Благими намірами

— Коли ти здогадався?

— Дайте подумати: ми у Примарному місті, гнізді пороку і жорстокості, сповненому демонів і духів, що гризуться за владу, наче пси за кістку; в розкішному маєтку, розмовляємо вже з паличку часу — і ніхто ще не поцікавився, чому небожитель не перебуває у в’язниці чи камері тортур, щоб розповісти всі таємниці Небесного Імператора. З чого б ця тактовність? Тільки якщо ніхто не насмілюється бентежити спокій грізного володаря міста, коли той власноруч допитує полоненого.

— Почесного гостя.

— Хай так. Та й ким ще ви могли стати після смерті, ваша високосте? Вам з вершини просто так не скотитися.

— Ха-ха, скоріше, з дна безодні! Однак ти безумовно правий. Хоч ця посада й не має жодного відношення до мого колишнього статусу.

— І взагалі так вийшло випадково.

— Му Цине! Ах ти ж… Ну от, ти мене знову знаєш краще за самого себе! Так, я геть не хотів ставати головним демоном цього краю — однак що було робити, якщо коли завернув сюди, всі найсильніші створіння вбачали своїм обов'язком вбити мене? А в результаті у них не лише не вийшло — в місті не залишилося жодного з тих, хто міг би взяти на себе керування цим хаосом. Не вийшло вчасно відмовитися, ну а потім… якось навіть звик.

— Вам не щастить — але тим, хто йде проти вас, не щастить ще більше?

— Це якось так працює, я ще сам не до кінця розібрався, чим мене обдарувала гора Тонлу.

Як вам вдалося вижити там, у Лан-ер?

Готовий був почути яку завгодно історію — але Се Лянь похитав головою:

— Не знаю. Можливо, мені знову не пощастило, адже я тоді прагнув померти, щоб відвернути смерть від ні в чому не повинних жителів. А сталося те, що сталося. Ці роки, до виверження, я блукав дорогами, без тіла, сил і практично без пам'яті. А те, що згадую уривками… волів би краще не пригадувати. Лише після виверження зміг зібратися в щось близьке до подоби попереднього себе.

— Щоб небожитель переродився у демона — це відразу ранг “Неперевершеного” потрібно присвоїти.

— Ну, це геть не вимірюється силами. Скоріше, ступенем небезпечності.

Погоджуюсь. Не всі сильні демони мають достатньо мізків у голові, щоб цю силу застосувати на щось більше, ніж пожирати худобу в селян.

Ну що ж, час все ж перестати ховатися за спину бравади і запитати те, що давно прагнув:

— Ваша високосте… що буде зі мною?

Не знаю, чого я очікував після попередніх копирсань у душі (і мій володар знову був до неможливості правий у більшості речей, як не дивися). Звинувачень? Вони були, однак геть не з того приводу, за який я повинен був постраждати. Вибачень за удар по пиці? Жартуєте? Але… мені до смерті хотілося почути хоч щось стосовно мого зрадництва і його наслідків.

Чоло неперевершеного демона біди, прикрашене золотою діадемою, насупилося; очевидно, що для Се Ляня ця тема була болісною.

— Що захочеш. Ти не у полоні, можеш йти, куди заманеться. Хіба я схожий на того, хто буде прагнути втримати когось проти волі?

О, оце точно були звинувачення, на які я очікував. Знову підкралася втома: нікуди мені повертатися та й ні до кого. Ні в світі смертних, ні на Небесах; бачу, навіть серед демонів не втримаюся. Ну й правильно, як там було, “не бачити мені ні землі, ні неба, ні води, ні вогню, якщо зраджу свого володаря”. Врятувати, щоб приректи до вічних тортур — гідно.

— Ти гідно впорався з роллю мого сумління, розкривши мої очі на те, що я не бажав бачити, засліплений величчю Небесних чертогів. І Небесний Імператор, і Безликий — найкращі наміри, безхмарний шлях на вершину світу… от тільки його геть не цікавило, чого прагну я сам. Та й яке сам? Або ти танцюєш під чужу мелодію, або помираєш. Я вважав, що моє покарання вигнанням — це важкий урок, з яким маю впоратися, щоб знову стати йому рівним. Тепер… та я радше занурюся у криваву багнюку з головою, аніж буду знов слухати про веління долі! Я був серед золотих палаців, небожителів, смертних, демонів — скрізь одні й ті ж пороки. Однак тут їх хоча б не прикривають благими намірами.

— Там теж не надто стараються. Однак всіх все влаштовує.

— Повернешся туди?

— Ні.

— Тоді що збираєшся робити?

— Не знаю.

— Як це?

— У мене був хоч якийсь план дій лише до моменту смерті в Мідному горнилі. Зрозуміти, ким є Небесний Імператор, я ще встиг, а от як його здолати — ні. Хоч би я вдосконалювався сто тисяч років — він буде на крок попереду.

Се Лянь зітхнув:

— Мені б хоч трохи твоєї самовпевненості.

— Звертайтеся — залюбки позичу, якщо нашкрібу десь сам. Це не самовпевненість, це дурість.

