Кодове слово: волейбол

          Лісовики бігли до школи — однієї з найбільших будівель, майже у центрі міста. Досвід казав: чим швидше добіжуть, тим більше шанс вижити. Ось вже перші маги вибігли з домівок і жбурляли зіллями у ворогів. Але лісовики не звертали на них увагу. Вони стрибали з будинка на будинок, іноді завмираючи на місці, щоб не потрапити під атаку.

          Та ось вона — школа. Величезна округла, всередині розкинувся сквер з рожевими деревами. Такими ж, як у рідному лісі. Як приємно пахнуть квіти рожевих дерев повесні! Але часу обмаль — маги вже з усіх сторін. На подвір’ї має бути дівчина. Дівчина, яку вони мають вбити, хай там що!

 — Лісовики! — скрикнула Христина.

 — Бачу! — Лариса схопила подругу за руку і потягнула всередину.

          З даху зістрибнув лісовик. Він випустив кігті, і розвів лапи в сторони, закриваючи прохід. Ще двоє позаду. Лариса повела рукою і вихор з квітів підхопив дівчат. Христина незграбно замахала руками, намагаючись втримати рівновагу. Лісовик підстрибнув і вхопив дівчину за ногу:

 — Аааа! Відпусти мене! Відпусти! — Христина падала все нижче, а кігті все глибше впивались в шкіру.

          Лариса озирнулась і жбурнула склянку з рюкзака. Христина і лісовик завмерли. Вони кілька секунд висіли в повітрі, а потім впали на землю, немов кам’яні статуї. Чаклунка опустилася поруч, але відскочила вліво — кігті промайнули біля руки дівчини, роздерши тканину плаття. Лариса спробувала чаклувати, але лише кілька рожевих пелюсток впало на землю.

         Дівчина виставила рюкзак вперед. Удар лісовика — блок. Ще удар — з рюкзака випала склянка з зеленою рідиною. Вона відкотилась убік, залишаючи за собою шиплячу калюжу. Лісовик злякався і відскочив назад. Поруч з ним заметушилися метелики, що вибухали різними кольорами. Юні чарівники визирали з вікон, намагаючись допомогти.

 — Лови! — хтось жбурнув під ноги Лариси золотий обруч.

          Дівчина підняла предмет. Такі речі називались амулетами і зберігали всередині купу чарпилку. Лариса вділа обруч і змахнула рукою. З долоні дівчини вилетів кинджал. Він пронизав лісовика і кров потекла по золотистій рукоятці.

 — Стережися! — Лариса нахилилася вчасно. Кігті промайнули біля голови і зірвали амулет. Чаклунка кинулася вперед, та було пізно — лісовик жбурнув обруч далеко в сторону.

          Лариса відступила. Пройшовши кілька кроків, вона зупинилась — позаду теж стояв лісовик. Дівчина знову спробувала створити вихор, але все марно. Вороги оточили дівчину. Метелики, яких пускали учні, лише відволікали, не наносячи шкоди. Палаючі очі дивилися прямо на Ларису, а кігті тягнулися до шиї.

          Величезний чорний крук промайнув між дівчиною і лісовиками. Він присів на плече одного з небажаних гостей і дзьобнув у вухо. Лісовик закричав від несподіванки, а Лариса присіла і перекотилась між його ногами. Піднявши обруч, вона змахнула рукою. Кинджали стирчали в ледве дихаючих лісовиках, підіймаючись і опускаючись, поки не застигли зовсім. Лісовики були мертві.

 — Непогано, — Мегіра ледь помітно посміхнулась. Чорний крук опустився на руку жінки і зник, — Але варто краще готуватися до бійки.

 — Не знала, що вона буде, — Лариса полегшено зітхнула, — Думала, нічого страшного, як плаття не вдіну.

 — Ага, ми ж їх для забавки носимо.

 — Христино! — Лариса кинулась до подруги, яка все ще лежала, завмерши. Синє плаття знизу було темно-бардовим від крові. Кігті лісовика стирчали в нозі дівчинки.

 — Я допоможу, — Мегіра створила меч і обрубала лапу троля. Лариса підхопила застиглу подругу на руки, — Є знайомий цілитель?

 — Угу.

 — Біжи, про інше подбаю, — Лариса створила вихор і піднялась над будинками.

         Рожеві квіти понесли чаклунку до великого маєтку, майже у центрі поселення. Навколо світлого, двоповерхового котеджу розкинулися городи, всіяні травами, і духмяні сади. Де-інде виднілися дерев’яні повітки, що визирали з-під крон дерев, обплетені виноградною лозою.

