Кодове слово: волейбол

          Навколо поселення височилися сторожеві вежі. За ними простягався ліс — темний і густий, немов хутро лісовика. Широкі розлогі дерева перепліталися гіллям, лиш деінде проривались пучки світла. Промені сонця золотими косами падали на траву, на ледь помітні стежки, на ніжні пелюстки квітів. Тонке весняне майже прозоре листя привітно шелестіло. 

          До носа Христини долітав запах старого дубу і моху, що застилав корені дерев. Дівчині здавалось, що з верхівок лунає тихий сміх і шепіт, але гучні крики дітей заважали його почути.

 — Не бігайте! Стали по парам! Куди тебе несе? — Мегіра йшла попереду, іноді зупиняючись, щоб вгамувати учнів.

          Сьогодні вона вела підготовчу групу до лісу. Не дуже безпечне місце, тому в якості охорони поруч плентались Сандр, Фан і Лариса. Христина б приєдналась до друзів, але, схоже діти не відпускали її.

 — Якщо пилок змішати з декількома травами, і потім залишити на сонці, вийде магічна олія, — Влад у захваті гасав навколо: нарешті в школі не так скучно, — Прочитав це у записах.

 — Записах? — всміхнувся Кай, — Може в підручнику?

 — Це у вас підручник! Все вам треба роз’яснювати, на пальцях показувати! А у мене справжні записи науковців! Тут розбиратись треба!

 — І ти розібрався?

 — Ну… Так.

 — Наприклад? — Кай прищурився, — Поясниш, як ти там казав, на пальцях?

 — А ти хіба зрозумієш?

 — Хлопці, не сваріться, — гримнула Христина, — Я з такими не спілкуюсь.

 — З якими?

 — З тими, що цькують один одного.

 — Ми не цькую... цьку, — Кай заплутався. Влад вже приготував репліку, але скис під суровим поглядом Христини.

 — До речі, Каю, хотіла спитати, — перевела тему дівчина, — Чого досі в підготовчу ходиш? Ти ж вмієш чаклувати.

 — Вмію, але не те, що треба, — понурив голову хлопець. Він простягнув руку і на кінчиках пальців засяяв вогник. Христина замилувалась, проте вогник зірвався з руки і за мить все навкруги палало.

 — Що? Кай, ти знову! — ворон Мегіри здійнявся догори і згасив полум’я могутніми крилами.

 — Пробачте.

 — Все добре, — Сандр поплескав брата по плечу.

 — Не хвилюйся, малий, — Фан крутив меч у руках, збільшуючи і зменшуючи, — Навчишся! Всі Ліки — вправні чаклуни.

 — А ти?

 — Ну… Я — то інша справа.

 — Стривай, — Христина тільки зараз усвідомила, — Ти теж Ліка?!

 — Не перша, хто так реагує.

 — Наші батьки всиновили його, — Кай зірвав ягоду і запхав до рота, — Давно ще.

 — Я був зовсім маленьким, коли вибухом мене віднесло через портал. Чи то автокатастрофа, чи то теракт, але мої батьки загинули тоді, а я залишився сиротою. Спочатку хотіли повернути, але батько Сандра врятував від сирітського притулку. 

 — Зараз тебе б одразу випхали, — доєдналась Лариса, — Без дару, немовля, ще і нероба, яких пошукати.

 — Я не нероба, я стережу портали!

 — Ага. Від лісовиків.

 — То була випадковість! І взагалі, в тебе теж проколів вистачає!

 — Та, та, та! Назви хоч один, га?

 — Будь ласка тихіше! — Мегіра створила зграю воронів, привертаючи увагу, — зараз ми проходимо повз струмка. Якщо тихо себе вести, можна побачити русалок.

          Всі принишкли, і навшпиньки крокували вперед. Звідси віяло прохолодою і шурхіт води луною розносився між каменів. Христина ніколи не бачила лісових струмків, тому вона не могла сказати, чи було в ньому щось чарівне. 

 — Хіба русалки не заманюють людей у воду? — Христина згадала казки, що читала в дитинстві.

