Холодне Сонце

«Часи пустель і роздоріжь…»

(Гійом Аполлінер)

Місто камінних спогадів

Мурували над річкою води прозорої,

Яку єретики ієрогліфів називали Арно,

А ми – Еріданом (тихо, пошепки).

Навколо сутінки – а ми мурували,

Навколо темінь – а ми тесали каміння,

Відчуваючи сіру важкість

І пошерхлість злу його граней

Пальцями, що звикли до скрипок

(Хоч і залізних, але джерел музики –

Хоч і жорстокої, але мелодії часу).

Місто камінних спогадів,

Де камінні гості і камінні господарі

Камінних будинків і камінних вулиць,

Камінних дерев під камінним небом,

Місто, яке росло все вище – до хмар

Готичними вежами вільних мулярів

Самотності нашої –

Самотності, яка завжди чужа,

Яка нагадує старе вино Провансу,

Яке цінував граф Раймунд Сьомий –

Останній вершник Тулузи.

Місто камінних спогадів

Ховається в торбу ночі,

На якій останній віщун катарів

Малював знак риби –

На полотні сірому:

Полотні, що ткали жебрачки Еринії

У дні заліза епохи мідних світанків.

Місто камінних спогадів:

Там живуть сови і чаплі –

В чагарях на березі Ерідану

І ловлять срібну рибу

У його каламутній воді

Завжди.

Навіть тоді, коли вартові поснули –

Вартові свідомості.

Я п’ю це густе вино самотності

Черлене, як вечір у червні,

Як вишні, що достигли в минулому,

Коли тінь моя горнулась у плащ.

Їй не затишно.

У місті камінних спогадів.