         Лариса постукала у дверцята. Вони заскрипіли, і відчинились — родина Ліків ніколи не зачиняла двері. Всередині все просочене запахом трав і квітів. Стіни гостьової кімнати прикрашали малюнки білих ведмежат. Стара жінка у великих окулярах розгойдувалась в кріслі, гортаючи сторінки книги. Перед кріслом лежала чи то справжня шкіра ведмедя, чи то гарна підробка. Лариса поклала Христину — однокласниця виявилася доволі важкою.

 — Лісовики? — тільки і спитала жінка.

 — Так.

 — Сину! — у кімнаті з’явився Сандр. Він спочатку привітно всміхнувся Ларисі, але побачивши Христину, одразу спохмурнів.

 — Я все принесу, — кивнув він матері.

 — Ще потрібен вогняний напій. Здається, тут не тільки лісовики попрацювали.

          Лариса соромно опустила очі. Жінка прибрала книгу на полицю і наблизилась до Христини. Прибрав з ноги плаття, вона розглядала рану.

 — Кістка не пошкоджена, кілька годин і буде як новенька.

         Сандр приніс баночку з зеленим зіллям, металевий пінцет, і жменю трав. Він помішував у мисці вогняний напій, і червона димка підіймалась до стелі. З вулиці зайшов хлопчик з довгим світлим волоссям. Це був Кай — молодший брат Сандра.

 — В тебе все добре? — хлопчик кивнув. Сандр передав пінцет мамі, а напій залишив на брата, — На, тільки не обпечись.

          Мама Сандра повільно витягла кіготь. Кров потекла сильніше, вона пульсувала і бризкала прямо на руки жінки.

 — Лий, — скомандувала Сандру. Хлопець вилив трохи зеленого зілля на рану. Воно зашипіло, виштовхуючи залишки землі, — Слухай, а зручно! Ніхто не кричить, не смикається! Може почнемо Завмри-зілля використовувати?

 — Хіба це безпечно? — Кай на мить перестав помішувати напій.

 — Гарне питання!

 — Припиніть, — Лариса зітхнула, — Що мені було робити?

 — Ну, — жінка прикладала трави до рани, — Мене там не було, щоб щось радити.

 — Що сталося? — Сандр сів біля Лариси.

 — Напад, — Лариса зітхнула, — Багато лісовиків. Більше, ніж зазвичай.

 — На школу?

 — Скоріш на Христину. У школу лісовики не забігали.

 — Дивно, — Сандр вглядався в рану, яка загоювалась на очах, — Це вже вдруге.

 — А ну тихо! Розпатякались тут! Дівчина і помре, поки наговоритесь!

          Мама Сандра влила вогняний напій в рот Христини. З голови до ніг дівчина вкрилась рум’янцем. Її тіло ставало все червонішим і червонішим, немов розпечений метал. Синє плаття почало темніти.

 — Готуйся, — жінка підняла руку, — Гаси!

          Сандр клацнув пальцями і крижана вода полилась на Христину. Дівчина вскочила, наступила на довге плаття і впала назад.

 — Ну-ну, — мама Сандра похитала головою, — Занадто метушлива. Принесу суху одежу, а потім все розповісте. Цікаво!

***

          Лісовик біг. З гілки на гілку. Зелене хутро розчинялося в лісі, зникало з очей. Люди не відслідкують, не доженуть. Ліс — не їхня стихія. Кожна гілка, кожен листочок вказує дорогу, розповідає свою історію, та не людям. Хоча, одному з них це не завадило.

          Лісовик біг. Їх залишилось мало, тож час відступати. Можливо він залишився один з усієї групи. Байдуже. Треба прийти назад. Інакше її вб’ють. Їх всіх вб’ють, через нього. Ні, треба повернутися. І доповісти.

          Позаду почувся шелест. Тихий, ледь помітний, майже невловимий для вуха. Люди так не бігають. Лісовик стрибнув на землю і озирнувся. Нікого.

 — Гей! Я тебе чув, виходь, — принюхався, нагострив кігті, — Виходь, а то отримаєш. Ти з наших, нє?

 — Можна і так сказати, — з-за листя визирнула морда, вкрита зеленою шерстю, скуйовджена і вся в реп’яхах.

 — Я — Вітер. Тебе як звуть?

 — Звали, — лісовик повністю вийшов з-за дерева, — Мене колись звали.

 — Стривай, ти з забутих? Втікач? — Вітер скривився, — Боягуз!

 — Людська підстилка, — хмикнув лісовик, — Я б краще вмер, ніж прислуговував людині.

