Кодове слово: волейбол

          Еліза важко зітхнула і відчинила двері будинку. Всередині звично пахло яблуками, що грілись на весняному сонечку. Пилинки літали в повітрі — напевно варто було прибрати. Врешті решт, крім неї ніхто не зробить.

 — Дядечку! Святослав! — гукнула Еліза, але ніхто не озвався, — Минулий голова поселення!

 — Якого біса я минулий? — з-за кутка виїхав чоловік на інвалідному візку. В нього не було однієї ноги, а шию вкривали шрами від кігтів, — Ти керуєш від мого імені, я все ще головний!

 — Якби ви частіше виходили в люди…

 — Знову за своє? Подивись на мене: хворий старий каліка. Просто надихає на боротьбу!

 — Ваша відсутність ще менше…

 — Досить, — чоловік підняв руку, розвернув візок і поїхав в іншу кімнату. Еліза почимчикувала за ним, — Ти сумна. Невже лісовики?

 — Та ні, не видно.

 — Вважаєш, все скінчилось?

 — Навряд, Алекс не з тих людей, хто зупиняється на півшляху, — Еліза сіла поруч.

 — То ти впевнена?

 — В чому?

 — Що це Алекс налаштував лісовиків проти нас? — Еліза кивнула, — Розкажеш іншим?

 — Сенс? Його і так шукають. Сьогодні питала, Мегіра нічого не знає.

 —  Чи вдає, що не знає. Врешті решт, вона шукає свого чоловіка, а не злочинця. Різні мотивації.

 — Мегіра шукає свою дитину, мотивації цілком достатньо, — Еліза поклала голову на плече Святослава, — Дядечку, що мені робити?

 — Р-р-розповідай, — чоловік підбадьорливо посміхнувся.

 — Пам’ятаєш Христину? Здається, вона безталанна. Ще гірше — я її ледь не вбила.

 — Чого?

 — Хотіла лишитись.

 — А чого б ні?

 — Непотрібне дівчисько без дару.

 — Непотрібне? — Святослав клацнув пальцями і стигле рум’яне яблуко попливло з миски прямо в долоні чоловіка. Несподівано, у яблуці з’явився отвір і маленький черв’ячок визирнув назовні.

 — Е, — скривилась Еліза і посунулась.

 — Там де ти бачиш червиве яблуко, я бачу настільки смачне, що навіть Степан його їсть, — чоловік витягнув черв’яка і посадив назад у миску. Сам відкусив яблуко і облизнувся від задоволення.

 — Ти все ж дав йому ім’я?

 — Степан добрий дегустатор, і гарно попрацював. Заслужив!

 — Як тебе обрали головою поселення з такими закидонами? — засміялась Еліза, — Ну добре, я подумаю щодо Христини. Може і без дару вона нам знадобиться.

***

 — Я гратиму принцессою, — Кіра вділа на ляльку паперову корону, — А ти будеш феєю.

          Христина зітхнула. Батько Кіри  прохав погратись з донькою, але взагалі не було настрою. Вирок Елізи не виходив з голови, а сумні думки не давали зосередитись. Не допомагав і шум телевізора, який дивився Олексій Олександрович.

 — Не буду я феєю, — нарешті відповіла Христина, — Не вмію я чаклувати.

 — Що ж, тоді за фею теж буду грати я, — Кіра переставляла іграшки з дитячою безпосередністю, — О ні, мене викрав злобний дракон! Хрещена фея, де ж ти? Я тут, принцесо!

          Христина сумно дивилась виставу. Слова Кіри тонули у вирії думок. Що робити далі? Згадались слова мами: «Пробуй кожного разу інший підхід». Медитації, дитячі віршики, пісеньки не допомагали. Може адреналін? Зістрибнути вниз і дар проявиться. А як ні?

 — Ну! — Кіра невдоволено штовхнула подругу, — Лицар!

 — Що лицар?

 — Ти мене слухаєш взагалі? — дівчинка надула щоки, — Сама сказала, що не будеш феєю, тоді будь лицарем. Нумо ще раз!, — дівчина взялась за іграшку принцеси і почала декламувати, — Феє, клич скоріш мого благородного лицаря, що переможе дракона!

 — Секунду, — Христина подивилась на ляльку з іграшковим мечем. Потім на Кіру, і знову на ляльку, — Кіро, ти геній! Я можу бути лицарем!

 — Угу. Так будеш грати?

