Кодове слово: волейбол

Декілька місяців назад:

          Христина поправила капюшон сірої кофти, що сповз кудись вперед. Казала мама, гарна постава — запорука здоров’я і того, що капюшон спадати не буде. Та хто про це думає, коли перед тобою книжка. Той самий момент перед фіналом, коли героїня майже вмирає, але в останню мить…

          Цікаво, хоча б хтось вірить, що вона справді помре? Попереду кілька десятків сторінок, автор вважає нас за дурнів? Христина хмикнула і спробувала зосередитись на сюжеті. Це було складно, адже гучна музика ревіла на весь клас. Ці троє знову зірвали урок, і вчитель історії втік з цього пекельного класу, залишивши учнів самих. Тепер кожен займався своїми справами, але дехто робив це надто гучно.

 — Можна тихіше? — не витримала Христина. Вона повернулась назад і спробувала привернути увагу трійки хуліганів з останніх парт.

 — Ні, — відрізав Тарас.

 — Будь ласка, я читаю!

 — Ну і читай, ти нам не заважаєш.

 — А ви мені — дуже!

 — Можеш вийти, ніхто не тримає.

          Христина зіжмакала аркуш і обурено кинула в хлопців. Ті лиш засміялися і зробили ще гучніше.

 — Хлопчики, можете вимкнути? — однокласниця, що сиділа позаду теж розвернулась до хуліганів.

 — Все, що попросиш, — Тарас підморгнув і зобразив губами поцілунок. Христина скривилась: як Лариса це терпить?

 — Дякую, — однокласниця повернулась до роботи. Вона щось писала у блокноті і Христина в захваті задивилась на пожовклий папір. Виглядає, ніби справжня книжка з закляттями.

 — Щось треба? — Лариса підняла смарагдово-зелені очі, обрамлені довгими віями. Красуня, не дивно, що Тарас запав. Не сказати, щоб Христина дуже заздрила, проте…

 — Цікавий блокнот.

 — Угу, — Лариса демонстративно перегорнула сторінку, прикриваючи записи.

 — Вже завершила? — гукнув Тарас, — Можна музон вмикати?

          Не дочекавшись відповіді, хлопець витягнув колонку і та знову заревіла. Лариса роздратовано жбурнула блокнот на парту і стрімко попрямувала до хлопців. Тепер можна було роздивитись обгортку. Шкіряна, всіяна узорами і позолотою. Христині заздрісно піджала губи.

          Дівчина глянула на задню парту — Лариса все ще лаялась на Тараса. Рука потягнулась до блокнота. Вона не зробить нічого поганого, навіть читати не буде. Лише ближче роздивитись…

        Класом пробігла тінь. Птах? Завелика.

        Учні замовкли і вирячились у вікно. Лапа зачепилась за підвіконня і зішкрябала фарбу довжелезними гострими кігтями. Велетенська туша закрила собою сонце. Темрява. Дзвін — скло розбилося. Один з уламків влетів точнісінько в колонку. Та загарчала і замовкла. В класі запанувала тиша.

        Щось схоже чи то на мавпу, чи на гілку велетенського дерева, розправило плечі. Зелене хутро звисало брудними патлами і тхнуло болотом. Чудовисько підняло маленькі злі оченята на Христину, що так і завмерла, поклавши руку на Ларисин блокнот. Монстр простягнув довгі кігті, ще мить і…

        Рідина потрапила на хутро і чудовисько завмерло, так і не торкнувшись дівчини.

        Чоловік у червоній формі встрибнув у розбите вікно. Впевненим рухом меча він розрубив велетенську мавпу. Класом розповзся потворний запах гнилі і вологої шерсті.

  — Якого біса тут робить лісовик? — вигукнула Лариса. Здається, вона зверталась до чоловіка.

 — А я звідки знаю? Його товариші напали на охорону порталу, а цей прослизнув до Сірого світу.

 — Якби я охороняла портал, такого б не сталося!

 — Але ж ти не охороняла, — дівчина закотила очі і підійшла ближче. Вона кинула погляд на залишки лісовика і звернулась до Христини.

 — Він хотів вбити тебе. Нащо?

 — Може вона з наших? — чоловік в червоному почухав потилицю, — Типу секретного агента.

 — Ага, секретний агент в школі! — пхикнула дівчина, — Може ненароком пройшла через портал? Як я тоді?

 — Гей, — чоловік сів поруч з Христиною, — Останнім часом нічого дивного не траплялась?

