У світі чужинців

Якби я не бачив на власні очі, то не повірив би, що на Землі Обітованій зустрічається такий глибокий синій колір. Ніби уособлення всіх земель Алан-да-рай в пелюстках тендітних квітів. Вони всипали все сіре поле. Вітер колихав їх в такт своїм поривам… І в моїй середині теж було неспокійно.

Сьогодні небо було сіруватим. І в будь-який інший день це б мене засмутило. Та не сьогодні.

Ці сині квіти… посеред чужого сірого світу змушували мій біом бриніти. Та той сум і біль відчувалися такими потрібними. Рідними. Я хотів відчувати це. Це потрібно…

І… Я закрив очі.

Чому? Нащо?

Я… Підставив обличчя вітру, ніби для контакту… Ніби…

Пориви холодного повітря без дощу і води торкалися моєї шкіри.

І… Ні, я не марив. Я знав, що біом не може взятися нізвідки. І я не відчував чогось такого… Але я відчував запах тих квітів. Я відчував… Приємну прохолоду…

І самотність.

Повною мірою.

Я відчував відсутність цього імовірного біому. Я відчував, як в моїй середині стискається, а потім зникає щось…

Я… відчував таку порожнечу… І мені чомусь так захотілося, аби пішов дощ. Холодний. Як і весь цей сірий світ.

Але дощ не з’явився.

Тому я відкрив очі, кинув ще один погляд на цю яскраву дивовижу, й… пішов додому.

У свою порожню кімнату.

Так, порожню. Тому що віднедавна я знаю, що в Каліпсі й справді немає життя. Вона — чергове ремесло людей. Вони навчилися створювати творіння, що вміють думати, та не вміють жити. Можливо, щоправда, роботи не вміють жити, бо люди їх не навчили? Бо… люди й самі розучились?

З голови не йшов погляд Каті, що переслідує мене тепер в думках. Вона більше не ховає його. Вона більше не вдає веселощі й… Я знайомився з нею заново.

Катерина Вакула виявилась розумною, холодною жінкою закритою в дитячому тілі, обмеженою машиною, правилами та общиною.

Я довго не міг збагнути як це… Коли община — це не твоє життя, а твоя клітка. Але Катя змусила мене зрозуміти.

Катя тяжіє до… я б хотів сказати, до іншої общини, але… вона тяжіє від общини. Вона не знає, де знайти таких же, як вона, а я не знаю, чи вона цього хоче. Катерина більш самотня, аніж будь-яка істота, яку я коли-небудь зустрічав чи знав.

Я довго думав, що значить для мене — належати їй. Що це значить — жити в її домі?

Чи значить це щось для неї?

Порив вітру з-за рогу маєтку сім’ї Вакул зірвав з мене затишний та м’який капюшон із штучного хутра й огладив шкіру моєї голови… Та мені не хотілося затулятися від цього пронизливого холоду. Він видавався доречним.

Я поглянув вгору. Що я хотів побачити там? Сірий дах? Сіре небо? Білі хмари? Невже я шукаю відповіді на свої запитання там, де їх немає?

Я повільно підіймався сходами ґанку, тонучи у своїй середині.

— Знову ти? — чоловічий голос змусив колір моєї шкіри перелитися від темно-синього до майже чорного. Але я не одразу відчув страх.

Я…

— Знову один? — його голос не ніс загрози. Погляд був такий же, як в Каті — втомлений, — Знадвору йдеш?

— Так, я був ззовні, — мій тон прозвучав порожньо.

Чому закономірний страх не приходить?

— І що ж ти робив там? — в його запитанні був прихований зміст. Та мені було не під силу його зрозуміти.

— Гуляв, — я не розумів, чому не боюсь його. Він сильніший, аніж я. Він може нашкодити мені. Каліпсі слухається його. І навіть Катя слухається. Він напівхижак. Але… Де мій страх?

Він поглянув на Каліпсі за моїм плечем:

— А як же Катя? — вимога і суворість його погляду… не лякала мене.

