У світі чужинців

Моє життя закінчилось.

Зброя чужинців досягла моєї шиї, і я впав.

Я відчував, як сили покидають мене. Відчував знемогу встати, піднятися, чи бодай поворушитися.

Я лежав і дивився на яскраве ультрамариново-синє небо з бірюзовими переливами, сизими хмарами й білим далеким сонцем.

Я відчував, як життя покидає мене. Холодно.

***

— Астар! Врешті знайшла тебе! — сестра аж розпашілась, так бігла. На її щоках проступив білий пігмент від утоми й блакитні вкраплення від щастя досягнення цілі.

Відверто кажучи, я не хотів аби моє усамітнення було порушено. Завтра у мене важливий день: нарешті вирішиться, чи візьме мене Ластарій в учні. Тож сьогодні мені належить знайти рівновагу у собі. Позбутись переживань.

Для усамітнення я обрав дерево з незрілими плодами, що близьке мені по духу й кольору — його темно-синє листя чудово приховувало мене від непроханих очей. Та від сестри, навіть дерево-кайпарі не врятувало…

— Якщо ти не могла мене знайти, значить я не хотів цього, Ацейрі, — спокійно й холодно відмовив я, скоса поглянувши.

— Не будь злим. Мама вечерю готує. Весь день на кухні просиділа. Ми вже фрукти та плоди змучились носити. Ходім, брат, помилуй всю общину… — Ацейрі, мала підлабузниця, ніби на замовлення змінила колір на ніжно-блакитний, виражаючи тендітні почуття, любов, довіру. Вона стрибнула до мене на гілку, пригорнулася, виражаючи нотами та тоном свого біому тцілковиту довіру та спорідненість зі мною. І від її дій, відчуття її духу, голосу та змісту слів, я й сам посвітлів — і ззовні, і всередині.

— Куди ж ти залізла… — дорікнув я, намагаючись не розгубити зібрану холодність, спокій рівновагу. — Сукню пошкодиш об гілля.

— На кайпарі? — несмішливо пирхнула вона, ще більш вкриваючись блакитним ластовинням від веселощів. Вскочила на рівні ноги, повністю забувши про обачність. І, стоячи на могутній гілці, вигукнула, надаючи словам награного пафосу: — Ще жодна Алан-да-рай не пошкодилась об лагідне кайпарі!

Я зітхнув, встав, підхопив сестричку на руки, намагаючись надати своєму біому турботливих нот та поважного тону, й зістрибнув з гілки. І не змогло від допитливих величезних синіх очей, наче саме небо, приховатися те, що моя шкіра ще дужче посвітліла. Моя любов ніколи не лишалася непоміченою.

— Брат, — раптом звернулась сестра, зазирнувши прямо в очі. Ноти її біому похололи, стали раптово далекими.

Я поглянув їй в очі, здивувавшись від раптової переміни.

— Час прокидатися.

***

Я зірвався в позу сидячи, хапаючи повітря, наче риба, котру з ріки викинуло на берег.

Я задихався.

Судомно хапав повітря, рефлекторно підіймаючись на ліжку.

В міру того, як мої легені припиняли горіти від нестачі повітря, з’являлось нав’язливе питання, що поступово заповнило всю мою свідомість: «Де я!!?»

Я роззирався, все ще намагаючись віддихатись і зрозуміти, що відбувається.

Я був у квадратному приміщенні. Окрім ліжка нічого не було. Навіть дверей. Приміщення було… Сірим. Наче шкіра смертельно хворого. Але попри траурність, темно не було…

Я поглянув вгору й побачив джерело світла… Воно висіло. Буквально. У повітрі, без жодних провідників.

Я встав на ліжку, аби детальніше роздивитися: виглядало ніби… Просто світло від лампочки розжарювання, але… Без лампочки…

Я б здивувався, якби не… Те, що було вчора…

Один день. Наша планета повністю схилила коліна за один день.

Чужинці були всюди. Швидкі, безжалісні, згуртовані, без емоцій та страху. Величезні. Швидкі. Неймовірно точні. Я не бачив, жодного невлучного пострілу… Жодного зайвого пострілу. Один постріл — один із общини на землі. Не шкодували нікого. Взагалі нікого. Навіть немовлят.

І… мене. Не пошкодували, звісно.

Я торкнувся шиї в місці пострілу, чи що це було… Шия була неушкодженою.

Я сів на ліжку, намагаючись заспокоїтись та подумати.

Все відбувалося надто швидко. Це було схоже на нічний жах… Який, втім, закінчився надто швидко…

Раптом стіна згорнулася вбік, ніби папір, скручений у тубус. І у двері зайшов чужинець.

Величезний. Рухи чіткі. Точні. Швидкі. Різкі.

Я зірвався з ліжка й кинувся до протилежної стіни.

— Назвіть своє ім’я. — звернувся чужинець.

Я завмер шоковано. Мовою нашої землі…

Я мовчав. Не з впертості чи… непокори. Я…

— Назвіть своє ім’я, — повторив чужинець.

