У світі чужинців

Мої дні перетворилися на тижні. А тижні в місяці. Й настав день, коли моя чужинка не дозволила мені вийти на вулицю, доки я не одягнув багато шарів сірого об’ємного одягу.

Коли ж я врешті вирвався на вулицю, виконавши всі безглузді умови, вони раптово набули сенс: ззовні було нестерпно холодно. Але найдивовижніше — світ побілів, а згори на землю падало білісіньке ластовиння.

Довго стояв й дивився на цей порожній, новий білий світ, однозначно прекрасний. Порожній. Я торкався до сукупності білого ластовиння, що на землі виглядало пухнастим, та воно не гріло — було холодним наче глибини озера Лазур.

Зрештою, довелося повернутися. Попри несамовиту кількість одягу на мені, що робив мене неповоротким та зберігав тепло біля мого тіла, я змерз.

В той холодний проміжок часу дерева спали під білим шаром ластовиння. Зникли комахи. Й навіть птахи в небі майже не з’являлися.

На вулицях стало ще менше чужинців.

Й прогулянки втратили хоч якийсь сенс.

Тоді я взяв за звичку блукати маєтком: всередині було напрочуд тепло.

Торкався до дверних поличок по черзі, в надії що відкриються нові двері й всередині нової кімнати я побачу щось цікаве. Але… Всередині не було нічого. Нікого.

Дні зливалися… Час тягнувся. Все здавалося ще сірішим, аніж зазвичай. Мені хотілося піти у свою кімнату й цілими днями лежати на ліжку в оточенні теплого пуху. Але сил залишатись в кімнаті не було. Мені не хотілося їсти, але це було єдиним заняттям. Я навіть спеціально не пив, аби чужинка зробила хоч щось… Примусове пиття з пальця, принаймні змушувало мене відчути себе живим…

В один з таких днів я знову безцільно снував маєтком, намагаючись відчинити якомога більше дверей.

Відчиняв й лишав відчиненими. А моя чужинка зачиняла їх за мною. Заняття марудне… Але хоч якесь. Інколи ще я спеціально розкидав ще їжу по кімнаті, тоді чужинка за мною прибирала… Але мені совість не дозволяла робити це часто. Тому я обмежувався відкриванням дверей…

Зітхнув й відчинив наступні й очам не повірив. Там була істота!

Я різко обернувся на свою чужинку й швидко вскочив у кімнату до істоти, пам’ятаючи, що минулого разу чужинка завадила мені:

— Прошу поговори зі мною! — викрикнув без привітання і вступів, майже благаючи панічно поглянув я на істоту.

Істота завмерла, дивлячись на мене. Вона була маленькою — досягала десь до мого плеча. На її голові був пух, а шкіра була білою, але… Природно-білою… Не такою, як стеля чи чужинці… Вона мала легкий сіруватий пігмент на щоках, а деякі ділянки її шкіри відбивали світло, ніби були намазані тонким шаром жиру… Але це створювало дивний ефект… Це було гарно. А головне… Її очі. Вони були блакитні. Ясно-нефритового відтінку. Її райдужка була нерухомою, але очі від того красу не втратили. Просто… Ця врода була інакшого ґатунку.

Істота усміхнулася… І її темно-сірі губи утворили прорізь в посмішці, оголюючи білі плоскі пластини всередині роту, що тим не більше теж було по своєму гарним… Дивним, але гарним. Хоча, можливо, це від самотності… Мені все в ній гарним здається.

— Я тебе не розумію, — відповіла вона мовою чужинців.

І раптом я усвідомив, що вона до мене говорить мовою чужинців, чужинка до мене говорить мовою чужинців, а я до них звертаюсь своєю мовою, мовою народу Алан-да-рай…

Я спробував пригадати звучання чужих слів…

— Тобі мали б внести в пам’ять місцеву мову під час анабіотичного сну… — дивилася істота на мене відкритим поглядом, без ворожості…

Я розумів значення слів та речень в цій мові… Але одне діло розуміти, інше — використовувати ці слова…

— Говорити… — вичавив я з себе слово, яке заледве пригадав, як сказати…

— Хочеш поговорити зі мною? — усміхалася істота, демонструючи свої білі пластини.

Моя чужинка в’їхала у кімнату. Я відстрибнув від неї, не бажаючи уривати розмову, та й поняття не мав як її вмовити:

— Я нічого поганого не зроблю! Дозволь поговорити просто!

Істота перевела від мене здивований погляд на чужинку:

— Каліпсі, що він сказав?

