У світі чужинців

Спочатку, одразу як трубки з моєї руки вилізли й всмокталися в стіну, я встав, аби перевірити, що робитиме чужинка. Але вона нічого не зробила.

Тоді я чекав, коли ж чужинка піде, аби спробувати втекти. Але вона не йшла.

Потім я очікував, що вона щось говоритиме: наказуватиме чи пояснюватиме щось… Але в ті дні вона говорила лише у двох випадках: коли припрошувала мене їсти, й коли відповідала на мої запитання, намагаючись змусити їсти, не торкаючись. До речі, смачна була їжа, особливо зважаючи на абсолютно непривабливий вигляд: це була просто сіра маса з ще сірішими шматками чогось. Зате пахло… Ніби всі ду'хи зійшлися в одне місце на цій чужій землі… Тож я намагався просто не дивитись на те, що я їм.

Згодом я зрозумів, що не цікавий їй. Та я не розумів, як можна просто стояти в кутку цілодобово. Не спати, не їсти… Не говорити, не ходити (до речі, вона не ходила, а плавала над підлогою, я не одразу помітив). Якщо скоротити розповідь, то вона робила — нічого, за винятком кількох моментів. І один з них похід у ванну кімнату. Але згодом я таки впрохав її залишати мене наодинці в туалеті хоча б. Й вона залишала мене. Наодинці. Але не без нагляду (це я теж перевірив: просто зробив вигляд, що хочу нашкодити собі, й вона увірвалася в туалет та завадила цьому).

Зрештою… Я втратив надію на втечу. Це можливо лише, якщо я її оглушу або вб’ю. І я намагався… Але проти чужинки був безпомічним.

Тож вирішив чекати, доки знадоблюсь чужинцям для чогось (для чогось же мене тут утримують). Але нічого не траплялося. День за днем. Прокинутись, встати, сходити у ванну, поїсти, обов’язково попити (аби мене з пальця не поїли), сходити в туалет, досліджувати не такий вже й багатий вміст кімнати, намагатися щось утнути, аби змусити чужинку говорити зі мною, їсти, спати… День за днем. Я намагався тренувати дух, але без контакту з біомом в мене не виходило. Я навіть переступив через свою гордість й спробував ввійти в контакт з біомом чужинки — але не зміг.

Мої думки тривожили мене. Питань було надто багато, а відповідей мало. Я прагнув повернутися до своєї общини, переконатися, що з ними все гаразд. Я хотів знайти їх. Хотів… Я боявся. За них. І за себе. Я так боявся. Всього, що було навколо. Чужинців. І страх цей був сильнішим за мене. Більшим…

Той день був таким же, як і попередні. Я лежав на підлозі й дивився на зачинені двері.

— Послухайте, як довго мені ще бути тут?

Чужинка байдуже стояла в кутку.

— Для чого я тут?

Тиша. Лише пташиний щебет чути за вікном, вкрите білими непрозорими щетинками ряд-в-ряд — не було видно що там. Лише звуки та запахи зрідка долинали.

— Я потрібен для якоїсь роботи?

Тиша.

Я поглянув на білу стелю. Та мої очі тепер пам’ятали дещо біліше від цієї стелі… Їй самій не тоскно ось так мовчати? Скільки вона може не спати? Точно все гаразд, що вона нічого не їсть і не п’є? Вона хоч щось відчуває?

Перевів знову погляд на чужинку. Вона ігнорувала мене. Та я точно знав, що вона бачить мене, слідкує за мною.

Я встав, підійшов до дверей. І без особливої надії, сподівань… Просто торкнувся дверної ручки дивної форми, як і все тут (ніби плоска чорна поличка), й посмикав її так-сяк: вниз, вгору. Це очікувано, що двері замкнені… Я зітхнув, і в безнадії відпустив ручку. Рука безвольно впала, ковзнувши по цій поличці, і двері відчинилися.

Як це?

Я обернувся на чужинку. Вона продовжувала стояти бездіяльно в кутку.

