У світі чужинців

Мій час знову став одноманітним.

Вночі я намагався прогнати страшні, надокучливі й болючі спогади.

Вдень переважно сидів у своїй кімнаті й намагався вчити мову чужинців.

Вечеряв я Катею: вона швидко їла і поспішно йшла.

І все заново.

А думок в моїй голові стало… не так щоб багато, але вони надокучливо кружляли по колу… І одна з них: що буде при наших з Катею зустрічах? Я маю на увазі, не під час вечер.

Що буде? Що вона захоче? Що мені робити? Адже я не маю права навіть просити не робити, чого б вона не захотіла… Інакше…

Катя не виглядає злою істотою. Але я її мало знаю. Зовсім мало. І якщо вона виявиться злою… Мені нічого не залишиться, окрім як… Що? Терпіти?

День нашої зустрічі невпинно наближався.

— Будь ласка, завітайте до Катерини Вакули, — і от він настав.

***

Я стояв перед її дверима. І… мені було страшно. Ніби то чоловік і Катя не схожі… Але ж вони з одної общини… Як це можливо аби в общині були різні істоти? Як же вони контактують, якщо різні? Мабуть, Катя… Можливо, вводить мене в оману?

Я з клубком страху, сумніву, недовіри, тяжкості відчинив двері.

Та Каті не було всередині.

Я зайшов.

Порожньо.

Каліпсі зачинила двері й стала в кутку.

Я роззирнувся й помітив ще одні двері.

Підійшов туди, але це була кімната з великим білим… Якоюсь чашею… Тільки величезною. І там був унітаз. Ясно це комірка для випорожнень та миття. Головне, що Каті немає й тут.

Більше в кімнаті дверей не було.

Тож я знайшов поглядом щось, що найбільш нагадувало м’яку лаву (таку як на кухні), й сів туди.

Минали хвилини. Але Катя не приходила.

Я зітхнув.

Мабуть, чекати того що буде, ще тяжче, аніж просто пережити, що б воно не було…

Можливо, вона не прийде? Адже… Тоді вона теж кликала до себе — говорити. І я місяцями не міг з нею зустрітися. Тож можливо, аналогічно тій обіцянці й цю — пустить на вітер? Тільки тепер я чекатиму не під дверима, а тут… В її кімнаті.

Я роззирнувся. Нічого цікавого. Звичайна для цього маєтку сіра кімната. З чудернацькими предметами: величезне високе ліжко з прозорими світлими тканинами навколо нього; з полицями й шафами, наповненими усякими дивними речами: одна з них була синьою. Що цікавого — вікно тут було звичайним, без білих щетинок, а перед ним висіла така ж прозора світла тканина, як біля ліжка, а крізь цю тканину було видно білий зовнішній світ. Гарно. Ще тут був незрозумілий предмет, поруч з ліжком. Він виглядав наче велике, овальне… Не зрозуміло що. Просто… Ніби… Колода якась. Тільки з надто круглими кінцями.

Аж раптом верхня частина цієї колоди злетіла і з неї потягуючись вилізла Катя.

Я шоковано спостерігав за тим, як Катя солодко позіхнула, й наче якийсь хижак — вигнулась, і з її закритого рота зірвався приглушений задоволений писк.

— Довго чекав? Вибач, я запізнилася, — продемонструвала Катя крізь посмішку свої зуби (я дізнався у Каліпсі, що ці білі пластини так називаються). А тоді попрямувала до мене

— Будь ласка, прийміть ванну, — озвалася чужинка зі стіни. Нащо говорити зі стіни, якщо вона тут — у кутку?

— Каліпсі, відклади сповіщення на одну годину, — звеліла Катя, наче відмахнувшись, навіть на мить не зволікала з відповіддю.

І… Каліпсі промовила:

— Сповіщення відкладено.

Я вражено запам’ятав як слід домовлятися з чужинкою.

Катя сіла до мене на лаву. Досить далеко.

— Вітаю, — обрав я найбільш нейтральне привітання. — Я не довго чекав…

Я зазирнув Каті за спину і ще встиг помітити, як колода плавно набула першопочаткового вигляду.

Тоді знову перевів погляд на Катю, і ми зустрілись поглядами.

Вона мовчала і дивилася мені в очі з якоюсь застиглою посмішкою.

Нічого не казала. Просто дивилася на мене. Мені стало не зручно.

Я спробував збагнути, що вона хоче… Але враження було — що нічого. Вона ніби просто спостерігає. Дивиться…

Її сині очі не виражали якихось виражених почуттів чи емоцій… Погляд не давив, не вимагав.