І… чужинка відповіла:

— Компаньйон Астар виявив бажання розмовляти, а також повідомив про відсутність ворожих намірів.

— Каліпсі, а чому він виглядає налякано? Були якісь інциденти? — розпитувала істота.

Чужинка зробила паузу, а потім відповіла:

— У мене не достатньо інформації, аби обчислити Ваш запит. Будь ласка, уточніть запитання або додайте вихідних даних.

Істота видала різкий звук, що точно був наповненим роздратування, й різко подивилася на стелю з-під повік. Я теж поглянув туди — там нічого не було окрім стелі. Тоді чужинка зітхнула й поглянула на мене: наші погляди зустрілися.

— Якщо ти мене розумієш, то можемо перекладати твої слова через

Каліпсі, — запропонувала істота й повільно склала руки спереду, притиснувши їх до тіла.

— Гаразд, — я готовий був погодитися на будь-які умови.

— Я збиралася піти на кухню й поїсти. Якщо хочеш, можеш скласти мені компанію, — знову запропонувала істота.

— Гаразд, — знову погодився я.

Істота затримала на мені погляд, а потім вийшла крізь двері у загальне приміщення з дверима. Я пішов за нею.

Мовчки йшли.

Я так довго прагнув ввійти з кимсь хоча б в безконтактну форму взаємодії! А тепер… Не знаю що казати… Я… Таке враження, що я не просто на цій чужій мові говорити не вмію, а не вмію в принципі…

— Мене звуть Астар… — представився я, хоч і необхідності не було… Просто… Бо от…

Чужинка переклала, й істота обернулась на мене:

— А мене — Катя, — й усміхнулась, не соромлячись білого вмісту своєї ротової порожнини.

Я ще раз покосився на свою чужинку, й запитання саме виникло:

— А ти без чужинки?

Чужинка перекладала мої слова для Каті. Вона відповіла:

— Тобто? Не розумію. Спробуй точніше висловитися, — вона трохи сповільнилась й вирівнялась, аби йти зі мною ногу-в-ногу, на одному рівні й дивитися в очі.

— Ну… — я вказав рукою на свою чужинку, й перевів пильний погляд на Катю: — вона не відходить від мене. А тебе ніхто не супроводжує.

— А-а-а, — заусміхалася знову істота, — а мені не потрібен супровід.

Я здивувався:

— Тобто ти можеш ходити сама, й самостійно вирішуєш, ходитиме за тобою чужинка чи ні?

— Так, точно, — весело засміялася вона, але її колір шкіри лишився незмінним. Світлим. Очевидно, вона така ж рада бачити когось окрім чужинців, як і я.

— І… Давно ти тут?

Істота покосилася на мене з якоюсь неоднозначною посмішкою її очі виразили якийсь незвичний сум, а голос став тихішим, приглушеним:

— Ми зараз говоримо про моє тіло чи свідомість?

Я розгубився від такої переміни… Але колір її шкіри лишався незмінно світлим. І… я раптом зрозумів, що колір її шкіри не залежить від настрою. Я тяжко сковтнув…

Але істота випередила мої потуги виправити ситуацію, й знову усміхнулася так же весело, як і до того:

— Давненько.

На кухні істота з апетитом наминала парке сіре їдло. Чужинка стояла обабіч столу, а не як завжди в кутку. А я сидів поруч з істотою в непристойній близькості, зважаючи на те, що ми щойно познайомились. Я б відсунувся — але ширини лави не вистачало. Втім, не схоже аби істоту це хоч якось хвилювало…

А я мав непоганий шанс її роздивитися зблизька. Я вивчав поглядом кожен вигин тіла, що не ховався за одягом: м’які й гладкі на вигляд губи, якісь тверді на вигляд вирсинки, що росли з повік в ряд й на лобі, у вигляді смужок. А на голові в неї були такі ж ворсинки, тільки довгі, м’які й багато… Я не одразу збагнув, що це мені нагадує, але здогадка-спогад обпекли мене: це нагадує пух на моєму ліжку! Це… Пух… з живих істот?

— А ти не їстимеш? — висмикнула мене істота з жахливих роздумів.

— Я… Поїв, — відповів я, відволікаючись від… Потім подумаю. Матиму час наодинці… Я спробував зосередитися на істоті. На живій істоті поруч зі мною.

— Ти їсиш у кімнаті? — кинула вона швидкий погляд на мене. Віддерла наступний шматок своїми білими пластинами, й з явно вираженим переминала апетитом їжу у роті. А тоді додала: — Правильно.