— Вона в машині. Ми зустрічаємось на вечерях і маємо дві додаткові зустрічі на тиждень, як і раніше, — відповів я.

А на його обличчі з’явилася загроза. Злість:

— І все? — наблизився він до мене. І я мав би боятися. Та відчував лише відторгнення. Схоже, я розділяю тяжіння Каті «від нього».

— Чому цього мало? — я прийняв його погляд, сповнений злоби, вимоги, та позбавлений розуміння. Я й сам не розумів… Та відчував: не можна втрачати Катю, не можна і їй втрачати мене.

— Минуло кілька місяців з нашої останньої зустрічі, а вона як виділяла на тебе мізер свого часу, так і продовжує кидати тобі подачки! — він пирхнув зневажливо в мій бік і відступив на півкроку, — Ти змарнував час! Потрібно було одразу замінити компаньйона для неї на когось більш…

— Хіба ж для Каті час має хоч якесь значення? — спокійно я перебив його. Ніколи раніше так не робив. Але… В цей момент мені здавалося, що я маю силу зробити це. Що сам мій голос наповнений біомом. Що… Я не маю права… Я…

Чоловік змістив свою нижню щелепу вбік, і тепер два його найгостріші зуби стояли один на одному. Я не розумів цього жесту. Та його очі не мали посилу для мене… Його погляд був на мені, але думки — звернуті всередину.

— Повідомлення для Катерини: «Спустись в хол. Це стосується твого компаньйона».

Він стояв і мовчки дивився в мої очі. Я вже знав чому: людям подобається, як вирують часточки кольорів в очах моєї раси. Їм видається це дуже гарним і медитативним. Та думки цієї людини були неприємними. Вони несли біль і руйнацію. Йому ж. Я бачив цей руйнівний вир його середини в погляді.

Майже одразу почувся тупіт Каті нагорі: вона бігла. Тоді її кроки всіяли сходи. І, врешті, опинилися поруч зі мною.

Я відірвав очі від чоловіка і поглянув на Катю: вона була збентежена, її волосся було розтріпане, вона мала хворобливий вигляд, напевне це пов’язано з надто різким виходом з вірту.

— У чому річ? — без жодних вступів запитала вона батька, залишивши на мені швидкий стурбований погляд.

— Як це у чому? — удав здивування чоловік.

Він простягнув до мене пальці, та я відсмикнув обличчя, уникаючи доторку. Стало дуже неприємно. Моя шкіра сягнула майже чорного. Я настільки звик до компанії Каті, що й зовсім забув про контроль емоцій… Тож зараз я вирівняв їх. Я не хотів, аби Катя бачила мене в такому стані.

— Твій компаньйон розгулює сам, без розпізнавальних знаків. Вирішила поділитися ним з кимсь?

На обличчі Каті випадково промайнув біль, а тоді обличчя скам’яніло:

— З ним Каліпсі, — коротко відмовила вона.

Чоловік недобре усміхнувся набік, продемонструвавши зуби. Моторошно.

— Нагадати тобі хто має доступ до Каліпсі? Тобі пощастило, що його зустрів я, а не твій брат, — його слова звучали вороже. А тоді… Він змінився в обличчі, мені захотілося забрати звідси Катю. Він підняв одну брову: — Хоча… хтозна? Може, й зустрічав…

— Не повториться — урвала.

Вона стисла губи. Підняла підборіддя. І… Торкнулася до моєї руки.

Її біом був сповнений страху. За мене. Зараз він звучав не так голосно, як вперше. Не оглушливо. Все ще сильно, але…

Моя шкіра сама собою сягнула майже білого. Я щиро не хотів, аби їй було погано через мене. А сил контролювати емоції, ще й під біомом Каті зовсім не було.

Та попри мої заспокійливі ноти, її біом лишився незмінно болісним.

— Ходімо, — покликала вона.

А я кивнув, даючи згоду мовою Землі Обітованої.

І ми пішли нагору. В її кімнату.

Я не розумів яким чином, але я відчував на собі задоволений погляд її батька.