Благими намірами

— Му Цине, тобі відомо, що твоє наступне небесне випробування вже має настати зовсім скоро — оцінив би, що років за десять?

— Так, генерале Їнь.

— Якщо ти пройдеш його — скоріше за все, тобі довірять посаду одного з генералів півдня. Небесний Імператор прийняв рішення розділити божественні території через значний ріст населення тамтешніх держав. Найменше — на дві частини. Однак за чутками, не знаю, хто бовкнув першим — одну з них довірять Ци Жуну.

— Очікувано. Цей завжди відхапає собі ласий шматок за будь-якої можливості. Що ж, буду підбирати крихти за вельможним паном.

— У тебе є всі шанси перевищити його вплив. Серед молодших багато хто його щиро ненавидить. Та і його жадібність щодо потреб вірян може вилізти боком.

— Це має мене мотивувати на успішне проходження небесного випробування?

— Щось на кшталт. Очі можеш закотити назад.

— Достатньо було простого наказу.

— Ненавиджу формальності. І Ци Жуна. Тому буду вельми вдячний тобі, щоб на зібраннях у палаці Небесного Імператора мені не довелося дивитися виключно на цю зарозумілу пику.

Може, піддатися спокусі і завалити небесне випробування, щоб не було необхідності бачити й мені цю погань? Особливо, враховуючи, що з лиця він — в точності як його вельможний кузен? Ні, Му Цине, доведеться пошукати більше аргументів, цей аж ніяк не підійде. Та й серед присутніх там Ци Жуна аж ніяк не назвеш найнеприємнішим — його хоча б так само дратуватиме моя поява.

— Ще якісь розпорядження, генерале?

— Тобі відомо, що очільник Примарного міста знову змінився?

Оцю новину я ще не чув. Примарне місто, засноване хтозна ким і хтозна як давно, скіпка в оці благородних небожителів, розташоване на межі між світом смертних та потойбіччям… Воно століттями слугувало місцем збориськ різноманітної нечисті: демонів, духів, перевертнів, практиків темних заборонених шляхів; водночас серед його вулиць нерідко можна було зустріти й більш шляхетних осіб, які б нізащо не зізналися у власному інтересі до його принад. На базарах, де торгівля не вщухала у вічному присмерку, можна було знайти будь-що на вибагливий смак — артефакти, зброю, зілля, рідкісні інгредієнти; однак вуличну їжу записи мандрівників, які побували там, наполегливо не рекомендували дегустувати у неперевірених місцях — отримали людське м’ясо замість свинини було б найменшою з помилок.

Раніше, наскільки я чув, місто очолював хтось з духів вищого рангу, хто саме — не так важливо, оскільки власник крісла містоочільника змінювався ледь не кожен рік. Але якщо Їнь Ю згадав про цю подію — щось справді помінялося.

— Двадцять років тому була доповідь, що влада над Примарним містом знову перейшла до іншого господаря. Очікувалося, що той не протягне й півроку: новий містоочільник аж ніяк не виглядав загрозою. Однак вже двадцять другий рік пройшов, а його все ще не з’їли. Більше того, йому вдалося суттєво пригасити сутички й гризанину у верхах.

— Як саме?

— Невідомо. Все, що вдалося вичавити з допитів — новий очільник вельми не любить метушні навколо себе. І він сильний, сильніший за попередника — а той був славетним майстром тіней, досвідченим примарним заклинателем. Ті, кому не пощастило викликати його невдоволення, померли найбезглуздішими і найнеочікуванішими зі смертей.

— Смерть — взагалі справа безглузда, куди ж далі?

— Коли дух, що прославився використанням отруйних туманів, розвіюється на місці, бо необачно застосував суміш, яка подіяла на нього самого — хіба не дивно?

— Не пощастило.

— Саме так. Не пощастило — це можна сказати про більшість жертв. Помилка у заклинанні, несправність амулетів, зашпорпався і потрапив під власний меч… І найцікавіше — новий очільник просто стояв поруч. Лише про двох демонів відомо, що той розправився з ними власноруч. А інші — наче він і не до чого.

— Що ж, цікаво. Чи це, випадково, не той самий переможець кривавого змагання Мідного горнила, якого небожителі так і не змогли впіймати? Виверження відбулося сто років тому, вісімдесяти років на опанування нових сил йому мало вистачити.

— Схоже на те. Ця темна конячка вельми бентежить розуми божеств. Особливо, коли на підході ще одне виверження.

Нове виверження гори Тонлу — потенційно новий демон, який може суттєво посилити власну могутність силою Мідного горну, у якому сплавляється життя сотень його суперників. Тому Небеса зазвичай намагаються ще на підході до вулкану знищити найбільш сильних демонів, приваблених виверженням, щоб потім розправитися з переможцем. Яка ще чесна битва? Ми точно зараз про небожителів ведемо розмову? Пфф, вони й демонам дадуть фору!

— Йому вже присвоїли ранг ці зануди під керівництвом Лін Вень?

— Так, завбачливо “небезпечний”. Хоча якщо врахувати, що той зумів приборкати Примарне місто… навіть “дуже небезпечного” буде мало.