— Чому правильно? — зацікавився, зосереджуючи увагу на процесі поглинання їжі істотою.

Істота знову поглянула на мене, відволікаючись від тарілки:

— Менше шансів зустріти таких, як я, — відповіла вона, явно підбираючи слова.

— А… це погано? — намагався я осягнути нові деталі ситуації, в якій опинився.

— Ну… — завагалася істота. А тоді просто відказала: — Просто уникай зустрічі.

Я зробив паузу, дивлячись на неї, обмірковуючи:

— І що ж мені робити?

Істота поглянула на мене, припинивши перебирати в роті їжу на мить:

— Що заманеться, ти ж необмежений. Просто порада від мене: не вештайся маєтком. От і все.

Я зітхнув, здаючись:

— Та немає мені чим зайнятися. Я взагалі не розумію, навіщо чужинці доставили мене у цей світ. І що їм від мене потрібно, — поділився я.

— Компаньйони потрібні для взаємодії, — але істота на диво мала відповідь на моє питання.

— Для якої взаємодії? — різко впіймав я погляд істоти своїми очима. Тоді, усвідомив це, й спробував зробити свій погляд м’якшим, аби не відлякати її, і про всяк випадок озвучив: —

Пробач, я не робитиму ніякої шкоди тобі. Скажи, будь ласка, детальніше: для чого я тут?

Але дівчина лише посміхнулась мені, на цей раз не показуючи пластин:

— Ти не зможеш мені нашкодити, тож не переживай, я не боюсь тебе.

Я з нерозумінням поглянув на неї, а тоді запізніло усвідомив, що вона може не розуміти моїх емоцій (раз її колір шкіри не змінюється, то й зміну мого кольору шкіри вона може не розуміти). Я хотів озвучити своє німе питання, але дівчина його розрізнила:

— Система не дозволить, — вказала вона на чужинку пальцем.

— Я, розумію, — так це точно. Чужинка не дасть мені нашкодити комусь, це я вже зрозумів ще раніше… — То… Для чого я тут?

— Ну для різного, — явно спробувала ухилитися від відповіді істота.

— Наприклад, для чого? — не здавався я.

Істота зітхнула, перевела на мене погляд і з якоюсь змученою посмішкою відповіла:

— Для розмови, наприклад.

Для розмови? Не віриться:

— Чому тоді чужинка мовчить, коли я до неї звертаюся? — навів я аргумент, хоч твердження саме по собі безглузде: доставляти когось так далеко для розмови.

— Тобто, мовчить? — неочікувано зацікавилася Катя.

— Я звертаюсь до неї, а вона мене ігнорує, — спробував я перефразувати.

Істота кілька секунд мовчки дивилася на мене, а тоді раптом сказала:

— Покажи.

Я затримав погляд на блакитних очах чужинки на мить, намагаючись збагнути тон її прохання… чи то наказу? А тоді все ж перевів погляд на чужинку й звернувся до неї:

— Чому я розумію чужу мову?

Очікуване мовчання у відповідь.

— Так ти звертайся до неї перед запитанням. На ім’я. от дивись: Каліпсі, чому Астар розуміє місцеву мову?

Й ми отримали відповідь:

— Під час анабіотичного сну в пам’ять Астара були завантажені асоціативні спогади щодо звучання універсальної мови Землі Обітованої, та її асоціативного розуміння.

— Ось так, все просто, — усміхнулася мені Катя. Й приклала до нижньої губи палець, а її погляд став повним стурбованих думок: — Тут доцільніше питання чому ти розумієш, але не можеш говорити.

— Я можу, просто важко знайти потрібне слово… — спробував я поділитися.

— А, он воно як. Намагайся практикуватися з Каліпсі. Й попроси її виправляти тебе, якщо звучання не правильне. Мова планети, на якій живеш тобі знадобиться. Зрештою, не завжди ж Каліпсі під боком лишатиметься, — дала настанови нова знайома.

— Тобто з часом я зможу ходити сам? — зрадів я. І в той же момент посумнішав — до мене прийшло усвідомлення, що я залишусь абсолютно сам…

— Так, — просто підтвердила Катя.

— А… Як же взаємодія? — вхопився я за ниточку надії.

— Приходь до мене, — усміхнулась широко і привітно істота, мабуть, намагаючись продемонструвати мені всі свої білі пластини, — будемо взаємодіяти.

Це прозвучало, наче мені з легкої руки подарували сенс життя.