Але тиша оповила кімнату…

Не те щоб я не знаходився в тиші з кимсь до цього… Але зазвичай ми були в контакті й слухали біом один одного, або робили щось разом… Якось дивно.

Я раптом усвідомив, що Катя більше не дивиться мені в очі. Вона дивиться на… Мою шкіру.

Ох, який сором… Зовсім забув, про свій колір шкіри! Та як про це можна забути взагалі? Я доклав зусиль, аби вирівняти біом та надати шкірі чистого синього кольору.

Катя спостерігала за цим. В її погляді не було осуду. Там було щось інше. Я спробував розрізнити що це. На хіть не схоже. Це щось інше. Щось… Цікавість?

Чомусь… Мені полегшало від цього усвідомлення. Можливо, я не зовсім точно визначив її емоції чи бажання… Але, не схоже що вона зараз хоче щось робити чи говорити. Хоча, я ніби для цього ж прийшов?

Але те, що вона з цікавістю розглядає мене, ніби й мені дало дозвіл розглядати її.

Тепер, коли я зустрічав іншого представника її виду, я бачу, що вона й справді маленька. Мініатюрна. Напевно, вона ще дитина.

На шкірі її щік та носу були непомітні до цього моменту сірі плямки, чимось вони нагадували блакитне ластовиння, що з’являється у мого виду під час моментів щастя. Хм. «Мого виду». Хто ж міг знати, що колись я думатиму саме так: порівнюватиму себе не лише з представниками своєї общини, а з істотами, настільки відмінними від мене й від мого звичного світу, що навіть не знаєш чого від них очікувати, які їх особливості, можливості, для чого передвизначені якісь із частин їх тіл.

Але попри це ластовиння на її шкірі, не схоже, аби Катя була зараз щасливою чи навіть радісною. Вона була спокійною. Її очі ковзали по моїй шкірі й вивчали зміни.

Я припинив стримуватись. Нехай дивиться, якщо їй цікаво.

Дивно. З кимось із моєї общини, з мого колишнього життя мені було б соромно вчинити так: дозволити моїм емоціям вільно проходити крізь мій біом й переливатися кольорами на моїй шкірі. А з нею... Так легко зробити це. Те, що у моєму минулому житті мені здавалося неприйнятним. Напевно дуже важливо, що саме означає якийсь вчинок для того, хто поруч з тобою. Або ж… Не означає зовсім нічого. Чи викликає якісь емоції, чи… нічого окрім цікавості.

Я дивився на її спокійний вираз обличчя й зацікавлені очі. Її руки були складені звичним для неї чином. А пух сьогодні був хаотичним. Він не лежав рівно, як зазвичай, а чудернацькими хвилями стирчав над рівнем її голови. Цей пух виглядав інакшим, аніж той, що був у моїй кімнаті. Це був пух істот іншого виду, можливо? Але… У чоловіка пух був жорсткішим, аніж у Каті… Можливо, він відрізняється у кожного окремого представника її виду?

— Хочеш торкнутися? — дуже несподівано озвалася Катя.

Вона швидко підсунулась до мене. І я запанікував, швидко намагаючись підготуватися до зіткнення з її біомом.

Але зіткнення не відбулось.

Вона просто підставляла мені свою голову, не торкаючись. Це виглядало як пропозиція.

Вона підняла на мене очі:

— Ти зажди дивишся на моє волосся, — усміхнулась привітно вона. — Можеш торкнутися, якщо тобі цікаво.

Я завмер. Мені було й справді цікаво. Я хотів порівняти її пух (чи волосся, так?) з тим волоссям, що було на моєму ліжку…

Але я боявся.

Я ще раз поглянув у блакитні очі істоти… Вона була… Не злою. Привітною.

Я повільно видихнув, збираючись з духом. Гаразд…

Повільно простягнув руку й невагомо торкнувся її волосся:

— Те волосся було інакшим, — з якимсь полегшенням прокоментував я.

— Яке? — зацікавилася Катя. Але я відчув, як в її голосі промайнула стурбованість. В голосі, а не в біомі. Я не відчував її біому.

Я сміливіше торкнувся до її волосся, занурив пальці. Мабуть, біом не відчувається при контакті з волоссям — лише тепло. Порожнє тепло. Я не проти. Адже це тепло, бодай і позбавлене біому, належить живій істоті.

— У моїй кімнаті було схоже волосся. Воно теж несло тепло. Але те тепло було позбавлене життя. Воно було порожнім. Те волосся було коротким. Воно вкривало моє ліжко, наче трава землю, — розповів я, не намагаючись щось приховати. Мені подобалось так говорити.

