майже на місці.
Стрижень зрозумів. Тепер кожен самостійно. Лісовики, що раніше стрибали один за одним, розбіглися хто куди. Люди витягнули з сумок якусь темну тканину, замотали навколо себе і зникли. Просто зникли, ніби ніколи і не було. Стрижень принюхався і чхнув: шанс, що лісовики не помітять людський сморід… Його не було. Але куди нападати теж незрозуміло. Ні, все ж Білоцвіт правий: добре, що люди приєднались.
Стрижень розправив плечі і суглоби захрумтіли: старість. Та все ж сил в нього вистачить, щоб відгамселити людських підстилок. Покидьки! Лісовик пострибав вперед, та несподівано відчув слабкість. Не втримавшись, полетів донизу, та зачепився за одну з гілок. Поруч приземлився його товариш. Схоже, в нього такі ж проблеми. Шерсть товариша темнішала. Стрижень хотів його покликати, та не зміг поворухнути язиком: лише цівка слини потекла з рота.
Слабкість, потемніння шерсті, слина… Він відчував все це раніше. Від жаху лісовик здригнувся. Задньою лапою від спромігся зачепити верхню гілку. Тут було трошки легше.
Стрижень висів на чардереві і це врятувало йому життя. Хоча він не був певен, як надовго. Білоцвіт правий: це була пастка. Стрижень схопив китицю, на якій ще лишився чарпилок і запхав до носа. Може спрацює?
Під деревом йшла людина. Алекс. Перед собою він котив величезний ящик, всіяний трубками з рідиною, металевими палками, що стирчали в різні боки і пухнастими китицями, що оберталися. Несподівано, зліва з’явилась пляма. Ця пляма ставала все чіткішою і в неї вже можна було роздивитися іншу людину у темному плащі. Це була одна з союзниць.
— Слава лісу! — прошепотів лісовик. Люди не залежали від чарпилку. Зараз вона його відгамселить і може вимкне цю бісову коробку.
Та дівчина лише виставила вперед руку, очікуючи чогось. Чоловік дивився просто на неї, схилив голову вбік. Союзниця нарешті зрозуміла, що чоловік її бачить. Вона продовжила розмахувати руками ще завзятіше, та нічого не відбувалось. Чоловіку набридло і він дістав маленьку трубку з ручкою. Почувся грім і людина впала. На потилиці лісовик роздивився пляму крові.
Чарпилку в повітрі ставало все менше. Стрижень запхав собі в ніздрі ще кілька китиць, але це не допомогло. Перед очима пішли плями: квітчасті сині кульбабки. Хоча, чоловік теж їх помітив. Він повернув свою коробку і попрямував до кульбабок, що розквітали в повітрі. Більше Стрижень нічого не бачив. Він втратив свідомість і впав на землю, поруч з товаришем і вбитою людиною.
***
Христина подивилась на верхівки дерев. Чи то очі вже звикли до темряви, чи то ранок вже вступав у свої права. Вже можна було розгледіти чорні гілки на фоні темно-синього неба. Коні втомились і намагались зупинитись: безсонна ніч погано вплинула на самопочуття тварин.
— Як ти? — Фан підійшов ближче до дівчини, — Все добре?
— А що мені зробиться?
— В мене вже ноги болять. Треба було надягати старе взуття. а це ще не розношене, — чоловік вказав на чорні новенькі чобітки.
— А шо ж ти так?
— Ти диви, що в них є! — з п’ятки стирчало лезо.
— Як ти збираєшся це використовувати?
— Насправді не знаю. Кажу ж, навіть не розношене. Але як круто виглядає! Продавець дуже рекомендував.
— А може тебе просто надурили? — подав голос Святослав.
— Та ні, що ви! — невпевнено пробелькотів Фан.
— В будь-якому разі, перевзуйся, поки не розтер до м’яса, — голова поселення дістав з візка черевики і простягнув хлопцю.
— Дякую, — Фан взяв чобітки, — Христина! Христь! — прошепотів він, — А там немає інших? Не мій розмір.
— Залазь, — засміялась дівчина. Візок сповільнив ходу і Фан заскочив всередину, копирсаючись у речах.
— Увага! — Чугайстер зупинився і прилинув до землі, — Я щось чую!
Незабаром це “щось” почули інші. Тріск і поскрипування дерев. Гілки надламувались під важкими тілами, а тисячі носів сопіли від швидкого бігу.
— Лісовики! — крикнув хтось.
Воїни підбігли до візка і почали розбирати свою зброю. Фана, що натягував правий черевик, повалили на самісіньке дно, він звивався там, наче черв’як, не в змозі підвестись. Святослав пересмикнув застібки на браслетах. Щось було не так. Відблиски полум’я.
— Христино. Ти теж бачиш?
— Але ж полум’я. Ніде не має.
— Дідько! Клята ілюзія.
— Ілюзія?!
Христина не встигла злякатись. Коні встали дибки і поскакали вперед, наче скажені. Позаду почувся хрускіт і крики: це лісовики бігли за возом і кидали каміння у коней. Налякані тварини не бачили куди біжуть, віз нахилився і покотився донизу — на самісіньке дно урвища.
Один з коней зачепився за виступ і спробував піднятись. Христина застрибнула на спину, замружила очі і з усіх сил рубанула ножом мотузки. Віз продовжив котитись, з нього доносився крик Фана:
— Христина! — та дівчина не обернулась.
— Я нічого не можу зробити, — шепотіла вона, — Нічим не допоможу.
Кінь мчав вперед. Позаду чутно крики воїнів, що бились з лісовиками. Ним вона б змогла допомогти, але наляканий кінь нісся вперед. Відлуння боїв ставало все тихіше, кінь біг все швидше, а все що залишалось, міцно триматись за гриву, щоб не впасти.
Насправді, кінь не був наляканий. Це був Лорд. Тітка Проня знала, куди відправляє візок і обрала найкращого. Кінь виконував всі команди: вершниця притискала ноги до живота “Вперед”. І Лорд слухняно біг вперед…
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!