 — Але ти не вмер! Втік, залишивши родину. На вірну смерть, як не гірше. Покидьок!

 — А ти служиш тому, хто все це влаштував. Хто з нас покидьок?

 — Я всього лише вб’ю цю дівку. І мою родину звільнять.

 — Це він тобі сказав? — лісовик сумно всміхнувся, — І ти повірив? Послухай, Вітер, я теж був молодим і наївним. Але люди не тримають обіцянок. Хитрі, підступні зрадники, гірші за нявок!

 — Мені ображатись? — почувся голос. Гілки шелестіли та хрускали, ніби намагаючись стримати небажаного гостя.

 — Як хочеш, — процідив крізь зуби лісовик. Він приречено вдивлявся в хащі, — Ну, чого чекаєш?

 — Перший раз бачу, як хтось так бажає власної смерті, — людина витягнула з кишені маленьку коробочку, вкриту щіточками. Вітер заплющив очі — він знав, що буде далі.

 — Прошу, не треба, — прошепотів він, але людина почула.

 — Ти вбив дівчисько?

 — Ні.

 — Тоді нагадаю, що буде з твоєю сестрою, та й з усіма іншими, якщо продовжите лажати.

          Старий лісовик застогнав. Вітер не поважав таких, як він, але це було жахливо.  Лісовики не можуть жити без чарпилку, і людина користувалась цим. Зелене хутро потемніло, очі затягнуло білою плівкою, а з рота потекла піна. Старий лісовик повз вперед, розмахуючи лапами. Кігті впивалися в землю, а запах гнилого м’яса розповзався лісом. Крик, більше схожий на стогін. І все. Тиша.

 — Сподіваюсь, наступна вилазка буде успішною, — людина прикрила ніс рукою, — Є ідея, треба тільки дочекатись.

***

 — Ай! — Христина схопилась за ногу. Майже загоїлась після нападу лісовиків і от знову!

 — Пробач, не хотіла, — Кіра винувато опустила голову, — Сильно болить?

 — Не дуже. Наступного разу обережніше з дверима.

 — Що у вас коїться? — сусід вийшов в коридор, — А, Христина! Заходь, сідай за стіл.

 — Не треба, я тільки подивитись. Мені сказали, тут ще одна фея?

 — Так, купив на ринку, — Кіра застережливо кахикнула, — Тобто, вона прилетіла з країни фей до найкращої дівчинки світу!

 — Ги!

 — Ходімо, вип’ємо чаю.

 — З радістю, але треба бігти, — Христина поправила рюкзак з формою, — На тренування запізнюватись не можна!

 — Тренування?

 — Волейбол. Там де у корзину, — дівчина зам’ялась, — тобто через сітку м’яч перекидувати.

 — Так, знаю, — батько Кіри задумався, — Сама вирішила, чи хто порадив?

 — Лариса.

 — Це та гарна? Схожа на чарівницю? — Кіра всміхнулась, — Ти показувала фотки.

 — Ага, я піду.

 — А подивитись на фею?

 — Спішу! Повернусь і покажеш.

 — І повечеряємо разом, — сусід всміхнувся, — А то все ви нас пригощаєте. Час і віддячити.

***

— Кидай свої книги, все одно не вчишся. Збирайся! —  бабуся гримнула дверями кімнати.

         Христина вже звикла підпирати їх стільцем: зазвичай стара заходила у самий невдалий момент. Наприклад, коли дівчина, втомившись від складного домашнього завдання, читала фантастичний роман. В таких випадках бабуся завжди повчала, що «головне в житті — це навчання, а будеш дурною — ніхто на тобі не одружиться і навіть на роботу не візьмуть».

         Але зараз дівчина читала не фантастику: магії їй і так вистачало. Христина читала правила волейболу. Після того, як вона протупила з сусідом, зрозуміла, що хоч в теорії треба знати, про що брешеш.

 — Тож, за один розіграш команді дозволяється торкатися м’яча лише 3 рази. Поки все виглядає не так складно.

 — Доню, ти ще довго? —почувся голос батька.

 — Зараз, стривай!

          Лікарня, у якій лежала мати Христина, була дуже просторою і світлою. Зовсім не схожа на ту темну, з вузькими коридорами, куди водили Христину при нежиті. Тут ходили привітні медсестри, що всміхалися пацієнтам і відвідувачам. Добрий лікар відвів сім’ю до палати, де під білосніжною ковдрою лежала мати.

 — Мамусю, — Христина радісно побігла до ліжка, — Я так скучила, так хвилювалася!

