У світі чужинців

Катя мовчала. Натомість говорили її очі: погляд був сповнений провини, болю.

В якийсь момент вона хотіла щось сказати, але…

Не сказала нічого. Просто відвернулася від мене. А потім і зовсім залізла на стіл. Тобто буквально — ногами. Тоді сягнула рукою за прикрасу над шафою, понишпорила там і знайшла, що шукала: коробку.

Катя зістрибнула зі столу. Простягнула коробку мені.

Відкрив: трикутник. Покрутив його в руках, але це ситуації не прояснило.

— Це… Ідентифікаційний чіп, — пояснила. Але мені було незрозуміло.

— Що це? — крутив його туди-сюди, намагаючись здогадатися.

— Це… Якщо ти носитимеш його… — Катя глибоко вдихнула. Затримала повітря. Надала виразу обличчя кам’яного вигляду, а погляду порожнечі й беземоційно зронила: — Якщо ти носитимеш його, всі знатимуть, що ти раб.

— Гаразд, — я й справді не бачив проблеми. — Всі й так знають.

Очі Каті миттєво розширились від здивування, вона розгубила свій кам’яний вигляд.

— Я ж не людина і не робот, тож всі й так знають, що я раб, — пояснив невпевнено, адже все й так мало б бути зрозуміло для неї.

Катя дивилась на мене своїм здивованим поглядом якусь мить, тоді насупилась:

— Всі знатимуть кому саме ти належиш, — стиснула на мить губи, — мені.

— Гаразд, — знову погодився я, щиро не розуміючи чому Каті так тяжко говорити мені про це.

— Ти знав?! — не стримала Катя вигуку.

— Так, — ось тепер я зрозумів в чому проблема. До цього ж Катя удавала, що я їй не раб. Тоді і я не мав би знати? Як це все складно…

— Відколи? — знову суворо опустила брови.

Я на цей раз задумався: не можна їй казати точно все, інакше вона може якось дізнатися про те, що сталося з її батьком. А я обіцяв не говорити про це Каті…

— Майже одразу, — врешті відповів. Вказав на вхідні двері: — Запитав у Каліпсі хто тут живе, і чи тільки одна істота тут живе. Так дізнався, що Катя і Катерина Вакула це одна істота.

Катя дивилася на мене з недовірою, привідкривши рот.

Я знову покрутив в руках трикутник:

— Він ще щось робить? — ну не могло бути в людей все так просто. Ці істоти все ускладнюють…

— Так… — Катя теж кинула побіжний погляд на трикутник. — З його допомогою можна дізнатися, що відбувається або відбувалося з твоїм тілом. Визначити твоє місцеперебування, надіслати повідомлення. Також є додаткові пристрої, що з’єднуються з основним, вони мають різноманітні функції…

Катя вкусила себе за губу. Відвела очі вбік. Тоді глибоко вдихнула, й набувши внутрішньої сили, поглянула мені в очі відверто:

— Можна зробити боляче.

— Навіщо? — спершу здивувався я. А потім… Пригадався чоловік, батько Каті. Та ситуація…

— Для того аби… — їй було важко пояснювати це мені. — Контролювати раба. Змусити… — слова застрягли в її середині.

Я не просив більше пояснень. На жаль, я розумів. Я пам’ятав як це, коли змушують.

Але чому Катя так переймається? Що це означає для неї? Якщо я носитиму її ім’я на собі, це означатиме, що воно й моє? Що я належатиму до її общини? Я стану Астаром з сім’ї Вакул? З народу… Якого?

Але… Катя не хотіла, аби я вважав себе її рабом. То це тому вона не хотіла, аби я носив трикутник?

— Це означатиме, що я належатиму до твоєї сім’ї? Тому ти не хочеш, аби я носив цей трикутник? — поглянув я їй в очі, не бажаючи носити в своїй середині нові таємниці.

Здивування оглушило Катю:

— Н-ні-і-і, Астар… — заледве вимовила вона. — Це неможливо. Ми не можемо бути однією сім’єю.

Моя середина наповнилась болем. Я швидко опустив погляд на трикутник, аби Катя не могла розгледіти в моїх очах емоцій та вирівняв біом. Моя шкіра набула чистого синього відтінку, ніби й не було тих кількох місяців без тренувань духу. В мене вийшло навіть краще, аніж вдома.

Я…

Катя ніколи не бажала аби ми були в одній общині. Цього хотів тільки я.

Я не розумів цього. Я не розумів, як можна когось змусити жити з тобою в одному домі, як можна допомагати комусь і сміятися з ним, як можна дати йому своє ім’я, і при тому не вважати його приналежним до своєї общини? Як це можливо?

Але цим вчинком вона визнає, що я належу їй, правильно? Нехай і не зі своєї волі: з волі батька. Втім… і я тут з його волі.

І хоч я не розумів, як можна належати комусь і одночасно не належати до його общини, але…

— Я повинен знати ще щось? — підняв я погляд на Катерину.

— Так, — ковтнула вона. — Це боляче.

Чомусь, мене це не стурбувало.

— Алани, тобто твоя раса, мають під передніми щитоподібними кістками автономний нервовий центр. Чіп імплантується туди. Кілька голок простромлять кістку й з допомогою псевдо нейронних з’єднань імплантуються у твою нервову систему…

— Ти торкнешся до мене? — це було не запитання… Я попросив таким чином. Так роблять люди.

Катя не забарилася з відповіддю:

— Так, — прошепотіла й жалібно стиснула брови.

Але я не хотів слухати жаль і біль в її біомі, коли й самому буде боляче:

— Ти мені допоможеш, якщо зробиш так. Тільки не думай про погане тоді. Спробуй заспокоїти.

Катя уважно й зосереджено слухала. Кивнула.

— Гаразд, — простягнув я їй трикутник. Все одно ж не знаю як його увімкнути.

Катя взяла, а тоді запросила лягти на ліжко.

Я ліг.

Вона поклала трикутник мені на груди. Поглянула в очі й легким рухом увімкнула його.

В усе тіло одночасно встромився блискавичний біль. Кололо, пекло і хололо одночасно. Німіло й боліло. Моє тіло вигнулось в болісній судомі. Весь світ перетворився на вогонь і лід. На світло й пітьму.

А тоді я відчув її біом.

Я майже не пам’ятаю відчуття, з якими Катя принесла полегшення.

Але я пам’ятаю, що в той момент моїм світом цілком і повністю була її середина.