Але мене як заціпило. Я стояв і дивився. Чорний, наче непроглядна темрява. Його сухожилля не були обтягнуті шкірою. Я й м’язів не бачив… Суцільні джгути з сухожиль, що міцно обплітали… На язиці вертиться — кістки… Але кісток не було видно. Настільки багато було цих сухожиль, настільки вони були тісно обплетені один з одним. Чужинець завмер, тому поки було не зрозумілим як саме відбувається рух у цієї істоти.

Я вперше мав можливість роздивитися його… Одного з них. І я дивився.

— Якщо Ви не повідомите своє ім’я, Вам буде присвоєно нове. — повідомив чужинець.

Я ковтнув. Якось… Якось часу не було, а в голові жодних путніх думок… Невже це настільки складний вибір — назвати своє ім’я чи ні?

Я продер горло… Чомусь воно було пошкодженим… Я тільки зараз помітив.

— Астар з роду Номенів, з народу Алан-да-рай. — представився я, злегка сопучи голосом. Й спробував заспокоїтись принаймні я дуже сподівався, що моя шкіра набуде хоча б якогось відтінку, наближеного до синього. Тоді запитав, не особливо сподіваючись на відповідь: — А Ви… Хто?

Кілька митей чужинець мовчав. Я спробував поглянути йому в очі… І тільки зараз помітив, що їх було аж вісім — по три з кожного боку обличчя, вздовж оголених від шкіри щік. І ще пара — прямо над плечима. Принаймні, я був певен, що це очі — вони дивилися на мене.

— Вашу відповідь збережено. Витягніть руки перед собою, будь ласка, — ввічливо, але порожньо якось чи то наказав, чи то попросив чужинець.

Я… Не розумів що мені робити. Спробувати втекти? Як? Від нього? Один такий воїн знищував цілу общину! Чи… Не знищував?

— Що з іншими членами моєї общини? — в цей момент я був рішучим. І я певен, що моя шкіра була чистого синього кольору. Нарешті мені вдалося опанувати себе.

Настала пауза. Одне з очей чужинця (те що на плечі) вилізло з його тіла в напрямку до мене. Я шоковано спостерігав за тим, як око балансувало на чорній кістці, що вилізла прямісінько з плоті…

— Керуючись етичними принципами, та інформацією про специфічність соціальної поведінки вашого виду, а також принципом збереження всіх аспектів цілісності власності громадян, змушений повідомити наступну інформацію: на жаль, зараз не достатньо інформації для класифікації кожного з індивідів Вашого виду. Для індивідуальної ідентифікації потрібен часовий та обчислювальний ресурс. На цю операцію не було виділено ресурсів. Будь ласка, слідуйте інструкціям. Це пришвидшить ідентифікацію. — око, що вилізло з плеча істоти звужувалось, розширювалось при тому внутрішні його частини рухались якимсь спіралеподібним чином, і дивилося на мене особливо пильно. При кожній наступній фразі з цим оком відбувалося щось нове. Це було моторошним…

Я… Боявся. Так, я був повен страху в той момент. І мене навіть вже мало цікавило якого кольору моя шкіра… Ковтнув і перевів погляд на те, що мало б бути обличчям. Як я розумію, він не знає що з моїми рідними…

— Витягніть руки перед собою, будь ласка, — повторив він. Принаймні, я думаю що це він, а не вона. Важко уявити як би мала виглядати жінка такої істоти…

— А якщо я не зроблю цього, що буде? — запитав я…

— Витягніть руки перед собою. — знову… Здається, він просто чекатиме, доки я зроблю, що йому потрібно… І не говоритиме зі мною, за винятком якихось питань, що… Вписуються у його кодекс честі?..

Не придумавши нічого кращого, вирішив виконати вимогу. Я витягнув руки.

— Дякую за співпрацю. Залишився лише один пункт для успішної ідентифікації. Будь ласка, слідуйте інструкціям, — здається, чужинець спробував підбадьорити мене? — Продемонструйте жест миру, будь ласка.

— Жест миру? — здивовано покосився я на нього.

— Продемонструйте, будь ласка, жест миру. — повторив…

— Я не розумію, що саме я повинен зробити, — я доклав зусиль, аби залишатися спокійним.

— Жест миру — положення рук або тіла, що демонструє відсутність агресії та відсутність наміру до ворожих дій, — пояснив чужинець.

Я опустив руки вздовж тіла, долонями назовні, ніби намагався продемонструвати чисті наміри своїм співплемінникам… Можливо, підійде?

— Ідентифікацію завершено. — повідомив чужинець, й покинув кімнату, не розвертаючись до мене спиною… Просто вивернув ноги в інший бік і вийшов.

***

Коли я прокинувся наступного разу, я був у труні.

Але чомусь закономірний страх не приходив. Я просто лежав й дивився на сіру кришку труни прямісінько біля мого обличчя. Було спокійно. Тихо. Не хотілось рухатись… Я просто лежав… Дихав… Хоча ні, здається я стою. Чи то пливу? Так… Пливу прямісінько у повітрі… Втім, це не важливо. Очі закрилися самі собою, й легка дрімота невагомо затуманила мою свідомість…