Кодове слово: волейбол

      Анна Сергіївна любила волейбол. З того дня, як вона вперше перекинула м’яч через сітку, Анна закохалась у цю гру. І свою любов жінка пронесла через все життя, заснував волонтерський гурток з волейболу. Всі бажаючі мали змогу записатись.

          Анна любила своїх учнів. Вона любила таких, як Саша: талановитих, амбітних і готових підкорювати вершини спорту. І таких, як Катя: тих, хто не мав хисту, але все одно регулярно ходив на заняття.

          Але Саша і Катя не були улюбленцями Анни Сергіївни. Її улюбленці ніколи не з’являлися на заняттях. Цих учнів не цікавив волейбол, вони ніколи не брали м’яча до рук і напевно навіть не знали правил гри. Та завдяки ним мрія жінки здійснилась. Щодня ці учні проходили повз спортивного інвентаря, у кімнату за спортзалом і декілька годин не виходили з неї. Потім давали Анні Сергіївні гроші і наполягали, що грали у волейбол весь цей час.

          Можливо, те що вони робили в кімнаті незаконно? Хтозна. Анна була впевнена, що це не її справа. У фільмах, як тільки герой знаходив правду, його одразу вбивали, а жінка зовсім не хотіла бути таким героєм. Вона вирішила, що розповість все, як тільки прийде поліція. Але поліція не цікавилась волонтерським гуртком, тому Анна Сергіївна мовчала.

          От і сьогодні. Дві дівчини зайшли до спортивного залу, розмахуючи шкільними портфелями. Одна з них щось розповідала, активно жестикулюючи. Вона була з тих, хто заходив в кімнату. Її подруга нервово смикала лямку портфеля, озираючись навколо. Нарешті дівчата помітили тренерку і підійшли ближче.

 — Вона хотіла би записатися на волейбол, — та, що розповідала, підштовхнула подругу, — Тільки формально, ви знаєте.

 — Угу, — тільки і відповіла Анна Сергіївна, — Ім’я? Прізвище? Скільки років?

 — Христина, — дівчина глянула на журнал гуртка, куди рівним почерком вписали її ім’я поруч з ім’ям Лариси, — Христина Синиця. Шістнадцять.

 — Добре. Візьміть спортивну форму і проходьте.

          Христина слухняно взяла помаранчеву футболку. Зайшла до кімнати з інвентарем і нарешті наважилась запитати:

 — А навіщо мені ця футболка?

 — Прикриття, — Лариса витягнула з портфеля пакунок,  — Якщо батьки спитають, покажеш цю футболку: ось, мовляв, де я граю.

          Дівчина розвернула пакунок. В Христини перехопила подих: Лариса тримала зелене плаття, з вишитими на ньому золотими квітами, що переливалися і виблискували на сонці. Христина не могла відвести очей. Вона вже простягнула руки, коли Лариса подала голос:

 — Шкільна форма трохи скромніше. Та спершу розмова з Елізою, — Лариса вділа плаття і простягнула Христині гребінець, — Допоможеш заплести косу?

          Після декількох маніпуляцій, у дівчат таки вийшло привести зачіску Лариси до ладу. Тепер вони обидві виглядали, як Попелюшка. Тільки Лариса була Попелюшкою, що тільки прийшла на бал, а Христина — вже після дванадцяти, коли чари скінчилися.

 — Еліза у нас головна.Тобто офіційно головний Святослав, та він не з ким не спілкується. Поговорите, розкажеш все. Якщо все вийде, навчатимешся справжній магії! Хіба не круто?

          Лариса запхала шкільну форму у рюкзак і пристебнула його до поясу. Тепер він нагадував шкіряну сумку.

          Дівчина поклала руку на стіну і та тріснула, ніби яйцева шкарлупа. За стіною виднілася осяяна сонцем галявина, вкрита квітами і шовковистою ковилою. Лариса підштовхнула однокласницю, і кросівок Христини ступив у зелену траву. Озирнувшись, дівчина побачила тільки дерев’яний паркан.

