Холодне Сонце

Частуєш мене вином дощу,

Ніби то не зима, а маленький острів

У часопросторі життя орачів,

Ніби то Туамоту хлібних зерен,

Розбита скарбничка слів

Аборигенів заячих хащів:

Можу пригостити хлібом

Пеліканів моїх дерев’янів снів,

А можу запалити свічку

Біля камінного Будди,

Що стоїть між бамбуковими хижками

Міста поетів-рибалок

Майбутнього.

Частуєш мене міцним віскі ночей,

Які нагадують реінкарнації

Мовчазного цвіркуна готичного свічада:

Павуки, що плетуть числа

У мереживі лабіринтів черепа –

Там блукають свої Мінотаври –

Трохи ритму, а трохи пісень паротягів.

Частуєш мене спогадами чаплі,

Що літала над Колізеєм –

Місцем розваг мармурових вершників,

Що вміли читати книгу блискавок:

Авгур біловбраний

Завше заплющував очі,

Коли бачив оцього птаха –

Жабоїда-писаку,

Що закидає назад голову,

Бо не хоче відкривати зіниці Сонцю,

Коли воно сумує і забуває

Пісні весняних річок.