У світі чужинців

— Доброго вечора. Сідай, — вказав чоловік на стільчик, запрошуючи мене доєднатися до нього за столом.

Опісля він знову схилився над тим, що робив до мого приходу. Не зовсім зрозуміло, що саме. Він близько притулив до очей якусь річ, а руками робив щось під тим предметом… Таке враження було, що він дивився крізь нього.

Нічого не відбувалося.

Склалося враження, що він про мене забув.

Я покосився на вихід. Біля дверей нерухомо стояла Каліпсі. І мені, чомусь було від того не приємно. Краще б її не було.

— Ну і? Розповідай, — несподівано наказав чоловік, не відволікаючись від свого заняття. Я здригнувся від несподіванки.

— Я… — розгубився. І не знав що мені казати.

Але чоловік не казав нічого. І не робив нічого. А мені все одно було страшно. Лячно.

Але він і справді нічого не робить…

Годі! Я зібрався з духом, глибоко і майже непомітно вдихнув, намагаючись надати своїй шкірі синього нейтрального кольору.

— Ми домовились про зустрічі, — врешті майже спокійно сказав я.

Чоловік нічого не відповів. Продовжував робити якусь роботу малопомітними рухами.

Здається, того що я сказав — мало. Але мені було тяжко придумати, що казати.

— Вона сказала, що запросить мене, коли прийде час. Ми бачитимемось на вечерях і ще двічі на тиждень… — знову замовк я, спостерігаючи за чоловіком.

Я раптом помітив, що пух на його голові має інший колір, аніж в Каті. Темніший. І цей пух коротший. Й більш нагадує, той що був в моїй кімнаті раніше.

Колір його шкіри теж був сірішим. Й сама шкіра… була не такою якоюсь… гладенькою? Й на світлі не виблискувала. Він не був гарним. Як це можливо? Вони ж однакові істоти. З одного виду. Як так, що Катя — гарна, а він — ні?

— І все? — раптом озвався він і підняв голову, покинувши своє заняття. Мені стало страшно. І… я знітився випадково.

Але його погляд був… Не таким, як вчора. Він виглядав втомленим…

Ковтнув.

Я спробував заспокоїтись знову.

На думку нічого не спадало…

— Я робитиму все, що вона скаже… — невпевнено пообіцяв.

— Цього мало, — зітхнув чоловік, склав руки спереду, точно як Катя, й відвів очі вбік.

Я раптом помітив якийсь не надто приємний запах. Але спробував зосередитись на істоті…

Він ледь помітно надувся. Я здивувався… І страх відступив.

Мені було дуже неприємно знаходитись тут. І не подобалось, що Каліпсі все слухає і бачить… Краще вже, якщо ми були б наодинці… Вона все одно мені не допоможе… А те, що це все відбувалося в неї на очах… Від цього було ще більш не приємно…

Раптом чоловік поглянув на мене… І під цим поглядом в моїй середині щось стислося…

— Ти чуєш, що я тобі кажу, чи ні? — суворо і різко, з роздратуванням рикнув якось він.

— Так! — швидко випалив я, демонструючи, що слухаю і… слухаюсь. І… що лякати мене не потрібно. Чи погрожувати якось…

Він видихнув і опустив налобні стрічки з волоссям — це виглядало загрозливо.

Потрібно було відповісти щось, але я не знав що…

— Я не знаю, що мені робити… — зізнався я.

Чоловік знову зітхнув.

— Зазвичай присутності достатньо. Хазяїн сам визначиться що до чого. Але у випадку з Катею я не певен, що достатньо бути просто наївним, вродливим і доступним, — мабуть, чоловік просто роздумував у голос. — Постарайся витягти її на вулицю, — дав завдання.

— Як мені її туди тягнути? — щиро здивувався я.

— Вмов піти з тобою на вулицю, — терпляче уточнив він, але було відчутно, що на довго цього терпіння не вистачить.

— Я постараюсь, — погодився я швидко, хоч уявлення не мав як це зробити.

Але, схоже, чоловік це зрозумів — він не задоволено насупився:

— Постарайся.

— Так, я постараюсь, — пообіцяв я, спробувавши надати голосу впевненості, а шкуру синього кольору. Але… мабуть. У мене не вийшло.

Він зітхнув, і в його погляді чітко читалася невіра в мене.

— Є щось, що б ти хотів зробити на вулиці? — здивував чоловік запитанням.

Я… не знав.

А чоловік знову зітхнув, і я зрозумів, що він мене бачить наскрізь. Просто наскрізь, попри те, що я намагаюсь бути спокійним і…

— Тобі, можливо, щось потрібно? Або ж хочеш піти кудись? Чи зробити щось? — намагався він навести мене на якісь думки…

І йому вдалося. Тому, що так… Я хотів би увійти в контакт з біомом дерев.

— Так… — впевненіше підтвердив я.

— Попроси її скласти тобі компанію,— з явним терпінням в голосі дав він завдання.

— Я зрозумів, так, добре я постараюсь, — на цей раз щиро пообіцяв я.

— Гаразд, можеш іти, — просто відмахнувся він від мене й швидко схилився над своєю незрозумілою справою.

Я встав і поспішив до виходу.

А коли Каліпсі зачиняла за нами двері, я кинув на нього останній погляд, й в мене склалося враження, що він уже встиг забути про моє існування.