          Тепер Христина стояла посеред галявини, і чотири дерев’яні вежі з величезними арбалетами цілились у неї. З-за паркану вийшли кілька людей у червоному вбрані. Вони були схожі на Фана, але з цими Лариса не була знайома.

 — Якого біса нас затримують? Я — Лариса Калиненко, моє ім’я є у списку.

 — Ви можете йти, а ось дівчина поряд не зазначена як мешканець Чарівного Світу.

 — Звісно не зазначена, вона — гість. Ця дівчина зі мною!

 — У вас має бути дозвіл, засвідчений головою поселення чи його радницею.

 — Та знаю я! Еліза тільки прийшла, коли б вона встигла засвідчити дозвіл? Ми саме до неї. Якщо бажаєте, можете піти з нами — перевірити!

 — Ми не можемо залишати портал без нагляду.

 — Тож відпустіть нас!

 — Ми не можемо відпустити потенційну шпигунку.

 — Замкнене коло! Ви ж мене добре знаєте, не можете не знати найкращу чаклунку Чарівного Світу.

 — Знаємо.

 — Я вам кажу: Христина не шпигунка!

 — Мені шкода, але без дозволу ми не маємо права впускати незнайомців.

 — Знову сваришся? — з-за паркану визирнув хлопець.

          Він був вище Лариси і старше років на п’ять. Білі кучері спадали на лоба, через що хлопець мотав головою, намагаючись їх прибрати. В руках блондин тримав жовтуватий папір, і розмахував їм, наче прапором.

 — Сандр, яка вдача! Ці дурепи не впускають нас і запевняють, що Христина шпигунка!

 — Ми не запевняли, ми припускали… — Сандр простягнув хлопцям папірець, — Добре, проходьте.

 — Ти дістав дозвіл? — Лариса здивовано глянула на друга, — Коли встиг? Еліза знає?

 — Про лісовика і дівчину, на яку він напав. Вона хоче побалакати з… Як звати?

 — Христина, — відповіла дівчина, — А вас — Сандр?

 — Тебе, — виправив блондин, — Не проти?

          Паркан опустився, пропускаючи дівчат. Тепер Христина розгледіла одежу хлопця. Блакитне пальто було розстібнуте, і вітер розвивав подоли. По краю рукавів йшла вишивка білими нитками. Під пальто білий светр: занадто тепло для кінця квітня.

— Не хвилюйся, — Лариса підбадьорливо всміхнулась, — Я теж була новенькою. Десь років чотири назад. Надибала портал. Зазвичай вони охороняються, але той був нікому не відомий.

 — Спочатку Рада Магів хотіли напоїти Зіллям-забуття і повернути, але Лариса мала не абиякі здібності.

 — Тож мені дозволили навчатись, під приводом секції з волейболу. А потім почалась війна з лісовиками, і я стала на захист поселення разом з іншими чаклунами.

          Христина неуважно хмикнула. Вона розглядала краєвиди: світлі дерев’яні будинки звивались до самого неба. Вулички вузькі і прохолодні, сонце майже ніколи не потрапляло сюди. Іноді між сусідніми домами натягували підвісні мости, і тоді дорога ставала ще темнішою.

          Увагу дівчини привернув вказівник. На ньому містилися три назви, стрілки вказували направо, вперед і вгору. Вгору?

 — Тут вулиці ведуть не тільки горизонтально, а і вертикально, — Лариса побачила здивування однокласниці, — А на даху висаджують городи. Не дуже зручно, та економить місце.

          Христина придивилась: високі домівки насправді були кількома хатинами. Кожна наступна спиралась на стовпи, що виходили з даху попередньої, таким чином між ними утворювався проміжок. Туди піднімались сходи, що звивались навкого будівлі.

 — А що вирощують? Овочі?

 — Зазвичай лісові рослини для цілющих настоянок, — Сандр почухав потилицю, — Іноді для зілля, чи напоїв.

          Чим далі вони йшли, тим більше людей зустрічали. Деякі одягнені в джинси та футболку, або кофту, але більшість носила довгі плаття, чи плащі, вкриті візерунками. Христина звернула увагу на групу людей, в однаковому темно-синьому вбранні. Вони пройшли повз, сміючись і штовхаючи один одного.

