У світі чужинців

Істота, на ім’я Катя, швидко завершила свою трапезу, й повідомила, що їй час йти й займатися своїми справами.

Тож і я пішов.

Зайшовши в кімнату, я з важкістю всередині підійшов до свого ліжка. Я… Стояв з усвідомленням того, що увесь цей час спав і лежав на чиємусь тілі. Чи на частині тіла… Той, кому належав цей пух — живий? Що з ним трапилось? Це зробили чужинці?

Я не міг осягнути такого… Варварства. Якби там не було, раб ти чи раб-військовополенений, чи ще якось — використовувати чиєсь тіло так…

Я з глибокими нотами шани в біомі акуратно торкнувся ніжного пуху:

— Пробач.

Якомога повільніше спробував підняти пух (я сподівався, що він не прикріплений до ліжка), і мені вдалося: пух був прикріплений до якоїсь тканини, але я не мав внутрішньої сили міркувати як саме це зробили. Просто акуратно взяв пух на руки й попрямував до виходу з кімнати…

Але чужинка не дала вийти, адже пізно…

Тому мені довелося провести ще одну ніч в кімнаті з чиїмсь тілом: я поклав його на ліжко, а сам спав на підлозі.

— Каліпсі, як на цій землі вшановують померлих? — запитав я наступного ранку.

Й отримав розлогу відповідь про різні способи.

Я обрав поховання.

***

Моє життя набуло інших барв.

Я послухав пораду істоти Каті, хоч не розумів до кінця: намагався менше ходити маєтком. На вулиці було все так же холодно, і я мало проводив часу ззовні. Але тепер я розмовляв з чужинкою Каліпсі. Хоча, це важко було назвати повноцінною розмовою: вона просто відповідала на мої питання. Але я не отримував з цих розмов найважливішого — наповнення, емоцій, ця… взаємодія була позбавлена контакту. І якщо чужинцям так потрібна ця взаємодія, я не розумів в чому її сенс, адже вони знають значно більше, аніж я. А окрім обміну інформацією, нічого не відбувалося.

Я вчився розмовляти чужою мовою та довідався багато про новий світ. Та й про всесвіт цілком…

Як виявилася, кожен новий світ — це насправді планета, що знаходиться в безмежному просторі — космосі. Та далеко не у кожному світі можливе життя.

Я ж опинився на Землі Обітованій. Цей світ знаходиться надто далеко від мого. Тут усі істоти от уже кілька століть володіють універсальною мовою, але планету населяють різноманітні види живих істот, що володіють додатковими мовами.

На цій планеті існує чотири пори року (зараз йде найхолодніша — зима). Потім знову потепліє, і я з нетерпінням чекав цієї події. Тому що мені було смертельно нудно… Я б назвав цей стан — скорботою. В цей період я виходив з кімнати двічі на день: на коротку прогулянку місцевою холоднечею серед снігу, кучугур та хурделиць, як виявилось називалися ці погодні явища зими. А друге — я приходив до кімнати Каті. Приходив… Але двері весь час були замкнені.

Я приходив кожного дня. Але двері не відмикалися.

— Це було жорстоко з твого боку, — прихилився я лобом до вкотре замкнених дверей, — дати мені сенс життя, а потім… покинути ось так.

Та двері залишилися нерухомими.

Я багато раз запитував у Каліпсі щодо Каті, але відповідь лишалася незмінною:

— Доступ до даної інформації обмежений.

Але не здавався. Приходив. В надії на те, що одного разу двері відчиняться.

І ось стояв я так, притулившись лобом до зачинених дверей… Аж раптом за спиною почув чийсь голос:

— Хм, бачу, ти зовсім засумував. Сам-один.

Я обернувся й побачив істоту. Ця істота була схожа на Катю, але була вищою, більшою. Я сягав істоті по підборіддя. Над ротом істоти був пух. Доцільно називати цю сукупність ворсинок пухом, якщо він не м’який? На вигляд він був жорстким…

Що мені не сподобалось в цій конкретній особі, це очі — чорні. Але не лише колір очей насторожував. Щось було в погляді цієї істоти таке, що змусило мою середину стиснутись і прагнути втечі.

Я… спробував відповісти, але слова застрягли у горлі.