 — Ні, зачекай трохи, — Христина вибігла з кімнати, — Я зараз!

          Зайшовши на кухню, дівчина замружилась від захвату. Еліза ж казала, що їй потрібні захисники поселення. «Непогана альтернатива» — казав Фан. Тремтячими пальцями Христина піднесла стакан з водою до губ. Треба заспокоїтись. Треба все продумати.

 — Ти в туалеті? — батько Кіри побачив Христину і простягнув слухавку, — Це тебе.

 — Христино? — почувся голос Ларисиної мами, — Вже час збиратися. Лариса мала бути вдома ще годину тому!

 — А де вона?

 — Тобто де? Вона не з тобою? — жінка зойкнула, — Казала, що піде до тебе. Вже темно, я хвилююсь. То вона не з тобою?

 — Я взагалі її сьогодні не бачила.

 — Ой лишенько! Що ж робити? Дзвонити до поліції? Так, треба подзвонити. Що ж сталось!

 — Стривайте, — Христина вибігла на вулицю, навіть не попрощавшись, — Стривайте, не дзвоніть. Я знаю, де вона може бути.

          Христина кинула слухавку. Вона бігла повз будинків, старих дерев, що зловісно височились у темряві. Місяць споглядав за дівчинкою, крізь чорне гілля. На вулиці не було і душі. Лише дівчина і велетенський сріблястий Місяць. Христина зупинилась біля дверей з написом «Безкоштовні заняття з волейболу. Вихідний день: неділя». Зачинено. Дівчина вдарила долонею. Потім ще, і ще.

 — Анно Сергіївно!  Ви тут? Відчиніть! Це терміново!

          Жінка визирнула з вікна:

 — Що сталось?

 — Всередину, — двері відчинились і Христина дременула у кімнату.

 — О господи! За тобою женуться?

 — Ні, не хвилюйтесь, — Христина зупинилась, — Лариса сьогодні заходила до вас?

 — Звісно, сьогодні було тренування. У дівчинки успіхи, вона дуже талановита спортсменка, — на ходу брехала тренерка.

 — Та я не про те, — Христина закотила очі, — В кімнату вона заходила?

 — Так. Тобто ні, — жінка нервово клацала ручкою, — А як вона виглядає?

          Христина закотила очі і подумки вилаялась. Вона з гуркотом зачинила за собою двері псевдо-складу і пройшла крізь портал. Розпитала охоронців, вони тільки-но змінили попередників і нічого не знали.

          Якщо з Ларисою щось трапилось, про це точно знає Еліза. Ще можна було спитати Сандра. По-перше, він близький друг Лариси, по-друге — лікар. Згадуючи попередню розмову з Елізою, Сандр здався кращім варіантом.  

 — Христино? — хлопець гримнув віконницями, — В таку годину. Що треба?

 — Лариси немає вдома.

 — Як немає? —роздратування Сандра вмить зникло.

 — Я думала, раптом проблеми в поселенні і її викликали. Ти не знаєш?

 — Якщо вона десь в цьому світі, ми її знайдемо, — Сандр відчинив двері, запрошуючи подругу, — В мене є прилад, що відслідкує будь-де.

 — О! А мене він теж може відслідкувати? — Христина з подивом глянула на чорну коробочку.

 — Ееее, — Сандр зашарівся, — Ні. Я його спеціально на Ларису налаштував. А точніше на обруч. Всередині прихована така кулька, ну знаєш, яку цей прилад і шукає.

 — Стривай, обруч?

 — Ага, мій брат Кай його підкинув. Буквально, — Сандр хмикнув, — Пам’ятаєш?

 — Ще б не пам’ятати, — Христина почухала ногу, — Капець ти сталкер! Підкинути подарунок, щоб слідкувати. Ти хворий чи дуже хворий?

 — Не те, щоб я слідкував, — Сандр лупонув кулаком по коробці, — Працюй, бісова машина! Ситуації бувають різні, а робота в Лариси небезпечна… Хоча розумію, зі сторони виглядає кепсько.

 — Більше ніколи не прийматиму подарунки, — Христина здригнулась, — Особливо від тебе.

 — Сигналу немає, — Сандр сховав прилад, — Вона не в цьому світі. Подумай, з ким вона останнім часом багато спілкується?

 — З Тарасом, — Христина замислилась, — Не хочу лякати, але компанія він непутяща.

 — Що ж, тоді ходімо.

