Доля "веселкових"

Раніше індекс країн за рівнем щастя слугував для престижу держави, а тепер від цього показника залежить кількість і благоустрій її мешканців - із мудростей 22 століття.

У кабінеті було тихо. Нас «веселкових», тобто тих, чия енергія має таке красиве і специфічне забарвлення зібралось кілька чоловік. Відомо, скільки ще прийде. У цей кабінет багато-хто боявся заходити, бо потрапляння сюди означало тільки одне – не вироблено достатньо енергії і тут разом з лікарем, спеціалістом з енергетики треба обміркувати, що робити далі. Варіанти, того «далі» насправді, можуть бути найрізноманітніші від зовсім таки «веселкових» до найгірших.

Людей із такою енергією вельми небагато, але на них тримається велика частка енергетичного потенціалу країни. Саме з веселкових резервів дається енергія для держави і підтримуються усі ті, кому не «пощастило» народитися «веселковим». Умова така – якщо у вас мало веселки, значить ваші життєві кредити до пори до часу лишаються, поки ви вирішуєте проблему і засвітитеся знов, або ж ліквідуються… але ліквідувати «веселкових» не люблять, бо надто заморочливо, а джерела енергії десь-таки треба шукати. Тому вичавлюють все по краплинці. Також є ще одна процедура, котрої у центрах для «веселкових» не люблять – вводити дорогі ліки, що підвищують нашу здатність світитися, тобто ті ліки, котрі допомагають виробити гормони щастя – дофамін, серотонін, ендорфін… на цю процедуру погоджуються тільки тоді, коли бачать відхилення у спроможності організму самому генерувати їх… кажу ж, що заради джерел енергії хоч яких-ні-яких вони підуть на багато…

Ось жінка у яскраво-синьому пальті. Вона нервово перебирає власний записник. Видимо, вона вже не вперше тут. Думаю, що лікар змусив її звітуватися за кожну емоцію. От вона і веде щоденник таких емоцій. Чесно сказати, я як історик, котрий займався вивченням попереднього 21 століття, скажу, що тоді щоденники для запису емоцій траплялись рідко. Так, емоції були одним із компонентів щоденника, особливо якщо автори виявлялись емоційні натури… але тепер… Навіть бізнес є побудований на випуску щоденників із реєстрацією емоцій. Звісно ж, всі лікарі практикують тільки з цими щоденниками. Ніколи і нікому іншому не дозволене друкувати щось подібне. І що радує мене, запис відбувається вручну, тобто ти маєш бути відвертим… цікава технологія ще й тому, що твою відвертість перевіряють прибори… так, із твоїми записами співставляється кількість виробленої «веселки»… і якщо ти будеш упійманий іще й на брехні… то життєві кредити обтуляться ще швидше.

Дівчина у синьому пальті починає свою сповідь. Вони сидять надто далеко, тому я можу чути лише окремі фрагменти.

- Любонько, ви розумієте, що без нормальної активності вам не дозволять стати матір’ю… Ви знаєте, що люди з вашою веселковістю, взагалі-то потрапляють на копальні… Тобто так би мовити термін протягом якого якщо не засвітитесь, то життєвим кредит…. Ну ви зрозуміли… коротше вони тю-тю… Тому зважуйтесь… Я сьогодні добрий і розумію вас, бо як і ви, чесно, «веселковий» і сиджу на лічильнику… і от такі як ви змушують мене нервуватися, жаліти вас, змушують мене виробляти менше «веселки»! – ближче до кінця лікаревої промови його голос ставав усе більш гучним, він дзвенів наче струна, він застрашував…

—Добре, добре… я впораюсь… - промовила жінка, згортаючи свого щоденника і встаючи із крісла. Наступним мав бути я. вона так і залишила по собі цифру своєї «веселковості», котра була набагато більше ніж моя. Отут я зрозумів, що це як на іспитах на історичному, краще бути першим… Бо бути після такого… Зараз він перевірить мій рівень активності і мені… Життєві кредити тю-тю… Хоч мені вони, власне кажучи, і ні для чого… Але так хочеться ще виписати історію нашого «веселкового» божевілля, яку ніколи не опублікують… історію, що в основі своїй має принцип: «Коли тобі зроблять найгірше – засвітися найяскравіше від радості!».

