Благими намірами

Знайти втікача вдалося нескоро: лише перед самим світанком мені вдалося запримітити знайому постать, що на мить застигла на верхньому поверсі руїни якогось палацу. Якби не гострий зір небожителя — демона з два мені вдалося б це зробити. Але окрім цього, керувався логікою: якщо примара полюбляє лук — він намагатиметься зайняти не надто примітну, але вершину, щоб відчувати себе в безпеці. Якщо у засідки буде запасний шлях для відступу — ще краще. У ближньому двобої меч швидший за стрілу — але тільки дурний підпустить мечника поближче, не нашпигувавши його, як дикобраза.

Щільніше закутавшись в плащ, я скрадався, намагаючись не потрапити в поле огляду лучника, переховуючись за кам’яними залишками. Подумавши трохи, відірвав широку смужку від краю — плащ раніше належав якомусь велетню і був заширокий — і обв’язав довкола нижньої частини обличчя, перевтілившись у подобу найманого вбивці. Як же тканина смерділа! Однак не маючи кращого, обирати не доводиться. Трапиться вода — виперу. Хоча в цьому проклятому краї після виверження немає жодної ріки, доведеться терпіти.

Стріла впилася в камінь на палець вище моєї голови. Який спостережливий!

— Агов, лучнику! Не витрачай дарма стріли, мене дістати з твоєї вежі не вийде!

Ще одна стріла прилетіла попереду. Б'є на випередження. Сховався за стіну і видернув вістря — з такою кількістю темної ци вона представляє загрозу навіть для небожителя, так що доведеться визирати обачливіше.

Гаразд, в цю гру можна грати по іншому. Є у мене деякий досвід: дехто був настільки люб’язним, що навчив, як можна обдурити подібного бійця. Водночас і перевіримо, чи мені приблазнилося те, чого немає.

Що маємо? Він на верхівці башти, я внизу. Позиція для мене не надто вигідна. Як виманити птаха з гілки? Вдати, що здобич поранена і її залишається лише випатрати!

Тож черговий раз висунувшись з-за каміння, вдаючи, що збираюся пробратися до сусіднього будинку в пошуках укриття, я встиг затиснути вістря чергової стріли в руці біля плеча (поранив руку, однак це дрібниці) і з гучними прокльонами звалився на землю за рештки стіни, вдавши, що вона досягла цілі. Було смішно — лаятися, неначе востаннє в житті, і одночасно нашорошивши вуха чекати, коли поблизу з’явиться хтось.

Попався! Що, вирішив добити, щоб оглянути чужі кишені? Чи не бажаєш залишати потенційного переслідувача в живих?

Кроків практично не було чутно: лучник ступав м’яко і зосереджено. Не полишаючи видавати прокльони, я стиснув у руці кинджал. Зараз, ще трохи…однак треба бути готовим до підступу.

Відкотився з місця якраз вчасно: якби не маневр — удар мечем прилетів би по маківці, розваливши череп, наче глиняний глечик. А так, вихопившись з кинджалом з-за уламків, мені якраз вдалося притулити його лезо до місця, де на горлі мала битися жила. Мала. Однак кинджал наче пройшов крізь туман. Що ж, доведеться все ж застосувати нешляхетні вміння. Мій стиснутий кулак, оповитий білим полум'ям, вдарив привида якраз у місце, де мало бути духовне зосередження. Подібне навіть духу складно витримати.

Постать заціпеніла і впустила меча на землю. Можна було б добити духа зараз, в цю ж мить — однак я не мав жодного наміру цього робити. У мене були геть інші плани.

Відступивши на крок, відвів руки зі зброєю у миролюбному жесті:

— Вдало, шановний. Однак бій все ж за мною.

— Покидьок, ми не на тренувальному майданчику! Чого чекаєш, давай, підходь!

— Як вульгарно! Хотів би добити — не чекав би. Поговоримо?

— Про що? Хочеш поглумитися наостанок? Чи витягнути сили? Ти ж також прямуєш до Мідного горнила, як і я. Що, гадаєш , повірю, що в здоровому глузді хтось залишить суперника за спиною? Чекаєш, що я відступлю сам? Цього не буде!

— І не треба. Як щодо тимчасової угоди?