 — Ти зі мною? — Христина округлила очі, — Ти ж ніколи не був у Сірому світі.

 — Все буває вперше. Окрім того, може вдасться запустити цю штуку, — Сандр схопив маленький мішечок, — У Сірому світі її ще не тестували.

          Коли друзі вийшли з кімнати, на них витріщилась Анна Сергіївна. Вона хапала ротом повітря, не наважуючись спитати, звідки з’явився хлопець?  Не допомагала і дивна одежа, всіяна чудернацькими візерунками, занадто тепла для травня. У цю пору року парубки ходили в футболці і шортах, але точно не в пальто до колін.

 — Не звертайте уваги, — кинула Христина і потягнула хлопця за собою.

          Друзі розчинялися у сутінках. Вони вешталися безлюдними вулицями, вдивляючись у темряву, розглядаючи химерні силуети тіней. Хлопець час від часу висипав чарпилок з мішечка, і вдивлявся в чорну коробку. Несподівано, прибор ледь чутно цвірінькнув.

 — А ну? — Сандр ще раз дмухнув пилком, — Нічого? Але ж було, хіба ні?

          Хлопець зробив кілька кроків, але прибор мовчав. Тоді він повернувся назад і чорна коробка знову щось пробуркотіла.

 — Стоп, — Сандр вдивлявся в екран, — він поводить себе так, ніби ми в Чарівному світі. Ми ненароком не пройшли через портал?

 — Ні, ми точно тут. Дивись, автівки, — Христина вказала на машини, припарковані біля моста.

 — Що-що? Я думав це палатки, — Сандр почухав потилицю, — Ваш світ такий дивний! В будь-якому разі, сигнал пошуковця йде звідти.

 — Нічого собі, GPS!

 — Джи Пі Що?

 — Забий. Скоріше!

          Сигнал вів під міст, і Христина вже злякалась, що Лариса викинула обруч у річку і втікла (або ще гірше). Але чим ближче вони підходили, тим ясніше бачили силует дівчини, що сперлась на бетонний опір моста. Її плечі здригалися, а в руках вона тримала дві половинки обруча.

 — Хто тут? — скрикнула Лариса і створила вихор іскор, що підпалили сухі гілки навколо.

 — Легше, — Сандр жестом загасив вогники, — Свої.

 — Ох, це ви? — Лариса закрила лице руками, — Що я наробила!

 — Гарне питання, — Христина підійшла ближче, — Що ти наробила?

 — Я не хотіла! Він розбив амулет і весь чарпилок вийшов назовні. Мені було так страшно, що я використала, — Лариса схлипнула, — Використала магію.

 — Нічого, — Сандр турботливо обійняв дівчину, — Відредагуємо йому пам’ять і все. Ти ж знаєш, хто це був?

 — Тарас, — тремтячі пальці вхопились за рукав хлопця, — Він сказав, що мені треба перестати носити подарунки від інших. А коли я відмовилась, він…

 — Не хвилюйся, ми все виправимо. Якщо він живий.

 — Встиг втекти. Ви не розумієте! Справа не в цьому. Я могла його вдарити, штовхнути у воду, та будь-що. Я могла зробити будь-що, але я чаклувала! Розумієте? Без магії я — ніхто. Нікчема!

 — Не кажи так, — Сандр прибрав мокре волосся з обличчя подруги, — Ти неправа.

          Різка музика перервала хлопця. Лариса здригнулась і відскочила назад, налякано вирячившись на Христину. Музика йшла саме від її телефона.

 — Це твоя мама, — дівчина підняла слухавку, — Я знайшла її. Все добре: жива і неушкоджена.

 — Не треба було цього казати, — Лариса опустила голову, — Я не хочу повертатись додому.

 — Маєш на увазі сьогодні?

 — Взагалі.

 — Оу, — Сандр почухав потилицю, — Це як? Христина казала, що тебе чекають, хвилюються.

 — Не мене. Пояснень, де я вештаюсь. Я не піду додому. І в цей світ більше не повернусь. Ніколи — я так вирішила!

 — Гм, — у Христини сьогодні з’являлись геніальні ідеї, — А тобі сильно влетить за магію? Якщо отримувати прочухана від Елізи, то за все одразу.

 — Тобто?

 — Не хочеш розповісти батькам? — Христина строчила СМС-повідомлення, — Вони скоро прийдуть сюди і ти все їм розкажеш. А потім вони забудуть про це разом з Тарасом. І про твоє зникнення забудуть.