Всі проходили через таке випробування. Всі з «веселкових».. Бо тільки вар’яти можуть тримати шалений рівень веселковості. Я чомусь розумію, що цього разу живим не вийду звідси. Лікар таки розгніваний… і коли він побачить мою активність, то краще мені з моєю манерою розмовляти взагалі нічого не говорити. Але ж так не вийде…

Він швидко черкнув щось у своєму блокноті. Потім звів погляд на мене.

—Отже… так, я чекав вас тут побачити… це не дивно, що ви прийшли до нас і опинились навпроти мене, - він посміхнувся, але вже віяло кригою. Мої найгірші припущення тепер ставали яв’ю. а у одній із брошур «веселкових» було написано, що не треба боятися нічого, бо коли боїшся, то воно здійснюється… і взагалі… ці правила для «веселкових» викликають у мене іронічний усміх і ще щось… я намагаюсь розібратися у них, але цей «Шлях веселкового» нічого по собі не залишає окрім злості, іронії і нерозуміння. Звичайно, хто я такий аби сперечатися із незрівнянними аргументами… Просто той, кому все і всюди було цікаво. Проте, це не означає, що я маю змиритися із таким устроєм і виплачувати йому данину… ігнорувати б це все… Але як? Як добитися права виїзду з енергетичних зон? Краще я вивчу тубільні обряди, намащуся гримом і буду показувати довгі вистави тим щасливчикам, що приїхали на далекі острови за хорошу поведінку… Вони будуть платити дзвінкою монетою своїх країн… а мені навіть у джунглях Амазонії жити годиться тільки б не боротися з цим емоційним пресингом.

— отже, пане… Почнемо з того, що ваш рівень веселковості замалий… він настільки замалий, що я можу спокійно скасувати ваші кредити… і відправити вас із цього стільця прямо туди звідки не повертаються… Але.. я дам вам шанс. Отже, візьміть список того, що могло б вас змусити краще генерувати «веселки». Візьміть і почитайте. Поки ваші дані обновляться у вас є на це час…

Справді, якщо він дав мені цей лакований аркуш, то діло було погано… обновлення даних також погана річ. Це початок кінця. І я відчуваю це. Проглядаю очима довгий список. Тут багато чого є. отже:

Зустріч світанку; слухання улюбленої музики; заняття живописом, малювання; фізичні вправи, особливо на свіжому повітрі; читання улюблених книжок; написання художніх, публіцистичних та інших творів без права друку; мандрівки в межах енергетичної зони(підконтрольної території; винахідництво; вирощування квітів; поїдання улюблених продуктів не більше за встановлену норму…

І ще, ще і ще… і під кожним із цих приписів було ще багато приписів щодо виконання. Мене втомило читати ці рекомендації. Все одно нічого серед них нема коштовного… у колишні часи, коли люди обирали своє заняття самі і насолоджуватися ним могли без обмежень, а тепер…

Ми «веселкові» і наче привілейовані, наче відгороджені від усього світу. Раптом я відчув, що мої груди здавив біль, туга… показники на екрані засвітились бордово-червоним.

—Я бачу, що наш список вам не приніс нічого доброго. Ви один з перших, хто так реагує на наші рекомендації… Знаєте, це відверта неповага… неповага до всіх лікарів, неповага до цінностей… чого такі люди народжуються «веселковими»… Ви не вмієте бути вдячними системі за те, що вас не викидають… А дають шанс ще спробувати і вигребтись нарешті… - попри усі правила лікар дістав цигарку і смачно закурив. Я знаю, що це звичка родом із копалень… але невже цей чолов’яга пройшов те пекло? Невже це той котрий вигрібся? Невже таке буває? А мені розповідали… розповідали, що звідти або не вертаються зовсім, або ж… такими як він. Я тепер зрозумів, чого він на контролі, чого має браслет, котрий не тільки підраховує кількість виробленого ай показує цю цифру…