         Христина заперечно помахала головою. Вона любила читати про щось магічне, мріяти. Але коли це відбувається в реальності! Дівчина щільніше застібнула сіру кофтинку і шморгнула носом.

 — Ну гаразд, заспокойся, — Лариса дістала хустинку, вишиту золотими нитками і почала витирати однокласниці сльози, — Все добре, ти в безпеці.

 — Правда?

 — Правда, — Лариса заспокійливо погладила дівчину по спині, — Зараз іди додому і нікому нічого не розповідай, зрозуміла? Якщо нікому не розкажеш про лісовика, все буде добре.

 — А якщо знову?

 — Все буде добре, — Лариса розвернулась до чоловіка, — Фан, там більше ніхто через портал не пройшов?

 — Чисто.

 — От бачиш! Іди додому, нічого не бійся.

 — Та чого ти паришся зітремо їй, —Лариса штовхнула чоловіка в плече і злісно шикнула. Фан розлючено піднявся зі стула. Шлях до виходу вільний!

        Дівчина підхопила портфель і вибігла з класу. Вона хотіла якнайшвидше потрапити додому. Поруч з рідними безпечніше. Напевно.

        Очевидно, що вона вляпалась в історію, але яку? Дівчина багато читала, і зазвичай головний герой книг потрапляв в фантастичний світ, де з’ясовувалось, що він не такий, як інші люди… То може і вона не така?

        Чи можна довіряти Ларисі? Може краще бігти якомога далі, в інше місто, чи іншу країну, щоб чудовисько не змогло її знайти? А як же рідні? Вони точно будуть хвилюватися. А як монстр прийде і до них? Христину гризли сумніви, та вона вирішила довіритись Ларисі. Напевно, однокласниця знає, що робить.

***

        Кіра бавила себе, підіймаючись на чотири сходинки, а потім з’їжджаючи вниз перилами. На маленькій дівчинці була шкільна форма, хоча заняття давно скінчилися. Тато Кіри фарбував дворову лавку. Дівчинка спочатку вмовляла розфарбувати її в рожевий, і наклеїти зображення фей, але батько зауважив, що сусідам це не сподобається.

        Ну і дурні! Рожева лавка це класно, а от синя — нудно. Кірі було нудно. Може б піти додому, та вдома теж нудно, нікого немає. З-за рога вийшла дівчина і Кіра радісно всміхнулась. Христина була її давньою подругою. Вона вміла розповідати цікаві історії про фей і чарівників, і ніколи не глузувала з Кіриних вигадок.

 — Привіт! — дівчинка побігла до подруги, проте та лише неуважно кивнула.

 — Виглядаєш схвильовано, — батько Кіри теж звернув увагу на дивну поведінку, — Щось трапилось? 

 — Нічого.

          Кіра перестала стрибати сходами і здивовано блимнула на двері, що зачинились. Зазвичай, Христина привітніша.

 — Чуєш, Кіро, а сходи-но у гості, — тато повісив на лавку табличку, щоб ніхто ненароком не сів.

 — Хіба ми не збиралися додому? — пробуркотіла дівчинка.

 — Пробач, люба, маю справи, — чоловік цьомнув доньку в лоба і підштовхнув у під’їзд.

          Піднявшись на четвертий поверх, Кіра спинилась. Зітхнувши, вона тицьнула на дзвоник. Двері відчинились і на порозі з’явилась бабуся. Вона тримала в руках рушник, вкритий різнокольоровими візерунками і жирними плямами.

 — Це ти, Кіро? Заходь, — дівчинка часто бувала тут. Коли батько був зайнятий, він відводив доньку до сусідів. Більше знайомих в нього не було.

— Де Христина?

— Переодягається. Почекаєш? — дівчинка кивнула і втягнула носом повітря. З кухні смачно пахло і живіт Кіри відреагував гучним булькотінням, — Сідай до столу.

        Дівчинка вхопила котлету і швидко запхала до рота.

 — Тебе взагалі не годують?

 — Годують, — Кіра облизала пальці, — але все одно їсти хочеться. Та і котлети у Вас смачнючі!

  — Дякую, сонечко! — бабуся встала і гучно постукала по столу, — Христино, ти чого так довго? Кіра зачекалась! Скільки можна переодягатись?!

 — Зараз! — почулось з кімнати.

        Ключ повернувся в замку  — це батько прийшов пообідати з сім’єю. Зазвичай батько Христини затримувався на роботі, та не сьогодні:

 — Всім смачного! О, донечка вже вдома?

