Кодове слово: волейбол

          Коли Христина прийшла до школи, Лариса вже сиділа на сусідньому стільці. Побачивши дівчину, брюнетка посміхнулась:

 — Не проти?

 — Та ні, — Христини розгублено кліпнула очима. Раніше вони майже не спілкувалися і така увага трохи бентежила.

 — Так що, не передумала? Ну знаєш, стосовно волейболу?

— Волейболу? — до дівчат підійшов Тарас. Він поклав руки на парту, залишаючи брудні сліди. Христина зморщилась.

 — Ми ходимо на гурток, — швидко знайшлась Лариса.

 — О, а можна  теж запишусь? Обожнюю волейбол, — хлопець шморгнув носом і посунувся ближче до дівчат.

 — Серйозно? — Христина хмикнула, — Ніколи не бачила, щоб ти грав на фізкультурі.

 — Так тож фізкультура! Спорт моє друге ім’я , — хлопець зігнув руку, демонструючи повну відсутність м’язів, — Просто треба економити сили.

 — А на що їх витрачаєш? — глузливо поцікавилася Лариса.

 — На тебе, мала, — підморгнув Тарас, — Всі мої сили лише для тебе!

 — Візьму до уваги.

 — Ну то як записатися до вашого волейболу?

 — Шкода, набір скінчився.

Пролунав дзвоник, і Тарас повернувся за свою парту.

 — Фу, який він неприємний! — скривилась Христина.

 — Та ладно тобі, файний хлопець. Ми з ним іноді спілкуємось.

          Насправді, Лариса з усіма «іноді спілкувалась». Христина не могла згадати, чи були у дівчини друзі, або вороги. Для неї однокласники були не більше ніж ті, в кого можна списати домашку.

 — Так що? — прошепотіла Лариса, намагаючись не привертати увагу вчителя.

 — Не шифруйся, я все пам’ятаю, — Христина подумала, що навіть якби їй стерли пам’ять вона б не змогла забути ті незкінченні папери, що довелось підписати.

          Шкільний день пролетів непомітно. Пролунав дзвоник з останнього уроку і дівчата вже збирали портфелі, коли Тарас знову підійшов.

 — Може хоч проведу? А там і місце знайдеться, м?

 — Добре, — закотила очі Лариса. Побачивши здивування Христини, вона пошепки додала, — Не відчепиться..

          Дорога від школи до гуртка була найдовшою в світі. Принаймні так здалося Христині, бо Тарас увесь час говорив нісенітниці. Але Лариса не виглядала засмучено. Навпаки, радісно усміхалась і відповідала на ідіотські питання. Нарешті компанія ввійшла у двері з написом «Безкоштовні заняття з волейболу. Вихідний день: неділя». Назустріч вже бігла Анна Сергіївна.

 — Наші олімпійські чемпіонки вже тут? Мерщій переодягайтесь! — з цими словами жінка насильно заштовхала дівчат за двері.

 — Що відбувається?

 — Тихо, — прошепотіла Лариса і притулила вухо до дверей, — Слухай!

 —  Бачу, ви дуже спортивний, хлопче! Нажаль, місць немає. Якщо хочете, приходьте через дві години, у тої команди одне місце пусте. Приходьте, приходьте!

 — Як вона його! — всміхнулась Лариса, — Я ще вранці написала, що Тарас думає вступити до гуртка, тож вона приготувалась. Через дві години тут дійсно буде команда з волейболу. Хай пострибає з м’ячиком.

 — А я вже думала…

 — Що? Що я його у Чарівний світ запрошую?

 — Та... неважливо, — тільки зараз Христина помітила довге синє плаття без рукавів, що висіло посеред кімнати, — А це що?

 — Переодягайся. Думаю, твій розмір, — Лариса жбурнула плаття однокласниці. На поличці за платтям були високі ботфорти і довгі рукавички з цупкого матеріалу.