Згодом я дізнаюся, що в усіх, хто переніс такі тортури є такі… І от чому…

Мені жодні з цих рекомендацій не допомогли. Точніше, я знав, що не поможуть. І тепер я потрапив на копальні… насправді, це особливе місце. Виявляється, у найгірших умовах є ціла сітка міст, куди на тяжку роботу відправляють тих із «веселкових», хто не зміг бадьоро і радісно видавати ті показники, котрі вимагала від нас влада. Ось і я тепер належу до цього світу. На вулицях холодно. Тут у повітрі висить смог. Не дуже собі картинка. Все сіре і запилюжене. Таке відчуття, що нас позбавляють навіть природних умов для покращення нашої спроможності синтезувати «веселку»… ну що ж… це остання сходинка перед тим як анулюють твої життєві кредити. І жодна держава, тобто жодна зона енергетичного контролю не буде відшкодовувати збитків завданих здоров’ю мешканців цих міст, якщо навіть їм вдасться вирватись.

Сумна сіра дійсність. Комендантська година. Вечорами вулицею блукає сіре світло прожекторів. Тікати звідси марно. Впіймають, тоді буде ще гірше. І тут немає світанків які можна зустрічати, тут музичні інструменти, приладдя для малювання, книжки, квіти – усе коштує дорого. Досить дорого, щоб мріючи про це треба було нескінченно працювати у важких умовах…

Але мене рятувало те, що мені ні для чого було працювати… бо захоплень і того куди витрачати гроші я не мав. Ну їжа тільки… померти голодною смертю тут також не можна. Все продумане до дрібниць. Якщо ти сам їсти не хочеш, то тебе ставлять на пайок, а кошти на нього вираховують із заробітку… і вираховують удвічі більше ніж це коштує… звести рахунки з життям ніяк. Зовсім ніяк. Я звісно ж пишу нариси про двадцять друге століття, але не думав, що мене заведе аж сюди. Я не бачу виходу. Постійно потрапляю в такі ситуації де не бачу виходу.

І те злощасне гасло також висить тут скрізь наче нагадує про те чого ми всі тут опинилися і чого від нас чекають.

Та я і не збираюсь. До речі, тут постійно сіро. Наче полярна ніч… холодно дуже. Робота мені дісталась така – носити важкі мішки сам не знаю з чим і висипати їх вміст у чан. Один неправильний рух і можна самому опинитися у чані із гарячим чи то металом чи то клеєм… бозна-що тут виробляють мені навіть не цікаво. Ці мемуари все одно ж не опублікують ніколи. Єдине, що я зміг провести сюди це папір і ручку. Тобто я тут можу писати. І коли закінчаться… то це ось вона моя стаття видатків.

Підйом о 5:00 за місцевим часом. Вісімнадцятигодинний робочий день. Обід – ну що сам собі встигнеш придбати. Після роботи лишається півгодини, коли можна вільно ходити містом. Далі комендантська година до підйому. І так день у день. я бачив диваків, котрі трусячись усім тілом, накопичивши трошки грошей блискавично бігли кудись у крамничку і купували кому-чого хотілося: цукерки, світлини рідних, котрі замовляли спеціальною поштою, зазначаючи усі особисті дані; фарби для малювання, музичні інструменти… але музичні інструменти коштували дуже дорого… Я знав чоловіка, котрий двадцять років пробув тут і працював наднормово і зміг купити собі скрипку… о, який же він був тоді щасливий… я назавжди запам’ятаю його карі очі, у яких зблискували сльози радості…

Бути «веселковим» не просто… я зрозумів це глибше, коли… мій сусід по кімнаті був стриманим і тихим. Він так само як і я особливими мріями та уподобаннями не відрізнявся. Працював як і всі. Гроші складав для чогось. Але він вже довго тут пробув, бо не був такий лютий як я. спочатку я кидавсь грошима, а він підібрав і намагався повернути мені, а як я не схотів, то забрав кілька жовтих монеток собі… і того вечора все було як звичайно. Тільки він вирішив показати мені те, для чого він так довго збирав гроші… це був величезний плакат із сходом сонця на тлі темно-зеленого казкової краси лісу, а на зворотньому боці я прочитав пару віршів поета, котрий, я підозрюю був ще поетом минулого, двадцять першого століття.

