У світі чужинців

Я стояв на паркані, обіймаючи дерево, що от-от мало прокинутись повністю. Мокра, текстурна, жорстка кора неприємно торкалася до моєї шкіри. Але сонний біом дерев того був вартий.

Я відчував, як життєва енергія спрямовується в гілки, а потім в зародки майбутнього листя. Як ця енергія спрямована і на ріст самих гілок на стовбура, а змертвіла кора розтріскується під натиском внутрішніх тканин, що розширюються.

Я відхилився від дерева, витираючи обличчя від вологих залишків кори, та роззирнувся: настала весна. На вулиці було все ще холодно, але снігу більше не було, натомість все було мокрим.

З’явилося багато чужинців, що прибирали вулиці.

А я згадував свій світ, наповнений барвами та теплом. Дощі там були не такими, як тут: проливними, теплими. Згадував свою общину. Сестер та братів. Матір. Згадував ліНоменів та молодших дітей. Згадував Ацейрі та Аліма. Дивно, та моє серце не стискалось. В середині не було жалю. Я відчував… тягучу порожнечу. Ніби не було їх більше, ніби минули поминальні дні. Ніби я поховав їх, звільняючи місце для нових Номенів. Та…

Не було тут їх. Не було общини. Я був сам. А можливо, не було — мене? Можливо, це мене поховали? Можливо, з моєю утратою змирилися, звільняючи місце для нових Номенів.

І тепер… Я більше не Номен?

А хто ж я?

Де ж мені знайти нову общину, що прийме мене? Де ж мені знайти тих, хто прийме мене?

Та відповідей рослинний біом дати не здатен. І я відірвав руку від сонного дерева, цілком дозволяючи собі відчути цілковиту самотність.

Я їх пам’ятаю. Я пам’ятаю ким я був.

Але їх більше немає. Немає і мене.

Я глибоко вдихнув, тамуючи гулкий біль, що здійнявся з моєї середини… Але наступної миті спинився. Не тамував його більше. Дозволив собі повність пройнятися ним.

І з цими відчуттями я пішов… додому. В єдине місце, яке я спромігся б так назвати — у свою кімнату.

Через надмірну вологу надворі, Каліпсі припрошувала мене перезуватися при вході в маєток.

А знайомий, шлях в оточенні замкнених дверей, привів мене до єдиних кольорових дверей у цьому маєтку — майже чорних, з синім відливом.

Але з внутрішнього боку вони були блакитними, як і всі стіни.

Моя кімната була наповнена звичними й незвичними для мене кольорами: кобальтові, гулко-сині та блакитні меблі, й білосніжна стеля. Чорна підлога. Сапфірові фігурки на полицях. Й книги в обкладинках бірюзового кольору, які я вже можу прочитати. Пухнастій сіруватий килим з вкрапленнями ліонського кольору.

А на ліжку моє пухнасте покривало зі штучного хутра. В кутку висить гамак з жорсткої темно-синьої мотузки, в ньому подушки й плед, вкриті штучним хутром лазурового кольору… Й інші кольорові й не дуже речі.

Зайшов, прихопив книгу та стрибнув у свій гамак.

Розташувавшись серед пухнастої постелі, наготувався вимучувати літери. Але не втримався й ще раз роззирнувся.

Поглянув на Каліпсі в кутку.

Мені цього мало.

Минали години. До вечері з Катею лишалося не так багато часу, але ворушитися не хотілося. Та і я готовий йти у будь-який момент: на мені моя віднедавна улюблена джинсова куртка та улюблена чорна футболка Каті. Й темно-сині штани. Який сенс вставати?

Але, ніби за законами книг, в яких я останнім часом тонув, пролунав пронизливий звук й Каліпсі оголосила:

— Будь ласка, відчиніть двері. Вас очікує Катя.

Я завмер з несподіванки. Але швидко зорієнтувався, зістрибнув на підлогу й підскочив до дверей.

Відчинив.

На порозі стояла Катя, склавши руки трохи інакше аніж завжди. Тісніше.

Вона підняла погляд і в моїй середині все вимерзло, наче настала зима. Я теж навчився досконало розрізняти емоції через погляд. Очі не брешуть.

— Катя… — тільки й спромігся тихо зронити я.

— Я… Вибач, що прийшла… — в її очах, голосі, позі читався біль.

Я не знав що мені робити… Першим поривом було обійняти її так заглушити її біль своїм біомом. Але… Я ще не торкався до неї, якщо не рахувати волосся, що вона мені дозволила погладити одного разу. І я пригадав, що вона робила в таких випадках:

— Щось трапилось?

— Так… — Катя відвернула погляд вбік. — На роботі, не зважай… Просто… Тяжко.

Вона стиснула губи й поглянула на мене. Вона хотіла аби я щось зробив… Але я не знав що…

— Що я можу зробити для тебе? — тож вирішив запитати.

Катя усміхнулась невпевнено якось. Болісно:

— Якщо ти мені дозволиш, я побула б поруч з тобою, — і голос її звучав так же… Зболено. Але наступної миті її погляд став твердим, гострим, рішучим. Я аж завмер від раптової переміни. Її голос пробринів: — Але тільки якщо ти дозволиш.

Вона настільки чітко підкреслила це речення, що його зміст дійшов до мене не одразу. Здавалося я відчуваю її біом без контакту: дзвеняча напруга.

Та наступної миті зміст сказаного наповнив мою свідомість. Тільки, якщо я дозволю.