— Ходімо зі мною, розважу тебе, — істота наблизилась до мене так близько, що я відчув його подих (не найприємніший запах).

Я злегка відступив. Але істота наблизилась знову:

— Який ти вродливий. Ще кращий, ніж у відеофайлі, тепер я навіть шкодую, що купив тебе для Катерини, а не для себе. Їй же все одно ти не потрібен, можна було б обійтися й дешевшим компаньйоном, — істота ближче нахилилася до мене, я спробував знову відхилитися, але ззаду мені завадили двері, й ворсинки на обличчі істоти неприємно тернулися об мою щоку, а її пальці торкнулися до моєї шиї.

Я закляк… Я намагався себе опанувати, намагався бодай сказати щось… Але її біом… Такий сильний… Мені забило дух. Її сильні жадібні ноти не давали мені вдихнути. Її тон… Мені не зрозумілий, але огидний… Чужий біом був таким тяжким… Таким ворожим… Злим… Я… з зусиллям підняв свою руку й спробував відштовхнути істоту, але спромігся лише на те, аби покласти долоню на тверді груди під шарами цупкої тканини.

— Б-б… Будь… Б-бу-дь… — я намагався попросити відступити, не торкатися, відпустити, або бодай ослабити вплив біому, але мені не вдалося опанувати своїм голосом.

— Не бійся, не ображу тебе, — очевидно збрехала вона, схопила мене за руку й повела кудись.

А я наче отямився:

— Будь ласка, відпустіть! — я висмикнув руку…

— Каліпсі, приведи його в мою кімнату, — звеліла істота.

І Каліпсі схопила мене.

— Ні, пусти! — я намагався пручатися, та коли мені вдавалося чинити опір чужинці?

Я пручався, а в думках билося застереження Каті, аби я уникав зустрічі з іншими істотами. Та я не розумів, якщо ми в однаковій ситуації, чому істота хоче зробити мені щось погане? Чому Каліпсі дозволяє їй чинити мені шкоду? Чому слухається істоти?

Я в паніці виривався з рук Каліпсі, але очікувано опинився безпомічним.

А коли ми опинилися в одній кімнаті, істота звеліла Каліпсі вийти за двері. І я опинився в одній кімнаті з істотою сам на сам. Я кинувся до дверей, але вони були замкнені.

Почув наближення істоти до мене, різко обернувся й втиснувся спиною у двері, не зрозуміло на що сподіваючись.

Істота підійшла в близь й довго роздивлялася мене:

— Хм… А в такому стані ти мені менше подобаєшся, — торкнулась до мене знову. Й оглушливі ноти незадоволення, відрази вдарили по моєму біому. Чорні очі істоти кололи мене поглядом.

Я відсмикнув обличчя від її пальця, майже задихаючись від контакту з надто потужним біомом. Істота навіть не намагалася пом’якшити свій вплив на мене. Жорстоко давила. Ніколи не думав, що саме мені потрібна буде ця турбота: зазвичай це я стримував силу свого біому…

Істота не зводила гострого, злого погляду з мене:

— Я ще нічого не зробив, а ти вже такий наляканий, ніби я тобі й справді нашкодив… — «зробив»? «нашкодив»? Ось чому він так не схожий на Катю? Бо чоловік?

— Будь ласка, не торкайтесь, — попросив я найбільш ввічливим тоном, на який був здатен. Вийшло все ще дуже тихо, й ці кілька слів коштували мені чималих зусиль.

— А от під дверима Каті ти мав зовсім інший вигляд. Її компанія тобі подобається більше? — якось високомірно, із злою посмішкою, крізь яку було видно пластини якогось брудно-білого кольору, сказав він: — Розумію тебе. Юна дівчина і старший чоловік. Вибір очевидний. От тільки Катя тебе ще довго увагою обділятиме. Маленька ще. Ну ж бо, — простягнув він знову до мене пальці, — будь хорошим хлопчиком.

Я знову відсахнувся від його руки. Простору між дверима та ним було зовсім мало, та я з усіх сил намагався уникнути контакту і з його шкірою, і з біомом… А до моєї свідомості повільно доходив зміст його слів… Катя… Така ж істота, як він… Він купив мене для Катерини… Катерина й Катя — одна й та ж істота?

— Невже так подобається самотність? Згідно з описом твого виду ти дуже соціальне створіння. Невже між самотністю і мною обереш самотність? — усміхався він, не демонструючи білі пластини.