Ось, що я запам’ятав із того плакату: «Такий многолико-безликий, що байдуже ти чи не ти. Не парся, тримайся і дихай. І йди, і пливи, і лети!».

Справді натхненний був плакат. І хоч мій друг ніколи не перевертав його на той бік, де був текст,а дивився тільки на картинку… мені здається, що там в лісі… це моя зболена уява, але могли бути малинові кущі… малина… я навіть бачу рожеві ягідки… малинові ягідки… солодко-кислі… смачнючі… духмяні…

Не раз і не два солдати, що проходили містом стукали нам у вікно з вимогою вимкнути світло. Але… картину цю я бачив навіть потемки. Мені подобалась вона. Це перше що мені сподобалось у цьому місті.

Одного вечора, коли червоні дими підіймались у сіре небо, мій друг сказав… Сказав, що він не витримує більше і що його життєві кредити анульовано. Завтра тут буде жити вже хтось інший. Справді, місця було мало, аби розселити усіх тих «веселкових», що прибували у місто…

Назавтра ввечері я його вже не застав. Мій друг анулювався чи то його анулювали… анулювали, мабуть, тому, що засіб для підвищення веселковості купив, а нічого не змінилось… Держава і так контролювала наші видатки… щоб її гроші у цих містах йшли тільки для того щоб направити нас на шлях істинний і щоб у найгірших умовах ми за усі гроші світу купували те, що нам допоможе засвітитися яскравою «веселкою»…

І ці міста найбрудніші у світі вони залишили з певною метою… навіть повітря над ними лишили таким як є, щоб не змішувалось із повітрям інших міст, що були у зоні контролю… чому саме ці міста були обрані на таку роль я так і не зрозумів… може, тут все настільки вже забруднене, що відновленню гне підлягає…

У нашій з ним кімнаті я застав солдатів. Вони швидко скидали його речі у чорний мішок з-під сміття, лаючись, що ліквідований сам не міг їх викинути на смітник…

Один з них потяг зі стіни картину із сходом сонця. Я знав, що солдатам заперечувати небезпечно, але все ж наважився:

—Залиште це будь ласка. Чому ви…

— чому – прохрипів солдат крізь зціплені зуби. – Бо не положенно. Все що належало ліквідованому зникає разом із ним. І щоденники також… - він наче читав мої думки.

—А чи можна було б залишити цю картину. Вона мені подобається… Він заповідав мені її, - збрехав я і оком не моргнувши.

—Ні. На цьому скінчено. Ти заробиш собі на таку… тоді і купиш. А це все на смітник, - знов відповів солдат.

Я зрозумів, що з ними не варто сперечатися. Але все ж таки прокрався глухої ночі, коли у місті хурделило, аби забрати цю картину. За той час поки вона провисіла у мого друга, вона й мені стала милою і безцінною.

Не так просто було стягнути картину. Вона була величенька а кругом солдати. Я сподівався тільки на хуртовину. І на те що солдати сплять… або не надто пильні на своєму посту.

Я знав, що сміття, тобто речі ліквідованих підлягають підрахуванню. І кожного ранку у таборі сортували сміття. Я знав, чого вони в той ранок недорахувались. А потім…

Щоден. Виходив вісник, де сповіщалось про сумні новини нашого міста. Сумні вони були апріорі, бо хтось йшов на ліквідацію, а там збільшувались ціни… і ціни ставали більшими тоді коли у місті було багато ліквідованих. Могли навіть вводити обмеження для певних кварталів, коли порушень порядку чи ліквідацій у цьому кварталі ставало надто багато.

Але того ранку… я прочитав, що ліквідовано солдата. Тобто солдата, який не вглядів за крадіжкою… я знав, за яку крадіжку, котру він вчасно не присік його ліквідували. Я бачив неодноразово цього солдата серед нас. Він іноді давав нам цигарки. І був не такий бездушний як усі інші у цьому місті… останній раз ми з хлопцями, десь тиждень тому скидались йому на ліки… він тяжко хворів різновидом місцевого вірусу, котрий косив і нас, викликаючи шалену слабкість і високу температуру, а також поступовий параліч.