 — Моя форма, — зітхнула Лариса, — Тобто, може і не моя, але дуже схожа на ту, що я носила.

 — Ох, — Христина заплуталась у тканині, — А це не занадто? Зараз же тепло.

 — Ні, — засміялася Лариса, — Це ж шерсть лісовика, щоб легше чарувати. Форму роблять так, щоб носити і влітку.

 — А ти? Переодягатися не будеш?

 — Вчора замурзалась під час бою. Сьогодні зроблю вихідний.

 — Ай! — Христина не звикла носити довгі плаття, тому боялась щось порвати, — А рукавички обов’язкові?

 — Ну, як хочеш отримати опіки, чи висип від отруйної рослини… Хоча, на підготовці цього не буде. Гайда! Запізнюватись погано.

          Цього разу складнощів з охороною порталу не виникло, і через п’ять хвилин дівчата вже стояли у визначеному місці: біля дерев’яної будівлі, де тулилися один до одного люди в синіх одежах.

— Щасти тобі! — Лариса підморгнула подрузі і зникла за поворотом.

          Христина стояла одна посеред натовпу. Ближче до входу дорослі тримали за руку малих дітлахів. Іноді дехто виривався, починав носитися подвір’ям і дражнитися. Трохи подалі стояли підлітків, що горланили голосніше за малечу. Невеликий метелик врізався в Христину і розлетівся на кольорові шматочки.

 — Пробачте, — дівчинка з переляканими очима вклонилася Христині, — То мій метелик, я не спеціально. Не хотіла вас образити, просто повторюю домашнє завдання.

          Христина лише хитнула головою, не в силах вимовити ні слова. Вона побачила ще декількох метеликів, що літали поміж учнями. З кожним змахом крил вони змінювали колір. Раптом потилицею вона відчувала жар і швидко розвернулась, полишаючи метеликів. Хлопці позаду дико реготали, випускаючи вогонь з вух. Дівчина з зеленим волоссям штовхнула одного з них.

 — Пити полум’яні напої у громадських місцях заборонено! Це вогненебезпечно!

 — І що ти зробиш? Вчительці розкажеш?

 — Поскаржуся на вас директору!

 — Налякала, жах який! О, я тебе раніше не бачив. Ти вчишся у Хобітенка? — Христина спочатку не зрозуміла, що звертаються до неї. Хлопець повторив питання.

 — Що? Ні, напевно. Хоча, не знаю, — дівчинка спробувала доброзичливо посміхнутися хлопцю, з вух якого тепер йшов чорний дим.

 — Не запам’ятовуєш ім’я вчителів? Жи-и-иза! — хлопець розсміявся.

 — Ні, просто новенька…

 — Новенька! Ти Христина?

 — Новенька? — дівчинка з зеленим волоссям перестала палити хлопців поглядом і теж звернула увагу на дівчину, — Ти ніколи не бачила магії?

 — Дуже незручно жити без магії?

 — Ти вже бачила фонтан з квітів?

 — Лариса розповідала, що в вашому світі такого немає.

 — А чардерева?

 — А бачила потерчат?

 — Як вона могла їх бачити, коли вони в лісу живуть? Хто її до лісу пустить, коли там лісовики вештаються?

 — Хочеш спробувати цей полум’яний напій? Називається «Сором’язка». Зрозуміла? Через те що вуха горять.

          Учні оточили дівчину, деякі почали підлітати догори, зависаючи в повітрі, привітно розмахуючи руками. Кілька метеликів кружляли навколо дівчини, заплутуючись у волоссі і розпадаючись на кольорові клаптики.

          Діти показували на неї пальцями, а дорослі сварили їх через це. Хоча і дорослі раз-у-раз поглядали на новеньку. Хтось простягав Христині руку, хтось гукав її, а найбільш безцеремонні смикали волосся. Раптом всі завмерли: почувся гучний жіночий голос.

 — Що за гамір? Облиште новеньку в спокої. Не учні, а тварини!