І я посміхнувся їй привітно:

— Авжеж.

Катя пом’якшала. І навіть її біль став непомітним:

— Тоді запросиш мене, чи підемо кудись? Можна до мене, або на вулицю, або одразу на кухню, — запропонувала декілька варіантів Катя.

Але був лише один вірний:

— Заходь, будь ласка, — я відступив з проходу, пропускаючи її всередину.

І Катя зайшла, роззираючись.

Я слідкував за нею. І раптом пригадав, нашу першу справжню зустріч, коли я опинився на її території. Вона робила так само, як я. Вона спостерігала за мною. За моєю реакцією на її малесенький світ.

Катя з цікавістю розглядала мої речі. З легкою посмішкою зупинялася на тому, що вона сама мені подарувала, або ж що ми обирали разом у світлі, що проєктувала Каліпсі, й на ті речі, що ми купували разом, одного разу вибравшись в торговий центр.

— Твій дім такий? — поглянула вона на мене таким поглядом, що вся моя середина раптово стислася до розмірів зернятка інжиру.

Кілька митей я осмислював повноту цього питання. А потім гірко усміхнувся:

— Тепер це мій дім.

Погляд Катя переповнився жалем і провиною. Вона вперше не витримала мій погляд й опустила очі.

А я… Я не знав, як мені реагувати. Але… Я пам’ятав, що Катя робила, коли мені потрібен був час. І я вчинив аналогічно:

— Мій колишній дім… — почав я розповідати. — переповнений буянням рослин. Небо на моїй рідній планеті неоднорідне, не таке як на Землі Обітованій. Воно насиченого синього кольору з бірюзовими переливами. Сонце у нас біле й виглядає значно меншим, аніж тутешнє.

Я роззирнувся, схопив пухнасте крісло-мішок, на якому я часто вчився з Каліпсі й підсунув його до Каті, негласно пропонуючи сісти.

Вона мовчки прийняла пропозицію.

Для себе витягнув з гамака свою постіль й вмостився поруч з Катею, одночасно продовжуючи оповідь:

— Дощі там часті, теплі, проливні. А кайпарі переважний вид дерев. У нас немає такого різноманіття, як тут, — розповідав я, тонучи в жадібному погляді Каті. Та ця жадібність… Не відчувалася злою. Це було, наче спрага, яку вона нарешті вгамовує. — Народ Алан-да-рай поділений на общини. Існують досить великі общини. Я ж жив у відносно невеликій. Ми жили в злагоді та розумінні. А хто не знаходив одного або іншого — шукав іншу общину, й обов’язково знаходив. Адже ми знали, які общини де знаходяться і які алани заселяють їх.

Катя, здавалося розчинилася в моєму голосі. Я встав і вкутав її своєю пухнастою ковдрою, ні на мить не спиняючи оповіді:

— В общині одночасно жили діти, що ще не знайшли свого ремесла, Номени, що вже ним опанували ти ліНомени, що вже відпрацювали своє й займалися удосконаленням ремесла та навчанням Номенів. Зазвичай Номени жили в одних будинках з тими жінками, що народили їх. Але бувало й не так. Інколи хтось переселявся, якщо відчував тяжіння до іншого дому та Номенів, що в ньому жили. А якщо приходив новий Номен, то обирав дім по поклику серця. Я мав сестру Ацейрі. Та відчував тяжіння до іншого дому. Втім, до того дому відчували тяжіння всі, адже там жив Алім. Я думаю, якби не напад чужинців, він став би лікайНоменом нашої общини. Тобто головним. Навіть попри те, що не освоював ремесла, й попри те, що був чоловіком. Його середина була такою гучною, що це чули навіть ті, хто йшов з общини. Часто ж Номени довго не наважувались йти саме через Аліма. Боялися втратити його. Адже такий сильний дух трапляється вкрай рідко… Так думав я тоді, — з іронічним сумом хмикнув я, та не став акцентувати, де саме я зустрічав сильніший біом. Я зітхнув і продовжив: — Ми часто влаштовували свята: якщо когось з дітей ліНомен приймав в учні, якщо приходив новий Номен з утроби або ж зі світу, на сезон статевої близькості, або ж на сезон збору плодів кайпарі. Інколи деякі Номени збиралися та відправлялися у путь, аби роздобути цінні трави, що росли на територіях дальніх общин. Тоді ми теж влаштовували свята: на честь їх відбуття та повернення. Це був тернистий та небезпечний шлях, повен не протоптаних стежин та нічних хижаків.

Я поглянув на Катю й усміхнувся:

— Це був світ повен щастя, спокою та рівноваги. А інколи… — я усміхнувся ще раз. Широко: — Внутрішнього сяяння або полум’я.

Катя сиділа мовчки. А потім глибоко вдихнула, зі звуком, якого я ніколи не чув раніше, ніби сичала. Але не з загрозою, а з жалем, збираючись з силами, тамуючи біль:

— Ти… Сумуєш за ними?

— Звісно.

— Ми можемо їх знайти.

Моя усмішка миттєво зникла і я чіпко вхопився поглядом в Катю, самому собі нагадуючи хижака зараз.

— Але… — швидко випалила Катя, ніби злякавшись, що не встигла. — Це може бути небезпечним! Подум…

— Я готовий, — урвав я її застереження.

Катя вражено на мене поглянула:

— Але ти навіть не знаєш чим ризикуєш…

Але я був рішучим та незворушним.

— Гаразд. Ходімо, — встала Катя та кинула плед на крісло мішок.