ЗАГУБЛЕНЕ КАЯТТЯ
Жив на світі Панок, сам собі на умі.
Він був хитрим, зрадливим та гордим.
Що хотів – все він мав,
Ціну всьому він знав,
Він царем почувався усюди.
Йшов по трупах вперед,
Душу чорту продав.
Мав обличчя святого Іуди.
Смерті рідних, йому — це збагачення час,
Не лінився плести сітки-пастки,
— Це моє! Все мені!
Тихо шепіт лунав, набивались кишені до тріску.
Він умів говорити ласкаві слова,
За спиною, тримавши сокиру,
І сміявся із тих, кого сам обікрав,
Панував яко біс, жирував на кістках,
І не вірив, що є Вищі Сили.
Сила тихо спустилася в дім до Панка:
— Все віддай, що ти вкрав, та покайся,
Будеш жити у мирі з любов'ю в сім'ї,
Близьких, рідних своїх не цурайся.
Посміявся Панок, плюнув тричі з плеча.
Сила мирно пішла. Не на довго...
Горе в хату прийшло, посміхнулось Панку,
І дружину забрало у нього.
Чарка зілля хмільного — отрута страшна!
Горе жінку Панка напуває.
У розпусту пішла, як в Содомі живе,
Що нажите Панком не цінує,
У боргах, як в шовках — та їй байдуже все!
Зілля душу "блаженно" руйнує.
Ті, кого обікрав, кого зрадити зміг,
Все давно вже пробачили Пану,
Сила вища — суддя, не прощає йому:
Підлих дій, злобних слів та оману.
Все багатство його, як вода чи пісок
Просочилось крізь пальці та зникло.
Розгубив друзів він, і не має рідні...
Посміялось над ним Горе дико.
09.07.24
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!