          Натовп навколо знов заворушився, але підлітки більше не насідали на Христину. Висока жінка у довгому чорному платті підійшла, вхопила за руку і потягнула за собою. Через мить Христина стояла біля самих дверей, в оточені п’ятирічних дітей, що блимали своїми оченятками, дивлячись то на жінку, то на Христину.

 — Мене звати Мегіра, я проводжу підготовку. Твоя наставниця, сподіваюсь ненадовго.

          Після цих слів Мегіра жестом запросила всіх всередину. Діти йшли коридором, тримаючись за руки, наче першокласники (фактично, вони і були першокласниками). Підлітки, що знали це місце вже не перший рік, впевнено крокували повз.

          Деякі учні заходили у двері, розташовані зліва, деякі крокували сходами, що починалися справа. Мегіра же впевнено йшла вперед, через великі різьблені двері, до скверу всередині будівлі. Тут учні відпочивали, гуляли в позашкільний час, а ще в сквері тренували малечу і новеньких, на кшталт Христини.

          Тут було чарівно затишно. Зелена трава стелилась перед Христиною пухнастим килимом. Трохи далі кущі, а за ними — рожеві дерева, ніби сакура на японській вазі. Пройшовши вперед, Христина помітила перед деревами річку, хоча скоріше маленький струмочок.

          Кришталева вода виблискувала на сонці і віяла прохолодою. Струмочок біг поміж каменів, дзвінко озиваючись до Христини. Повіяв легенький вітер,  у ніс вдарив солодкий, п’янкий аромат квітів.

 — Що ж, повторимо основи теорії. Владе?

 — Я, — хлопчик вийшов вперед. Він виглядав найстаршим, не рахуючи Христини. Влад зітхнув і подивився кудись вбік, ніби не бачив вчительку.

 — Владе, що ти знаєш про магію?

 — Вона береться з пилку чардерев.

 — І?

 — І все, — хлопчик здивовано блимнув, — Більше нізвідки не береться.

 — Пане Мегіро, — вистрибнула з натовпу дівчина в окулярах, — Можна я?

 — Стривай, я і так знаю, що ти знаєш, — вчителька не зводила очей з хлопчика, — Що ще ти знаєш про магію? Ну, подумай.

 — Для того, щоб чарувати достатньо уявити те, що ти хочеш зробити.

 — Ми завжди користуємось цим способом?

 — Ні, — хлопець колупав черевиком землю.

 — Добре, чому?

 — Бо при складних бажаннях витрачається забагато пилку. Ще існують зілля, або магічні інструменти, — очі хлопчика загорілися, — Інструменти виготовляють за допомогою концентрованого соку чардерева, змішаного з…

 — Достатньо, Владе, — підняла руку Мегіра, — Ми тут вчимо магію, а не інструменти. Перейдемо до практичних завдань. Хто мені скаже, як перемістити камінь з правого боку річки на лівий?

 — Сконцентруватися на точці і подумки перемістити її на лівий берег, — пробубонів хлопчик з довгим світлим волоссям. Він здався Христині знайомим.

 — Що Кай забув?

 — По прямій лінії! — знову підстрибнула дівчинка в окулярах. Вона витягнула руку догори, і розмахувала так старанно, що навіть зачепила свою сусідку.

 — Чому саме по прямій?

 — Бо це найкоротший шлях, і так витратиться менше магічного пилку.

 — Правильно. Спочатку думайте, потім робіть, головне правило магії! Продемонструєш?

 — Гадаєте, зможу? — дівчинка засоромилась, — Я ж тільки тиждень ходила.

 — Принаймні, спробуй.

          Дівчинка в окулярах вийшла вперед. Мегіра простягнула їй камінчик, розміром з долоньку, на якому зеленим кольором була намальована крапка. Учениця  вилупилась на неї, Христині навіть здалося, що у дівчинки очі випадуть. Камінчик заворушився і піднявся вгору. Дівчинка вказала пальцем на кущ біля себе. Камінчик, хитаючись, поплив в повітрі. Декілька разів він змінював свій напрямок, але врешті решт впав у той самий кущ.