 — Я теж скучила за моїм мишеням, — жінка щипнула дівчинку за щоку. Зазвичай Христині це не подобалось, але зараз вона всміхнулася і обережно обійняла, — Ну, розповідай як ти.

 — Тут таке трапилося! — Христина хотіла розповісти мамі про все: про  напади лісовиків і про новий світ, про вертикальні вулиці і про школу магії, але все що вона сказала, це: — Лариса запросила мене до гуртка з волейболу.

 — Ти тепер у мене спортсменка?

 — Так, але… Нічого не виходить. Знаєш, волейбол — складна штука.

 — Знаю. Твоя матуся у дитинстві теж страждала з м’ячем, — жінка лагідно посміхнулася.

 — Так! Лупила його з усіх сил, летів аж до стелі, — батько нахилився до дружини, цілуючи в лоб.

 — У волейболі сила не головне. Якщо в тебе не виходить, це не тому, що слабка. Просто робиш не зовсім вірно.

 — Точно, мені те ж саме говорять, — Христина згадала Мегіру.

 — Це нормально, скоро навчишся. Просто пробуй кожного разу інший підхід. Врешті-решт ти знайдеш свій стиль гри.

 — Добре. Тобі тут Олексій Олександрович, батько Кіри, прохав передати, — Христина дістала печиво, — Побажав одужувати, все таке.

 — Дякую, але я не хочу. Їж сама, — жінка відкинулась на подушку.

 — Але чому? Тобі гірше?!

 — Ні, лікарі кажуть, поки все у нормі, — жінка посміхнулася, але її бліді губи здригнулися. Здавалося, вона насилу втримує сльози, — Можеш поки з бабусею вийти, я хочу с твоїм татком побалакати. Добре?

 — Ідемо, Христина. Хай ці два голуби хоч зараз поворкують. А то ж цілими днями на роботі, часу на дружину немає. Я здивована, як у них ти з’явилася при такому-то графіку, — і бабуся вивела дівчину з палати.

          Христина підійшла до вікна в коридорі. Муха билась об скло і гидко дзижчала. Дівчина трохи заздрила цій мусі— вона, на відміну від Христини, не знала, що виходу немає. Що можна цілу вічність битися об скло, але нічого не зміниш, нічим не допоможеш.

***

         Лариса розбіглась і впала на ліжко. Подушки підстрибнули, розлітаючись навколо. Перед дівчиною лежали підручники і зошити, ніби вона старанно вчила уроки. Та насправді Ларису цікавила лише одна річ— золотий обруч.

          Чаклунка не знала, хто був власником цього амулета. Такі штуки коштували багацько грошей, тому просто залишити його собі Лариса не могла. Вона розпитувала у школі, та схоже, власник амулета навіть не намагався його повернути.

         Виходить, це подарунок. Як вчасно! У двері постукали і Лариса схопилась з місця. 

 — Доню, відкрий, — почулось з ванної кімнати,  — Кого там принесло?

          На порозі стояв Тарас. Він нахилив голову і нахабно усміхався, пожовуючи цигарку. Дим від неї розповзався по всьому під’їзду і Лариса ледве втрималась на ногах.

 — Що ти тут забув? Не пам’ятаю, щоб запрошувала.

 — Серце підказало дорогу, — посміхнувся хлопець. Його погляд впав на обруч в руках дівчини, — Файно. Хтось подарував?

 — Ага, прихильник, — хмикнула чарівниця, — Що «серце» від мене хотіло?

 — Спілкування. Не хочеш? Маю білети в кіно. Звісно не ювелірка, але теж непогано. 

 — Несподівано. Хоча чому б ні? Тільки загаси це, — Лариса помахала рукою, намагаючись розігнати дим, — Я зараз вийду.

          Лариса прикрила двері і ледь посміхнулась. Їй подобалась увага, а ще їй подобався фільм, що йшов на цьому тижні. Чи подобався їй Тарас? Гарне питання.

 — А може відмовити?

 — Куди зібралась? — мама зайшла до кімнати, обертаючи рушник навколо голови, — Вже все вивчила?

 — Так, — Лариса схрестила пальці, — Мене в кіно запросили.

 — Тільки спробуй мені не вчитись! Скоро екзамени, не дай бог їх завалиш! 

 — Так, так пам’ятаю. 

 — Пам’ятає вона. Шляється по своїм гурткам до пізнього вечора, а потім мені вчителька дзвонить: у вашої дитини двійка за семестр! 

 — Я ж виправила.

 — Екзамен ти так не виправиш! Ще раз таке буде — сидітимеш у хаті, і жодних прогулянок!

 — Зрозуміла, зрозуміла. Бувай, — Лариса вислизнула з квартири.