Я повільно, крадькома рушив на вихід, косячись на чужинку. Вона залишалася бездіяльною, аж доки я не вийшов за поріг, тоді просто рушила за мною. Я швидко вистрибнув назовні, намагаючись побачити якомога більше, на випадок, якщо вона вирішить повернути мене у кімнату. Та натомість побачив мало… Тобто двері. Я побачив багато дверей. Але окрім дверей в полі зору нічого не було.

Чужинка випливла за мною (як вона плаває по підлозі я поки не розумів). І… Просто стала поряд. Не зупиняла мене. Не повертала.

Тобто я весь цей час міг вийти з кімнати, якби просто спробував?.. Зітхнув.

Й поволі рушив вздовж стін, повних дверей.

Я тривалий час блукав по маєтку, намагаючись знайти вихід. Та це було не просто: приміщення входили один в одного, деякі двері були відчиненими й вели у ту чи іншу чудернацьку кімнату, з ліжками різноманітних форм, полицями повними чогось однакового, чи то взагалі кімнат незрозумілого призначення з предметами дивної форми. Інколи мені траплялися чужинці, точнісінько такі ж, як та, що плавала за мною. І всі жінки. Білі. Однакової форми. Але кожна із них ігнорувала мене, займаючись своїми справами, або стоячи в кутку.

Та навіть не усе це було найдивнішим. Майже все було сірим. Де-не-де лише траплялись кольорові предмети якихось надто чистих відтінків: темно-синій, чи огидно-блакитний, наче блювота кашай-жаба… Не розумів я… Ну добре смак у Вакул такий дивний. Але ж як назбирати стільки всього сірих відтінків? Якась хвороба у них, чи що?..

Ще мене дивувала величезна кількість дверей. Ну… В нашій общині ми теж ставили двері на вході в будівлі, проти нічних хижаків… Але ж не ось так — всюди. Нова кімната — нові двері. Я не міг зрозуміти, нащо їм стільки? У них що хижаки по маєтку ходять?

З іншого боку… Я ж ходжу… Можливо, я не хижак, але все ж небезпечний… Я обернувся на чужинку, що переслідувала мене. Хоча, що я проти них зроблю? Те, як вони живуть, дивні речі навколо, те як воюють — свідчить про високий рівень розвитку. Не схожі вони на нерозсудливих істот, що впускатимуть на свою територію небезпечніших істот, аніж вони самі. Правильно?

Зрештою я таки знайшов вихід. Двері відчинилися, і я радо вийшов назовні…

Й все довкола засліпило мене. Я рефлекторно зажмурився. Але очі буквально виїдало. Я прикрився ще й руками. Намагаючись врятуватися від їдкого сяйва, я зігнувся, присів і сховав голову між ногами.

— Будь ласка, одягніть сонцезахисні окуляри. Ваша сітківка не пристосована до місцевого спектра світла та рівня ультрафіолету, — чужинка схопила мене, не церемонячись. Вона за кілька блискавичних рухів, абсолютно не зважаючи на мій опір, ніби я безпомічне дитя, напнула на мене окуляри. А потім так же блискавично відпустила й відступила.

Я лишився сидіти на землі, приходячи до тями.

На руці все ще пульсувало місце, де мене хапала, не дозуючи сили, чужинка. Але сяйво різко перестало приносити біль, чи бодай дискомфорт.

Я роззирнувся.

Це…

Інший…

Світ.

Це розуміння оглушило мене. Прибило до землі. Знерухомило.

Інакші рослини. Інакше сонце. Інакше небо.

Я… Був не готовим. Я… Не знав, що у цьому новому світі чекає на мене. Я…

Встав і рушив всередину. У свою сіру кімнату. В цьому чужому сірому світі… В єдине місце, що здавалося мені знайомим…

От тільки не знайшов. Мої прохання чужинка ігнорувала. І я блукав по маєтку, намагаючись знайти потрібні двері. Аж поки не сіло сонце, а джерела світла, виникаючи прямо в повітрі, осяяли весь маєток зсередини. Тоді чужинка сама припросила мене піти у свою кімнату й провела…