 — Чудово! — Мегіра зааплодувала, — Для більшої концентрації можна використовувати жести чи слова, як це зробила Марічка.

 — Я змогла! — дівчинка побігла до вчительки і застрибала навкруги, — Я змогла! Я змогла!

 — Вітаю! Сьогодні ще потренуйся, а вже завтра у школу підеш. Хто ще? Владе, хоч спробуй!

          Хлопчик скривився і понуро вийшов вперед. Взяв камінь і поклав на землю, виставив руку вперед і напружив все тіло. Нічого не змінилося. Хлопчик схопив повітря і потягнув до себе. Нічого. Роздратований, Влад жбурнув камінь. Рожеве листя посипалось з дерев.

 — Не впадай у відчай, все вийде, — Влад закотив очі, — Можливо проблема саме в цьому завданні. Ось ще одна вправа, що допоможе розкрити ваші здібності до магії.

          Мегіра підійшла до струмка і невелика кількість води відокремилась із поверхні. Вода потекла вертикально вгору, збираючись у шар. Сонячний промінь блиснув на його поверхні, і у Христини перехопило подих від захвату. Але всі інші відреагували спокійно, ніби кожен день бачили щось таке.

 — Спробуйте змінити колір води. Уявіть свій улюблений напій, чи може фарбу, — діти побігли до шару, — Зараз, стривайте. Я зроблю декілька, щоб кожен зміг потренуватися. Христино!

 — А? Що?

 — Ти теж спробуй. Зрозуміла? Просто уяви, що вода стала іншого кольору.

 — А не треба використовувати якісь слова? Щось на кшталт «Чаклуй баба, чаклуй дід».

 — Не треба, — Мегіра здвинула брови, — Хоча, якщо це допомагає сконцентруватися, чому б ні?

          Христина підійшла до шару. Вона заплющила очі і уявила свій улюблений сік. Вишневий, що червоною цівкою стікає з чашки. Або хвилями, повільно розтікається, як в рекламі. Ммм… Нічого не змінилося. Дівчина виставила вперед руки, і навіть доторкнулася до шару. Нічого. Тільки прохолодна вода потекла по руці.

 — Я неправильно роблю?

 — Якщо нічого не виходить, то неправильно, — Мегіра піджала губи, — Спробуй уявити дуже яскравий колір. Скажімо, чорний. Або спробуй підняти каміння, як Марічка. Одним словом, проекспериментуй трохи. На першому занятті мало кому вдається. Можливо, ти надто хвилюєшся.

          Закінчивши свою промову, Мегіра пішла далі робити шари. Христина озирнулась навколо. Кілька шарів ледь потемніли, хоча можливо це тільки здалося. Один шар перетворився на зірочку і засяяв. Його власник, той самий хлопчик з довгим світлим волоссям, лякливо відступив. Очевидно, дар він мав, але Мегіра все одно незадоволено пробуркотіла: «Завдання не в цьому».

 — Теж не виходить? — сказав хтось позаду. Дівчина озирнулась і побачила Влада. В руках він тримав пошарпану металеву скриньку.

 — Поки ні. Що в тебе?

 — Подарунок від батька, — хлопчик присів поруч, — Я Влад, до речі.  

 — Христина.

 — Новенька? Чув, Еліза прийняла когось із Сірого світу.

 — Сірого світу? 

 — Ну, скучного, сірого, без магії, — Влад зняв взуття і опустив ноги у воду, — Тобі тут більше подобається?

 — Просто чарівно! — Христина всміхнулась, — Буквально. Якби в моїй школі таке вивчали, кожен день би ходила. Сподіваюсь, мене приймуть.

 — Може і так. Мені школа точно не світить.

 — Ти про що?