І я не міг знати, що його поставили на пост… не міг знати, що він буде вартувати у ту ніч. Присягаюсь я б тоді не пішов на цю крадіжку… його ліквідували. В мене не було навіть горілки аби випити за нього востаннє, навіть цигарки, аби таким символічним чином вшанувати його. Він як і мій друг тихо непомітно ліквідувався. З того часу картина перетворилась на мене в ознаку болю. Я ніколи не розгортав її скручену у тугий сувійчик. Ніколи більше. І ті вірші, котрі вже давно забув не змусили мене цього зробити.

Було боляче. А ще страшно. Я знав, що мене шукатимуть. І ті солдати, котрі забирали речі мого друга обов’язково усе розкажуть… тепер мені нічого не залишалося. Я під вслід за ними двома. І може, може так зможу якось загладити свою вину… проте… ніхто за мною не приходив. Це мабуть була така ж сама жорстокість як і все навколо. Червоні дими і далі в’їдались у мої легені. Червоні дими просякнули мене наскрізь. Я розумів що рано чи пізно мене ліквідують, бо не свічуся… бо в мене немає рівня веселковості… отак. І я виходить тут дарма працюю але гроші не витрачаю нікуди, тому за моєю активністю можна стежити лише через веселковість… а адміністрація цього чортового міста починає стежити спочатку через грошову чи іншу активність… ну коли б я бився на вулицях чи навпаки квіти висаджував на безплідній землі біля будинків. Я знав і жінок, котрі заробляли і віддавали усе на квіти, котрі на цій безплідній, забрудненій землі не приймались. І тоді їх рівень веселковості падав нижче норми. Ліквідація. Я бачив їх імена в газеті. У нашому віснику ніколи не було світлин. І це також особливість наших виправних міст. Бо на світлинах згідно із доктриною, повинні були фіксуватись лише щасливі моменти, щасливі обличчя і події… і наші вісники також не дозволялось довго берегти. За тиждень їх збирали, якщо не помічали, що папір витрачений кудись на побутові справи. Ось так. Тому тут біль не дозволялось берегти так само як і щастя. А біль за державний кошт – тим паче.

У наших квартирах і кімнатах часто з’являлись комісари. Я так розумію, що це ті кому вдалось найбільш ефективно вижити і втриматися тут. Додому не повертались, бо може не було куди а може не було до кого… одне слово, один з таких комісарів полюбив моє затишне мешкання. Він заходив до мене пити чай. Ночами. Оскільки розмовляти я з ним остерігався, ну серйозно розмовляти, а так… ми пили чай і розмовляли про різні події, про колишнє життя. Я багато завдяки своїй пам’яті міг розповісти баченого і чутого, крім того ділився із ним своїми історичними дослідженнями про минуле двадцять перше століття.

Коли я захворів, то цей мій комісар став мені найліпшим помічником. Він допомагав мені, підказуючи де можна купити ті чи інші ліки, не помічав мого світла у вікні чи приходів після того як сигнал сповістив про початок комендантської години… для тих небагатьох, хто у нашому місті займався продажем комендантська година не існувала… вони трошки іншого поля люди, навіть не з «веселкових»… тому їх життя регламентувалось іншими статутами. Він подом агав мені також приносячи речі і постіль, коли я зовсім заслаб. І під час одного такого візиту, коли ми разом, бо сам я цього вже два тижні не можу, перебирали і витрушували мої речі і постіль, помітив мій сувійчик.

— Що це? – спитав із цікавістю…

— так… - спробував відмахнутись я.

— друже, а якщо розгорну! – у його очах загорівся азарт. Він розгорнув. Я не встиг заперечити. Та й він у такій ролі був мені більше комісар, котрому я маю підкорятися аніж друг.