 — То учні, — Сандр помітив зацікавленість дівчини, — Якщо погодишся, будеш однією з них.

          Христина лише хитнула головою. Пройшовши повз чотири велетенські вежі з арбалетами (напевно ще один портал), дівчина побачила красиву двоповерхову хатину, з присадибною ділянкою, де росли яблуні. Згодом вона побачила ще одну, і ще — вертикальних вулиць тепер майже не було.

 — Ми наближаємось до центру, — зауважила Лариса, — Чим ближче до центру, тим заможніше родини. Тут живуть ті, хто давно перебрався у Чарівний світ.

 — А у центрі живуть корінні мешканці?

 — Люди не є корінними мешканцями, — Сандр хихикнув, — Наші пращури потрапили сюди через портали. А от лісовики місцеві, для них лишати Чарівний світ взагалі смертельно.

 — Якщо навколо недостатньо чарпилку, вони самі перетворюються на нього, — Лариса скривився, — Щоправдо не одразу: спочатку довго смердять і гниють.

          Попереду замайорів величезний парк. З дивних дерев звисали жовті пухнасті китиці. Вітер здував з них пилок, що лоскотав ніс. Христина чхнула.

 — Алергія на чарпилок? — Сандр почухав потилицю, — Може перенести зустріч в інше місце?

 — Нічого не алергія, просто з незвички, — Лариса постягнула хустку, — Хутчіш, тут недалеко.

***

          Еліза стояла, спершись на стовбур дерева. Вона схрестила руки і заплющила очі. Помічниці голови поселення було двадцять п’ять, але життя вже залишило купу зморшок на тендітному обличчі.

          Жінка надавала перевагу строгим чорним жилетам, звісно коли обов’язок не передбачав святкове вбрання. Більшість місцевих вдягали купу слоїв одежі, намагаючись зібрати більше чарпилку. Та Еліза могла собі дозволити пару амулетів.

          Під одним з дерев стояла конструкція, всяна вітрильниками і щіточками. Всередині конструкції знаходились шухляди з різними прикрасами: браслетами, каблучками, медальонами, намистами, шпильками і кишеньковими годинниками. Над дошкою значилось: «Швидкий заряд амулетів».

          Поряд почулись кроки:

 — Лариса, Сандр і… — Еліза розплющила очі, — Ти напевно та дівчина?

 — Хриш, — дівчина прибрала хустку в кишеню: повітря біля вітрильників чисте, — Христина.

 — Тож ти ніколи не була в цьому світі, ніколи не бачила щось, схоже на портал і взагалі не здогадувалась, що твоя однокласниця відьма?

 — Чаклунка, — виправила Лариса, — Чаклунка влучніше.

 — Я багато читала про магію, але не знала, що вона насправді існує, — Христина озирнулась.

 — Ми не знаємо, чому лісовик на тебе напав, тож не певні, що це поодинокий випадок, — Еліза задумливо почухала кінчик носа, — Звісно, я посилю охорону біля порталу, проте…

 — Не факт, що допоможе — закінчила Лариса, — Тому пропонуємо, залишитись і навчатись магії.

 — Не все так просто. Навчання потребує грошей, яких у Христини немає.

 — Тобто? Для мене це було безкоштовно.

 — Ти в перший день змогла виростити квітку з насіння. Хіба ми могли ігнорувати такий потенціал? До того ж часи були мирні.

 — Редагувати пам’ять?

 — Почекай, — Еліза підійшла до Христини, — Хочеш тут вчитися?

— Жартуєте? Володіти справжньою магією, хто ж від цього відмовиться? Проте, грошей в мене небагато…

 — Рішення є, було б бажання. Помітила, в нас тут невеличкі проблеми з лісовиками.

 — Невеличкі? — Сандр саркастично хмикнув.

 — Якби я була певна, що після ти захищатимеш поселення…

 — Що? Вона ж ще дитина! — хлопець насупив брови і позаду з’явився невеличкий торнадо, — Це наша війна, не втручайте туди ще й дітей!