— Тільки якщо сам зайдеш, — прошепотіла Лариса, — Виходити на берег бояться.

 — Он, бачите! — Мегіра вказала кудись вперед, — Це схоже на волосся русалок.

 — Ні, це просто опале листя!

 — Тобі сказали, що це русалка!

 — Нічого не видно!

          Голоса учнів лунали все голосніше, і зеленувато-жовта макітра зникла у воді з тихим “Бульк”. 

 — Русалка! Русалка! Ти бачив?

 — Нічого я не бачив!

 — А треба було дивитися, а не кричати. 

 — Ну тихіше, вона ж боїться!

 — Русалочка, ми не страшні. Покажись.

 — Це ти не страшний? В дзеркало себе бачив?

          Діти збуджено перемовлялись, лякаючи навіть рибу, не те що русалок. Мегіра повела дітей далі, розповідаючи цікаві факти про русалок.

 — Я тут часто буваю, — Сандр підійшов до Христини, — Трави краще збирати у лісі, і зберігати на складі.

 — Ой, що це! — перед Христиною промайнула істота, розміром з мишеня. Вона літала над дівчиною і дуже надокучливо клацала.

 — Упирча. Не хвилюйся, зараз воно нешкідливе.

          Створіння відкрило рот з довгими іклами і вчепилось у руку.

 — Трохи неприємно, проте нічого страшного, — Сандр дістав з кишені мазь і передав дівчині, — Упирчата ще не до кінця прокинулись після зимової сплячки. Найгірше тут у ніч на Івана Купала, вони вкрай божеволіють.

 — Ага, носяться зграями, — лице Кая спохмурніло, — Одного разу я зайшов, ледь втік.

 — Ми його після цього тиждень лікували.

 — Що ж, зупинимось тут, — Мегіра вивела дітей на галявину. 

          Чардерева оточили це місце. На галявині росли невеликі кущі і купа квітів. Найбільше тут було синіх квітів, проте траплялись і жовті, і білі і темно-червоні.

 — Це лікарські трави, — Сандр зірвав одну з жовтих квітів, — Мати-й-мачуха. Я напевно, зберу кілька.

          Діти розклали ковдри, дістали їжу зі своїх торбинок і радісно захрумкотіли. Дівчата почали плести вінок. Кілька дітей зібрались навколо Сандра. Хлопець збирав квіти, розповідаючи про їх лікувальні властивості. Діти захоплено спостерігали, як хлопець відривав листки, перетирав у долонях, а потім дмухав. Шматки листя зупинялися в повітрі, утворюючи образи лісових звірів. 

 — Легкий фокус, — пхикнула Лариса. 

Вона позичила води і розкрутила пальцем водяне торнадо. Потім щось прошепотіла, заплющила очі, і краплини води розлетілися у різні боки. Учні закричали, не очікуючи подібного. Та коли вони розплющили очі, побачили барвисту веселку над галявиною.  

 — Ну ви даєте! — Христина, Фан і Влад наїдались печивом. Останній без упину теревенів:

 — Якщо концентрат магічного пилку змішати з олією, відбудеться реакція. Щось на кшталт… Неважливо. Коротше, завдяки цьому роблять різні круті штуки.

 — Угу, — кивнув Фан, — Наприклад, зменшувані мечі, ми вивчали це.

 — Я заплуталась. Вивчали? То ти вчився тут? — Христина почухала потилицю.

 — Ні, в іншій школі. Для воїнів.

 — Така є?

 — Не дуже популярна і в біса дорога. Проте непогана альтернатива для тих, хто…

Бутерброд, що спокійно лежав на тарілці, зробив сальто і зник.

 — Немає дару, — продовжив хлопець, — Ти це бачила?

          Поки Фан спостерігав за бутербродом, його застібки теж зникли. Христина відчула, що хтось ніби заліз до кишені, але нікого не побачила. Лише копійки — решта від сніданку в школі, зникли, ніби їх і не було.