 — Ну, не світить і все, — роздратовано тупнув ногою Влад. Бризки намочили край плаття.

 — Обережніше! І взагалі, чого не тренуєшся? Не чув, що сказала Мегіра?

 — Чув, а яка користь з того? Я вже два роки «тренуюсь», а все марно. Вже б кинув, та батьки наполягають.

 — Ммм?

 — Бути чаклуном  дуже почесно. Як навчусь магії, матиму багато грошей. Батьки кажуть, це забезпечить мені майбутнє.

 — Тож вчися, нащо мені заважаєш? — Христині здалося, що вода позеленіла, але теревені хлопчика збивали з думки.

          Влад зітхнув і пішов в іншу частину парку. Він кидав у річку каміння, спостерігаючи за колами, що розходились по воді. Заняття вже добігало кінця, коли Мегіра нарешті не витримала:

 — Досить ледарювати! Я все розповім батькам!

Хлопчик похмуро подивився на наставницю:

 — Розповідайте.

 — Можна залишитись після занять? — Христина намагалась придумати «закляття», перебирала всі римовані дитячі віршики.

 — Бери приклад з новенької. В Христини теж нічого не виходить, але ж вона намагається!

 — Спочатку я теж намагався, — Влад зітхнув і пошкандибав до виходу.

***

          Тітка Проня була задоволена собою. Завдяки старанної економії, грошей вистачало на оренду нижнього поверху, а для конюшні це принципово. На самому краю поселення, та це навіть краще: недалеко за сіном бігати.

          Звісно, якби тітка Проня була магом, можна було б піднімати коней нагору. Вийшло б дешевше. Проте тоді її припрягли б до захисту поселення. Ні, магом краще бути у мирні часи.

          Цокіт копит перервав роздуми жінки. З-за рога виїхав знайомий віз. Конюх вертався після замовлення: у Школу магії треба було завести чартрави. Поруч з ним сидів Влад — дуже гарний і розумний хлопчик, син одного з постійних клієнтів.

 — Добрий день! — Влад зістрибнув з возу і почимчикував до конюшні, — Є робота?

 — Авжеж, прибрати, нагодувати, все як завжди!

 — Дякую! До речі, ще одне, — хлопець зупинився, — Можна у вас скриньку сховати?

 — А що там? Щось заборонене?

 — Трохи є, — хлопчик скривився, — Інструменти.

 — О боже! Коли ж вони зрозуміють!

 — Батько вже змирився, а мама досі проти. До речі, інструменти батько подарував!

 — То може припиниш працювати?

          Взагалі тітка Проня не наймала дітей, та Влад так довго і докучливо вмовляв. Хлопчик цікавився пилковою інженерією, а батьки забороняли. Тому першу зарплату Влад витратив на книжку.

 — Може б і припинив, а що мені робити? Батьки на роботі, друзів не маю. Хіба що Одарка, так вона теж тут.

 — Як знаєш, — тітка Проня склала руки у трубку і загорлала, — Одарко! Доню! До тебе гості!

          Влад всміхнувся і пішов до конюшні, міцно стискаючи металеву скриньку у руках.

 — Підвіз малого, — конюх дістав щітку і почав зчісувати дорожній пил з хвоста, — А то йшов похмурий і самотній. Така біда з цими «обдарованими».

 — І не кажи. Може без магії і жилось легше. Як у Сірому світі…

 — О, чула про новеньку?

 — Хто ж не чув, ну?

 — Коли привозив, на подвір’ї стояла Лариса. Виходить, правду кажуть, це вона новеньку привела.

 — Виходить, що так, — тітка Проня ще раз перерахувала гроші і зітхнула, — А ти проходь, чого стоїш.

 — Та я цей, — конюх опустив очі, — Поговорити хотів.

 — Про що?

 — Та розумієш, звільняюсь, — чоловіка перервав гомін дзвонів, — Щоб ви всралися! Біси лісові!