А я… Не мав що йому відповісти. Було страшно… Було справді страшно… Я стояв і скоса дивився на нього, все ще намагаючись втиснутись всім тілом в зачинені двері.

— Що вам потрібно від мене? — спробував я… зрозуміти хоча б…

А він усміхнувся ширше:

— Ось це вже правильне русло розмови, — він ближче нахилився до мене, майже торкаючись обличчям.

Я відхилявся аж доки міг. А коли вже повільний доторк здавався неминучим, затримав повітря, зажмурився й приготувався терпіти його біом. І я відчув цей… вологий доторк на своїй щоці… Його ноти біому жадібно, і тепер я зрозумів — хтиво, билися об мою середину…

Я знетямився від розуміння що саме йому від мене потрібно… Скрикнув:

— Ні! — й різко присів, затуляючись руками. Моє серце шалено билося…

Але сильні руки підняли моє підборіддя, і його вологі губи в оточенні бридкого жорсткого ворсу притиснулись до моїх… Я з усіх сил спробував відштовхнути його… Але моїх сил не вистачило… Я почувався беззахисним. Просто листочком кайпарі на поривах безжалісного грозового вітру… Я ніколи не думав, що я настільки слабкий…

Раптом із стіни з’явилися руки, що нагадують руки Каліпсі. Вони схопили мене за зап’ястя й ноги нижче колін…

— Благаю… Не треба… — заледве видушив з себе на видосі, якось відсмикнувшись від його губ. Я швидко думав, як втекти, що зробити, аби це припинилося… Але… Я був безпомічним перед істотою, та чужинцями… — Я ж… Я ж належу Катерині Вакулі…

— Вона не дізнається, якщо ти їй не розкажеш, не хвилюйся, — дихаючи мені в шию й припадаючи до моєї шкіри ротом, з придихом мовив він. Тоді відірвався від моєї шиї й став розстібати на собі одяг.

Саме в цей момент страх остаточно наповнив мене, ніби до цього моменту я відчував лише його частину:

— Я їй не розповім, якщо ви відпустите мене зараз, — відчайдушно поглянув я йому в очі.

Він перемінився на очах. Його гнів відчувався навіть без прямого контакту, я ніколи не бачив такої лютої істоти.

— Вона ніколи не дізнається, — швидко випалив я, що спало на думку, аби він тільки не встиг заговорити. Здавалося, якщо він зараз заговорить, не буде вороття. — Я робитиму все від мене залежне, аби вона… Аби взаємодіяти з нею так, як їй потрібно.

Він з німою люттю й обуренням на мене дивився, чомусь нічого не кажучи. Тому говорив я:

— Вона… Маленька, — я вигадував на ходу. Говорив, не думаючи: — Вона казала, що їй потрібні розмови. Вона… Здається, вона добра… дівчина, — говорив, бо це все, що я міг, роблячи паузу ледь не після кожного слова. Бо шукав наступну фразу прямо на ходу: — Я ж потрібен їй, інакше б мене тут не було. Я… потрібен їй… Тож… Можливо, варто лишити мене їй? Адже… Якщо я буду… Якщо мій дух буде зламаним…

Я спробував опанувати себе. Спробував вирівняти дихання. Спробував надати своїй шкірі чистого синього відтінку, хоч і не певен був чи має це якесь значення для нього. Я…

— Гаразд, — раптом сказав він і встав з підлоги. Тоді стояв і дивився мені в очі, поклавши руки в спеціальний для того відділ одягу: — Прийдеш до мене наступної п’ятниці. Розкажеш як успіхи з Катею. Бо поки що мало віриться, що у вас все добре, судячи з того, який ти мав вигляд під її дверима.

— Так, звісно, — я готовий був погодитись на що завгодно…

— Каліпсі, проведи компаньйона Катерини у його кімнату.

Руки зі стін відпустили мене, я встав і швидко відчинив двері, поки пускають.

Опинившись в коридорі наодинці з Каліпсі, я… не дав собі часу отямитись — побіг у свою кімнату.

А там… Я був не сам… Каліпсі стояла в кутку.

Я пішов в туалет, зачинив двері, сповз по стіні на підлогу й спробував отямитись в цій ілюзорній самотності.