— гарна річ… купив? Дорого мабуть, а чого ж тоді не на стіні? – він звів очі на пусте місце, на те місце, де колись і висів цей плакат…

Я уже зрозумів, що коли він вийде від мене, то обов’язково по комісарській базі даних простежить кому належало місце і речі у моїй кімнаті, котру так і не заселили. Більше у мене комісар не з’являвся. Ніколи. А мене згодом перевели у ще нестерпніші умови… там навіть тих півгодини не було, котрі давались на вільне відвідування крамниць… із нас брали ще більше грошей за забезпечення. А коли хтось не виробляв денної норми веселки встановленої тут, то ризикував опинитися під струмом. Секрет був у тому, що боляче, але не вбивчо…

Я звик. Зрозумів, що зневажаю їх, бо лють так і не зміг витравити із свого серця. Мою волю обмежили… мою волю обмежили ще з самого початку. І змушують мене несамовито радіти… а з чого радіти я так і не розумію. І змусили перебувати у цих умовах… тут холодно, вогко, сіро… Тут нестерпно. Навіть мені з пониженою веселковістю. І стає нестерпніше кожен день…

В якусь мить я зрозумів, що буду діяти їм наперекір. Так буде краще усім. Я зможу штучно підняти свою веселковість. Шукав її у кожному ковтку повітря. Шукав скрізь, де тільки можна знайти. Я ходжу самостійно і не хворію, можу підняти ковдру аби перестелити ліжко – чудово. Плюс літр «веселки». Я обідав сьогодні щось гаряче, але не вельми смачне, але ж обідав… чудово! «Веселка» потече рікою.

Я затявся. Ніхто не вірив у те, що це можливо. Ніхто. В тому місті, де я був про мне забули. Але знов повернувся туди. У свою ж кімнату.

—А ти не такий як я думав… не такий простий… добре, що мені все ж вдалося, - промовив комісар, ведучи мене до моєї кімнати. Тут знов було порожньо. І я тут один. Без шпигунів. І без друзів. Цей комісар більш навіть на чай до мене не прийде. Бо я не запрошу і не дозволю йому тут лишитися більше ніж триває огляд котрий за статутом…

І тут я діяв наперекір. Лють прикривав сміхом. Перевівся на легше виробництво. Став більше заробляти. Найбільшою моєю радістю було…

Коли я вже перейшов на легше виробництво, то мені запропонували взяти участь у проекті. Я так думаю, що це було ще якесь випробування. Ті бідолашні, що були на важкому виробництві у над забрудненому місті з якого я вирвався щойно, писали листи із своїми мріями. Оскільки грошей у них було небагато, то вони не могли дозволити собі цього… а ми були вже грошовитіші, заможні по мірках того міста і важких умов праці, тому… мої навколишні ставились зневажливо до тих, хто ще досі сидів там або хто опустився на такий низ… я не ділився ні з ким що не так давно вистрибнув із того пекла. Тому прочитавши кількадесят тих листів вирішив виконати одне прохання, хоч коштувало воно стільки скільки я мав зараз заробітку за три місяці. Але я погодився. З листа було видно, що писав юнак, котрий потрапив сюди через нещасне кохання. Він просив флейту. І я користуючись двома годинами вільного часу і грошима купив і відправив йому найкращу флейту із тих, що знайшов.

Відповіді я звичайно не отримав, бо їм заборонено було з кимось листуватися… а мені хоч і можна було з кимось одним з вільних міст, але мені було ні з ким… я не думав ніколи, що... Що шлях до лікарського кабінету і годинника із зеленими цифрами веселкової активності на руці може бути таким…

Бачу ту ж кімнату, де багато років тому мене і дівчину у синьому пальті приймав той, хто відправив мене у ту страшну подорож. А тепер…

—Наступний, кажу вголос, контролюючи цифри на наручному фіксаторі-годиннику. – і чому всі ви доводите мене до розчарування… - зітхаю, дивлячись молодій ще жінці у вічі,- якщо буде так і далі, то ліквідують… Прочитайте ось це…

Вона тримала у руках той самий лакований вже правда вичовганий аркуш із рекомендаціями щодо підвищення веселковості.