Холодне Сонце

Деметра на коні вороному

Скаче нашим миршавим Всесвітом:

Підкови майстровані не Гефестом -

Меркурієм — власником білих сандалів

Та сандалового капелюха.

Важкі підкови цвяховані безнадією -

Відсутністю останнього нещастя,

Дзенькають дукатами Бартоломео Граденіго -

Володаря каблучки рибалки,

Подести кам’яного міста жолудів,

Міста, де сажотруси вміли сміятися,

Вміли топтати вапнякову бруківку

Дерев’яними черевиками зневаги,

Начебто це не плити з Мірон’ї,

А шкаралупа горіхів полусканих Фебом,

Горіхів гірких як життя саме*.

Дочка Хроноса кермує чорним огирем,

Прямує в незбагненне і трохи омріяне**,

Про яке пелазги шепотілися, але марно,

Нібито вершниця зоряна,

А насправді провісниця Судного Дня,

Дня, коли Місто стає сумним як осінь -

Місто, де шанували мудрість

І вміли недоречно сміятися,

І цикуту в золотій чаші

Підносити тим, хто задавав питання:

Ніби то треба, а не сваволя охлосу,

Нібито так хочуть боги, а не плем’я хиже,

Боги, що жадають, що прагнуть

Чогось більшого, аніж Істина.

Примітки:

* - В старі часи в Далмації крім звичних нам горіхів росли ще й гіркі горіхи. Не раджу їх навіть коштувати.

** - колись (у часи прадавні) люди вміли мріяти про Велику Порожнечу. Нині цей талант мріяти втрачений.