 — У Христини є вибір, — Еліза нахилилась і тепер дивилась просто в очі дівчинці, — Можеш відмовитись і назавжди забути це місце.

 — Ми навіть не впевнені, чи здатна вона!

 — У нас є місяць, щоб перевірити. Хіба не достатньо?

 — Але ж…

 — Я згодна, — всі повернули голову до Христини. Дівчина нервово закусила губу, проте продовжила, — Лісовик може знову напасти, так? Мама казала: краще один раз подолати проблему, ніж весь час намагатися втекти.

 — Певен, вона не лісовиків мала на увазі!

 — Стулись! — цикнула Еліза, — Місяць випробувального терміну. Якщо не схочеш, чи не матимеш дару, ми зробимо так, щоб ти забула про нас і наш світ. Згода?

 — Угу.

 — Ходімо, — Еліза дістала з шухлятки сріблясті браслети і вділа їх на руки, поверх мінеток, — Треба підписати кілька паперів. Бюрократія, сама розумієш.

          Під ногами Христини з’явилась величезна порцелянова тарілка. Нога зісковзнула і дівчина майже гепнулась, коли Еліза підхопила дівчину. Голова поселення посміхнулась, напевно вперше за час розмови, і тарілка полетіла до величенької ратуші посеред поселення.

***

— Не подобається мені все це — Сандр смикав манжети. Він завжди так робив, коли хвилювався, — Чого вона погодилась?

— Що як це доля? Може Христина обрана? — Лариса заздрісно зітхнула.

 — Ага, обрана. Коли тебе змушують вбивати, це не обраність. Навіть якщо ти права, чи не жорстоко?

 — Тому тебе і вигнали, — Лариса закотила очі, — Занадто ти… Пацифіст.

 —  Хіба погано?

 — Сваритесь? — листя зашаруділо і з дерева зістрибнув Фан, — Чого б це?

 — Еліза агітує новеньку приймати участь у війні з лісовиками.

 — Яку новеньку? — Фан здивовано заблимав, — Оте дівчисько? Еліза взагалі її бачила? Я знав мишей менш лякливих, ніж ця…

 — Христина, — Сандр спинився, — Вона ж така юна! Це неправильно!

 — Припини! Якби всі тебе слухались, нас давно б не було, — Лариса позіхнула і прикрила очі, — До речі, Фане, що ти тут робиш?

 — Ну, — хлопець озирнувся навколо, ніби шукаючи підтримки, — Проходив повз…

 — Ти ж ненавидиш цей парк? Людей багато і ніс свербить, сам казав, — Сандр сколихнув гілку, з якої зістрибнув Фан. Зелена палатка з’їхала донизу і повисла, зачепившись, — Зрозуміло…

 — Ну і нащо ти це зробив? Тепер її наново встановлювати!

 — Скільки ти тут живеш? — Лариса зацікавлено підійшла ближче, — День, тиждень, місяць?

 — Два тижні назад у мене скінчилась оренда, так що…

 — А гроші на нову? — Сандр свердлив чоловіка поглядом, — Тобі ж платять за охорону порталу, хіба ні?

          Фан зітхнув і витяг з карману маленький, менше ножа, меч. Трохи покрутив в руці, і меч збільшився. Лезо сліпуче сяяло, відблискуючи навкруги сонячними зайчиками. Юнак захоплено крутив його в руках, хизуючись.

 — Ти безнадійний, — Сандр сів і поклав голову на руки, — Це вже сьомий меч за рік. У тебе їх ціла колекція! Мечі є, хати нема!

 — І що? Зараз тепло. Можна і на дереві спати, законом не заборонено, — Фан сховав меч і почав встановлювати палатку назад.

 — Може хоч до нас прийдеш? — Сандр встав, і приречено пошкандибав допомагати, — Не чужі ж люди, їй богу!

 — Ні, брате. Я вас люблю, але турбувати більше не буду. Виростили мене, і на тому дякую.