— Що там вище — “смертельний”?

— “Неперевершений демон біди”. Обдарованим цим титулом за останні століття був всього один — Безликий-у-білому.

Якщо цей новачок перевершить за силою Безликого — я б віддав власне безсмертя, щоб поглянути на їх сутичку! Шкода, що настільки могутні демони, як господар пошесті тисячі ликів — рідкісні птахи і найчастіше просто оминають один одного, розділяючи території.

— Му Цине, Імператор наказав генералам сформувати загони небожителів, які встануть кордоном навколо гори Тонлу. Очолиш групу від нашого напряму.

— Тц, не люблю вказувати іншим йолопам, що їм робити!

— Мені теж багато чого не подобається. Нічого, живу.

— Я теж. Гаразд, слухаюся, генерале.

Цікаво, Ци Жуна теж відправить генерал півдня до Тонлу? Чи цей чистоплюй як завжди, відсидиться за спинами інших? У натовпі посіпак він ще той сміливець, а от наодинці… Так, ми вже встигли перестрітися за ті півстоліття, як він вознісся. Ха, він навіть спробував кинути мені виклик, мовляв “помийним псам не місце серед чистої публіки”! Навіть не став діставати меча — ребром долоні кістки трощити виходить швидше. Верещав, як тоді, в старі-добрі часи!

Однак де в чому Ци Жун все ж здивував: жодних згадок про колишнього кузена з його гнилого рота так і не вилетіло — навіть пліток не розпускав. Хоча обставини були цілком сприятливі. Невже так боїться навіть тіні того, хто ніколи не повернеться?

Збирати на завдання було нічого, окрім меча та обладунків. Так і не зміг обжитися у власному Небесному палаці: декількох ночей, проведених у ньому було достатньо, щоб переглянути особливі незабутні кошмари з минулого. Тому звик ночувати у казармі для молодших підлеглих генерала Їня, з похідним мінімумом речей під рукою.

Для контролю нечисті, що линула до гори, нашому загону призначили західний напрям, серед руїн якогось міста. Від молодших небожителів не вимагали особливого героїзму: стояти кордоном на краю проклятих земель, знищувати всіх кандидатів, особливо з числа заклинателів. Якщо ворогу вдасться прорватися далі (загін був не надто численний, всього з два десятки молодших і мене) — пропустити без жертв з нашого боку. Генерал особливо наголосив, що втрат не очікує: взагалі ця вся метушня з Тонлу мені теж видавалася не надто суттєвою, адже бажаючих демонів завжди були тисячі, однак виверження відбувалося раз на століття-півтора. Приблизно та ж частота, що й вознесення, ха!

Земля була вкрита сірим попелом, який злежався до кам’яної твердості. Колись тут було спекотно…

Сутички з демонами не переривалися тижнями; періодично я наказував молодшим відправитися до Небесної столиці на відпочинок — їм рідко доводилося стикатися з подібною навалою на звичайних місіях. Натхнення битви невід’ємна частина буття божеством війни — однак безперервна різанина надихала не більше, аніж рубка деревини. Мені було байдуже, що робити; більше незручностей приносила кров різноманітних потвор, від якої доводилося відчищати меч і обладунки.

Коли до потенційного строку завершення масової навали гостей залишалося буквально день-другий, до мене підбіг один з молодших:

— Командире, один з наших важко поранений!

— Хто? Хоча не важливо. Де той, хто наніс рану?

— Невідомо! Це була стріла, що прилетіла прямо в око.

— Відтягніть його до табору, я розберуся.

Лучник серед демонів? Рідкісне явище, вони зазвичай полюбляють більш криваву зброю. Хтось з духів?

Стріла з чорним оперенням прилетіла невідомо звідки — але я був насторожі і встиг ухилитися. Другої не послідувало, зате між руїнами майнула чиясь примарна тінь. У сутінках я встиг помітити лише, що це був чоловік у темних обладунках, закутаний у накидку. Збирався рвонути назустріч, щоб зітнутися у ближньому двобої…але перед очима промайнув кінець брудно-жовтої стрічки, яка вибилася з-під краю каптура.

У цей момент мене наче вразило вістря стріли в середину грудини. Це змусило зупинитися — і тінь майнула повз наш кордон, розчинившись у пітьмі.

Небожитель, який супроводжував мене до місця сутички, вражено вигукнув:

— Командире, але ж…!

— Зберігайте стрій. Я прослідую за ним далі.

Командире?

— Якщо не повернуся до виверження — не чекайте.

Зірвавши з найближчого трупа обірваний сірий плащ, накинув собі на плечі, прикривши обладунки. Ще не встиг їх почистити у перерві між боями, але в даний час місиво, що перетворило броню небесного воїна на щось невпізнаване, мені було на руку. Крок — і я перейшов кордон проклятої землі, на якій навіть духовна мережа працювала не завжди.

Що я роблю? Навіщо ця гонитва за примарою? Напевно, мені привиділося. Гаразд, лише пересвідчуся, що помилився — і повернуся назад, неодмінно.