          Фан вихопив меча і розрізав повітря. Легкий сміх пройшовся галявиною. Невидимі ніжки затупотіли, втікаючи.

 — Нявки! От бешкетники! Зараз я вас…

 — Припини, — Сандр поклав руку на плече, — Вони просто хочуть гратися.

 — Перехочуть!

 — Меч — останнє діло, та і не допоможе він. От якби знайти полин…

          Сандр задумався. Мегіра почала складати все, що не вкрали, а діти зачаровано дивились, як речі зникають самі собою. Нарешті Сандр підняв руку і голосно крикнув:

 — Гей, зіграємо? — ніжки затупотіли, наближаючись. З-за листя визирнула кирпата руда дівчинка, з лататтям на все обличчя.

 — У загадки. Ти загадуй.

 — Добре, — Сандр задумливо крутив манжети, — Народився у лісі, жив у річці, помер у вогні. Хто це?

 — Човен. Може хто ще спробує? 

 — Від чого качка пливе? — Лариса приєдналась до гри.

 — Від берега, — Лариса схопилась за вухо — ліва сережка зникла.

 — Ні, треба тебе провчити!

 — Стривай, Фане, — Христина заплескала в долоні, — Я знаю загадку, яку вона не зможе відгадати.

 — Ну, ну, — чобіт зліз з ноги дівчинки і розгойдувався перед її обличчям, — Ризикни взуттям!

 — Що треба робити, коли бачиш зелену людину?

 — Ем… Вилікувати її?

 — Ні.

 — Бігти, бо це лісовик?

 — Ні.

 — Здаюсь, — чобіт впав на землю, а разом з ним копійки, сережка і золотісті застібки, — Що треба робити?

 — Переходити дорогу, — засміялась Христина, — Це ж світлофор! 

 — Що? Який світлофор?! — зелені очі дівчинки хиже блимнули, — Який ще світлофор? Що за нісенітниця?! 

          Нявка почала лоскотати Христину. Було весело і страшно одночасно. Христина сміялась і не могла спинитись. Маленькі ручки лоскотали і лоскотали. Христина задихалась, вона чула крики і свист, але не могла розплющити очі і побачити, що відбувається. Сльози капали з очей і тут…

          Все зупинилось. Нявка зникла, ніби і не було. Христина тремтіла від переляку, хоча не до кінця розуміла, що відбувається. Лариса присіла поруч і почала хустинкою витирати обличчя і лоб подруги. Мегіра простягнула чашку з чаєм. Христина схопила напій і нервово проковтнула, обпалюючи горло. 

 — Що за світлофор? — діти обступили Христину, — Ти його просто вигадала?

 — Ти її розізлила! — Мегіра злісно тупнула, — Потрібно було просто тягнути час і їй би набридло. Не варто злити нявок, чим слухала на заняттях?

 — Куди вона поділась? — Христина все ще тремтіла.

 — Мене злякалась, — з-за кущів вийшов високий, волохатий дід. На ньому була довга біла сорочка, брудна і неохайна. Великі рога діда чіплялись за гілки дерев. Він дошкандибав до ковдри, сів і шморгнув носом, — Кликали?

 — Чугайстер! — Мегіра вклонилося, — Приєднуйтесь, поїжте.  Діти, це — Чугайстер, найдобріший серед лісових мешканців.

 — І найзаклопотаніший — пробуркотів дід, — Якщо таке слово взагалі існує. Нявка втекла, бісова душа! Ех…

 — Зате каша лишилась, — Мегіра всадила старого на ковдру і простягнула миску. Деякий час було чутно тільки плямкання. Учні принишкли і боязко споглядали за гостем.

 — А що це за копійки? — Христина прийшла в себе, — Та нявка. Вона залишила це.

 — Що? Загадку не відгадала? — дід плямкнув, — Зрозуміло, чого така зла.

 — Нявки повертають речі, коли не відгадують, — пояснила Мегіра.

 — Але це інші копійки, — Христина розглядала дивний візерунок. Схожий і несхожий одночасно.

 — Підробка, — Чугайстер відставив миску, — Безтолкова ілюзія, що скоро зникне.