— Отже, домовилися?

— На що? Не пригадую, що вже встиг пообіцяти… Якщо без свідомості — то це не я.

— Ти сказав — звертайтеся, якщо потрібна самовпевненість. От і звертаюся. Тільки мені бажано в комплекті з сумлінням, щоб я все ж знав, коли збираюся утнути справді дурість.

Щось я не зрозумів. Це що — пропозиція залишитися? Тут, у Примарному місті? Мені?

— Ваша високосте, впевнений, серед демонів знайдуться й більш гідні кандидатури на роль сумління, аніж якийсь зрадник. У вас є Фен Сінь…

Хрясь! А гарне було ліжко, м’яке, однак тепер каркас потрібно лаштувати наново після удару демонського кулаку. Цікаво, а якби в щелепу? Було б вельми боляче.

— Му Цине!

— М?

— Ти вважаєш, що зрадив мене?

— Вважаю.

І ще один хрясь. Цього разу дісталося вишуканому столику — в тріски.

— Ох… пробач, я не подумав…

— Не моє — не шкода. Руйнуйте на здоров'я.

— Му Цине!!! Ти винен в цьому не більше за самого мене!

— Маячня, ваше високосте. І вам це відомо. Я ж, як ви там сказали, ваше сумління? Це був мій вибір. Мені й відповідати.

— А Безликий-у-білому, значить, геть ні до чого в усій цій історії?

Звідки йому відомо про це? Не міг же я у смертному запамороченні бовкнути про ту угоду Фен Сіню? Чи міг? Та ні, не пам’ятаю такого! Спробую зіграти дурня.

— Ви про що?

— Це ж він запропонував тобі покинути нас у той момент, щоб якнайшвидше стати небожителем і повернутися, чи не так? Біля струмка, де ти прав ті кляті речі?

Хтось бачив мене там? Фен Сінь? Він, начебто, тоді був у місті біля своєї коханої. Се Лянь? Невже він міг стриматися і промовчати, а не спробував кинутись на порятунок?

Для його високості зараз моя збентеженість була занадто очевидною. Як вчинити? Збрехати? Розпізнає брехню відразу. Може, якщо сказати правду, як є — він передумає щодо власного прагнення обілити мої вчинки?

— Так, це був він. А я погодився. Він мені практично не погрожував — так, ткнув пальцем у слабке місце, про яке я й так знав. Ваші батьки, моя мати, кохана Фен Сіня. Він не сказав жодного слова неправди. Все так і було.

— Так, я знаю, він ніколи не бреше. Майстерно викручує правду так, щоб співрозмовник вірив, що в нього лише найщиріші наміри. Однак приховує під мовчанням і недомовками тигра в клітці. Я й сам втрапив на його гачок тоді, коли повернувся назад у Сяньле, обнадіяний, що зможу врятувати королівство від краху. Однак кінцевою метою Мей Нянцина було ткнути мене носом в багно і примусити повірити, що це я слабкий, що це мені бракуватиме сил, щоб врятувати усіх — а не тому, що поза сценою хтось тягне за палиці, керуючи п'єсою від початку до кінця. Наставник Дзюнь У намагався мене попередити тоді — я не схотів почути. Тож… чи можу я вважати тебе зрадником, якщо й сам побував у твоїй шкурі? Ти теж хотів зробити якнайкраще — не лише твоя провина, що не вийшло. Рано чи пізно він підібрав би інший ключ — або просто позбавився тебе, обставивши твою смерть як втечу.

Я мовчав. Мій володар був правий — так само, як і Безликий. Це не знімало з моїх плечей провину — однак несподівано приємно було бачити, що хоча б хтось розуміє, в якому підвішеному стані лялька-Му Цин перебувала всі ці роки. Як я мав відповісти на подібне?

— Мій повелителю?

— Що?

— Місце вашого сумління — на ньому хоча б харчами забезпечують? Чи доведеться ризикнути і шукати їдальню на Сутінковому ринку? Досвід показує, що з’їсти можна все — головне потім не пожалкувати.

Рятуйте, мене зараз задушать від щастя! Чи шию зламають.

— Му Цине! Ти не уявляєш, який я радий, що ти залишишся!

— Та куди ж я дінуся, на Небесах вже геть остогидло. Уявляєте, володарю, навіть ваш кузен якось примудрився туди вознестися! І йому обіцяли місце одного з генералів півдня. Мене ж хотіли пропхати на друге. Хоч не побачу поруч його пацючий писок.

— Хей, ми ж були схожі на обличчя, як близнюки! Це що, і я так виглядаю? Му Цине!

— Не хвилюйтеся, вам так ніколи не вдасться скривитися. Мало бути схожим зовні — треба ще й зсередини. А з цим у Ци Жуна проблеми.

— Але йому все ж вдалося це зробити. Значить, щось добре в ньому є.

— Ага, можливо, але зарите глибоко-глибоко під хребтом зверхності й пихи.

— Ну, в кожному треба бачити хороше.

— Посперечався б. До речі, а все ж таки, чому я живий? І звідки вам відомо про такі речі, які я жодній душі не висловлював?