 — Вони знову зірвали останній урок, — зітхнула бабуся, — Скоро взагалі вчитися припинуть!

 — Підлітковий бунт! Ми всі такими були.

 — І я? — Кіра потягнулась за ще однією котлетою.

 — А ти будеш.

 — Ох, не приведи Господь! — бабуся підняла очі вгору, — Олексію Олександровичу і так складно без дружини!

 — Татку зі мною складно?

 — Не слухай, з тобою дуже весело!— батько Христини засуджуючи блимнув, — До речі, про дружин. Лікар дозволив, в суботу поїдемо до Марійки.

 — Марійки? — Кіра підняла брови.

 — Мами Христини.

 — А чого ви називаєте її Марійкою?

 — Бо це її ім’я.

 — Ім’я? — Кіра навіть перестала жувати котлету, — Я думала, у мам не буває імен. Тому їх і звуть мамами.

 — Дурниці, у всіх є імена. І у твоєї мами є. Тобто, було, — батько знітився.

 — Всім смачного! — Христина вийшла з кімнати, — О, Кіро, ти вчора забула пані М’яту.

 — Я її шукала! — дівчинка вибігла з-за стола і пригорнула іграшку до себе, — Пані М’ято, поки вас не було, до нас приєдналась ще одна фея.

 — Покажеш?

 — Іншим разом, вона вдома.

 — Доню, сідай до столу. Голодна ж!

 — Слухайте, — Христина зітхнула і схрестила пальці за спиною, — Завтра після занять я піду на волейбол.

***

         Вчитель історії спішив у клас. Не варто було виходити і залишати цих бовдурів наодинці. Вони звісно бовдури, але як щось сталось, питання до нього. А судячи з шуму, щось дісно сталось.

        Історик відчинив двері і завмер на місці. Такого він не очікував. Весь клас був сповнений рослинністю з ніжно-рожевими квітками. Паростки обплітала парти, стільці і учнів, що сиділи на них. Вчитель скрикнув, але хтось стулив йому рота. Рослинність обплела тіло і притисла до стінки.

        В кінці класу вчитель побачив свою ученицю. Вона навіть не звертала уваги на рослинність, копирсаючись у портфелі. Поруч стояв чоловік у червоній формі з золотими застібками, що виблискували на сонці.

 — Завжди носиш з собою зілля? Навіть тут? — чоловік зазирнув за плече Лариси.

 — Мамка знайде — одразу кине у смітник, — Лариса зітхнула і витягла склянку, — Знайшла!

 — Чому ти відпустила дівчисько? Стерла б пам’ять і все.

 — Не стерла, а відредагувала. До місяця пам’ять редаг…

 — В біса термінологію! Чому?

 — Як часто лісовики полишають Чарівний світ?

 — Емм, — чоловік задумливо крутив меч у руках. Меч з кожним обертом збільшувався, а потім знову зменшувася, — Ніколи?

 — Саме так.

 — Гадаєш, це щось означає?

 — Звісно, ти б помер заради нічого?

          Чоловік опустив очі. Вчитель прослідкував його погляд: на підлозі лежала брудна зелена ганчірка. Здавалась, з кожною секундою вона ставала все менше і менше, немов танула на сонці.

        Все зрозуміло — галюцинації. Варто було провітрити кабінет хімії. Нічого, скоро хтось викличе швидку і все припинеться. Напевно.

 — Прослідкуй за нею.

 — Вже, — Лариса поклала на парту чорний планшет, — Я причепила жучка.

 — Кого?

 — У вас його звуть будяк. Штуку, яка слідкує.

 — Хіба будяк працює в Сірому світі?

 — Ні, але з лісовика налетиіло багацько чарпилку. Тепер тут можна чаклувати.

 — Точно, — Фан опустив очі і всміхнувся, — Пробач, туплю. То що робитимеш?

— Еліза зараз в поселенні?

 — Ні, кудись пішла.

 — Ну чому вона завжди зникає, коли потрібна? Добре, дай мені телефон.

 — Теле-шо?

 — Оту штуку… Дякую, — Лариса написала комусь повідомлення, — Зробимо перевіреним способом: волейбол.

 — Гадаєш, погодиться?

 — Хай тільки спробує не погодитись, — Лариса клацнула пальцями і рослини перемістили історика ближче. Один з паростків стиснув ніс, змушуючи відкрити рот.

        Рідина з пляшки полилась в горло і вчитель втратив свідомість.