 — Як і застібки, — Фан покрутив у руках, — Не працюють.

 — Кажу ж, лиш ілюзія! Ех, дітлахи, давайте я вам на сопілці зіграю, хочете? — і не дочекавшись відповіді, старий заграв.

***

          Чугайстру вже було багацько сотень років і кожне наступне покоління людей дратувало його більше попереднього. Всі завжди метушились і кудись поспішали замість того, щоб сісти біля вогнища, чи на сонячній галявині і послухати пісню сопілки…

          От і зараз він би з радістю зостався з дітлахами, розповів би їм історії, яких за останній рік у нього зібралось немало. Так ні, треба бігти! Клята Еліза, чи як там її…

          Чугайстер зупинився і підняв голову догори. Розвалившись, у кроні дерева дрімав лісовик. Зелена пухнаста лапа звисала, шкрябаючи стовбур. Квіти чардерев падали на самісіньку морду, через що лісовик мружився і кривився уві сні. Почувши стороннього, він вскочив, вишкірив зуби і загарчав, наче невдоволений кіт. 

 — Тихіше, Білоцвіте, — старий струснув головою, скидаючи з ріг налипле листя, — Це я. Вона ще не прийшла?

 — На щастя, ні. Нікого з людей поруч.

 — А ти не міг проґавити? Постав лісовика пильнувати, він і кінець світу проспить!

 — Та до біса цю дівку! — лісовик тупнув, — Я від однієї людини втік не для того, щоб на іншу батрачити!

 — Однак, добре, що я прийшов. Дипломат з тебе кепський!

 — Хто?

 — Викинь з голови, це людські штуки, — Чугайстер дістав гребінець і почав розчісувати бороду.

 — Ще косу заплети, — хмикнув лісовик, — Дурна ідея.

 — Нічого ти не розумієш: виграє не той, хто сильніше, а той, в кого більше союзників. Ця дівка обіцяла нам допомогти. А допомога не завадить. Особливо після того, як твій брат зник.

          Білоцвіт спохмурнів. Його брат добре знав ліс і заблукати не міг. Отже його або вбили, або взяли в полон, або він зрадив всіх. Лісовик не знав, що гірше. 

          Бридкий, знайомий запах потрапив у ніздрі. Людина. Ця була одна з головних. Принаймні так про неї розповідав Чугайстер.

 — Доброго ранку, — Еліза здригнулась, побачивши лісовика, але опанувала себе, — Перепрошую за затримку. Як успіхи?

 — Ніяк. Жодних звісток про брата. 

 — Співчуваю.

 — Не треба, — зависла тиша. Чугайстер кахикнув, намагаючись розрядити атмосферу.

 — Що ж, хочу Вам дещо дати, — Еліза простягнула чорну коробку і кульку, колючу, немов реп’ях, — Я розповідала пану Чугайстру про це. Пам’ятаєте?

 — Чого ви, люди, тільки не придумаєте! — старий вихопив кульку і покрутив у руках, роздивляючись, — А можна, потім собі залишити? Корисна штукенція!

 — Тільки допоможіть нам знайти лісовиків, — Еліза мимоволі глянула на Білоцвіта. Той фиркнув і закотив очі:

 — Якщо ми знайдемо ту людину, то лісовики загрози не становитимуть. 

 — А Ви її бачили? Зможете описати?

 — Бачити — бачив, та всі ви, люди, однакові, — скривився лісовик, — Лисі, обскубані і тхне від вас.

 — Білоцвіте! — Чугайстер наступив лісовику на лапу, — Дякуємо за допомогу. Все зробимо як треба.

 — Угу, — лісовик розвернувся і зник серед дерев.

 — Сподіваюсь. Однак якщо не впораєтесь, доведеться вирубувати ліс. Тому у ваших інтересах…

 — Тьху, — сплюнув Чугайстер, — Я до неї з добром, а вона мені погрожує!

          Волохатий дід зник у лісовій хащі. З кожним наступним поколінням люди дратували його все більше.