У відповідь отримав розлючений погляд палаючих жовтим очей з-під каптура:

— Якої ще, щоб тебе блискавкою вдарило, угоди? З ким, з тобою, демоне? Чи ти заклинатель?

Не впізнав? Так навіть краще. Вочевидь, смерть все ж не кращим чином впливає на пам’ять. Нащо духу помсти пам’ятати про якогось зрадника?

— Лиш нахапався знань по верхівкам. От і знадобилося. Угода проста: бачив, як ти пройшов крізь кордон небожителів, як лезо крізь занавіс, і вирішив, що непогано було б мати когось поруч, хто зацікавлений дійти до горнила так само, як я — настільки, що не бажає відволікатися на дрібноту і не преться разом зі стадом тупого бидла. Ну а Мідне горнило вже покаже, хто справді гідний отримати силу.

Вочевидь, у мого співрозмовника аж відсутнє дихання забракло від мого нахабства. Ха, навіть примару можна вразити; підозрював, що маю неабиякий талант!

— Мені необхідно дійти до Мідної печі і потрапити всередину. Заради цього я згоден укласти угоду хоч з Небесним Імператором, якщо це допоможе протриматися довше. З тебе вийшов би непоганий воїн. Можливо, навіть серед таких, як ти, є хтось достатньо терплячий, щоб вдарити у спину лише у останній момент. Якщо й так — мені цього досить.

Укласти угоду з Небесним Імператором… знав би, про що говориш, не заїкався б. Один вже укладав клятву з могутнім демоном… Непоганий воїн, га? То що, комплімент? Раніше ти казав, що я лише тримаюся за меч, щоб не впасти. Як же змінює людей буття безтілесним духом!

— То що, домовилися? До самої Мідної печі, якщо пощастить?

— Домовилися. Ніби в мене був вибір зараз. Хіба ти б залишив мене в живих, якби отримав відмову?

Чую це, і наче поринаю у власні кошмари столітньої давнини. Що, несолодко відчувати себе рибою на гачку, еге ж? Бачу, навіть мертвій рибині все ще хочеться потріпати плавцями! Так само, як мені тоді.

От тільки в кінці й на тебе чекатиме геть не те, що очікуєш. Мимоволі сягнув рукою до обличчя — на мить здалося, що його обхопила біла маска. Сковтнув слину. Здалося.

Деталі нашої подорожі до вулкану залишу при собі. Зазначу лише, що ми обидва чесно дотримувалися укладеної угоди і не намагалися порушити домовленості. Мабуть, за весь час існування Мідної печі це був найчесніший союз, укладений між завідомо смертельними ворогами. Ми не спілкувалися більше необхідного, йшли майже без перепочинку — нам обом не потрібно було ні їсти, ні спати. Я міг би — проте не бажав. Хай це не надто вписувалося в образ навіть демона — більш підозрілим, ніж я, видаватися було б складно.

Супровід майстерного воїна був корисним — він прикривав мене стрілами, доки я розправлявся з демонами мечем, а коли справи ставали надто спекотними і нам траплявся справді сильний супротивник — ставав поруч. На примару практично не діяли знаки, бо мало хто міг розпізнати його безтілесну подобу одразу — а потім у них вже такого шансу не видавалося. Мене декілька разів чіпляли кігтями; слава гарній регенерації безсмертних небожителів, заживало, як на дворовому бійцівському коті. Дух терпляче чекав, доки я загою рани, не намагаючись скористатися вдалим моментом і позбавитися супротивника. Це іноді так нагадувало мені наші колишні пригоди, в часи буття помічником його високості, що доводилося ковтати слова, що так і прагнули вирватися назовні — особливо дечиє ім’я. Але вдавалося вчасно схаменутися — ні до чого виказувати себе, навіть якщо дух не пам’ятає багато чого з власного минулого.

Нарешті перед нами повстав гіганський прохід всередину гори, з якого так і віяло підземним жаром. Вхід до Мідної печі. Встигли. Він ще не зачинився, всередині ще є місце для двох смертників.

Чи я все остаточно обміркував? Так. Сумніви? Немає. От і чудово.

Час віддавати борги. На моєму рахунку і так їх забагато накопичилося. Ех, хіба що Їнь Ю все ж доведеться дивитися на пику Ци Жуна на зібраннях генералів наодинці — нічого, у нього терпіння все одно більше, аніж у мене!