— Хутро? — перепитала Катя.

Я перевів погляд на її очі й перестав гладити волосся, забрав руку. Відсунувся, поглядом тим не більше демонструючи готовність слухати.

Але Катя замість пояснень сказала:

— Каліпсі, пошук: хутро, покривало з хутра.

Й прямісінько зі столу з’явилося сяйво, а в ньому були різні зображення. Там було багато таких же ліжок вкритих різним хутром.

— Таке? — очікувально дивилася на мене Катя.

— Так… — якийсь жах…

— Щось не так? — стурбовано вона підсунулась до мене.

Першим поривом було відсунутись якомога далі. Але… Я вчасно упіймав її погляд: сповнений переживань. Переживань за мене. І я залишився сидіти в небезпечній близькості до Каті.

— Це… Це хутро… Це волосся з живих істот? — зі страхом, що не помиляюсь, запитав я.

— Ні… — з якимсь сумнівом покосилася вона на мене. А тоді вже впевнено додала: — Воно штучне. На Землі Обітованій вже з тисячоліття не використовують хутро тварин.

— Тобто?.. Не з живих істот? А… Що ж це за хутро?

— Воно виготовлене із синтетичних тканин. Каліпсі, пошук: відео звіт виготовлення штучного хутра.

Й сяйво почало показувати рухоме… Це ніби було малюнком, але… Важко пояснити. Ніби зменшена жива копія чужинців різних форм, що роблять усяку всячину.

Я зацікавлено присунувся ближче. Й досить довго спостерігав за складним, дуже складним, надскладним процесом створення штучного хутра… А світло все показувало й показувало, не спинялося… А етапів роботи було все більше й більше…

Коли ж відео нарешті закінчилося — я був майже знищеним у моральному сенсі.

— Астар, що трапилось? — тихенько запитала Катя.

— Таке складне ремесло… Я просто… Я думав, що це частина чийогось тіла... — я намагався продемонструвати якомога виразніше своє покаяння. Та насправді це було непотрібним — мені й справді було дуже соромно за свій вчинок. — Я поховав його…

Я підвів погляд на Катю й побачив погляд повен нерозуміння. Спантеличений погляд.

— Кого ти поховав? — обережно запитала вона.

— Хутро, — колір моєї шкіри сягнув майже чорного. — Мені дуже жаль. Я зіпсував такий складний виріб… Це стільки праці. Так багато вмінь і знань вкладено у цю річ…

— Не переживай… — утішно підсунулась вона до мене. Дуже близько. Та на цей раз не хотілося уникати контакту, навіть якщо буде боляче… — Це фабрична річ нічого унікального… Це не ручна робота.

— І часу так багато було затрачено… — опустив я погляд.

— Ти закопав те покривало? — раптом дзвінко запитала Катя.

Я від несподіванки аж сіпнувся.

Різко поглянув на неї. Але ані в голосі, ані в погляді не було загрози.

— Так… — ледве видушив я з себе, не розуміючи чому саме мій голос звучить так тихо.

Катя вскочила на рівні ноги різко і дуже швидко, а тоді дзвінко закричала:

— Значить ми викопаємо його! Не переживай той нітрон з поліестером ще кілька сторіч би розкладався! Нічого твоєму покривалу не буде — поперемо! Ну ж бо! Пішли! — Але в цьому дзвінкому крику, різких рухах не було загрози, лише веселощі, саме життя. Вона була… Відкритою. Щирою.

І… Я зрозумів — вона хоче допомогти мені.

— Так, — усміхнувся я, не маючи права відчувати нічого іншого окрім як полегшення. Не тоді, коли тебе підтримують так. — Ходімо. Я покажу, де закопав його.

І ми спершу одягалися, потім зустрічалися, а потім йшли надвір. Заледве знайшли місце поховання хутра, адже все було вкрите снігом. А потім Каліпсі вирила для нас хутро з-під мерзлої землі. А потім вона ж його прала в якомусь пристрої. А потім сушила, дуючи потоками гарячого повітря й розчісувала щітками. А ми… Нічого не робили особливо. Просто спостерігали… Розмовляли. Й Каті було весело, але я бачив, що вона слідкує, аби весело було й мені.

— Ось бачиш, я ж казала, що його можна врятувати! — схопила Катя в обійми хутро, щойно те висохло. Й дала його мені, як видно, абсолютно собою задоволена: — Якщо хочеш, можемо ще тобі купити всякого такого пухнастого!

***

Це був найкращий день на цій планеті. А ввечері я спокійно й втомлено заснув на теплому хутрі, занурюючи в ці штучні, але ніжні й теплі ворсинки пальці.