 — А нащо розповідати? — Лариса перестала рюмсати і з цікавістю вдивлялась в темряву.

 — Хіба не цікаво, як відреагують? — Христина підморгнула, — Хочу подивитись на їх шоковані обличчя, коли ти утнеш щось на кшталт велетенської хвилі!

 — Гм, звучить непогано, — Лариса сховала залишки обруча в сумку, — Дізнаються, що я не тільки двійки отримувати вмію.

          Фари машини засліпили друзів. Сандр смикнувся, відштовхуючи Ларису зі шляху автомобіля. Але той загальмував в кількох сантиметрах від дівчини.

 — А кажете, у вас немає магії!

 — Ларисо! — розлючена жінка гримнула дверцями авто, — Що трапилось? Що це за походеньки до пізньої ночі?

 — Мамо, — Лариса відступила, — Я тут, тут…

 — Відьма! — мостом біг Тарас. Він тицяв пальцем у бік дівчини і озирався на друзів-хуліганів, — Вона відьма!

 — Що? — батько Лариси теж вийшов з машини, — Шановний, ви верзете нісенітницю!

 — Не зовсім, — усмішка заграла на обличчі Лариси, — Давно хотіла вам дещо показати!

          Поверхня води затремтіла. Місячне сяйво заграло хвилями, і велетенський сріблястий шар піднявся в повітря. Він наздогнав хуліганів, що драпали хто-куди і водоспадом опустився на їх дурні голови. Рожеві квіти закружляли навколо хлопців, залітаючи їм у рот, заважаючи хоча б крикнути від переляку. Ноги хлопчаків відірвались від моста і вони впали у річку, спричинивши фонтан сріблястих бризок.

 — Принаймні, тепер їх не доведеться шукати, — хмикнула Лариса.

 — Доню? — тільки і вимовив батько. Його очі ставали все більше і більше. Він сперся на капот і тер долонею лоба, — Що це?

 — Магія.

 — Ті хлопці? Ти їх вбила?

 — Ні, звісно ні. Просто обплутала рослинами, щоб не втекли. Скоро ніхто з вас цього не згадає. А поки, я відповім на всі ваші питання.

 — Я знала це, — у світі фар було видно, як зблідла мати Лариси. Її губи стали майже білими, а око сіпалось, — Вона теж мала цей дар. Але я до останнього не вірила.

 — Що? Люба про що ти? — але мати Лариси не звертала уваги на чоловіка. Вона дивилася лише на доньку, а з очей текли сльози. Нарешті вона зробила крок вперед і впала під ноги дівчини.

 — Я не хочу тебе втратити! Не хочу повторювати помилки! Господи, дай шанс спокутати провину!

 — Мамо, — Лариса відступила назад, — Мамо, про що ти?

 — Моя сестра, твоя тітка. Вона теж мала цей дар. Вона теж втікала від нас. Коли ти почала кудись зникати, я боялась. Боялась, що ти така ж, як вона!

 — В мене є тітка? Чаклунка? Чому я нічого не знаю? Вона втекла?

 — Не змогла. Вона розповіла мені, що володіє магією і збирається назавжди нас покинути. Я була маленькою і дуже злякалась тоді. І розповіла про все своїй мамі, твоїй бабці, — батько Лариси присів поруч з дружиною. Він дістав хустинку і почав витирати жінці сльози, — Мама тоді вирішила, що сестра божевільна, і замкнула в будинку.

 — А що було далі?

 — Твоя тітка не витримала, — жінка закрила лице руками.

 — Вона вистрибнула з дев’ятого поверху, — батько обійняв дружину, — Я знав про це, та не знав причини.

 — Ти ж не підеш від нас, правда? — жінка схопила Ларису за руки, — Не підеш, чи не так? Ти казала, що ми все забудемо. Забудемо і житимемо  як раніше. Поступиш в університет, з’їдеш у гуртожиток, і ходи, куди заманеться! Ти ж не підеш від нас?

 — Піду, — Лариса притулилась до матері, — Піду, мені не місце тут. Та я повернусь. Не знаю коли, але обіцяю, що повернусь. І коли я повернусь, ви пам’ятатимете мене, — Лариса ледь посміхнулась, — Хоча це проти правил.

 — Ми нікому не скажемо, — підморгнув Сандр, — А зараз, їдьте додому.