 — Ну, знаєш, — почав було Сандр, але його перебив гомін дзвонів. Звук ставав все гучніше і гучніше, дзвони ніби благали про допомогу. В кожного, хто чув цей звук, по тілу бігли мурахи, а серце починало колотатися, як скажене.

 — Лісовики, — констатувала Лариса і зробила рух рукою. Вихор з рожевих квітів закружляв навколо, підіймаючи дівчину нагору. Звідси дзвони було чутно ще гучніше. Здається, вони лунали з північної частини поселення, — Вперед!

          Лариса опустилась на найближчу вулицю: не хотіла витрачати чарпилок на пересування. Повз бігли люди, їх плащі і плаття майоріли різними кольорами, переплітаючись, зачіпляючись, і сповільнюючи ходу. Поруч бігли воїни-охоронці в червоній формі. Цивільні терпляче стояли по сторонам, пропускаючи своїх захисників.

          Окрім незручного плаття, що било по ногам під час бігу, дівчину дратував важкий рюкзак на поясі. Вона так і не встигла витягнути звідти підручники і тепер важко дихала. Зате між підручниками цокали склянки з зіллями. Дівчина витягнула улюблене Завмри-зілля і стиснула в руці. Це додало їй сил.

          Попереду чулись крики, отже вороги зовсім поруч. Лісовики на диво швидко пересувались містом, стрибаючи з даху на дах. Один «бігун» зістрибнув з хатини на вулицю, збивши Ларису з ніг. Та наступної миті він завмер, не в силах поворухнутись. Дівчина сховала використану баночку в рюкзак і побігла далі — чепуритися ніколи.

          Зваливши закляттям ще кількох, Лариса викликала вихор квітів, що підняв на дах будинку. Тут інша чарівниця боролася одразу з п’ятьма лісовиками. Спідниця жінки складалася з різнокольорових стрічок, які мерехтіли в повітрі, заважаючи ворогам бачити. Іноді стрічка злітала з плаття і обплутувала когось з лісовиків, але ті розривали її на шматки.

          Лариса ступила на вологу землю, яка раніше була чиїмсь городом. Ніжні паростки потоптані, але міцні, готові помститися. Закляття Лариси дало їм сили вхопити одного з небажаних гостей за лапи і скинути з даху, прямо під ноги іншим чарівникам. Найбільший з лісовиків кинувся на жінку, але стрічки затулили очі, і він оступився.

 — Позаду! — скрикнула Лариса, але вже запізно. Жінка не помітила лісовика і той впився довгими кігтями у спину. Вихор рожевих квітів закружляв навколо, підіймаючи лісовика вгору і жбурляючи на землю. Два інших вирішили відступити на сусідні дахи, але їх вже чекали.

 — Ви живі? — жінка ледь розплющила очі. Її дихання сповільнилось, а спідниця перестала майоріти і понуро впала на землю. Різнокольорові стрічки ставали червоними від крові, що сочилася з рани, — Я зараз!

          Лариса дістала з портфеля ще кілька склянок. Відкривши одну з них, дівчина за звичкою простягнула руку, але хустки не було.

 — Точно, я ж віддала Христині, — обтрусила рукав свого плаття і налила вміст склянки на нього. Суміш гучно зашипіла, але вухо Лариси зловило ще один звук. Рефлекторно дівчина стрибнула убік, і саме вчасно. Кігті лісовика промайнули біля самої коси Лариси. Схопивши Завмри-зілля, дівчина кинула його під ноги лісовику. Той зробив крок уперед і застиг.

          Рукав Лариси нарешті перестав шипіти, і дівчина притиснула його до спини постраждалої. Кров перестала текти, а жінка зробила великий вдих. І ще раз. Не бездоганно, але хоча б буде жити.

          Лариса глянула навколо: з даху було помітно, як маги намагалися наздогнати лісовиків, але ті відступали так само швидко, як і наступали. Так відбувалося вже другий рік: лісовики виходили з лісу і, мов скажені, знищували все навколо. Отримавши відсіч, вони відступали назад у ліс, де зникали у невідомому напрямку. Чого вони хотіли, ніхто не знав.